Богдан Климчак - останній політв'язень СРСР

Додаток до біографії - за матеріялами інтервю(виправленого і доповненого), записаного В.Овсієнком ( 2000 рік).
Б.Климчак: Я народився 22.07,1937р. у селі Себечів, Сокальського р-ну, тепер Львівської обл. Письменник, колишній політв'язень (в к/т пробув 17 років, та понад 7р. - на спецпоселеннях), автор одної книжки "Оаза-гора"; перше її видання -1994р. Як збірку нових творів до неї видав «Оновлений декалог поневоленого українця» (1999 р.).
Біографія моя починалася у ті воєнні роки з облав – як поляків, польської Армії Крайової, так і Совєтів, москвинів, які однаково ворожі були до нас, корінних українців, зокрема, мешканців Сокальщини. 20-05-1946 р. нас вивезли, 2 тижні протримавши на пересильнім пункті біля м. Белза. Вслід за нами відразу випалювали всі наші села, а нас вивезли на Тернопільщину і ми, врешті, опинилися у Гримайлові, Тернопільської обл. Коли нас вивозили перший раз (бо був ще й другий вивіз 1949 р.), складалася родина із матері Марії Іванівни, сестер Клавдії, Ольги, братів Мирона, Івана і мене, Богдана. А брат Степан, приблизно 1942 р. був вивезений на роботу до Німеччини, а з Німеччини після війни еміґрував на Захід і опинився в Канаді. Дожив там лише до 1957 р. і помер за нез'ясованих обставин(самогубтво?) - у приміщенні для психічно хворих, хоч, фактично, хворим не був. А батька вже не було – помер приблизно 1941р. (чи 1943р.) у грудні і похований в Себечеві (кілька років тому я поставив там надмогильний пам'ятник на кладовищі).
Від 1946 до 1949 р. ми прожили на Тернопільщині, а 1949р. був заарештований старший брат Мирон - член ОУН - і засуджений за ст.58 до 25 років, а ми всі були виселені на спецпоселення в Хабаровський край. Виселення відбувалося в кілька етапів. Спочатку 5 жовтня 1949 р. нас усіх узяли, повантажили на селянський віз, відвезли з Гримайлова до м.Копиченці. Дозволили взяти продукти, речі, одяг. Продукти у вигляді крупи. Особливо запам'яталось, що вибору продуктів не було, а випадково був мішочок гречаної крупи, невеличкий мішок, і той мішок ми взяли. І то була би вранці, в обід, і ввечері наша постійна їжа, але завдяки бартеру з іншими родинами ми своє харчування трохи урізноманітнювали.
Сам вивіз відбувався традиційно: о четвертій чи півп'ятої ранку - грим-грим-грим у двері: "Одчиняй, бо виламаємо!" – прийшов військовий наряд, півгодини на збори, завантажили на віз і до м.Копиченці... Через місяць завантажили у черговий потяг, місяць у дорозі і 4 грудня нас висадили на кінцевій станції – «пос. Ударний» - відгалуження від Оборської вітки залізниці, Хабаровського краю. Було там лише 6 бараків, без криниці, лазні, без магазинчику… Ми пробули там до весни і дозволили нам переїхати на селище, що називалося «станція 64-й кілометр». Поселилися в одній із вільних секцій блощичного бараку. Там ми прожили зо два роки, а 1952р. переїхали на ще більшу станцію – Дурмін. 1953 р. я закінчив 7 класів школи і прочитав в газеті, що у Магадані приймають на навчання, подав туди документи, у Хабаровську пройшов вступні іспити і був зарахований до Магаданського гірничого технікуму на професію "Збагачення руд кольорових металів". Мені було дозволено спецкомендатурою виїхати на навчання влітку 25 серпня 1953 р. теплоходом до Магадану, де я навчався до 1957р. включно. Там під час навчання в мене було багато конфліктів. І не тільки зі спецкомендатурою, а й зі студентами того технікуму, може, тому що дехто з них були синками тих спецкомендантів, які переслідували спецпоселенців.
Це мені добром не закінчилося. 1957 р. на мене - не знаю, з чиєї ініціативи, чи спецкомендатури, чи тих студентів, але у відповідності до вимог лютневої Постанови ЦК КПСС 1957р - була сфабрикована справа "Антисоветська агітація". Мене було заарештовано 17 червня. А перед тим, 15 червня 1957 р., я закінчив навчання, захистив дипломний проект, одержав диплом п'ятнадцятого, а сімнадцятого червня, перед посадкою на теплохід для поверненням у Хабаровський край до родичів, я був заарештований і за статтею 58/10 "Агітація" був ув'язнений.
Почалося слідство. У моїй справі свідками були 8 студентів Магаданського технікуму і 2 учні 7-го класу з Хабаровського краю, яких також вибірково взяли для того, щоби дали проти мене свідчення.
З тих учнів 7 класу лише один повівся непорядно і сказав: "Так, він займався антирадянською агітацією..." - щось подібне, а другий ніяких поганих проти мене свідчень не дав. Цей другий - Ярослав Кушпет, мій приятель, і я з приємністю називаю це прізвище, як людини, яка себе не зганьбила, на противагу іншому - хай воно буде забуте, те прізвище. Ну, і 8 студентів Магаданського технікуму, всі як один, люто-ворожо виступили у своїх свідченнях проти мене і сприяли моєму засудженню.Тоді я, правда, займав ще досить ліберальну, помірковану позицію. Я навіть визнав себе частково винним, що, мовляв, допускав деякі неправдиві вислови. Це мені, очевидно, врахували і дали не 7, а 5 років ув'язнення. Ув'язнення почалося 17 червня 1957 р. Десь за 3 місяці було закінчене й слідство, і суд, і мене було відправлено в Тенькінський район, Магаданської області, у к/табір – «посьолок Ветрений». До речі, до цієї ущелини між горами ніякі вітри не долітали.
У листопаді 1958 р. нас повантажили на теплохід і відвезли в Находку, а з Находки спецпоїздом (столипінські вагони, були також і товарняки) нас відвезли на Тайшетську трасу Іркутської обл.. Я там був у кількох різних таборах, починаючи від суворого режиму - за спробу втечі(безглузду). Мене везли в столипіні як особливо небезпечного, за ту спробу. І відвезли нас на штрафний табір (тимчасово обладнаний один барак при побутовому таборі ) по Тайшетській трасі – це номер 26, селище Анзьоба. Там ми пробули скількись місяців, тоді нас розвезли на інші табори. Я ще був на четвертому, на одинадцятому і на 410-му. Там ми пробули до 1960 р., коли прийшла нова вказівка: ліквідувати політичні табори також і на Тайшетській трасі. Нас усіх повантажили на поїзди і відвезли в Мордовію. В Мордовії я був на 17-му таборі (був я і на 5-му). З 17-го табору 1962 р., по закінченні ув'язнення, я звільнився 15 червня, і повернувся в Україну.
На той час мої родичі вже також повернулися із заслання. Ми знову жили в Гримайлові. Ну, якусь роботу знайшов, але, звичайно, чорноробську, на іншу мене з моїми документами після ув'язнення не прийняли. Спочатку я був на будові, потім слюсарем.
Чергова неприємність чекала мене на тому слюсарюванні, у Червонограді в електро-монтажних майстернях, де мені КГБ намагалося пришити диверсію і дати нове ув'язнення. Але їхні докази не трималися купи, тому мене не було по-новому ув'язнено. 1963 р. я сам допустився великої помилки в особистому житті: я одружився з людиною, абсолютно несумісною зі мною, антагоністичною і той шлюб протривав лише 14 місяців.
Народилася донька і після того - розлучення, почалось відрахування аліментів, яке тривало 15 з половиною років. А заробітки мої були дуже обмежені, 70 рублів, і з тих 70 рублів лишалось 50. Я жив на ті маленькі гроші. Так тривало до чергового ув'язнення 1978 року.
1958 р. було написано першу новелу, "24 години з життя в'язня", яку потім втрачено (відновлено у 1961 р.) А з 1962 до 1972 р. було написано 6 ліричних мініатюр, частину з яких втрачено зовсім, однієї навіть назва забулась. А 1973 р. я почав серію політично спрямованих новел. У них я осмислив минуле, сучасне і, можливо, й майбутнє України. 1976 р. була написана новела "Оаза", яка дала назву й цілій книжці - "Оаза-гора". Її вважаю найважливішим твором. Сюжет цієї новели, "Оази", послужив для ідеї створення символічного пантеону України. На сьогоднішній день я виготовив
метрового розміру макет із фанери, він знаходиться в мене у квартирі.
Життя від 1962 до 1978 р., до другого ув'язнення - було дуже важке, насичене конфліктами з КГБ, з прописками, виписками, переїздами з області в область. В різних областях я шукав кращої роботи. Наприкінці 1962 р. поїхав за адресою знайомого у Туркменістан з метою визначити можливості переходу кордону. Там я тоді мало що побачив, але перша поїздка з метою порушення совєцького кордону була 1962р.(під час інтервю я помилково називав інший рік). Після того, я жив у різних областях, працював на різних роботах, звичайно, малоплатних, отже, життя було поганеньким.
Опублікувати свої твори не було ніякої змоги. І з тими творами я вирішив 1978 р. перейти кордон в Іран, а з Ірану – до Великобританії. В Ірані я мав на меті добратися до посольства Великобританії в Тегерані. Я з собою мав твори, які на той час були написані - це "24 години з життя в'язня", "Проблема планети "БК 666/3", "Таngо Itаlіапо", "Спогади про майбутнє", "Скажи, що я мертвий", "Оаза" і деякі переклади інших (улюблених) творів: "Степовий вовк" Гессе, "Вибрані листи" Сенеки, "Сніги Кіліманджаро" Хемінгуея.
Перейшовши кордон 1978 р., - цьому, звичайно, передувала довга підготовка, - я попросив допомоги в іранської жандармерії, яку там з великим трудом знайшов. Перехід кордону вдався мені випадково. Але в Ірані були советські агенти, саме вони передали про мене інформацію совєтам. Зважаючи, що я, практично, не лишив слідів переходу, самі совєти не знали про мою втечу. А дізнавшись про це від агентів, вони зчинили рейвах і телефонограмами вимагали: "Поверніть! Це небезпечний злочинець, терорист, бандит, наркоман". Що хотіли, те й вішали, лише б налякати іранців, змусити їх мене повернути. 1 жовтня 1978 р.(через 9 днів) я був переданий совєтським військовим на кордоні і мені було пред'явлене звинувачення за ст. 62 карного кодексу Туркменістану ("ізмєна родіни»"), а через кілька місяців мене перевезли для продовження слідства до Львова і пред'явили ст. 62 українського кодексу - "Антирадянська агітація і пропаганда". Слідство тривало до 15 червня 1979 р., коли відбувся суд. Але за той час мене ще возили на судмедекспертизу до Москви в Інститут ім. Сербського – була «підозра», що антирадянськи налаштований - то, може, він хворий, бо нормальна людина не може бути антирадянськи налаштована. Два місяці мене там перевіряли, я категорично відмовлявся від тих їхніх дурнуватих експериментів, не повною мірою брав у них участь. Таку свою позицію, в усякому разі, вважаю правильною, бо мене таки визнали здоровим і повернули до Львова. 18 червня 1979 р. я був засуджений Львівським облсудом до 15 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. В табір потрапив у Пермську область, ВС-389, спочатку в табір №36... Працював кілька років…
1989 р. через конфлікт з адміністрацією, а саме з огляду на конфіскацію двох листів (а листи - то було єдине, що мені залишалося, інше було заборонено, ніяка матеріальна допомога не давалась, ніколи не було побачень) - на знак протесту проти конфіскації мені двох листів (одного від Одарки Гусяк, до речі – вона єдина людина, з якою я листувався, хоч доти мені не була знайома, вона просто зі співчуття листувалась зі мною, інший лист був від незнайомої жінки з пропозицією дружби – віддали це мені перед звільненням). Через конфіскацію тих листів я перестав працювати, і від 21 вересня 1989 р. почалась нова, тривала, майже цілий рік, серія перебування у штрафних ізоляторах і на ПКТ. За той рік, з 21 вересня 1989 р. до літа 1990 р., я близько 200 діб відбув раз за разом у ШІЗО, з маленькими перервами. Це вже був останній рік. А загалом за час мого перебування в концтаборах цей рахунок перебування у ШІЗО досяг 590 діб. Плюс 10 місяців ПКТ, 7 місяців на пониженому харчуванні в Чистополі.
У розумінні витончених тортур, режим Горбачова був найжорсткішим з усіх інших попередніх режимів, психологічно: нищенням духу і витонченим переслідуванням режим Горбачова перевершував усі інші - був оснований на найостанніших дослідах ефективного впливу на поневоленого в'язня.
В.Овсієнко. Пане Богдане, а чому Вас так пізно випустили? Але ж політв'язнів суворого режиму повипускали вже починаючи десь із січня-лютого 1987 р., у 1988 р. навіть особливий режим випустили. А Вас чому тримали?
Б.Климчак. Приблизно у 1987... з'явився якийсь чи папірець, чи усне повідомлення від табірної адміністрації про те, що досить написати заяву, що "прошу мене випустити" – найкращий варіант: "через те, що я погано себе почуваю" – лиш би було сказано слово "прошу", а далі «що я погано себе почуваю, що я хворий, що я невинний - тільки напишіть "прошу", і будете звільнені. Нічого подібного я не написав. Я вперто стояв на своєму, не принижувався і нічого не просив. Я не знаю, як саме всіх інших звільняли, що саме вони писали, чи може хтось таки не написав, а його звільнили якимсь іншим чином, - не знаю, але на той час застосовувалась методика отого "прошу". Я вже не кажу про стукачів – ті, звичайно, були звільнені, - але частина людей, безперечно, були звільнені завдяки тому, що вчасно написали: "Прошу мене звільнити, бо я проти совєтської влади не буду воювати" чи "я не винен", чи "я хворий" і т.д. Я нічого такого не написав, а навпаки, як я вже казав, 1989 р. я почав серію протестів, відмов від праці, за що довго й нудно страждав у ШІЗО: за конфісковані два листи і відмову від праці - тримали в ШІЗО.майже цілий рік.
В.Овсієнко. Тоді були повідомлення в совєцькій пресі, що зону № 35 відвідували іноземні чи то журналісти, чи то якісь представники.
Б.Климчак. Документальний фільм, був зроблений французами у липні 1989р., його копію мені прислала з Голландії член "Міжнародної Амністії" М.Ґравесанде. Фільм цей повнометражний, триває, мабуть, зо 2 год., саме про к/т, а решта фільму про жидівську діаспору в різних регіонах СССР. Я тоді був останнім з українців-політв'язнів, а решта були жиди або москвини. У тому фільмі перші 15 хв. ті французи присвятили загальним зйомкам табору і всього табірного - приміщень, ознайомленню з режимом від підйому до відбою тощо. Про мене йдеться в 4 чи 5 моментах, де я виступаю, відповідаю на різні запитання.
Адміністрація все старанно готувала заздалегідь: чистили, ремонтували, капітальні ремонти тривали півроку до приїзду тих французьких журналістів! Ну, зрозуміло - совєтська показуха. На час приїзду французів нас було близько 40 осіб, але з політичними статтями лише четверо, про що говорить нач. к/т Осін. Начальство ставилося до всіх з підозрою, домагалося, щоб ми добре поводилися, перед тим проводили різну агітацію, підмовляли в'язнів, щоб вони ніяких вимог не ставили, але я був не з тих,
щоб іти на поступки (і на плівці це зафіксовано). Було в мене тоді 6 пунктів вимог щодо утримання політв'язнів у ШІЗО - різні вимоги щодо поліпшення наших умов і дотримання наших прав, щоби в ШІЗО не морили голодом і не мучили холодом. Саме перед приїздом французів(здається, за кілька місяців) припинили тортури голодом у ШІЗО і за програмою відвідин цей пункт старанно зі мною зясовували: я був змушений визнати факт припинення тортур голодом, що дуже (мабуть) тішило совєтське керівництво.
Під час інтервю(з В.Овсієнком) заплутався я щодо відвідин к/т чужоземцями - було два відвідування: у липні французькі журналісти, у серпні – американські конгресмени. І коли французи поїхали, то мене відразу почали «перевиховувати». Сталося так, що під час перебування в ШІЗО 4-6 серпня найшло на мене натхнення створити короткий (філософського змісту) твір «Архіви памяті», це умовна компіляція з віршем Єлагіна «Амністія», який саме перед тим потрапив до нас. Про те, щоб його записати - не могло бути й мови, тому я тих три дні шалено опрацьовував його (усно, що для мене дуже складно). Термін в ШІЗО закінчився 6 серпня і я в бараку почав розголошувати, що хочу написати листа. Для форми я мав чернетку листа, а під ним на інших листках паперу старанно записував текст «Архіви памяті», де згадуються й окремі наглядачі-садисти.
Про очікуваний приїзд конгресменів (Mr. Smith i Mr. Wolf) і слуху не було, а сталося так, що коли приїхали 8 серпня конгресмени, рукописні листочки я мав у кишені. Щойно побачивши їх і зрозумівши хто вони, я витяг листки і вручив одному з них – в присутності нач к/т та наглядачів. Усі були шоковані, а найбільше бідний конгресмен, який не знав, що з цим робити. Припускаю, що він згодом передав листки адміністрації, бо незабаром один з садистів-наглядачів був відновлений на роботі (звільняли, певно, за пиятику тощо).
В.Овсієнко: А все таки, як вони Вас випустили, які мотиви?
Б.Климчак. Мотивом була, звичайно, відповідна постанова... Ага, перед тим ще викликали мене в спецчастину і показали: "Ось тут з України прислали клопотання, щоб Вам дати помилування". В зв'язку з цим я виступив із заявою протесту - вона включена в книжку "Оаза-гора", що про ніяке помилування не може бути мови, я є політв'язень, а не злочинець, а милувати чи не милувати можна тільки злочинців. (Цю заяву від 13.03.1990 р. разом з іншими документами Б.Климчак передав на волю. - В. О.). Тож у спецчастині щодо помилування я заявив протест і вони від такого методу відмовилися. Я пізніше дізнався, що в Києві зі своєї ініціативи вони влаштували так званий перегляд справи. Тобто, ще раз зробили заочний пересуд. На підставі перегляду справи 11.11.1990 р. прийшло рішення того суду звільнити мене достроково по відбуттю 12 років і 40днів ув'язнення - фактично відбутих, а не 15, як присудили. Звільнили буквально таки з самого приміщення ПКТ, вигнали, випустили за ворота і кинули напризволяще, а до найближчої станції щось 5 чи 10 км, а в мене дві дуже важких валізи... книгами наповнених так, що я ледве міг підняти і на 2 метри пронести. З вікна своєї наглядацької будівлі вони, певно, спостерігали, що я буду з тим робити. 5 км шляху...
Гроші видали, але попри к/т не було дороги, жодні машини там не проходили, крім приписаних у к/т (хлібовозка тощо) Я мав з собою гроші, зароблені за 10 років -1100 рублів. Отже, вийшовши за табір, я почав пішки, через кожні метр-два зупиняючись, нести ті важенні валізи. Пройшов я приблизно до 200 метрів, оглянувся, роздивився і зрозумів - з того нічого не буде, я до вечора тільки доплентаю до лісу - найближчий ліс за півкілометра - і тим скінчиться. І тоді доведеться замерзати. Я зупинився і став чекати, і таки дочекався: йшла спеціально приготована машина, вантажна хлібовозка (мала рейсову поїздку чи задля мене надіслана – не знаю). Я був страшно виснажений, вага десь 57 кг. Ті валізи повантажив сам водій і підвіз мене до станції. Таким чином я в 1990 р. повернувся тимчасово до Київа. Прожив там півроку, а після Київа я змушений був шукати прихистку у своїх знайомих - у Володимира Гавари (Тернопіль).
Десь із 31 березня до 10 травня 1991 р. я написав найбільший за обсягом твір, і дуже цікавий - про мій перехід кордону, про мої пригоди в Ірані - "Там, за горою - свобода?". Твір було написано за 40 днів, і всі ці 40 днів я був у суцільній гарячці - 40 днів горів вогнем, ніби ще раз переживав те, коли переходив кордон, коли відбувались такі насичені драматичні події. Процес переходу, процес передачі мене назад…
Від 06.03.1992 р. я одержав ордер на квартиру, де зараз живу - у Львові…
У 1999 р. нові твори були зібрані в нову збірку обсягом 48 стор.- "Оновлений декалог поневоленого українця", які я видав «Самвидавом».
Ще про важливу історію з питанням моєї реабілітації. Приблизно зо 5 років тому з архіву львівського КГБ мені прийшов такий собі папір, аж на дві друкованих сторінки, де довго і плутано кагебісти пояснювали, що на підставі таких-то статей і прочая, прочая пан Климчак Богдан може звертатися, домагатися
реабілітації - має право, розумієте. Це мене, звісно, обурило і я написав відповідну "Заява-позов проти кагебанди", відіслав це все назад. Тобто я відмовився від порушення самого питання в такій формі про реабілітацію - адже реабілітують колишні мої судді, відверті злочинці, вороги людства, які мають бути покарані, а не те, щоб вони мали право реабілітувати чи не реабілітувати після мого слізного, так би мовити, проханнячка - не вийшло і не вийде! Ось така історія з цією реабілітацією.
Крім того, з ініціативи невідомо чиєї, але з Московитії, з Магаданського облсуду також прийшов папір про вже готову реабілітацію. Я довго вагався, прийняти чи не прийняти, а потім думаю: та віднесу в соцзабез, хай вони там, як хочуть, то щось беруть до уваги, а ні - то ні. Я відніс туди, там подивилися і сказали, що складено неправильно, з порушенням якихось норм, і тому недійсне. Писати треба повторно. Та я взагалі ніколи не писав і звертатись, скаржитись товаришам суддям-злочинцям з Магадану я також не став. Тому я не реабілітований по жодній з цих двох статей і одержую пенсію 46 гривень (дані за 2000-й рік – Б.К.) - мінімальну. Ось таке пояснення.
В.Овсієнко: Це Богдан Климчак дав таке доповнення вже на вулиці, а записав його В.Овсієнко 21 січня 2000 р. З нагоди мого ювілею редакція додала привітання: З роси і води Вам, Дорогий Побратиме. Нових творчих злетів і звершень у безкомпромісній боротьбі за Дажбожу Україну!
(Подаю за підкорегованою публікацією
в ж.«Рідна Віра» №22, 2012р.)

Коментарі

Офели

121.11.13, 12:11

Мамо мія , скілько букаффф
Східняк, напиши своє бачення цього всього в коментарі,аби цікаво було читати - це як рекама.
Ні, не подумай,що я вимагаю просто так це буде не сухий текст,хоча я впевнена ,що він оним і не являється, просто важливо твоє ставлення...

Східняк

221.11.13, 18:15Відповідь на 1 від Офели

Шановна пані, та невже текст не сховався під кат???
Я ж ніби це зробив...
Людина це реальна, я з ним сьогодні спілкувався, а потім відвідав його сторінку.
Це жива ходяча історія, тільки з поправкою на вкрай зіпсоване здоров'я та нерви, а також технічну освіту отриману в ГУЛАГ-ах

dytyna

321.11.13, 18:53

Читати було надзвичайно цікаво. Багатьох з цих людей знаю особисто, тому засновок - "останній політв’язень" - стимулював прочитати все.
Мало хто у нас ходив пішки через кордон в Іран. Ще й у 1978 році!

БілаКоролева

426.02.14, 21:26

В м.Мукачево зустрічала декількох політв"язнів...
Один по національності єврей,сидів в Гулагу.....курить "Біломор канал"...Інший в "СС Галиччина"...Шануймо пенсіонерів!

Східняк

Богдан Климчак - останній політв'язень СРСР

Останні статті

Коментарі