З історії Радивилівської митниці (1)

З 1795  року, після третього поділу Польщі, волинські землі відійшли до складу Російської імперії, Радивилів (у документах – Радзивилов) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрією проліг між Радивиловом і Бродами. Прикордонний статус Радивилова зумовив те, що в ньому розмістили прикордонну варту і митну службу, зросла роль поштового відомства.

 Сенатський указ від 16 вересня 1796 року носив назву: «Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий». В цьому указі між іншим було й таке (тут і далі, аби зберегти колорит епохи, цитуватиму деякі російськомовні документи, не перекладаючи їх і зберігаючи особливості правопису): «В прекращение разных неудобств, которые встречаются от свободного и неограниченного печатания книг, признали Мы за нужное следующие распоряжения: 1)в обоих престольных городах Наших, Санктпетербурге и Москве, под ведением Сената, в Губернском же приморском городе Риге и Наместничестве Вознесенского в приморском городе Одессе и Подольского при Таможне Радзивиловской, к которым единственно привоз иностранных книг по изданному вновь Тарифу дозволен, под наблюдением Губернских Начальств учредить Цензуру, из одной духовной и двух светских особ составляемую... 3)Никакие книги, сочиняемые или переводимые в Государстве Нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из Цензур, учреждаемых в Столицах Наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам Государственным и благонравию противного не находится. 4) Учрежденные, как выше сказано, в обеих

Столицах, також в Риге, Одессе и при Таможне Радзивиловской Цензуры должны наблюдать те же самые правила и в рассуждении привозимых книг из чужих краев, так что никакая книга не может быть вывезена без подобного осмотра, подвергая сожжению те из них, кои найдутся противными Закону Божию, Верховной власти, или же развращающие нравы...»

 Радивилівська митниця була відкрита 11 лютого 1798 року. У 1798 році посада цензора на цій митниці була запропонована професору хімії Академії наук Якову Дмитровичу Захарову, але він відмовився, пославшись на свою недостатню обізнаність у питаннях літератури, політики тощо. Все одно факт сам собою знаковий: цензорська посада в маленькому Радивилові визначалася як рівнозначна званню академіка.

 У 1827 р. були запроваджені «почт-диліжанси» – поштові диліжанси для перевезення пасажирів і пошти білоруським трактом від Санкт-Петербурга через Могилів, Київ і Житомир до Радивилова. До 1851 року в Росії вже нараховувалося 17 ліній руху таких карет. Пошта в Радивилові мала тільки 2 поштові скрині – одну в приміщенні, другу біля нього.

 26 квітня 1823 року мандрівник занотовує: «Через Бердичів є пряма і найкоротша дорога з Києва в Радзивилів. Але цю дорогу в повному розумінні можна назвати операційною лінією євреїв; на ній немає інших станцій, окрім єврейських, і майже немає іншого народонаселення, окрім єврейського. Боячись голоду, спраги і безсоння, подибуваних звичайно в неохайних корчмах, я зважився повернутися на поштовий тракт, через Житомир» («Записки русского путешественника А. Глаголєва с 1823 по 1827 год», Санкт-Петербург, 1837 р. Друге видання з’явилося 1845 р. в друкарні К.Жернакова).

 А ось ще витримки із цих же записів кінця квітня 1823 року: «Чутливі мандрівники! Якщо потрібно вам бути за кордоном, не їздьте через Радзивилів. Жорстокі тутешні євреї не тільки перешкодять вам виплакати ваше серце, але й не дадуть зронити жодної сльозини. Митниця, в якій записуються паспорти, знаходиться поряд із самим Радзивиловом, а рогатка – в двох верстах від митниці. Вона стоїть серед гаю і оточена декількома будиночками, в яких живуть офіцери і козаки. Щойно дано було наказ пропустити мене, десять євреїв кинулися на мою валізу, як на здобич; потягнули її в різні боки, у напрямі відцентрових сил; почали сваритися і давати один одному штурхани; нарешті схопили самого мене, посадили в довгу закриту бричку і попросили декілька грошів. Тепер-то втрапив я в руки євреїв! Фактор Мошка, якому начальник митниць Р.К-ий наказав провести мене до Бродів, єврей-фурман і третій єврей, п’яний, що сів для компанії, везуть мене одного через ліс по пнях, по колодах».

 Митний пост (рогатка) діяв на кордоні, тобто на тому місці, де зараз пролягає адміністративна межа між Рівненською та Львівською областями. Згадана в тексті рогатка – пункт перепуску через кордон. Могла відігравати й роль оборонної споруди, адже, як правило, влаштовувалася так: обносилася деревами, поваленими рядами або хрест-навхрест верхівками в чужу сторону.

 Цікаві нотатки з середини червня 1829 року виявив бродівський краєзнавець Василь Стрільчук. Записи залишив англійський мандрівник, лікар Едвард Мортон; під назвою «Подорож у Росію та перебування в Санкт-Петербурзі і Одесі в 1827 – 1829 роках» вони були опубліковані 1830 року в Лондоні.

Отже, мандрівник зі сторони Дубна під’їжджає до Радивилова, до російсько-австрійського кордону: «Нарешті ми прибули до першої зупинки, приблизно за чотири версти від міста. Як тільки наблизилися, шлагбаум опустився, і козак зажадав наші паспорти, які ми представили. Шлагбаум підняли, а після того, як ми проїхали, знову опустили. Нас затримали тут хвилин на 15, щоб переглянути наші паспорти; а коли їх повернули, ми прослідували далі. На околиці Радзивилова ми знову дали паспорти, щоб їх оглянули і повернули; після того ми в’їхали в місто і побачили жахливі, варварські дороги, як ті, що в Дубно. Форейтор [верхівець, що сидить на передньому коні при запрязі цугом – В.Я.], єврей, провів мене до одного з будинків. Були спроби затримати мене тут до наступного дня, проте мені пощастило дістати коней, щоб доїхати до Бродів (російські поштові не можуть долати великих відстаней). Через кілька годин, за які я поміняв свої російські банкноти на голландські дукати, ми вирушили далі. Прибувши на митницю, ми знову пройшли митний контроль. У нас забрали паспорти, оглянули мої речі. Після огляду мене запитали про російські гроші. У мене їх не було. Митники поцікавились, які гроші я використовую для поїздки, і я був фактично зобов’язаний показати дукати, які у мене залишились. Все це створено для того, щоб перешкодити вивозу російських банкнот. Чому? Це залишається для мене питанням… Весь огляд зайняв близько двадцяти хвилин. І коли ми перетнули кордон, я привітав себе зі свободою. Останній шлагбаум затримав мене ще на чверть години: митники просили гроші на випивку, які я відмовлявся дати, переконували, що не можу проходити, поки не зроблю цього. Врешті, коли я вирішив підкоритися, вони пропустили мене, і ми пройшли на нейтральну частину між Росією і Австрією. Чотирнадцять верст піщаних доріг – і я в Бродах. Насамперед мене оточили євреї, які пропонували житло. Один з них провів до готелю під назвою «Золоте яблуко», власником якого був чоловік на прізвище Блоцький… Я прибув до Бродів опів на 11-у увечері, в понеділок, 15 червня, не відпочивавши з вівторка минулого тижня. Я був надзвичайно стомлений, але, в першу чергу, схвильований безперервним злодійством, з яким зіткнувся в дорозі. …Вулиці Бродів вузькі, але добре вимощені, являють собою вражаючий контраст до жалюгідних дерев’яних доріг Радзивилова… Будинки зведені з каменю, криті лісоматеріалом у вигляді плиток, тим більше вражаючих, якщо вони старі й почорнілі».

 (Для довідки: 1 староруська миля = 7 верст = 7 кілометрів 467,6 метра: 1 староруська верста = 1 кілометр 66,781 метра).

А про те, якою побачив французький письменник Оноре де Бальзак Радивилівську митницю у 1847 році, можна прочитати в статті про Бальзака, опублікованій у моїй книзі “Радивилів у перегуках віків” (2020).

 У 1846 році після закінчення курсу навчання у Віленському дворянському інституті на Радивилівську митницю був направлений на роботу дворянин Микола Іванович Рудницький (нар. 1831). У 1851 році він переведений у Бесарабську казенну палату. З 1855 року, вийшовши у відставку, вступив на навчання в Петербурзьку академію мистецтв. Через два роки був переведений у натурний клас, де пробув порівняно довго, причому весь 1859-й, «за домашніми обставинами», не відвідував класів; а 1861 року за автопортрет був відзначений академією другою срібною медаллю. Лише 1866 року отримав атестат на звання некласного художника ; в 1864 отримав від Академії відпустку для поїздки в Бессарабію «для художніх занять». Подальша діяльність та роботи Рудницького невідомі.

 Ще архівні знахідки. «Журнал действий III отделения С. е. и. канцелярии по делу колежского секретаря Николая Ивановича Гулака и Славянского общества», 1847 рік, 14 травня:

 «В 10 часов утра доставлен из Радзивиллова арестованный при возвращении из-за границы в Россию надворный советник Федор Чижов со всеми его вещами и бумагами. К рассмотрению бумаг его немедленно приступлено. Рассмотрение бумаг Чижова окончено. Из них видно, что он

два раза – в 1845 – 1846 гг. – путешествовал по славянским землям и что он преимущественно занят славянскими идеями. По примеру других славянофилов он рассуждает о возвышении народа, о достоинстве человека и проч., а по местам проявляется у него мысль о соединении славянских племен под российскую, однако же, державу. Ничуть не заметно ни политических злоумышлений, ни сообщества с кем-либо; Чижов везде является славянофилом, вроде московских, которые даже печатают подобные напыщенные и двусмысленные фразы. Несколько сомнительны только стихи его к Хорвату, в которых он говорит о народе в таком смысле, как бы хотел, чтобы народ был главным сословием в государстве. Из другого журнала Чижова видно, что он имел свидание и

переписку с польскими выходцами Мицкевичем и гр. Гуровским, тем самым, который был осыпан милостями государя и в 1845 году бежал за границу. Гр. Гуровский должен быть также пламенный славянофил и полюбил Чижова за приверженность его к славянству. Напротив того с Мицкевичем Чижов имел не столько дружбы, сколько споров, ибо Мицкевич в своих лекциях о славянских племенах вовсе не упоминал о русских, а Чижов несколько раз ходил к Мицкевичу именно с тем, дабы доказать, что, рассуждая о славянах, несправедливо и невозможно забывать о столь могущественном племени, как русские. В бумагах Чижова находится еще письмо Луи Бонапарта, сына Люциана, который, собираясь издать словарь всех языков и наречий, просил Чижова о содействии к собранию славянских слов. У Чижова не оказалось ни кольца во имя св. Кирилла и Мефодия, ни бумаг, кои показывали бы связь его с киевскими славянистами или с Славянским обществом. Из всех обвинений против Чижова составлено 15 вопросов, которые и предложены ему для написания ответов».