Популярні приколи

відео

хочу сюди!
 

Лара

51 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 45-63 років

Душ

попередня
наступна

"Людина з нізвідки".

Замовлення авторської книги з автографом - на пошту [email protected]
На українській мові - у поперовому форматі.
На російській мові - в електронному форматі.

"Людина з нізвідки".

Аніка.

Глава 1. Рідна хронологія.

944 621 рік з літочислення хронології, в якій я народилася. Зі зникнення моїх батьків минуло 24 роки.
Як завжди, я прийшла на свою роботу, де працювала асистенткою за проектом пошуку кротовин. Настрій був сумно-спокійний, тому що ми вже розробили 23 пристрої, але поки що жодних результатів, так що ми звикли до розчарувань.
Завдання, яке поставило нам міністерство науки, було таким: у будь-який спосіб проникнути в минуле, щоб вивчити історію від першої особи і зафіксувати її на відео-голограммер.
– ніка, ми завжди пробували варіанти, які вміщалися в нашу логіку. Сьогодні вчинимо від звотного, – звернувся до мене професор Патсторс.
– А конкретніше? – Запитала я.
– Налаштовуй наш випромінювач не на магнітне поле, а на пошук електрики.
Спочатку я хотіла заперечити, але згадавши, що професор сказав про нелогічність спроби, мовчки почала вписувати програму пошуку електрики навколо випромінювача. Коли програму було зафіксовано, я її запустила. Прилад не реагував. Професор видав свій черговий сарказм із посмішкою:
– Можливо, прилад не реагує, тому що ми його досі не назвали... –
Я звикла до його жартів, тож ніяк не відреагувала, як і наш випромінювач.
– Професоре, мені треба летіти на свято до своєї доньки. Їй дванадцять років, час Великого Вибору, – сказала я Патсторсу. Професор ніби застиг – по ньому було видно, що з'являються нові ідеї, але він сам цього ще не усвідомлює. Цікаво, чи він мене чув? – Будемо ще щось пробувати і мені не потрібно відлітати до доньки? – Запитала я злегка засмученим голосом. – Ні, навпаки. Звісно, лети. Я ось що подумав. Чому ми постійно тут пробуємо роботу приладу? Можливо, просторові координати пов'язані якимось прихованим механізмом з кротовинами. Давай зробимо так: залишаємо пристрій увімкненим, забирай його з собою і нехай він літає. Може, по дорозі десь відреагує. Якщо по твоєму маршруту буде глухо, то після покатай його просто без маршруту. З'їзди до моря, наприклад.
Ми пішли з випромінювачем до моєї шестимісної Сардії.
– Буде зроблено, – посміхнулася я.
– А твоя донька знає, що таке кротовини?
– Звичайно, знає і навіть пояснює одноліткам, які асоціативно одразу думають, що це тунелі, що накопали кроти. Але вона пояснює не за підручником, спрощено. Просто каже, що часові дірки, спотворення простору-часу.
Ми завантажили прилад у мою льотку, і я полетіла до доньки на свято.
Сардія полетіла над океаном, оскільки надземні повітряні шляхи, як завжди, зайняті вантажним повітряним транспортом. І, забувши про прилад, я включила свою улюблену музику, звук якої здебільшого складався з звучання ударних інструментів.
Почувши дивні зміни в звичному музичному ритмі, я зняла навушники і усвідомила, що це загудів прилад. Як тільки я це зрозуміла, він знову замовк. Я різко скомандувала Сардії, щоб та зупинилася та повторила рух назад, але повільно. Сардія зупинилася на льоту та ввімкнула задній хід. Хоча таке виконання команд для льоток було досить рідкісним, тому що в цьому раніше не було потреби, в основному. Я почала вдивлятися в координати... Як тільки з'явився той самий звук, я зафіксувала координати в самому приладі і в льотку, про всяк випадок.
– Сардію, тепер давай спробуємо ще дуже рідкісний рух для тебе. Синхронізуйся з цим пристроєм, що видало звук, та вибери середню точку. Потім починай від неї рухатися по колу, точніше по спіралі.
– Виконую, – відповіла машина.
Сардія стала спірально рухатися і зупинилася на дев'ятому витоку спіралі, коли звук зовсім припинився. Я зафіксувала координати і ми полетіли далі тим же маршрутом, незважаючи на подію, яка дуже мене втішила. День минув недаремно! Я скинула, за загальним зв'язком, координати професору і попрямувала до Міського Палацу. Сьогодні саме там я побачу свою доньку.
Моїй дочці Синтії виповнюється 12 років і вона готується до Вибору шляху. Я не з тих батьків, які прагнуть впливу на вибір дітей. Кому, як не мені, знати, якими тернистими шляхами люди приходять до свого Вибору. Ми з Синтією обговорювали різні можливості та сценарії, але мені невідомо, до якого варіанту вона схиляється.
Як би там не було, саме сьогодні усі діти міста, яким цього місяця виповнюється 12 років, збираються у Міському Палаці та оголошують свій Вибір.

Мій чоловік Андреас, батько Синтії, вибрав бути ветеринаром, він завжди любив тварин, його рішення було закономірним. А ось Синтія…, я навіть і не знаю, що вибере моє маля. Вона тяжіє до природничих наук, але навряд чи піде стопами батька. Можливо, стане біологом, вирощуватиме зі стовбурових клітин органи для трансплантації. Перспективна спеціальність, і начебто їй подобалася лабораторія стовбурових клітин, і з науковим керівником був добрий контакт. Але Синтія дівчина норовлива і непередбачувана. З нею ні в чому не можна бути впевненою.
Батьки тих, хто має Великий Вибір, зібралися у Міському Палаці. Діти у парадній формі, спеціально відшитій для Великого Вибору, вийшли до головної зали. Вони зайняли місця у перших рядах амфітеатру. Батьки розсілися півколом за дітьми. Синтія обернулася і помахала мені рукою. Зовсім доросла.
Я, взагалі, важко переношу всі ці формальні процедури і заходи. Голограмним зображенням нам показали дітей, з того моменту, як вони трирічними безглуздями зайшли до Храму Наук, до сьогодні. Ми послухали, як діти читають вірші, малюють картини, грають на флейтах і віолончелях, і все це звичайно дуже мило, але мені ж треба повертатися до Патсторса!
Я встала зі свого місця в амфітеатрі і запитала стюарда:
– Як довго триватиме фільм?
– Ще три години, – відповів стюард, – А потім буде бал випускників, батьки матимуть змогу почекати в оранжереї чи поїхати на роботу. Саме оголошення Вибору відбудеться до вечора. Приходьте до сьомої години!
Я подякувала стюарду і зв'язалася з чоловіком. Не факт, що я звільнюся до сьомої години. А він точно зможе приїхати. Я взяла з нього обіцянку, що він відразу, як дізнається, який вибір зробила Синтія, подзвонить мені і все розповість точно. Тепер – на роботу!
Коли я прилетіла до професора, він вже зустрічав мене на парковці на даху. Побачивши його емоційний стан, я почала сміятися, радіючи за те, що в нас вийшло:
– Патсторс, твоя ідея, як завжди, спрацювала...
– Так, скажеш, як завжди... Де ж як завжди, коли іноді, – відповів професор, нетерпляче взявши випромінювач.
Коли ми відсканували координати, зафіксовані мною над океаном, професор почав писати програму встановлення меж часу, звичайно ж, з моєю допомогою. Ми провозилися близько трьох годин і з'ясували, що розмір тимчасової кротовини, яку ми знайшли, за допомогою свого випромінювача версії 24, такий: від нас вона – 5 мільйонів 324 тисячі 25 років – 5 мільйонів 324 тисячі 23 роки. Тобто – її внутрішній розмір: приблизно 2 роки.
Нам залишилося визначити розмір цієї тимчасової дірки на нашій стороні. Тобто: обчислити – скільки ми маємо часу до того, як вона для нас буде не доступна. Написавши усі необхідні програми, ми з Патсторсом вирушили на те місце, на Сардії...
Діставшись і переконавшись, що поблизу ніхто не літає, ми почали встановлювати додаткові сканери аномальних випромінювань. Зафіксувавши кротовину, ми вирахували, що на нашому боці її розмір з місяць, і що цей місяць вже закінчується і залишилося буквально пару годин.
– Професоре, що робитимемо? – тривожно почала белькотати я... – Якщо ми не спробуємо відкрити кротовину, ми її пропустимо...
Професор задумливо мовчав. За його виразом обличчя було видно, що він розуміє більше мого і намагається вигадати найоптимальніший варіант дій. Я не стала йому заважати і вирішила ще раз все ретельно перевірити, доки він думає...
– Так... Шкода, що ми не підготувалися, нічого не взяли з собою, – нарешті заговорив Патсторс. – ніка, ну, ти ж розумієш? З огляду на те, що ми над океаном, варіант один...
– Розумію, професоре. Разом із Сардією?
– Так. Я звичайно, не хотів би ризикувати тобою, але інших варіантів немає. Ми ж не знаємо: або – таких дірок повно протягом часу нашого життя, або – нам пощастило, і ця кротовина – велика рідкість протягом ста, а може і тисячі років.
Я мовчки запустила стабілізатор випромінювача і він почав фіксувати цю червоточину. І ось кротовина відкрилася. На датчику приладу було видно просторові межі кротовини. І нам пощастило, що наша льотка за розмірами в неї проходила. Але сама червоточина була під водою і нам доведеться пірнати. Звичайно наша хронологія досягла того прогресу, що у кожного був свій літаючий транспорт, який, крім двигуна для руху, мав ще магнітний двигун – антигравітаційний. І ці транспортні засоби хоч і мали герметичність, але не були призначені для руху під водою. Ми це усвідомлювали. Добре, що відстань до кротовини під водою була лише 7 метрів. Тягнути "гуму" не можна було, тому що при її відкритті відразу б полилася вода на інший кінець кротовини.
– Сардія, різко вперед метрів на 15, потім знову різкий поворот назад та вгору з води.
– Прийнято, – відповіла машина.
Сардія швидко рвонула у задану точку. Стався миттєвий спалах і Сардія повернула у гору. Ми вилетіли над поверхнею води на 53 240 24 роки в минулому.
Був вітер, але шторму не було.
– Сардію, проскануй де найближча суша і вперед, але не поспішаючи. Виводь усі дані на екран.
– Роблю, – відповів штучний інтелект.
На панелі управління стали з'являтися показники температури за бортом; показники, вологості, ймовірності сейсмічних активностей, а також флора та фауна, що виділялася на екрані різними кольорами. Геометричних побудов не було. Людей від тварин сканувальна програма відрізнити не могла. Ми наближалися до найближчої суші. Була ніч, і я спеціально не скомандувала про включення фар, щоби місцеві (якщо вони є) нас не виявили, принаймні – щоб не виявили в польоті.
Ми вийшли з Сардії, взявши дистанційний пульт зв'язку з нею. І її я залишила за півметра від землі. Взявши голограммер, я почала записувати все, що бачу, в тривимірному вимірі. Навколо були не знайомі нам дерева, величезних розмірів. Ми почували себе, як дві мурашки, що загубилися, у величезному лісі. І в Патсторса, і в мене потихеньку починалася паніка. Відразу з'явилися різні внутрішні страхи, яких ми раніше ніколи взагалі не відчували у своєму житті. Страх застрягти тут назавжди, страх, що на нас нападуть отруйні комахи, або гірше – дикі звірі. Хоча, що гірше, це ще велике питання.
Подивившись один на одного, ми побачили ці страхи за виразом наших облич.
– ніка, – давай фіксуй все на різних відстанях, і звалюємо звідси додому, – тривожно прошепотів Патсторс.
– Так, – відповіла я професору, будучи, як завжди, солідарною з ним. Я стала повільно повертатися навколо себе і фіксувати дані тривимірного зображення на різних відстанях. Спочатку на відстані кількох метрів, потім, кількох десятків метрів, сотень і кількох кілометрів, наскільки дозволяла модель даного голограмера.
Поки я фіксувала дані, нас стали помічати місцеві комахи, і тварини, і птахи, звертаючи все більше уваги.
– Так, професоре, повторила я, – треба відлітати. Людей тут, швидше за все, немає.
У цю хвилину невелика пташка (я її в той момент сприйняла як пташку, хоч і не знала, чи можна її з повною підставою зарахувати до класу птахів, теплокровних хребетних яйцекладних) спікувала з темряви прямо нам під ноги. Звідки вона взялася? Крихітна, розміром точнісінько – горобець, вона сіла на землю між мною і професором. Ніч, темрява, вітер. І птах.
Я згадала, як у дитинстві читала оповідання про тварин, написані штучним інтелектом з мотивів творчості відомих письменників. Програма брала все найкраще з того, що написали письменники-люди, і компілювала у захоплюючі розповіді. Навіщо цей спогад мені зараз, за п'ять мільйонів років від дому? Зовсім не вчасно, подумала я, нахилилася і взяла пташку у руку.
– ніка, що ти робиш? – Голос Патсторса звучав досить нервово.
– Беру зразок місцевої фауни, професоре. Нам треба повертатися, ти ж пам'ятаєш, що кротовина закривається через пару годин, при чьому, з цієї пари годин ми вже витратили хвилин сорок? А нам ще повертатись. Давайте візьмемо пташку?!
– ніка, ти навіть не уявляєш собі, які організми ми можемо привезти додому. Віруси, бактерії, найпростіші…
Я швидше відчула, ніж побачила, що професор уже погодився взяти птаха, а сперечається просто за інерцією.
– Вона пройде карантин. Процедуру відпрацьовано. Ходімо, не будемо гаяти часу. – Я зробила крок до входу в льотку. Ми посідали, я посадила птаха на седіння – він (або вона, поки неясно) охоче пархнув на спинку крісла, і я активовала Сардію для польоту. Зафіксованими координатами ми долетіли до "своєї" червоточини і стартанули назад, як і сюди: Активували кротовину, пірнули у воду, пройшли просторово-часовий бар'єр. Сардія зробила різкий поворот нагору, і ми знову виринули з води, закривши кротовину. Переконавшись, що Сардія не постраждала, ми вирушили до нашого робочого приміщення.
– Нашкодив, – різко промовив професор, з емоційним виразом, на якому знову з'явилося трохи, відчуття, яке в нас активувалося в минулому – страх.
– Що трапилося, Патсторсе? – З тривожним інтересом, спитала я.
– Щойно хотів допити Джинго з пляшки, а пляшки немає.
– Значиться, ти забув її на траві.
– Я ж тобі поставив-залишив...
– Ну, – почала була я, і хотіла сказати, що, мовляв, у чому проблема? Але до мене швидко дійшло, що професор має на увазі можливість реалізації тимчасового парадоксу під назвою «ефект метелика». – Ефект метелика, – уточнила я у свого партнера?
– Можливо, – сказав він і додав, – треба перевірити.
– До речі, через цього папугу чи хто він там, теж могло щось статися щодо вихідних хвиль.
Я глянула на пташку. Треба шукати клітину та запитати у зоологічній секції, чим харчуються представники цього виду.
– Так, – вибач, я не подумала в той момент взагалі про парадокси часу.
– Ну, я теж тоді забув, мною керували емоції.
– Так, якесь негативне відчуття, але в той же момент нове для мене, не відоме... – Висловила я те, що до цього ніколи не було висловити.
– Так, у мене також, – погодився зі мною напарник. – Може, це говорить про те, що проникнення в минуле – небезпечне...
Ми зайшли в базу даних наших сигмоїдних програм, щоб дізнатися, чи мав місце ефект метелика.
– І що? – Подивившись на професора, спитала я.– Як ми дізнаємось?
– Так, інформація в цьому випадку нам не допоможе, доведеться спиратися лише на нашу з тобою спільну пам'ять. – підсумував моє запитання професор.
– Патсторс, спробуй дані про знахідки, дотовані мільйонами років тому.
– Точно, – зрадів учений.
Він відкрив через голограммер інформацію про знахідки. Серед інших, на наш, чи подив, чи засмучення, ми побачили і нашу пляшечку. Там археолог стверджував, що цієї пляшечки мільйони років, а скептики сперечалися, мовляв, аналіз показав, що вона ідентична пляшкам нашого часу. А той вчений Говард Селлін говорив про свій новий винахід, який сканує предмет на якийсь час. Тобто: визначає вік предметів, скільки їм днів, років, віків.
– Ну, все, – виключивши голограммер, сказав Патсторс, – звітуватимемо міністерству. І не забудь віднести свою пташку до зоологічного сектору.
Ми зв'язалися зі своїм начальством з міністерства і сказали, що ми вже маємо результати щодо нашого секретного проекту. Нам сказали, що за кілька годин зберуть усіх, хто в курсі проекту, і нас вислухають. Ми взяли наш запис минулого, для голограмера і свій випромінювач-24, і полетіли на звіт.
Коли ми зайшли до зали, то виявили, що людей набагато більше, ніж ми очікували. Це говорило про те, що нам виявили більше довіри, ніж ми думали. І незважаючи на те, що багато років роботи над випромінювачем не дали жодних результатів, нас не відсторонили від роботи.
Коли нам дали слово, професор сказав:
– Наш випромінювач-24 навчився фіксувати кротовини. Ми майже випадково знайшли одну, і тому що ми вирахували, що її тимчасовий розмір скоро закінчиться. – Коли ми зрозуміли, що прохід крізь час у минуле скоро закриється, – перебила я напарника, – то ми на льотку пройшли крізь цей прохід, не повідомивши вас. Інакше ми втратили б можливість, і ми поки не знаємо, ця можливість була одна, або кротовини розташовані дуже насичено, по відношенню один до одного в тимчасовому розташуванні. І ось що ми там, на доказ, зафіксували, – закінчила я. Коли я перебила професора, він одразу почав займатися іншою справою: став підключати нашу переносну базу даних, до міністерського, більш просунутого, голограмеру.
Коли голограммер увімкнувся, більшість присутніх у залі здригнулися. Тому що ми всі, як би, опинилися там – у минулому, серед такої великої кількості флори та фауни. Звичайно вже давно всі люди звикли до різкої зміни локації навколо себе, при включенні голограмера. Але ця локація для них була несподівана, за відчуттями.
Під час трансляції локації з минулого люди в залі почали вставати і ходити, розглядаючи різні елементи локації.
– Ви давно знаєте про знахідку археологами? – Задала я запитання залу, коли голограммер увімкнувся.
– Про яку саме знахідку? – запитав один лисий чиновник із міністерства.
– Ну, пляшка, яка ніби сучасна, але пролежала мільйони років у глині. Мова Говарда Селліна чули?
– Я чула про це 2 роки тому – сказала літня жінка, яку я вперше бачила і навіть не здогадувалася яке місце і статус вона займає серед людей, пов'язаних із секретними розробками. — То ви залишили там ту пляшку?
– Так…, – відповіла я.
– Ось, – тепер Патсторс перебив мене, – два роки люди знають про цю інформацію, а ми ні. Розумієте, що це доводить?
– Що? – запитали хором ще кілька людей, присутніх у залі, на цьому секретному звіті.
– Що ми змінили минуле, – вів далі мій партнер. – Якби це було не так, то ми теж знали б про цю знахідку. Розумієте?
– Це не зовсім доведено, професоре, – висловився молодий хлопець пояснюючи свою думку, – ви могли просто не побачити той файл, в якому йшлося про знахідку, і все.
– У принципі, ви маєте рацію, але я схильний вважати, що ми з напарницею перебуваємо вже в зміненій, хоч і трохи, але зміненій хронології.
Усі присутні почали радитись. Ми з Патсторсом вийшли перекусити. А я ще й збиралася зайти до зоологічного сектору. Уточнити, що там із пташкою. Але спочатку, звісно, до лабораторії. У лабораторії нам зробили безконтактний аналіз крові, щоб визначити, які мінерали, вітаміни та нутрієнти необхідно заповнити нашим організмам. Інформацію з лабораторії передають безпосередньо до їдальні, і ми отримуємо їжу, підібрану під наші потреби. Звичайно, іноді люди їдять по-старому, абияк, поглинаючи більше калорій, ніж слід – але це в основному на свята. Ось сьогодні ввечері, наприклад, удома буде частування на честь Великого Вибору доньки. Там ми не розраховуватимемо склад їжі з лабораторною точністю. Але якщо постійно так харчуватись… ніякого здоров'я не вистачить.
Мені згадалося, що Синтія буквально днями розповідала, що вони проходили під час уроків історії. Раніше, до того, як люди навчилися аналізувати склад їжі та робити молекулярну розкладку засвоєння нутрієнтів, траплялися випадки переїдання. При цьому в людини навіть могла бути зайва вага. Навіть хвороба така була, ожиріння. Звучить моторошно, але ось було. При цій хворобі жирова тканина аномально розростається, і талія стає більшою, ніж коло черепа, помножена на 1.5. Нам зараз це здається дивним і дивним, але тоді у людей життя було зовсім інше. Жили вони недовго за нашими мірками. Вмирали молодими. Страждали від хвороб, які зараз легко можна запобігти. Навіть бували епідемії, викликані вірусними і бактеріальними збудниками. До речі, як там пташка? Чи не несе вона якихось цікавих для науки вірусів та бактерій?

Після безконтактних аналізів ми зайшли до зоологічного сектору. Співробітників ми не побачили, але мобільний відсік із птахом був оглянутий та позначений як безпечний. Я могла його забрати після завершення зборів.
Коли нас покликали, ми отримали конкретні завдання: намотати якнайбільше кілометрів і надати звіт про кількість кротовин, які відкриті на сьогодні, і вказати їх розміри, природно, у тимчасовому значенні.
– Будемо тоді по черзі, чи як? – Запитала я напарника, маючи на увазі пошук кротовин.
– Можна і по черзі. Але одна не проходь крізь кротовину. Добре? Переживально запитав професор.
– Домовилися, – відповіла я. Забравши пташку, я полетіла додому новим шляхом, увімкнувши випромінювач, сподіваючись дорогою, знайти нову кротовину. До речі, наш прилад випромінював певний вид енергії, якому ще навіть назви немає, тому й назвали ми його випромінювач.
Цього разу я вирішила зробити велику петлю, увімкнувши на Сардії надзвукову швидкість, і полетіла через Афку (Африка). Максимальна ширина прийому сигналу про наявність кротовини, була 200 метрів. Я усвідомлювала, що це дуже мало і вирішила потім сказати про це своєму напарнику, щоб попрацювати над розширенням сканування кротовин. Флора так майнула, що розглянути її було не реально, тому я навіть і не намагалася...
І ось, майже пролетівши Афку, пролунав сигнал випромінювача. Сардія вже була в курсі того, що при появі даного сигналу потрібно фіксувати координати і повертатися відразу до них. Вона загальмувала та дала задній хід. Працюючи лише на антигравітаційному двигуні, Сардія зависла за 2 метри від нової кротовини. Я почала вимірювати саму кротовину і фіксувати всі дані в нашу програму. Цього разу розміри червоточини були зовсім інші. Минуле було всього 103 роки від нас. А розміром на нашому боці, кротовина виявилася в 2 тижні, і до її "закінчення", тобто закриття, залишався один тиждень. На тому боці вона була теж приблизно один тиждень, плюс, мінус кілька годин.
Я все зафіксувала і полетіла далі додому. На цей раз більше кротовини мені не траплялися. Було пізно вже повідомляти Патсторсу про нову кротовину, і я вирішила це зробити завтра. Взявши з собою випромінювач та мобільний відсік із птахом, я пішла до свого дому.

У їдальні яскраво горіло світло, за столом зібралися родичі – ще б пак, не щодня дитина робить Великий Вибір. Коли я увійшла, Синтія, зраділо прибігла до мене назустріч.
– Вітання! Відгадай, який мій вибір?
– Так, ніка, відгадай, що обрала твоя дочка! – Мій старший двоюрідний брат підійшов мене привітати, забрав відсік з пташкою і поставив на стіл, не глянувши, що всередині.
– Та гаразд, Аніка не вгадає, навіть я, супер-залучений батько, не відгадав, що вибере Синтія. Я вважав, що це буде вибір стати співачкою чи балериною, вона завжди підписувалася на перші ролі…
– Ну вже ні, я точно знала, що не актриса, не співачка і не балерина, – сказала трохи ревниво, Івета, прабабуся Синтії. Вона якраз і була балериною, причому протягом 7 років навіть примою. І зараз, у свої 92, вела балетний клас для дорослих любителів, які починають освоювати балет. Причому, її учні крутили фуете не гірше за професійних танцівників, хоч завтра бери в кордебалет найкращих театрів! Івете трохи шкода, що Синтія не пішла її стопами, але для дівчинки балет – хобі, не більше того.
– Не журись, бабусю, мій син явно хоче бути танцівником, – посміхаючись Іветі, сказала молодша сестра чоловіка, Джина, – адже ти не тільки з дорослими працюєш? Набираєш клас хлопчиків наступного навчального року? Візьмеш Ельдара?
– Ну звичайно, люба, про що мова! Йому лише сім, на час свого Великого Вибору він може й передумати, але це балет, дуже корисно і для загального розвитку. І фізичного, і культурного!
– Гаразд, добре, "солов'я байками не годують", кличте Аніку за стіл! – моя тітка набрала замовлення на домашньому "оформлювачі", і наш домашній робот приніс мені спагетті з морепродуктами та броколі під сирним соусом.
– А поки ти їж, подумай все-таки, який Вибір зробила Синтія. Нам цікава твоя версія, – сказала це знову моя тітка. Всі вичікувально подивилися на мене, чекаючи на відповідь.
– Загалом я думаю, що Синтія буде історичним біологом.
Чесно кажучи, сказала я це навмання. Історичні біологи – десь наші з Патсторсом суміжники. Вони займаються копалинами і по-хорошому ми повинні б брати фахівців з їхнього відділу, коли "йдемо" досліджувати кротовину. Саме вони оглядали птаха, якого я привезла додому. Та й загалом здогад не гірший за будь-який інший.
За столом запанувала тиша, всі дивилися на мене з подивом та цікавістю.
– Звідки ти знаєш, мамо? Це саме те, що я вибрала! Тобі хтось розповів? Анхалія?
1

Останні статті

Коментарі

17.09.23, 12:30

Цікаво, захоплююче! Дякую.