Важко...

Важко жити знаючи що життя рідної людини добігає кінця...в перший момент це знання обпалює, а потім захисні реакції допомагають не те що примиритися з цим, а відігнати трохи вбік...і тоді це знання, ці думки просто існують проруч з тобою...ніби і не заважаючи жити, стаючи частиною твого існування...

І ти живеш далі - радієш своїм радостям, печалишся своїм печалям...тіки в небі твого життя весь час є та чорна хмара...деколи вона затуляє сонце...деколи відступає за горизонт і дає розслабитись...але не пропадає... Звикаєш посміхатися і жартувати коли на душі шкребуть кішки через те що ти знаєш...звикаєш безтурботно клясти лікарів, хоча вони по суті просто озвучують те що ти вже сам підозрював і чого боявся...звикаєш радіти маленьким перемогам у вигляді цифр аналізів...

Проте не полишає відчуття що все це - захисна маска...бо всеодно тебе тіпає від дзвінків...і ти боїшся знов почути у відповідь на питання "Ну що там?" - "Нічого хорошого..." Справді лякаєшся якщо тобі довго не відкривають двері в квартиру...І як не закривай очі, як не заспокоюй себе, що то плоди твоєї хворої уяви бачиш, бачиш і розумієш...