Чи варто подарованій сові загладати до клюва?

За 69 літ різними у мене були дні народження.

Пригадую, що в день дев’ятнадцятиліття, коли я тільки робив перші кроки у журналістиці і літературі, а було це 25 січня 1969-го, республіканська газета «Молодь України» опублікувала підсумки за попередній рік літературного конкурсу на кращу новелу з життя. І там я завоював другу премію. Було видруковано моє оповідання "Руки" і повідомлення про нагороду у вісімдесят рублів. Оце був незабутній день народження! Здавалося, що я можу підкорити весь газетно-журнальний світ, дайте лишень до кінця розпрямити юнацькі творчі крила! Нині б мати стільки благоліпних, рожевих мрій!

А найбільш оригінальними виявилися уродини 2006-го. 
Тоді я полишивши журналістику на кілька років, аби заробити державну пенсію на майбутнє, подався працювати до апарату Міністерства аграрної політики України, на посаду керівника патронатної служби Міністра. У міністерстві хліба, сала, ковбаси і горілки, коньяків та вина, яким було тоді це відомство, мислять дещо інакше, ніж усі інші. Якщо дарувати чиновнику щось на іменини, то краще всього живе створіння.

Мабуть, мислилося, піднести в дарунок щось типу корови , бичка, жеребця чи кобили. Але, куди б я подів те натуральне добро? Не затягнеш же ж його на столичний балкон. Одначе декілька чиновників уранці 25 січня зайшли до мого кабінету, ховаючи по за спинами, щось об’ємне. А поставили на стіл, я не повірив своїм очам – це була велика біла… сова (жива ж, звичайно), у красивій клітці!. Вона дивилася на мене величезними, незмірними очима і гойдалася на бантині. Наче припрошуючи: приймай, радуйся, козаче! Заживемо тепер разом… Он яка я красуня! Залопотіла крилами, замало не у цілий метр завширшки. У мене аж серце забилося від хвилювання.

Цілісінький день секретарші з приймальні міністра водили знайомих і не знайомих мені людей, показуючи всім те чудо, яке мені подарували, аж поки я увечері не відвіз його додому. І стали ми з тією совою жити-поживати. Як – ось послухайте розповідь про це…

Обладнали притулок їй ми у коридорі помешкання. Все було добре до першої ж ночі…

Виявилося, що наші біоритми життя зовсім не співрозмірні, не підходять одне одному. Ми, домашні люди, близько дванадцятої укладаємось на бокову, аби відпочити до ранку, нам потрібна нічна тиша і спокій у домі, а дорога наша квартирантка тільки виспалася впродовж світлового дня і готова йти на нічний прожитковий промисел з полювання: розправляє і лопоче крилами так, немовби у коридорі здіймається у вись космічний корабель. Упродовж ночі вона так багато разів розминається, що разів два-три обов’язково кине зі столу клітку з дорогою поклажею. До того ж, настільки пронизливо кричить, що навряд чи можна після того заснути.

Уже першої ж ночі я декілька разів прокидався під ці жахливі вигуки. Ну, а потім, виявилося, що найкраще її годувати… живими, або мертвими… мишами. Бр-р-р!

Ви не пробували, панове!?

Ті, хто дарував мені сову припасли невеличку коробку цього «харчу». Ми тримали його на морозі за вікном. Але запаси ось-ось уже закінчувалися… Тут явно назрівала продовольча проблема, постало питання, де брати нових мишей? Хоч бери і розводь їх під диваном…

Одне слово, після заселення до помешкання живого подарунку на іменини, в нашому домі окублився постійний пелех невирішених справ. Мої домашні об’єдналися всі разом і почали виступати за те, щоб презент до моїх уродин комусь передарувати, можливо, навіть відвезти до зоопарку. Я не здавався, шукав шляхи до умиротворення.

Усе це в гострих, іноді навіть гарячих дискусіях тривало до тих пір, начебто все більше накачуючи помешкання вибухонебезпечними пороховими газами, поки одного дня з села не з’явилися моя теща. Їй незабаром, слава Богу, виповниться 93-й, а тоді вона була ще зовсім юна і молода, (подумаєш, якихось там вісімдесят літ!!!), мудра та рішуча.

Теща тільки зайшла до хати, і голосно сказала:

-Ану покажіть-но, де та ваша крилата проблема?

Тут же взяла клітку з великою птахою, піднесла до вінка. Ми й не встигли отямитися, як вона виштовхала сову за вікно. Змахнувши величезними крилами, та тут же шмигнула за ріг сусідньої висотки: тут її й бачили…

-Куди ж ви? – вигукнув я розпачливо. – Там же мороз, сніг, холодно! Вона ж пропаде!

-Не пропаде, - упевнено відповіла Лариса Михайлівна. – Вона ж у місті. Знайдуться добрі люди, котрим вона справді потрібна…

Помивши руки, сівши до столу, теща сказала:

-Сова, хоч і символ мудрості, вона водночас і провісник мороку й смерті. Не можна тримати її в хаті. Це знак жалоби і самотності. Забудьте про неї… Не подарунок тобі, зятьку, підсунув хтось, а свиню…

Таким виявився той «живий» подарунок.

Цьогорічні мої уродини вирізнилися від усіх минулих тим, що я отримав стільки гарних привітань, як ніколи. Відписати кожному – на кілька днів прискіпливої роботи. Відважитись на таке не можу. Тому всім щиро-щиро і дуже сердечно дякую. Спасибі, любі друзі, що не забули!