Непризнані Герої України.

Цим людям не споруджують пам’ятників. Їхніми іменами не називають  вулиць і скверів. Але саме вони виконували ту небезпечну роботу, завдяки якій діяло українське підпілля і наближався час відновлення державності України. Одне з таких імен — крайовий провідник підпільного  Українського Червоного Хреста, зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича Галина Дидик.

Вона народилася 17 квітня 1912 року в селі Шибалин поблизу Бережан. На малу батьківщину Галина повернулася вже як наставник учнів сільськогосподарської школи. Адже після закінчення вчительської семінарії їй не вдалося отримати посаду вчителя: тодішня польська адміністрація направляла на таку роботу переважно поляків.

Націоналістичний світогляд Галини формувався під впливом визвольних  змагань 1917—1921 років, коли в жителів Східної Галичини були ще свіжі  спогади про Січове стрілецтво та вояків УГА, які зі зброєю в руках  змагалися за незалежність України. Батько Галини — Тома — теж воював  у лавах УГА. Під час навчання у Бережанській гімназії дівчина вступила  до «Пласту». Вишкіл у цій патріотичній організації пройшли чимало  провідників та активних діячів ОУН, зокрема Богдан Кравців, Степан  Охрімович, Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Старух, Катерина  Зарицька. Просвітницьку роботу серед жіноцтва Галина Дидик вела по лінії Союзу українок. Працювати їй довелося з різними підопічними — в сім’ї священика в селі  Верхомля (Польща), в дитячих садках, згаданій сільськогосподарській  школі... Щоб підтримати кооперативний рух західних українців, який  допоміг їм вижити в умовах чужої держави, Галина Дидик перейшла  на роботу в систему кооперативів, працювала інструктором у містах  Підгайці, Зборів, Бережани, що на Тернопільщині.

Після «золотого» вересня 1939-го НКВС  заарештувало Галину Дидик — за зв’язок із підпільною ОУН та активну  націоналістичну пропаганду серед працівників Бережанської рибспілки. Однак у травні 1940-го її відпустили  за відсутністю доказів. «У зв’язку з арештом Галина Дидик була змушена  залишити рідні місця і переїхати до Львова, де навчалася на курсах  медичних сестер. До червня 1941 року вона працювала в обласному відділі  народної освіти на посаді секретаря. У перші три місяці окупації  працювала директором фабрики мармеладу у Львові, а згодом інструктором  в сільськогосподарській комендатурі», — гортає сторінки життєпису  дослідниця Леся Онишко.

У березні 1944 року керівник Тернопільського обласного проводу ОУН Іван Шанайда (псевдо — Данило) запропонував уже офіційному членові ОУН  Галині Дидик очолити підпільний Український Червоний Хрест на території  сучасної Тернопільської області. За рік діяльності їй вдалося  зорганізувати в різних селах курси для санітарок. Восени  1944-го за рекомендацією Катерини Зарицької (Монети) Г.Дидик створила  аналогічні курси для лікарів УЧХ. Під її безпосереднім керівництвом було організовано низку підпільних лікарень, функціонувало п’ять шпиталів  у Тростянецькому лісі. У лютому 1945 року референт УЧХ Галицького крайового проводу ОУН Катерина Зарицька запропонувала члену проводу ОУН Дмитрові Маївському  провести курси із совєтознавства для колишніх провідниць підпільного  Червоного Хреста. Мета? Крайові референтури пропаганди ОУН треба було  підсилити новими кадрами. Вишкіл розпочався на початку березня 1945 року в селі Конюхи (нині Козівського району). 92-річна львів’янка Ольга  Ільків (Роксолана), яка на курсах представляла Станіславську область,  а згодом була зв’язковою Р.Шухевича, згадує, що саме тоді познайомилася  з Галиною Дидик (Анною). «Це була інтелігентна жінка із широкими  митецькими зацікавленнями. Вона справила враження дуже доступної  і ласкавої в поведінці жінки», — розповідає її посестра.

Після дострокового, спричиненого облавами НКВС, завершення вишколу до села Бишки прибув головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич. Галина Дидик і Катерина Зарицька були направлені в його особисте розпорядження і призначені зв’язковими. Галина Дидик повинна була налагодити надійний зв’язок між Р.Шухевичем  та іншими членами проводу ОУН — Дмитром Маївським (Тарасом) Яковом  Бусалом (псевдо — Галина) та Василем Куком (Лемішем). Крім передавання  доручень, зв’язкова мусила забезпечувати Р.Шухевича літературою,  інформувати про події в краї, влаштовувати безпечні бункери.

Зв’язкові організували для командира УПА в різних місцях «хати»: спершу — в селі Заболотівка Чортківського району, потім — у селі Рай Бережанського району (обидва — Тернопільської області), в селі Пуків Рогатинського району Івано-Франківщини, на квартирі пенсіонерів у Львові. Облаштували нові бункери в селі Княгиничі Рогатинського району і в Лисиничах (Львівщина).

Останнє місце перебування головнокомандувача УПА було облаштовано  в селі Білогорща поблизу Львова. Галина Дидик за підробленими  документами переселенки з Польщі на ім’я Антоніни Кулик легально  проживала в будинку, що належав місцевій учительці Ганні Конюшик,  працюючи хатньою робітницею. Вона часто відлучалася в різні міста.  Виконувала доручення Шухевича, доставляла харчі, опікувалася здоров’ям  командира УПА — за потреби сама робила уколи, масаж, роздобувала ліки... Влітку 1948-го і в 1949 році організувала  поїздки Романа Шухевича до Одеси. Там, крім лікування і морських ванн,  зв’язкова і її шеф могли вільно спілкуватися з різними людьми,  з’ясовуючи для себе громадсько-політичну ситуацію на Півдні України.

П’ятого березня 1950 року, почувши постріл Шухевича, Галина Дидик прийняла отруту (після 1946 року всі провідні члени ОУН повинні були мати при собі ціанистий калій і зброю). «Я, лежачи, почала добувати отруту, поклала поміж зуби і почала жувати. Раптом я відчула, що трачу свідомість. Я мала відчуття, немовби якась гума стягнула мене, все пішло до горла. Я повністю втратила свідомість. Що потім зі мною було, я не знаю, бо пробудилася вже в тюрмі на Лонського», — згадувала згодом  зв’язкова.

«З Галини Дидик півроку знущалися щодня і щоночі. Протягом слідства, яке закінчилося 18 жовтня 1951 р., Галина Дидик витримала 129 допитів,  часто тривалістю 15—16 годин. 31 жовтня  1951 р. «трійка» при МДБ СРСР  засудила її заочно до 25 років концтаборів», — писав у «Львівській  газеті» старший науковий співробітник Інституту українознавства імені  І.Крип’якевича НАН України Юрій Зайцев.

Мужня жінка зазнала чимало страждань у Верхньоуральській в’язниці, відбула строк у Владимирській, а також у мордовському таборі.

Після звільнення в 1971 році через хворобу серця Галина Дидик, не отримавши права прописатися в Західній Україні, тимчасово оселилася  в Караганді. Упродовж року таємно мешкала в селі Бібрка, що на Львівщині. Наступний її осідок — у селі Христинівка  (Черкащина). Це було не життя, а животіння, бо пенсії не отримувала, існувала з невеличкого городу та допомоги людей, зокрема з-за кордону — від членів Міжнародної амністії в Німеччині, з якими  листувалася до останніх своїх днів. Проте більшу частину пакунків  роздавала, як їй здавалося, ще більш нужденним, підтримувала листами та відвідинами репресованих. Ця мужня жінка не погодилася на пропозиції  кадебістів розкаятися в обмін на пенсію і право повернутися доживати  віку в рідні місця. Вона померла від інфаркту 24 грудня 1979 року,  а вічний спочинок знайшла в Бережанах.

За сумлінну працю на чолі підпільного Червоного Хреста Тернопільської області президія УГВР нагородила Галину Дидик Бронзовим  Хрестом Заслуги. А Срібного Хреста Заслуги жінку було удостоєно навесні  1948 року — з ініціативи Романа Шухевича, який видав про це спеціальний  наказ.

В Україні влада не спромоглася вшанувати її пам’ять жодними відзнаками. Невже непоказні герої, які ціною власного життя і здоров’я здобували  нашу незалежність, варті згадки про себе лише на невеличких зібраннях у дні ювілеїв?