Листи в майбутьнє... (Сергій "Колос" Мартинюк, гурт Фіолет)
- 26.09.12, 16:15
Життя прекрасне.
Розділ 1.
Мені завжди подобалося спостерігати за людьми. Виходиш надвечір на проспект Волі у Луцьку, за декілька годин до заходу сонця над драмтеатром, вибираєш вільну лавку, вмикаєш музику і абстрагуєшся…
Луцьк не вельми гамірний; кількість авто на вулицях та типовий міський шум тут більше нагадують саунд-трек до спокійно-ванільного голлівудського фільму, ніж дихання цивілізації ХХІ століття. Все в міру. Ночі тут ідеальні в плані тиші. Майже. Що не скажеш про людей. Що не скажеш про себе, власне.
З позицій вільної лавки на проспекті Волі та музики у вухах, десь ближче до центрального корпусу умовно «рідного» університету, люди видаються відверто смішними. Але цікавими.
Останні дні літа 2012-го: на вулицях збільшилась кількість юзерів «еппл»; жінки обирають довгі спідниці; хлопці короткі джинсові шорти; на обличчях більшості молоді модний для цієї епохи вираз екзистенційної задуми; хіпстерські зачіски та стиль одягу чималої частки моїх ровесників видають в них потенційних поетів та музикантів; старше покоління, натомість, з реальною задумою на обличчях, схвильовано міркує про створення максимально комфортних умов, за яких їхні малюки стануть тими поетами та музикантами.
Географічний детермінізм. В цих луцьких місцинах специфічна публіка. Тут чимало майже «золотої» молоді, хороших авто і струнких ніг біля пузатих коротунів. На 40-му таких леді і таких коротунів суттєво менше. Там люди простіші. На предмет власної життєвої профпридатності.
Спостерігаю один із таких винятків. Вона живе в моєму будинку, на поверх вище. Наповнює наш не найсвіжішого вигляду під’їзд вразливими для пересічної психіки ароматами. Вона – алкаш. З багаторічним стажем. Не виключено, що наркоман. Не виключено, що позбавлена батьківських прав. Не виключено, що за рік другий помре, захлинувшись блювотиною. В сні. В кращому випадку.
На фоні відвідувачів «фелічіти» та «честера», жінка справляє враження трушного повстанця. Борця з системою. Провісника епохи свободи та духовного розкріпачення суспільства. Справляє враження викопного релікту, хоча на ділі леді не більше 35-ти.
Бозна-скільки часу я вчуся не шкодувати таких людей. Але схоже, гени не переформатуєш. Мама в мене з дуже доброю душею, хоча і з різкими емоціями.
Сьогодні сусідка в ударі. Волосся в характерних для неї ковтунах, червона облізла сукня трохи вище колін, яскраво-дешева помада в тон, капронові колготки, туфлі із стесаними підборами, сумочка родом з 80-их. Очевидно, зібралася в гості. Поруч кавалер. Судячи по тому, як тримається – стосунки на етапі різносторонніх зваблювань типових для перших побачень. В руках у нього ряба сумка, в якій торохкотить склотара. Йдуть повільно, смакуючи останні світлі години дня. Чомусь згадую про Бегбедера. Про французьку ідилію.
Проходять майже поруч. Обличчя напружені і сумні; думками десь далеко, можливо в минулому, судячи по тому, як мружаться очі жінки. Легенький подув вітерця доносить запах алкоголю змішаного із чимось вкрай фаталістичним та розпусним. Він відстає, вона крокує впевненіше, відбиваючи свій чіткий, лідерський рух стуком підборів об бруківку.
Мачо з триденною щетиною та древніми як світ блакитними джинсами «левіс», щось каже їй в спину. Що, я не розчув. Закінчується пісня в навушниках і в цю ж секунду сусідка у червоній сукні, обертається і владно кидає супутнику:
Не пизди!..
Луцьк багатоликий. Різношерстий. Емоційно не врівноважений. В ньому закладений глибинний історичний потенціал. Є відчуття, що колись ця ідеальна нічна тиша трісне і ЩОСЬ станеться. Нарешті. Що в момент Х Луцьк врятує Україну. Якщо не проспить.
Інша пара. Абсолютно незнайомі обличчя. Що закономірно. Одне з перших побачень; відчутно. Якщо не перше. Характерно, що тут, у зв’язку з ремонтом ЦУМу. Він немісцевий, швидше всього першокурсник. Помітно хвилюється. Букет з дорожчих. Хоче сподобатися. По ній видно, що наміри в хлопця завідомо провальні. Очі в нього бігають туди-сюди, а те як мнеться леді, свідчить про нездатність кавалера визначитися з тим, куди йти і що роботи. Ставлю хрест. На парі. Про потенційний секс годі говорити.
Все таки починають рухатися. Судячи по напрямку пересування, до парку. Стільки невдалих кроків за таку мізерну кількість хвилин я не спостерігав уже давно. Що цікаво, обидвоє відверто не приховують усвідомлення цього на своїх обличчях. Втім, подарований букет «пом’якшує» дівчинку і та починає мило усміхатися.
Ніщо таке не втішає жінок у кризових ситуаціях, як подарунки. Навіть найменші.
Єдине, що за збігом обставин у роботі мого «айпода» вдається почути з їх діалогу, звучить приблизно так:
.. ти шо, я з цьою тупою клухою вже два місяці не бачився?!!
Хвалю, Коля.
Луцьк древній, але часом нагадує цнотливу діву, якій за 40, а яка і досі не пробувала на смак чоловіка. Вона боязка, невпевнена, місцями консервативна і відчутно перелякана. Закрита у своєму власноруч створеному світі і тільки по-справжньому вагомі суспільні коливання вносять в її життя якісь зміни.
Моє перше побачення було реально провальним. На першому курсі. У вересні 2004-го. Я чекав її біля ЦУМу. То був один із перших і останніх випадків у моєму житті, коли я тратив гроші на квіти. Домовились на 6-ту. Луцьк на той час фактично незнайомий, чужий і на своїх хвилях. Навколо сновигає заклопотаний люд, поруч стоять такі ж як я.. з букетами і тривожними поглядами на годинник. Не знаю, як там закінчиться вечір у останньої побаченою мною пари, як він закінчився тоді, у вересні 2004-ого у тих, хто чекав на когось біля ЦУМу, але в мене він тоді закінчився ніяк.
О 18.10 запрошена мною на побачення дівчинка, попри спізнення на 10 хвилин, і досі була поза межами мого зору. Відтак, я ретирувався з поля бою. На майбутнє взяв собі за правило: ніколи більше нікого от так от не чекати. Мені було 16: це вік коли принципи важать дуже багато, а плювати можна на все і на всіх.
Коли о 18.30 від дівчинки, з якою я хотів провести вечір, прийшла смс «вибач, я трохи спізнююся», я був вже далеко. Шкода було лишень 12 гривень, витрачених на троянду, яка опинилася в смітнику (на той момент мені не доводилося зустрічати в кіно сцени, коли у схожих ситуаціях герої дарували квіти першим зустрічним, отримуючи у відповідь нереально потішні усмішки, - не факт, що я б спромігся на таке вар’ятство – це вам не Львів, дітлахи).
Вже пізніше, зустрічаючи цю дівчину в місті, я щиро дивувався: як я міг запросити на побачення кобіту з такою дупою? Провал. Підсвідомість працює. Нічого випадково не буває.
Найбільше, що я виніс з останніх років навчання в школі та перших двох в університеті, так це те, що за будь-яких, навіть найнесприятливіших умов, завжди потрібно лишатися собою. До кінця. З усіма своїми принципами, тарганами, рваними джинсами і футболками із Сідом Вішесом. Так загартовується твоя сталь.
А ось ще одні цікаві персонажі. Виходять з «тойоти кемрі». Він стрункий, засмаглий, підтягнутий, впевнений і очевидно стильний. Критичним поглядом оцінює дійсність навколо. Подружка має чорне фарбоване волосся, стрункі ноги, коротеньку сукню і невдоволене капризне обличчя. Конвеєрний підхід до життя.
Лишивши за спиною авто, виходять до проїжджої частини проспекту Волі. Рухаються в напрямку Київського. Він багато і агресивно жестикулює. Постійно озирається, чи випадком ніхто не звертає на нього увагу. Супутниця похнюплена і тільки час від часу кидає поодинокі фрази.
Мені сьогодні щастить. Ще одна пауза між треками з останнього альбому Smashing Pumpkins дозволяє мені почути його гнівне:
Ще один вибрик, і ти вертаєшся нахуй в свій грьобаний Любомль!..
Луцьк контрастний. Не менше ніж Львів. Тут свій цивілізаційний вододіл між Заходом та Сходом. Тут своя специфіка життєвого сходження та свої унікальні формули успіху. Головне, як казала одна моя давня подруга, мати завжди шляхи відступу. Вона в Києві, і має Луцьк; я в Луцьку, і маю Дубно. Кожен тут має мати свій Любомль. Луцьк такий.
Гарний вечір. Гарна музика. Часом для щастя більше і не потрібно. Коли знаєш, що з рідними все більш-менш в порядку, що завтра є чим поснідати, а наступного місяця зможеш вирватися на декілька днів у Карпати, все виглядає доволі світлим. Карма. Я переживаю свій виток і навряд зможу пережити чиїсь інші. Всі на своїх місцях, в радості і горі. ІньЯнь.
Люблю спостерігати за людьми. І коли бачу, що спостерігають за мною, можу навіть усміхнутися у відповідь. Не такий я вже і безнадійний, як видається часом опісля довгого часопроведення в неті. Ось та брюнетка в ромашковій блузі на сусідній лавці і синім метеликом у волоссі. Вона теж спостерігає. Часом кидаючи погляд і в мій бік. І хоча я роблю вигляд, що не помічаю цього, її увага тішить.
За декілька секунд я піднімуся і пройду повз. Усміхнуся їй і відверну погляд. Щоб не бачити. Я безбожно закоханий, вже стільки років, але це абсолютно інша історія. Це абсолютно інший я.
далі буде...
Розділ 1.
Мені завжди подобалося спостерігати за людьми. Виходиш надвечір на проспект Волі у Луцьку, за декілька годин до заходу сонця над драмтеатром, вибираєш вільну лавку, вмикаєш музику і абстрагуєшся…
Луцьк не вельми гамірний; кількість авто на вулицях та типовий міський шум тут більше нагадують саунд-трек до спокійно-ванільного голлівудського фільму, ніж дихання цивілізації ХХІ століття. Все в міру. Ночі тут ідеальні в плані тиші. Майже. Що не скажеш про людей. Що не скажеш про себе, власне.
З позицій вільної лавки на проспекті Волі та музики у вухах, десь ближче до центрального корпусу умовно «рідного» університету, люди видаються відверто смішними. Але цікавими.
Останні дні літа 2012-го: на вулицях збільшилась кількість юзерів «еппл»; жінки обирають довгі спідниці; хлопці короткі джинсові шорти; на обличчях більшості молоді модний для цієї епохи вираз екзистенційної задуми; хіпстерські зачіски та стиль одягу чималої частки моїх ровесників видають в них потенційних поетів та музикантів; старше покоління, натомість, з реальною задумою на обличчях, схвильовано міркує про створення максимально комфортних умов, за яких їхні малюки стануть тими поетами та музикантами.
Географічний детермінізм. В цих луцьких місцинах специфічна публіка. Тут чимало майже «золотої» молоді, хороших авто і струнких ніг біля пузатих коротунів. На 40-му таких леді і таких коротунів суттєво менше. Там люди простіші. На предмет власної життєвої профпридатності.
Спостерігаю один із таких винятків. Вона живе в моєму будинку, на поверх вище. Наповнює наш не найсвіжішого вигляду під’їзд вразливими для пересічної психіки ароматами. Вона – алкаш. З багаторічним стажем. Не виключено, що наркоман. Не виключено, що позбавлена батьківських прав. Не виключено, що за рік другий помре, захлинувшись блювотиною. В сні. В кращому випадку.
На фоні відвідувачів «фелічіти» та «честера», жінка справляє враження трушного повстанця. Борця з системою. Провісника епохи свободи та духовного розкріпачення суспільства. Справляє враження викопного релікту, хоча на ділі леді не більше 35-ти.
Бозна-скільки часу я вчуся не шкодувати таких людей. Але схоже, гени не переформатуєш. Мама в мене з дуже доброю душею, хоча і з різкими емоціями.
Сьогодні сусідка в ударі. Волосся в характерних для неї ковтунах, червона облізла сукня трохи вище колін, яскраво-дешева помада в тон, капронові колготки, туфлі із стесаними підборами, сумочка родом з 80-их. Очевидно, зібралася в гості. Поруч кавалер. Судячи по тому, як тримається – стосунки на етапі різносторонніх зваблювань типових для перших побачень. В руках у нього ряба сумка, в якій торохкотить склотара. Йдуть повільно, смакуючи останні світлі години дня. Чомусь згадую про Бегбедера. Про французьку ідилію.
Проходять майже поруч. Обличчя напружені і сумні; думками десь далеко, можливо в минулому, судячи по тому, як мружаться очі жінки. Легенький подув вітерця доносить запах алкоголю змішаного із чимось вкрай фаталістичним та розпусним. Він відстає, вона крокує впевненіше, відбиваючи свій чіткий, лідерський рух стуком підборів об бруківку.
Мачо з триденною щетиною та древніми як світ блакитними джинсами «левіс», щось каже їй в спину. Що, я не розчув. Закінчується пісня в навушниках і в цю ж секунду сусідка у червоній сукні, обертається і владно кидає супутнику:
Не пизди!..
Луцьк багатоликий. Різношерстий. Емоційно не врівноважений. В ньому закладений глибинний історичний потенціал. Є відчуття, що колись ця ідеальна нічна тиша трісне і ЩОСЬ станеться. Нарешті. Що в момент Х Луцьк врятує Україну. Якщо не проспить.
Інша пара. Абсолютно незнайомі обличчя. Що закономірно. Одне з перших побачень; відчутно. Якщо не перше. Характерно, що тут, у зв’язку з ремонтом ЦУМу. Він немісцевий, швидше всього першокурсник. Помітно хвилюється. Букет з дорожчих. Хоче сподобатися. По ній видно, що наміри в хлопця завідомо провальні. Очі в нього бігають туди-сюди, а те як мнеться леді, свідчить про нездатність кавалера визначитися з тим, куди йти і що роботи. Ставлю хрест. На парі. Про потенційний секс годі говорити.
Все таки починають рухатися. Судячи по напрямку пересування, до парку. Стільки невдалих кроків за таку мізерну кількість хвилин я не спостерігав уже давно. Що цікаво, обидвоє відверто не приховують усвідомлення цього на своїх обличчях. Втім, подарований букет «пом’якшує» дівчинку і та починає мило усміхатися.
Ніщо таке не втішає жінок у кризових ситуаціях, як подарунки. Навіть найменші.
Єдине, що за збігом обставин у роботі мого «айпода» вдається почути з їх діалогу, звучить приблизно так:
.. ти шо, я з цьою тупою клухою вже два місяці не бачився?!!
Хвалю, Коля.
Луцьк древній, але часом нагадує цнотливу діву, якій за 40, а яка і досі не пробувала на смак чоловіка. Вона боязка, невпевнена, місцями консервативна і відчутно перелякана. Закрита у своєму власноруч створеному світі і тільки по-справжньому вагомі суспільні коливання вносять в її життя якісь зміни.
Моє перше побачення було реально провальним. На першому курсі. У вересні 2004-го. Я чекав її біля ЦУМу. То був один із перших і останніх випадків у моєму житті, коли я тратив гроші на квіти. Домовились на 6-ту. Луцьк на той час фактично незнайомий, чужий і на своїх хвилях. Навколо сновигає заклопотаний люд, поруч стоять такі ж як я.. з букетами і тривожними поглядами на годинник. Не знаю, як там закінчиться вечір у останньої побаченою мною пари, як він закінчився тоді, у вересні 2004-ого у тих, хто чекав на когось біля ЦУМу, але в мене він тоді закінчився ніяк.
О 18.10 запрошена мною на побачення дівчинка, попри спізнення на 10 хвилин, і досі була поза межами мого зору. Відтак, я ретирувався з поля бою. На майбутнє взяв собі за правило: ніколи більше нікого от так от не чекати. Мені було 16: це вік коли принципи важать дуже багато, а плювати можна на все і на всіх.
Коли о 18.30 від дівчинки, з якою я хотів провести вечір, прийшла смс «вибач, я трохи спізнююся», я був вже далеко. Шкода було лишень 12 гривень, витрачених на троянду, яка опинилася в смітнику (на той момент мені не доводилося зустрічати в кіно сцени, коли у схожих ситуаціях герої дарували квіти першим зустрічним, отримуючи у відповідь нереально потішні усмішки, - не факт, що я б спромігся на таке вар’ятство – це вам не Львів, дітлахи).
Вже пізніше, зустрічаючи цю дівчину в місті, я щиро дивувався: як я міг запросити на побачення кобіту з такою дупою? Провал. Підсвідомість працює. Нічого випадково не буває.
Найбільше, що я виніс з останніх років навчання в школі та перших двох в університеті, так це те, що за будь-яких, навіть найнесприятливіших умов, завжди потрібно лишатися собою. До кінця. З усіма своїми принципами, тарганами, рваними джинсами і футболками із Сідом Вішесом. Так загартовується твоя сталь.
А ось ще одні цікаві персонажі. Виходять з «тойоти кемрі». Він стрункий, засмаглий, підтягнутий, впевнений і очевидно стильний. Критичним поглядом оцінює дійсність навколо. Подружка має чорне фарбоване волосся, стрункі ноги, коротеньку сукню і невдоволене капризне обличчя. Конвеєрний підхід до життя.
Лишивши за спиною авто, виходять до проїжджої частини проспекту Волі. Рухаються в напрямку Київського. Він багато і агресивно жестикулює. Постійно озирається, чи випадком ніхто не звертає на нього увагу. Супутниця похнюплена і тільки час від часу кидає поодинокі фрази.
Мені сьогодні щастить. Ще одна пауза між треками з останнього альбому Smashing Pumpkins дозволяє мені почути його гнівне:
Ще один вибрик, і ти вертаєшся нахуй в свій грьобаний Любомль!..
Луцьк контрастний. Не менше ніж Львів. Тут свій цивілізаційний вододіл між Заходом та Сходом. Тут своя специфіка життєвого сходження та свої унікальні формули успіху. Головне, як казала одна моя давня подруга, мати завжди шляхи відступу. Вона в Києві, і має Луцьк; я в Луцьку, і маю Дубно. Кожен тут має мати свій Любомль. Луцьк такий.
Гарний вечір. Гарна музика. Часом для щастя більше і не потрібно. Коли знаєш, що з рідними все більш-менш в порядку, що завтра є чим поснідати, а наступного місяця зможеш вирватися на декілька днів у Карпати, все виглядає доволі світлим. Карма. Я переживаю свій виток і навряд зможу пережити чиїсь інші. Всі на своїх місцях, в радості і горі. ІньЯнь.
Люблю спостерігати за людьми. І коли бачу, що спостерігають за мною, можу навіть усміхнутися у відповідь. Не такий я вже і безнадійний, як видається часом опісля довгого часопроведення в неті. Ось та брюнетка в ромашковій блузі на сусідній лавці і синім метеликом у волоссі. Вона теж спостерігає. Часом кидаючи погляд і в мій бік. І хоча я роблю вигляд, що не помічаю цього, її увага тішить.
За декілька секунд я піднімуся і пройду повз. Усміхнуся їй і відверну погляд. Щоб не бачити. Я безбожно закоханий, вже стільки років, але це абсолютно інша історія. Це абсолютно інший я.
далі буде...
(P.S. ще два розділи цієї чудової книги шукайте тут -
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
2
Коментарі
Пан нОЧкА
127.09.12, 16:38