Якими ми були 1000 років тому (рання Русь очима східних авторів)

Арабські та перські джерела вважають їх двома окремими великими народами, кожен з яких складається з більш чи менш значної кількості племен. Неодноразово висловлювалось припущення, що під русами («ар-рус») розуміли насправді східних слов’ян та інших підлеглих держави Русь, а під слов’янами («ас-сакаліба») - переважно західних слов’ян.

Але в багатьох випадках виразно видно, що про слов’ян сказано як про мешканців саме Східної Європи – близьких сусідів печенігів, хазар та інших східних народів.

Ріка Дон, починаючи вже з VІІІ століття і упродовж усього раннього середньовіччя, іменується «слов’янською рікою», тоді як «руською рікою» часом називали Волгу, а «руським морем» - Чорне море. Знаменитий арабський мандрівник аль-Масуді, який близько 920 – 930-х років бував у країнах, прилеглих до Чорного моря, дає таку локалізацію:

«...Море Найтас (= Чорне море) воно ж і Руське [зветься], бо тільки руси плавають по ньому і вони живуть на одному з його берегів. Вони утворюють великий народ, що не підкоряється ні царю, ні закону».

Щодо слов’ян, то усі східні автори були згодні в тому, що ті утворюють величезний, поділений на безліч племен народ, що населяє неосяжні простори Півночі. Ось як про це говорить аль-Масуді:

«Слов’яни є нащадками Мадая, сина Яфета, сина Ноя. ...Вони населяють Північ, звідки простягаються до Заходу. Вони поділяються на різноманітні племена, між якими точаться війни і кожне з них має свого царя».

Астроном аль-Фазарі (VІІІ століття), даючи огляд тогочасних народів і держав, відводить слов’янам простір, що не поступається за розмірами сукупному простору, населеному послідовниками ісламу. Тим не менш, автори ІХ – Х століть сприймають слов’ян як єдиний етнічний масив і не роблять особливої різниці між слов’янами на Дону, на Дунаї або на порубіжжі з володіннями франків (в нинішій Німеччині).

Намагаючись прояснити питання про співвідношення між слов’янами і русами, сучасні автори нерідко спираються на дві фрази начальника поштової служби міста Рей Ібн-Хордадбега, автора «Книги доріг і володінь» (близько 880-их років):

«Вони (руси) є племенем із слов’ян», і далі: «...Вони прибувають зі своїми товарми в Джурджан (на Каспійському морі) і Багдад, де перекладачами для них слугують слов’янські раби».

Давні араби не були сильні в етнології і залишили нам багато таємниць, як щодо цієї галузі знань. Нерідко ставлячи слов’ян і русів поряд і знаходячи дещо спільне в їхніх звичаях, частіше вони, тим не менш, протиставляли їх.

Руси зображуються спритними торгівельниками, затятими й жорстокими войовниками, слов’яни - відносно сумирними землеробами й пристрасними бджолярами, більше схильними до веселого й безтурботного життя, ніж до війни, далеких походів і небезпечних авантюр.

Отже, розглянемо детальніше повідомлення давніх «журналістів» Сходу про русів і слов’ян, розділивши їх на кілька тематичних блоків:

1. Зовнішній вигляд і характер 2. Господарство і спосіб життя 3. Озброєння й ведення війни 4. Правителі й міські центри 5. Статеві відносини й шлюб 6. Релігійні уявлення й культ 7. Поховальні обряди 8. Торгівля 9. Піратство русів на морях

«Я не бачив людей з більш досконалими тiлами, ніж руси. Вони подібні до пальм, біляві волоссям, червонуваті лицем, білі тілом. Вони не носять ані свит, ані хафтанів, але чоловіки їхні носять кису (кошулю, плащ), якою вони закутують один бік, причому одна рука виходить назовні. І при кожному є сокира, меч і ніж, з якими він ніколи не розстається. Від края нігтів декого з них до самої шиї можна бачити зібрання картин (= татуювання): дерев і тому подібного». Ібн-Фадлан

«Руси хоробрі й мужні, високі на зріст і стрункі. Вони сміливі при нападах, але на коні сміливості не виявляють й усі свої походи й набіги здійснюють на кораблях. Вони носять широкі шаровари, що на них витрачають до ста ліктів тканини. Такі шаровари вони збирають у збірку біля колін і тут підв’язують... Вони постійно носять з собою мечі, оскільки не довіряють один одному. І якщо хтось із них здобуде собі хоч якийсь статок, то його рідний брат або товариш починає заздрити йому й намагатись його вбити чи пограбувати». Ібн-Русте

«І лишився в русів звичай, що якщо когось із них поранять (вб’ють ?), вони не заспокояться, поки не помстяться. І навіть якщо давали б їм цілий світ [в якості відкупного], вони все одно не відступляться від помсти. [При тому] не має один в одного серед них довіри. Коли ж народжується [в когось з них] син, батько кладе немовляті меч на живіт і каже: «Ось тобі [увесь мій] спадок!» «Моджмал-ат-Таварих»

«Країна русів велика і народ її має поганий норів: непристойний, брутальний, сварливий, войовничий... Вони носять шаровари [кожен] зі ста ліктів товстини, які підвертають біля коліна, а також шапки з шерсті (вар.: хутра ?), так що хвіст звисає з потилиці». «Худуд-ал-Алем»

«Деякі з русів голять бороду, а інші завивають її, подібно до кінської гриви, і фарбують. Одяг їхній – короткі (вар.: малі) свити («архалук»), одяг же хозарів, булгарів і печенігів – довгі (вар.: повні) свити з шовку, бавовни, льону, вовни». Ібн-Хаукаль

Як вдягалися руси, можемо бачити також з опису поховання за Ахмедом Ібн-Фадланом. Мерця вдягають перед спаленням:

«Вони натягли на нього шаровари, гетри, чоботи, архалук і хафтан з парчі з золотими гудзиками, на голову вдягли шапку з парчі й соболиного хутра...».

«Цей народ (русів) світлошкірий, русоволосий і високий на зріст. Вони найпаскудніші за своїм характером з усіх творінь Аллаха і мова їхня [арабам] невідома». аль-Ганафі

«Вони (руси) найбрудніші з творінь Аллаха, вони не блюдуть чистоти... вони не миють руки після їжі, вони подібні до диких віслюків». Ібн-Фадлан

«Вони дотримуються чистоти одягу. Чоловіки їхні носять золоті браслети». Ібн-Русте

«Що стосується їхніх (русів) жінок, то в кожної до грудей причіплена коробочка, вона може бути з заліза, срібла, золота, міді або дерева, в залежності від достатку чоловіка. На кожній коробочці – кільце, а поряд з нею – ніж, також прікріплений до грудей. На шиях жінки носять намиста з золотих і срібних диргемів (монет)... Найкращою прикрасою вважаються в них зелені намиста (з сердоліку)... Одну таку намистину купують за диргем і нанизують їх у намиста для своїх дружин». Ібн-Фадлан

«Одяг русів і слов’ян [зроблено] з льону... Одяг слов’ян – сорочка і високі чоботи. Взуття їхнє подібне до довгих (високих) чоботів, що їх носять жінки Табаристана (у Закавказзі)». Гардизі

«Є в них (слов’ян) різноманітні лютні, гуслі й гудки. Їхні гудки довжиною у два ліктя, а лютні мають вісім струн» Ібн-Русте

«Країна слов’ян рівна і вкрита лісом, серед якого вони й мешкають. В них немає виноградників й орних (зрошуваних ?) ланів. І є в них щось на кшталт дерев’яних діжок, в яких знаходяться бджоли й мед. І зветься це їхньою мовою «улідж». І з однієї такої діжки добувають до 10 глечиків меду. І вони випасають свиней, як ми овець... Більша частина їхнього збіжжя це просо... З меду вони роблять хмільний напій (його п’ють, зокрема, на поминках, випиваючи за раз до 20 діжок)... Робочої худоби мають небагато, а коней в них [майже] зовсім немає...» Ібн-Русте

«В них (слов’ян) дуже багато меду, з якого вони роблять вино й інші подібні напої. Ємності для вина (= медовухи) в них з дерева і буває, що один чоловік виробляє на рік близько 100 таких ємностей [меду]. Вони мають цілі стада свиней, як ми отари баранів... Правитель же їхній харчується молоком». «Худуд-ал-Алем»

«...В їхній (слов’ян) країні живуть заможно й [усі] мають необхідні для життя припаси. Вони старанні в землеробстві і вмінням забезпечувати себе їжею переважають інші народи Півночі... Вони сіють двічі – навесні і влітку, так само двічі бувають в них жнива. Більшу частину збіжжя становить просо. Холод для їхнього здоров’я сприятливий, хоч який би сильний він не був, а спека для них буває згубною». Ібн-Якуб

«Країна слов’ян уся вкрита дрімучими лісами і водоймами (джерелами вод) і в цих лісах вони живуть. І в них немає винограду, але багато меду... Сіють вони просо, а з меду виготовляють хмільний напій. Але засоби для існування в них не багаті». аль-Марвазі

«Земля їхня (слов’ян) дуже родюча і вони займаються торгівлею». «Моджмал-ат-Таварих»

«Що стосується русів, то... в них немає ані ланів, ані худоби. Країна їхня межує з країною слов’ян і вони нападають на слов’ян, з’їдають їхні припаси, грабують їхнє добро, а їх самих забирають у полон. І коли в когось із них народжується син, то на нього кладуть меч, а батько при цьому каже: «Немає в тебе нічого, крім того, що сам ти добудеш цим мечем». аль-Муккадасi

«У них (русів) немає нерухомого майна, сіл і оброблених полів. Єдина їхня справа – торгівля соболями, білками та іншими видами хутра, що їх вони продають усім бажаючим купити... [Також] вони роблять напади на слов’ян, під’їжджають до них на своїх кораблях, беруть їх у полон, везуть у Хазаран (Хозарію) і Булкар (Волзьку Булгарію) і там продають. Вони не мають нив (вар.: не вирощують хліб), а харчуються тим, що привозять з землі слов’ян... В них (русів) багато міст і живуть вони вільно (безтурботно). Гостям вони виказують шану і з чужоземцями поводяться добре... Якщо ж хтось образить чужоземця [що завітав у гості] i почне утискати, то вони завжди стають на захист ображеного». Ібн-Русте

«...І немає в них (русів) ані орних полів, ані збіжжя, а користуються вони, зазвичай, збіжжям слов’ян... Постійно 100 – 200 з них приходять до слов’ян і насильно беруть з них [усе потрібне] на своє утримання. І серед них знаходиться багато людей зі слов’ян, що прислуговують русам, аби убезпечити себе (вар.: поки не збавляться від залежності)... І немає в них (русів) звичаю, щоб хтось ображав чужоземця. І якщо хтось образить, то половина його майна йде скривдженому». Гардизі

«Руси не мають збіжжя і не орють землю, вони постійно чинять набіги, забирають рабів у слов’ян (!?) і продають [в інші країни]. Безперервним грабунком вони здобувають крам і харч і тим забезпечують своє існування». Мубарак-шах

«Серед них (русів) постійно перебуває одна з груп (одне з племен ?) слов’ян, яка служить їм». «Худуд-ал-Алем»

«Між царями Сходу у тих землях ніхто не має найманого війська, крім хазарського царя... Руси і слов’яни, про яких ми вже казали, що вони язичники, становлять армію [хазарського] царя і його прислугу... І вони (руси і слов’яни) населяють одну з половин цього міста (= хазарської столиці Ітиль на Волзі)». аль-Масуді

«Руси - величний народ, тілобудова їхня могутня й сила велика. [Під час війни] вони не відають про відступ і жоден з них не вдасться до втечі: він або вб’є, або буде вбитий сам. [У поході] кожен з них несе на собі зброю а також причіпляє до себе різні ремісничі знаряддя – сокири, молотки, пили й таке інше. Б’ються вони зі списом і щитом, мають при собі меч, палицю й рід кинджала. Воюють, зазвичай, пішими, особливо коли бувають прибульцями (далеко від батьківщини ?)». Ібн Мискавейх

«...При кожному є сокира, меч і ніж. Мечі русів пласкі, з продольною канавкою, франкські (за виробництвом)». Ібн-Фадлан

«Мечі (русів) можна зігнути навпіл, але як тільки відводиться рука, вони приймають попередню форму». «Худуд-ал-Алем»

«Мечі в них (русів) сулейманові (= якісні, великі). Якщо якесь плем’я підіймається проти них, то вони усі вони виступають [проти нападника] і тоді зникає між ними розбрат і всі вони разом йдуть на ворогів, доки не переможуть... Вони хоробрі й мужні. Якщо вони нападають на якійсь інший народ, то не відступлять, поки не знищать (не виснажать) його повністю. Переможених вони або знищують, або перетворюють на рабів». Ібн-Русте

«Руси ведуть війни з усіма оточуючими [їх народами] і завжди перемогають». «Худуд-ал-Алем»

«Руси... межують з північними окраїнами Рума (Візантії). Їх так багато і вони настільки могутні (воєнною силою), що обіклали даниною прилеглі до них частини Рума». аль-Істахрі

«Руси багаточисленний народ, а засобом свого існування вони вважають меч... Народ їхній сильний і могутній. Вони ходять (піші ?) з метою набігів у найвіддаленіші місця... Їхні хоробрість і мужність загально відомі. Навіть один з них дорівнює [у бою] багатьом [воїнам] з інших народів. Якби в них були коні і вони б зробилися добрими вершниками, вони б стали загрозою цілому людству». аль-Марвазі

«Вони здійснюють походи на віддалені землі, постійно плавають у морях, нападаючи на усі зустрічні судна й грабуючи їх. Вони сильніші за будь який інший народ, тільки коней в них немає. Якби ж були в них коні, то вони запанували б над багатьма народами». Ауфі

«Зброю слов’ян складають дроти, щити й списи, іншої зброї вони не мають. Правитель (цар, голова) слов’ян має верхових (бойових) коней і не вживає іншої їжі, крім кобилячого молока. Є в нього також прекрасні, міцні й дорогі (коштовні) кольчуги». Ібн-Русте

Арабський купець-мандрівник

«Зброя, з якою вони (слов’яни) воюють - дроти, стріли, списи й щити... В них поширений звичай будувати фортеці (замки). Певна кількість людей об’єднується, щоб побудувати [такі] укріплення, оскільки мадяри (угри) постійно роблять на них набіги і грабують їх.

Мадяри приходять, а слов’яни замикаються в тих укріпленнях, що їх збудували. Взимку більша частина з них перебуває у замках і фортецях, а влітку живе просто серед лісу... Мадяри завжди перемогають слов’ян і вважають їх за джерело рабів.

Мадяри – вогнепоклонники (= «маджуси»), вони ходять на [країни] гузів, слов’ян, русів, беруть там великі полони і везуть у міста Рума (Візантії) на продаж. Вони постійно нападають на слов’ян, бо між країною мадярів і країною слов’ян два дні шляху». Гардизі

«Взимку на слов’ян нападають угри. І як наслідок взаємних набігів, в них багато рабів». аль-Марвазі

«Взагалі ж слов’яни люди рішучі й сміливі і якби не було між ними розділеності, внаслідок численності різних їхніх родів й розкиданості племен, то не зрівнявся б з ними в силі жоден народ у світі». Ібн-Якуб

«У них (русів) є цар, який зветься «хакан-рус»... І якщо один з них підійме справу проти іншого, то кличе того [на суд] до царя, перед яким вони ведуть суперечку. І коли цар виносить вирок, то його всі повинні дотримуватись. Якщо ж вирок царя виявиться незадовільним для обох сторін, то за його (царя) наказом, беруться до вирішення справи мечами... Суперники вступають у двобій і хто переможе, той і виграє суд». Ібн-Русте

«Руси розділяються на три частини (племені). Одна частина найближча до Булгару (дунайської Болгарії ?), а правитель (цар) її сидить в місті, що зветься Куйаба і це місто більше за Булгар (на Волзі ?). Найвіддаленіша ж частина [русів] зветься ас-Славійя. А третя група їх зветься ал-Арсанійя, а цар сидить в [місті] Арсі. І люди прибувають для торгівлі до Куйяби. Що ж стосується Арси, то невідомо, щоб хтось з чужинців колись був там, бо вони (руси Арси) вбивають усіх чужоземців, що опиняються в їхніх володіннях. Самі ж вони спускаються водою й ведуть торгівлю... І вивозять з Арси (хутра) чорних соболів і олово (свинець)». аль-Істахрі

«Куйа(в)а – місто русів найближче [спосеред їхніх міст] до [землі] мусульман. Це місце приємне і там перебуває цар [русів]. З міста [Куйави] вивозять різні хутра й дорогоцінні мечі. Слава – приємне місто і з нього, коли буває мир, везуть товари у країну Булгар. Артаб – місто [русів], де вбивають чужоземців, звідти вивозять дуже гарні леза для мечів...». «Худуд-ал-Алем»

«Звичай царя русів полягає в тому, що поряд iз ним y його дуже високому замку постійно перебувають чотириста мужів з числа його кращих витязів і поплічників. Причому ті, що знаходяться з ним, найвідданіші, адже кожен з них готовий померти після його (царя) смерті і бути вбитим через нього... Ті чотириста витязів сидять, а уночі сплять біля підніжжя його ліжка. А ліжко його величезне й оздоблене дорогоцінним камінням. І з ним на ліжку знаходиться сорок дівчат для його потреб і розваги. І він ніколи не злазить з того ліжка...

Навіть якщо йому треба поїхати верхи, то до ліжка підводять коня, щоб він міг на нього сісти, а коли він хоче зійти з коня, то під’їздить до ліжка якнайближче і сходить на нього. І жодної іншої справи він зовсім не має, крім як кохатися зі своїми дівчатами, пити й розважатися. І в нього є замісник, який командує військом, веде війну з ворогами і в усьому заміщує його перед підлеглими». Ібн-Фадлан

«Їхній цар сидить на золотому троні. Навколо нього завжди знаходиться сорок бранок, які мають у руках золоті й срібні кадила, що ними вони окурюють царя ароматичними парами». аль-Ганафі

«Країна Рус… Мусульмани зарівно з невірними там поїдають м’ясо свиней. Чоловіки й жінки там змішані разом [перебуваючи в одних приміщеннях ?]. Будівлі їхні дерев’яні й шерстяні (войлочні ?). Звідти вивозять льон і [шкури] бобрів. Великі міста в тій землі: Кийява, Черніг, Харка, Сарук». Хамадані

«Країна Рус. Це величезна земля і в ній багато міст (поселень). Між містами там дуже великі відстані. Там живе великий народ з числа язичницьких. І нема в них закона і немає царя, якому б вони підкорялись. В їхній землі є золоті копальні. В країну цю не прибуває ніхто з чужинців, бо їх там вбивають. Країна оточена горами (лісами ?) і виходять з цих гір численні джерела проточної води...». аль-Ганафі

«Першим серед слов’янських царів є цар аль-Дір, він має великі міста і багато населених країн (областей)... Поряд з ним і числа слов’янських царів живе цар (племені ?) Аванджа, у нього є міста (фортеці) і великі області (поселення ?), він має багато війська і військових припасів (знарядь). Він веде війни з Румом, Іфранджем (франками), Нукабардом (Італією) і ці війни йдуть з перемінним успіхом... Це плем’я красивіше лицем, найбільше числом і найхоробріше». аль-Масуді

«Вони (слов’яни) вважають своїм обов’язком слугувати своєму царю, бо того вимагає від них їхня релігія. Цар їхній зветься Смутсвит (Семовит ?), а їжа його – молоко. Вони мають два міста: 1) Вабнит, що знаходиться на сході (країни слов’ян) і деякі його мешканці подібні до русів, 2) Хордаб – велике місто, де знаходиться їхній цар». «Худуд-ал-Алем»

«Більшість їхніх (слов’янських) племен – язичники... Вони мають багато міст, а також [мають] церкви, де вішають дзвони, у які б’ють молотками, подібно до того як в нас християни б’ють билом у дошку... З цих племен [слов’ян] одне мало раніше владу [над ними усіма]. Його царя звали Маджак (Махак), а само плем’я звалося валінана (валіяна). Цьому племені в давнину підкорялися усі слов’янські племена, бо верховна влада була в нього й інші царі виконували його волю... Плем’я це є одним з корінних племен слов’янських воно [і нині] шанується між їхніми племенами, і [раніше] мало зверхність серед них. Потім же почалися чвари між племенами, порядок був порушений, вони поділилися на окремі клани й кожне плем’я обрало собі [особливого й незалежного] правителя». аль-Масуді