Дорожні знаки, номери, табло і банери, кольорові вітрини, підбори і джинси, спущені нижче лінії пристойності, заклично зволожені багрянцем губи – все кричить, волає чи хоча б шепоче - кому скільки стане сили – «ЗВЕРНИ УВАГУ!»

Уваги ж тої у стократ менше лишилось, ніж було від народження. Роз’їдено її знаками оклику, ядучо-яскравими маркерами та стрілками ще в дитинстві. Не вмієш ти більше читати знаки долі - згубились у множині інших, нікому непотрібних знаків.

 Погляд просить тиші.

         Кусень світлого спокою.

                   Реабілітації глибокою безмежністю.

Світ не перестає мене дивувати О_о

Відкрила для себе страшну річ. Виявляється, у сучасному світі існує жіноче обрізання. Пардон, не була в курсі, що існувало воно у людей первісних. То ж чоловіки все носяться із своїми причандалами...

То, про що ж я? Всупереч Конвенції про права дитини, яку Індонезія ритифікувала більше 10 років тому, жінки тут досі, наслідуючи звичаї, таємно калічать своїх дочок - вискоблюють клітор та вирізають малі статеві губи.

АААААААААААААААААА! Боже, дай їм розуму! Можна тільки здогадуватись, які наслідки мають такі підпільні операції!

Ой, тримайтеся, хто стане мені на дорозі!

Залоскочу!

Повітря загусло (так дивно бачити те, чим дихаєш…) З глухим свистом воно заповнювало легені, залишаючи по собі приємний присмак свіжості. Туман кришився і падав на розпашіле обличчя гострими скалками. Вечір завивав сиренами! Жити хо-ті-ло-ся!
 

Я сиділа, притулившись до неї, і слухала, як вона розповідала новини, жалілася на впертюха-тата, черговий раз іронізувала над моєю надкороткою стрижкою та новим кольором волосся. Вона гладила мене по голові, а я почувалась маленькою і нарешті вдома.

...я думала про _Буську_, і про те, що не уявляю, як би могла жити без Неї.

Ще: Востаннє в лікарні вона була тоді, коли 23 роки тому народила мене. Рекомендують операцію. Тепер їй страшно, хоча намагається не подавати виду...і мені теж.

 

Виявляється, усе очевидно просто: щоби позбавити себе участі наступати на одні й ті ж граблі, що лежать під дверима, можна заклеїти двері скотчем, а назовні виходти через вікно.

Виявляється кілька шальних крапель води можуть вбити здорову клавіатуру! Ех...Земля їй пухом…

20 хвилин шоколадної перерви на вулиці - і маса щастя! Над Києвом веселка!  А ви бачили? 

прагну хоча б штучно повернути собі втрачене відчуття дому...

 хочу, щоби не треба було закутуватися у теплу ковдру, заварювати зелений чай, вмикати музику-спогад, аби відчути себе у безпеці, так, як колись поруч із тобою…

давно з вуст не злітало: "мій дім там, де ти", бо де ти є зараз,  сама не знаю…

сподіваюсь, у безпеці. сподіваюсь, твоє нове відчуття дому зараз із тобою…