Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе, Захмеліть, одуріти від твого тепла. Я кохаю тебе. Мені більше не треба, Адже й так ти мені стільки щастя дала.

Можна вірить другові чи милій, Марить наяву чи уві сні, Білизну червневих ніжних лілій Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати, Можна думать — можна повторять. Та не можуть душу зігрівати Ті що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті: Народившись, помирає кожна, А живуть століття після смерті Ті, що роблять те, чого "не можна".

І коли химерною габою Спеленає землю довга ніч, Довго серце тужить за тобою, Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила Обвивають маревом видінь, І стоїш ти крихітна, і мила, І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні, Владно підкоряючи собі, Губи неціловані і грішні, Очі божевільно голубі.

Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам — Все одно ті скабри по краплині Я тобі закохано віддам.

Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

Усе важке й безмовне, мов каміння, — Сама ж господарка на колії доріг Зсипає зорі пригорщами в сніг, Купаючи в їх сонному промінні Усе важке й безмовне, мов каміння.

І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум.

Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб’язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас.

Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов.

У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..

***

Били блискавки ще тривогу, Розтинаючи небосхил, – І веселка тобі під ноги Опустилась, чудна, без сил.

Довго вітер уперто віяв, Але чомусь і він тепер, зазирнувши тобі під вії У волоссі твоєму вмер.

Через вулиці нахололі Повз очей зачарований хміль Йшла ти в сонячнім ореолі Невідомо куди й звідкіль.

Йшла, та й годі. Може, з роботи, В магазини чи на базар. Дріботіли маленькі боти Об розчулений тротуар.

Не дивилася ні на кого, Йшла й не чула, напевне, ніг. Але щастя твоє ще довго Голубіло з очей у всіх.