"Світ, в якому ми живемо, дуже вимотує. Він невдячний. Ви втомилися навіть від того, що живете в ньому. Ви втомилися занадто багато любити, піклуватися, віддавати світу, який часто не дає нічого натомість. Ви втомилися...
Колись ви були повні світлих надій, оптимізм переважував цинізм, ви були готові віддавати знову і знову. Але розбите серце, не виконані кимось обіцянки, невдалі плани — все це поступово повертало вас з небес на землю. Світ не завжди був добрий до вас і ви втрачали більше, ніж вигравали, а зараз немає абсолютно ніякого натхнення, щоб спробувати знову. Я розумію вас.

Правда в тому, що всі ми втомилися. Кожен з нас. Після досягнення певного віку всі ми не більш ніж армія розбитих сердець і душ, які ниють і відчайдушно шукають гармонії. Ми хочемо більше, але дуже втомилися, щоб просити про це. Нам не подобається, де ми зараз знаходимося, але ми занадто налякані, щоб почати щось з початку. Ми повинні йти на ризики, але боїмося побачити, як все навколо нас може просто розвалитися. Зрештою, ми не впевнені, скільки разів ми зможемо почати все спочатку. 
Ще одна правда в тому, що ми втомилися один від одного — втомилися від ігор, в які ми граємо, брехні, яку ми розповідаємо, невизначеності, яку ми даруємо один одному. Ми не хочемо надягати маску, але і залишатися наївним дурнем нам також не подобається. Доводиться грати ненависні нам ролі і кимось прикидатися, тому що ми не впевнені у своєму виборі.

Я знаю, наскільки складно продовжити щось робити або намагатися робити нові й нові спроби, коли душевні сили закінчуються. А ті оптимістичні ідеали, які ви плекали колись, здаються тепер безнадійними і дурними. Але ось що я прошу, якщо вже ви так близькі до того, щоб здатися: зробіть ще одну спробу, щосили.

Ми набагато життєрадісніші, ніж можемо собі уявити, і це незаперечна істина. Ми здатні віддавати більше любові, більше надії, більше пристрасті, ніж віддаємо зараз. Ми хочемо негайних результатів і здаємося, якщо не бачимо ефекту. Ми відчуваємо розчарування через відсутність зворотного зв'язку і попросту залишаємо всі спроби.

Зрозумійте, ніхто з нас не може бути натхненним щодня. Ми всі видихаємося. Ми всі засмучуємося. Ми всі втомлюємося. Той факт, що ви вибилися з сил і втомилися від життя, зовсім не означає, що ви стоїте на місці. Кожна людина, якою ви коли-небудь захоплювалися, хоч раз відчувала поразки в гонитві за мрією. Але це не завадило їй досягти своїх цілей. Не дозволяйте собі здаватися, що б ви не робили, чи то щоденна рутина, чи реалізація великих і грандіозних планів.

Коли ви втомилися, рухайтеся повільно. Рухайтеся спокійно, не поспішаючи. Але не зупиняйтеся. Ви втомилися з цілком об'єктивних причин. Ви втомилися, тому що багато чого змінюєте і робите. Ви втомилися, тому що ви зростаєте. І коли-небудь це зростання зможе по-справжньому надихнути вас".

Похмура ранкова маршрутка добирається зі спального району в центр. Через всі пробки, затори, світлофори … Народ спить або намагається дрімати. І тут на зупинці ввалюється мужик, задоволений як ціле стадо слонів. Плюхається на сидіння поруч з суворою жінкою вчительського виду, дістає з кишені мобілу і, дихаючи свіжим вихлопом, занурюється в жвавий діалог.

— Альо, Санька? Скажи мені терміново телефон Наташки. Яка вона баба, ух, яка вона баба … Так, спасибі, що познайомив! — і все це хвилини на три, з подробицями, емоціями до стелі і матом через два слова на третє.

Маршрутка починає оживати. Прокидаються ті, хто ще намагався додивитися сни і ошелешено дивляться на мужика. «Вчителька» на сусідньому сидінні демонстративно фиркає і відвертається до вікна. Мужик прощається з Санькою і негайно набирає номер Наташки.

— Альо, Наташка? Вітання! Мені так сподобалося те, що ми з тобою витворяли! Я хочу повторити! Мені ще так добре ніколи не було … Так? Ти ще краще можеш? А ну, розкажи докладніше, пустунка моя …

Вчителька на сусідньому сидінні повертається до мужика і просить його говорити тихіше, бо його вираження ображають її педагогічний слух. Мужик нетерпляче відмахується від неї і знову занурюється в бесіду.

Маршрутка вже повністю прокинулася і з цікавістю прислухається до подробиць …

Водій оглядається в люстерко і теж слухає, затамувавши подих. Незадоволена тільки «вчителька», вона просто закипає від стримуваного обурення. І тут на мобілу мужику приходить другий дзвінок. Він переривається, переможний тон стихає, і він майже пошепки повідомляє Наташці:

— Ой, вибач, не можу більше розмовляти, мені потрібно відповісти на дзвінок … Жінка! Я тобі пізніше передзвоню, лади? Ну бувай!

І вже зовсім іншим голосом починає бубоніти в трубку:

— Так, люба … Ой, ми так вчора пили з Санькою, так пили … Ну, ти ж його знаєш, а що робити … Ой, погано мені зараз, голова розламується … Так, прийму таблетку. Постараюся прийти раніше, так. Хоча роботи багато. Сонечко, ну вибач, добре, я точно постараюсь прийти раніше.

І ось тут настає зоряний час «вчительки». Вона повертається до мужика і дуже виразно говорить прямо в мікрофон його мобіли:

— Милий, ну де ти там копаєшся, я вже втомилася тебе чекати … Мені ж холодно, йди до мене, дорогий!

У мужика падає щелепа, він судорожно закриває мобілу під дружний регіт пасажирів. Водій б’є по гальмах і гризе кермо. Мужик, підібгавши хвіст шморгає до дверей і просить випустити його. Маршрутка здригається від реготу. Хлопають двері. Вчителька відвертається до вікна і задоволено посміхається. Завіса…

Лишень полова, наче пустоцвіт, 
В огні на мить засвітиться зорею 
І згасне… і забуде всенький світ, 
Що та була пелюсткою чиєюсь...

Бо статус, гроші, слава – суєта, 
Котру не покладуть у домовину. 
Лиш чисте серце, помисли, діла 
Підвладні сотворити з нас Людину.

Я чітко знаю, що минеться все: 
Поїсть іржа метал, міль — одежину... 
А ти свої скарби в душі збирай 
І світ цей грішний полюби дитинно!

Лишився незримий рубчик
Між вчора, між тут і там...
Чого ж так болить нестерпно?..
Не смію сказати вам.

Та тільки повім, що рубчик —
То стержень, то сплав життя,
Котре у вогонь і в воду 
Штовхало мене щодня.

Отак і загартувалась,
І сильна, здається вам...
Та тільки, зізнаюсь чесно, 
Що гнеться й потужний сплав...

От тільки б дивитись й пити
З озЕрець твоїх принаду,
Бо спрага така, що леле,
Що хочу всього й одразу...

Мовчання на мозок тисне,
Слова загатили груди,
Пахучий любові трунок
Вогнем обпікає губи...

Ті очі твої — мов зорі —
І вдень і вночі іскряться,
І сяють для мене, сяють,
І кутають в тихе щастя...

©  

"Горнятко міцного чаю..."