До 160-річчя Марії Заньковецької.

У центральній частині Києва, у сквері на Червоноармійській, неподалік від станції метро «Палац «Україна» стоїть одинокий будинок, в якому в пенсійному віці й до останніх своїх днів мешкала Марія Заньковецька. Раніше це була окраїна столиці. Коли приїжджали гості до Марії, скаржилися, що дуже довго до неї добиратися. Цей будиночок побудував свого часу племінник, син рідної сестри Лідії, який, сучасною мовою, був успішним бізнесменом, — ЮрійКарнаухов. Саме він запросив самотню акторку до себе додому віку доживати.

Сьогодні музей складається з двох частин. Одна — біографічна, розповідає про її творчість. Друга частина — меморіальна, а саме квартира №4, де Марія з сестрою Лідією та племінниками мешкала останні 17 років життя. В цьому будинку в 1960 році заснували музей. Він проіснував 20 років, а коли мали проходити Літні Олімпійські ігри1980-го року, будинок знесли. Архітектор вирішив, що він не вписувався в дизайн скверика. Експонати передали в музей кіномистецтва, що розміщений на території Лаври. І лише через 10 років за ініціативи того ж музею та учнів Марії Заньковецької вдалося відбудувати будинок на тому самому місці. Сьогодні він максимально наближений до того, як було, і зовнішньо, і внутрішньо. За свідченнями очевидців, навіть меблі розставили так, як було за життя Марії. Особливо гарнітур, який дідусь, будучи військовим, привіз з франко-пруської війни і подарував улюбленій онуці.

Маня, так називали майбутню актрису в дитинстві, народилася 4 серпня в селі Заньки, що на Чернігівщині, неподалік від Ніжина у дворянській родині Костянтина Адасовського. Її батько був суддею у Заньках. Мав творчу натуру. Співав соковитим баритоном у церковному хорі, вдома грав на скрипці, організовував вечорниці, розігрував iз членами сім’ї вистави. Тож не дивно, що театральні задатки в Заньковецької проявилися рано. Крім музики, вона займалася пантомімою, танцями, грою в драмгуртку. Марія була сьомою дитиною. Перед нею народилася сестричка, яку теж назвали Марією. Вона прожила всього півроку. Та й матір звали Марією. Це було досить нетипово, щоб дитину називали іменем померлої старшої сестрички. Але батькам нікуди було діватися. Марія сама принесла собі ім’я, народившись у день святої Марії Магдалини.

У віці семи років Марія вперше проявила себе як геніальна актриса. Вона вдала з себе померлу. Лягла на лаву, затримала надовго дихання, через що страшенно налякала батьків. Та замість оплесків отримала доброго прочухана.

До 16 років Марія займалася з домашніми вчителями, згодом дівчину відправили у приватний пансіонат у Чернігів, де викладав Михайло Вербицький, авторГімну України«Ще не вмерла України». Саме він відкрив для Марії не лише російських письменників, а й українських. Там вона знайомиться з творчістю Гоголя, Некрасова, Пушкіна, Котляревського. Вербицький дає їй почитати «Кобзаря», одним з 50 примірників, які було надруковано за життя Шевченка, 1860 року,коштами мецената Платона Симиренка. Цей «Кобзар» так і залишився у Марії. З цього часу вона дуже переймалася долею жінок Шевченка, пізніше гарно зіграла ролі кобзарських персонажів. Її називали співачкою «Кобзаря» на сцені.

Одного разу вона вкотре грала у домашній виставі. Її брат прийшов із приятелем офіцером Олексієм Хлистовим. Марія так сподобалася перспективному військовому, що той відразу посватався. Отримав згоду, та не так від 18-річної Марії, як від її батьків. Маючи 21 рік, Марія стає Хлистовою. Олексій не поділяв поглядів молодої дружини щодо захоплення театром. Він був переконаний, що «призначення жінки бути доброю дружиною і господинею». Батько теж не дозволяв Марії здобути вищу освіту у консерваторії, мовляв, «не личить тобі блазнювати та штукатурити». Марію це дуже засмучувало. На фото, зробленому півроку після шлюбу, видно, які в неї були заплакані очі. Та й Олексія вона не любила. А він, у свою чергу, наполегливо виконував подружні обов’язки. Дуже хотів мати дітей. І це її просто вбивало. Виконуючи призначення жінки, вона витримала всього три роки.

Олексія по службі відправляли у різні куточки світу. Марія всюди їздила за ним. Будучи у молдовському місті Бендери, дружина офіцера забавлялася домашніми концертами. Після служби всі військові збиралися разом, грали на піаніно, співали. Якось до них зайшов офіцер Микола Тобілевич, якого тільки-но нагородили орденом. Він почав співати, Марія йому підспівувати. Так у пісні народилася пристрасть.

До речі, в Бендерах військові ставили виставу «Наталка Полтавка» самі для себе. Так розподілили ролі, що Марія була Наталкою, роль ненависного Возного зіграв її чоловік, а коханого Петра — Тобілевич, який згодом узяв псевдо Садовський. Ця вистава стала роковою в їхньому житті. Марія з Олексієм переїжджають iз Бендер у Фінляндію. Звідти упродовж двох років вона листується з Миколою, який на той час покинув службу і разом із Кропивницьким узявся збирати трупу.

Садовський запросив приєднатися до них і Марію, пам’ятаючи її гру в Бендерах. Та відповіла, що приїде в Україну, а про ціну домовляться на місці. Марія тікає від чоловіка. Не розлучається. Адже церква не давала розлучення. Синод забороняв удруге виходити заміж. Без паспорта. Жінка тоді могла бути прописана тільки у паспорті батька, а згодом чоловіка. Під час гастролей Марію переховували або відкуповували. На біду, ще й батько від неї відрікається. І заявляє, щоб вона ні в якому разі не вийшла на сцену під дівочим прізвищем. Так Марія вимушено бере творчий псевдонім Заньковецька, від назви села, в якому народилася.

Розуміючи, що роки не красять жінку і що Садовський від неї значно молодший, вона каже, що народилася 1860 року, таким чином віднімаючи собі шість років. На її могилі на Байковому кладовищі та й в багатьох підручниках написано саме цю «омолоджуючу» дату.

Довгий час театр Кропивницького існував на колесах. У Марії не було гримувального столика. Актриса жила на коробках. Драматург і режисер не довіряв їй головних ролей. Садовський переконував Кропивницького довіритися Марії, дати їй спершу роль Наталки Полтавки, потім головну жіночу роль у «Назарі Стодолі». Аж тоді Кропивницький змінив свою думку. Він підійшов до Марії на репетиції, зняв зі своєї руки перстень із дорогоцінним каменем і сказав: «Заручаю тебе зі сценою, тепер у мене є для кого писати п’єси».

Так Марія стала примадонною театру Кропивницького. В Україні вони грали україномовний репертуар, а для Росії мусили робити російськомовний. На той час діяв Емський указ, українська мова була повністю заборонена. Та театрали примудрялися перехитрити систему. Багато в чому допомагав брат Марії — Євтихій, який був військовим, дослужився до чинного генерала.

Коли трупа давала соціально-драматичні вистави у Петербурзі, звиклому до легеньких водевілів, квитки без реклами розкуповували за тиждень. На вистави приходив сам імператор Олександр ІІІ із родичами. Якось він захотів поговорити з Марією. Її попередили, щоб вона у присутності імператора не сміла без потреби відкривати рота і говорила тільки тоді, коли її про щось запитають. Марію це дуже обурило, що було ставлення до неї як до другого сорту, малоросів. Коли імператор запитав її про щось, вона потупилася і ні пари з вуст. І це був пік нахабства. Садовський ледве викрутився. Сказав імператору, що Марія дуже стомлена, не має сили говорити.

Марія шалено кохала Садовського. Але своє кокетство не могла приховати. З тим же Чеховим у неї було не просте спілкування. Після знайомства у Петербурзі вони поїхали кататися містом і провели разом час до четвертої ранку. Потім Чехов писав знайомому, що Заньковецька веселунка, і назвав її «хохлацькою королевою».

Із Петром Чайковським у неї була суперечка, хто з них талановитіший. Композитор, щоб поставити жирну крапку, надіслав їй срібного вінка з написом: «Безсмертній від смертного».

Заньковецька із Садовським прожила під одним дахом всього п’ять щасливих років. Повернувшись із гастролей по Росії та Кавказу, вони заробили гроші й купили будинок під Києвом. Марії пропонували залишитися в кращих театрах імперії, та вона відмовлялася. Говорила, що хоче грати лише українською. Невідомо насправді, чи вона так щиро вболівала за мову, чи не хотіла працювати без Садовського, який бачив своє життя тільки в Києві.

У Миколи від позашлюбної жінки був син. Поки батько гастролював, він жив в інтернаті. Марія забрала його в будинок, виховувала як рідного. Він називав її мамою. У 10 років хлопчик помер від запалення легень. Після цього Марія більше не могла терпіти постійні зради коханого. Дізнавшись про черговий роман Садовського, за одну ніч вона посивіла та у віці 48 років покинула чоловіка.

Марія Заньковецька всього на рік пережила Миколу Садовського. Коли по дорозі йшла похоронна процесія, Марія підійшла до вікна: «Прощай, мій єдиний коханий, але такий зрадливий».

На одному з портретів невідомий художник зобразив її в образі циганки Ази. За сюжетом, циганка, дізнавшись, що чоловік її зрадив, вбиває його і залишається сама з маленькою дитиною. Каже: «Там, де є Аза, іншої немає». Так само у своєму житті Марія «вбила» Миколу.