Півроку потому...

Великий зал для засідань, купа серйозних чоловіків і тендітна дівчина, яка мітко відбивається від каверзних питань.
Ні, це не я.
Я вже сиджу в залі, слухаю в пів-вуха і рецензую статті на конференцію.
Розуміння того наскільки ці півтори години захисту змінюють твоє життя приходить не одразу. Десь через півроку ти починаєш розуміти що до тебе ставляться абсолютно по іншому. Ти вже довела хто ти є, до тебе звертаються з питаннями як до спеціаліста в своїй області, до твоєї думки апелюють як до аргументу. І це роблять люди яким колись ти здавала іспити. Дуже незвично і трохи ще лякає відповідальність.
Тобою вже не опікуються, а тільки надають можливості для росту. І те рости тобі чи ні - залежить тільки від тебе. Вимагати звершень від тебе вже ніхто не буде, всі потрібні бюрократичні галочки поставлені.
І якщо захотіти, та пустка яка утворилася після завершення дисертації дуже швидко заповнюється новими напрямками, новими дослідженнями. Єдине що все ще турбує - немає глобальної мети, це дещо розхолоджує і треба наново звикати жити в режимі дрібних дедлайнів, планувати роботу, заново вибудовувати взагалі весь спосіб життя, вчитися знов вписувати у нього все те що було відкинуте і відтерміноване.

P.S. Дід на днях знайшов листок на якому моя покійна керівник написала мені на вибір чотири теми бакалаврської роботи. За обраним тоді напрямком я вже працюю майже десять років. Деякі абзаци тої самої першої роботи ввійшли в мою дисертацію. Зараз думаю - якби я тоді обрала іншу тему чи було б все по-іншому?
P.P.S. Мене запросив до співпраці в своєму відділі в НДІ викладач до якого я думала йти писати бакалаврську. Від долі мабуть не втечеш. Не пішла бакалавром, піду тепер с.н.с )))