Скорочений курс Всесвітньої історії ч.11

Втім, не сталося ніякої халяви та ніякого братерства. Мокшанські коцапи, окупувавши Лисичанськ та його іконні землі, знов по навезли понаїхавши так, що дехто з корінних іконних лисичан, не в змозі виносити засилля понаїхавши, був змушений покинути прабатьківські простори Великого Степу. Добре ще, лисичан усюди було доволі багато, тож якось обходилося без особливих проблем з входженням емігрантів до суспільного життя інших країв.

Десь пару десятків років понаїхавши визискували лисичанські надра та пили лисичанську кров, аж доки мокшансько-большевицький ватажок Сталін не вирішив напасти на німецького ватажка Гітлера. Але Адольф Алоїсович вчасно розкусив підступний задум свого кремлівського побратима та вдарив по ньому першим, аби не просрати свою рідну фатерляндщину під гусеницями мокшанських танків та брудними чобітьми азійських коцапських унтерменшів. Лисичани спочатку зраділи визволенню, але гітлерівськи посіпаки, що керувалися настановами мокшанського шпигуна Штірліца, який косив під штандартенфюрера СС, почали по звірячому відноситись до лисичан. аж тут лисичанам дійсно увірвавсь терпець і вони, повтікавши на захід колишньої Лисичанської імперії, створили там величну повстанську армію. Політична організація, що передбувала цій армії, ще до війни розділилася на дві частини – лисичани не хотіли співпрацювати ні з ким з диктаторів (ані з Гітлером, ані зі Сталіном), а нелисичани прагли потоваришувати з Адольфом Алоїзовичем та бути у німецькому ярмі, яке таки було трохи легшим, аніж московське. Лисичан очолив Степан Бандера, який був з давно вже переїхавшей з метрополії до Галичини родини, а нелисичани обрали своїм головою нелисичанина Мельника. Бо нелисичанам було важко уявити собі, що власними силами можна пиздити значно сильніших від себе ворогів. На чому вони й спалилися, бо певного часу - за інструкціями клятого тойфельхундфюрера Штірліца – нелисичан стали відстрілювати. Лисичан теж намагалися перебити, але ті пішли до лісу і звідтіля почали мочити як німецьких окупантів, так і про мокшанських типу «партизанів».

Коли ж Гітлер, пизжений азійськими ордами мокшан, забрав свою дупу з лисичанських західних кресів, то на місце цього окупанта прийшли мокшани й заходилися, за своєю дурною звичкою, навозити понаїхавши. Лисичани, яким ці понаїхавши набридли ще на рідному «Дамбасі», стали до конкретного спротиву та почали пиздити як понаїхавши, так і місцевих коляборантів. Тоді мокші нагнали силу силенну мусорів та стали відловлювати та відстрілювати лисичан по карпатських та волинських лісах. Лисичани пручалися, але мокшів було забагато та набоїв у мокшанських мусорів було дохєра і навіть більше. Тож лисичани вирішили звалити з мокшанської імперії хто куди. Але підпілля залишили. Дехто з підпільників повернувся додому, де й продовжував запеклу боротьбу з мокшанськими окупантами та привезеними окупантами дикунами з далеких мордовських боліт.

Війну, яку розпочали найліпші друзі Сталін та Гітлер нападом на Польшу, було названо Другою світовою, але мокшанські коцапи назвали її Атєчєственнай та почали вести себе так, ніби окрім мокшан ніхто там не воював, хоча лише зрадників-мокшан за Гітлера воювало понад мільйон рил. Аби замаскувати цей факт, мокшани згодом взяли собі так званого «власівського» триколорного прапора та гєйоргієвську лєнтачку ак державні переможні атрибути. Десь ще завалявся й червоний прапорець, що вони його назвали «Знамєнєм Пабєди», але передусім вони більш полюбили гєйські лєнтачкі.