Скільки ж нам спотикатись об мовну меншовартість?

Із «Спогадів» незабутнього великого патріота України Євгена Чикаленка врізалася в пам'ять одна важлива оповідь. Автор повістує про те, як у його рідних краях (нині це Одещина), у кінці дев’ятнадцятого століття активісти організовували просування української мови в маси. Селяни з того начебто й раділи, бо вертається до вжитку мова їхніх пращурів, але, коли приходило до діла, то своїх дітей все-таки прагнули віддавати на великоруське навчання. Мовляв, нехай іде вчитись по-рузьки на начальника, а не на селянина в українську школу. Бо сюди, на хутори, у села крутити хвости бикам і коням, завжди встигнуть наші діти…

У нинішньої української мови, слава Богу, є власний дім: своя держава, свої школи, виші. Під неї розширюється повсякчас законодавство, але "росязичної" облуди все ніяк не позбудимось. Ліпиться вона до нас, як реп`яхи до кожуха...

До Києва з села дістаюся електричкою. У переповнених вагонах майже не чую ординської мови. Всі мило спілкуються рідномовно. Аж серцю радо з того благодатного видовища. А заходжу до тролейбуса, (о, Боже!), начебто потрапив до Костроми чи В’ятки, п’яного їхнього Воткінська. На проході навпроти мого крісла (а сиджу я в задній частині транспорту, спиною до руху машини) спинився голосистий контролер, сивий, літнього віку дядько і так несамовито репетує, аж вухам болісно: «Кто не взял білєтікі?! Пріобрєтайтє! Нє забівайтє. За беєбілєтний проєзд штраф 80 грівєн…» І так разів із п`ять. Очманіти можна...

І давить на мізки цим окупаційним лементом без зупину. Я не витримав, і в тон йому голосисто кажу, що чути, мабуть, на весь салон тролейбуса:

-Ніхто не купляйте талонів, аж поки не перейде на державну мову… Бо гроші, напевне, йдуть до Москви…

Чоловічок аж підскочив. І через хвильку аж немовби заспівав українською до мене:

-Та я вмію по-нашому… Але ж при ісполнєнії…

-Ось саме тому і потрібно вам, як кондуктору столичного муніципального автотранспорту оголошувати все державною мовою. А скините після зміни куртку касира-контролера, розмовляйте хоч і мовою гінді чи унду…

Тут поруч зі мною, як зашипить стара, геть вицвіла, намазюкана всіма фарбами «рузька інтєлігєнтка», мабуть же, з числа тих, кого заслані «на Україну» десь з-під Вязьми чи Пітєра батьки в часи жорстоких сталінських репресій проти українців привезли сюди ще в пеленках. Вони, бачите, відтоді «корєнниє кієвляні», і «єто іхній рускій уголок в стАліце Украіни, а ви хохли, пАнімаєш, пАнаєхалі»:

-Какоє вашє дело, как чєловєк рАзговаріваєт? Развє нє пАнятно сказано ім?

На мене повернулося з п’ять перекошених від злоби, злоби обличь. Гнівні погляди, здається, просвердлювали наскрізь. Ох, якби їм воля...

-РАзвелось… І діктуют нам, как жіть, как гАвАріть… - Ветха дамочка не вгавала.

- Бабусю! – кажу. – Чемніше, будь ласка, чемніше. Досить створювати комфорт мові окупантів. Так і знайте: не буде більше цього… Не буде. Тому краще всього й ви переходьте на вкраїнську…

-Ви чєго Абіжаєте жєнщину! – аж підскочив маленький молодик на сусідньому сидінні навпроти, вороже поблискуючи очима.

-Нікого я не ображаю. Просто кондуктору нагадую, що в Україні функціонує державна мова, і його обов’язок оголошення проводити відповідно да законів і Конституції. Годі годувати нас московітською фєнєю…

-І шо нам дєлать, єслі ми нє знаєм вашєй мови? Застрєліца? - зло шипить бабуся.

-Йти до школи. Сідати за парти. Слова вивчати, правильну вимову. Пісні українські співати…

Усі, бачу, задумались. Мовчать. Злі, насуплені. На закінчення додаю:

-Спуску більше не буде. Годі загравати з окупантами, мову будемо утверджувати вперто і наполегливо…

Через декілька зупинок учасники невеличкого попутного «шкандалю» повиходили, я їхав до кінця маршруту, але більше не чув, аби контролер бодай якось озвався до пасажирів. На «язике» йому, напевне, заважав мовити я, українською, - швидше за все йому говорити ще не звично, а, можливо, й соромно, чи незручно. Нічого, нехай звикає і вчиться до кінця бути українцем, якщо хоче працювати в столичному муніципальному транспорті…