<?xml version="1.0" encoding="windows-1251"?><rss version="2.0" xmlns:dc="http://purl.org/dc/elements/1.1/">
<channel>
<title><![CDATA[Кошкобабочка - BLOG.I.UA]]></title>
<link>http://blog.i.ua/user/4899739/</link>
<description><![CDATA[Заметки в блоге Кошкобабочка на BLOG.I.UA]]></description>
<image>
<url>//i.i.ua/avatar/9/3/4899739_257573769.jpg</url>
<title><![CDATA[Кошкобабочка - BLOG.I.UA]]></title>
<link>http://blog.i.ua/user/4899739/</link>
</image>

<item>
<title><![CDATA[Всё сначала.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/999867/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/999867/</guid>
<description><![CDATA[Неласковый в расколотой весне<br />
Угрюмый и уплывший в вечность вечер,<br />
Прошедший мимо... Словно я во сне,<br />
Тоскливой тяжестью пригнувшем мои плечи.<br />
<br />
Как мало стоят сто бездушных слов<br />
Не окупивших золото молчанья.<br />
Тихонько копит горечь свой улов.<br />
Смеряя отчуждений расстоянья.<br />
<br />
Глядят во тьму, сочувственно внимая<br />
Так много-много чёрных окон глаз.<br />
Свои слова слепым отдаст немая.<br />
Мерцанием беззвучных мёртвых фраз.<br />
<br />
И задыхаясь в собственной вине<br />
Иду, как будто я всегда молчала<br />
Дорогой необъятной по длине<br />
Дорогой, что зовётся &quot;всё сначала&quot;...<br />
<br />
31.05.12<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/999867/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Fri, 01 Jun 2012 00:40:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Когда-нибудь...]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/1783/972223/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/1783/972223/</guid>
<description><![CDATA[...я покажу тебе своё звёздное небо.<br />
И если я-завтрашняя забуду я-сегодняшнюю, встретив тебя, я обязательно вспомню. О том, что есть важно и драгоценно, о том, что было разрушено и отстроено, о солнце, встававшем над руинами, о том, о чём мечтает ветер, об утерянной способности верить, любить и улыбаться... Да, я вспомню. <span>И скажу тебе. Невыразимо трепетно и нежно. Одними глазами. </span><span>Я - твоя... </span><span></span><div style="margin: 0cm 0cm 0.0001pt;"><span>И тогда ты сожмёшь меня в руках как величайшее сокровище мира, притянешь к себе, прикоснёшься своим сердцем к моему... Бесконечно, безмятежно, бесстрашно. Так, как будто ты и я - единая сущность, абсолютная в своей гармонии. И моя радость будет так велика, что мне перехватит дыхание, оно будет дрожать, вырываться, счастливое до боли... А твои чувства окутают меня, согреют, охватят со всей силой, заживляя в один миг все раны и шрамы. Ты прошепчешь мне слова, которые были забыты мною в этом мире до появления тебя, слова, которые обретают смысл, слетая с твоих губ. И тогда я внезапно пойму, что мне не нужно заставлять </span><span>себя </span><span>верить тебе, я и так уже </span><span>верю </span><span>тебе и всегда верила, и всегда тебя знала и всегда знала, что ты придёшь и скажешь мне это....</span><span> Я закрою и открою глаза, чтобы увидеть тебя, ещё раз понять, что ты есть, что ты здесь, ты рядом, настоящий, ощутить это всей своей душой, снова поверить в это, снова и снова, поражаясь каждому мигу, прожитому в этом новом мире, как младенец...</span> <br />
</div>Тогда ты непременно протянешь мне руку и мы пойдём далеко-далеко вместе. И мы <br />
просто будем улыбаться, затмевая солнце... Я буду идти по дороге рядом с тобой и обязательно смотреть в твои глаза. А наше время будет долгим-долгим... твоя душа и моя душа будут сочинять песню жизни вместе, и мы ещё много раз будем есть вместе шоколадный торт. Я буду думать о тебе утром, в обед, вечером, ночью, после завтрака и после ужина, и всегда-всегда, и ты будешь думать обо мне. И я просто буду с тобой рядом, а ты будешь рядом со мной...<br />
И тогда точно случится чудо. И я покажу тебе своё звёздное небо, снова ставшее живым...<br />
<br />
22.04.12<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/1783/972223/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[Мини-проза: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Sun, 22 Apr 2012 02:47:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Ангел некрылатый.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/971533/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/971533/</guid>
<description><![CDATA[Мечты забытой пепел на руках.<br />
И взгляд скользит по мертвым стенам<br />
Так нужен свет. Он прогоняет страх.<br />
Так нужен свет... чтоб разогнать все тени.<br />
<br />
Так нужен свет... печальные глаза.<br />
Лежат у ног оборванные крылья.<br />
Пинаешь их упрямо... вся в слезах.<br />
Размазываешь слёзы вместе с пылью.<br />
<br />
Так дико больно... хочется кричать.<br />
Но тишину не погубить лишь криком.<br />
Так больно... а приходиться молчать.<br />
И улыбаться всем вокруг безликим. <br />
<br />
И улыбаться... горечь и обиды...<br />
И улыбаться! И смеяться громко!<br />
И быть такой, какую хочет видеть<br />
Тебя твой мир. А не простым ребёнком...<br />
<br />
Иголка с ниткой... дыры от доверий.<br />
Душа твоя зашита... вся в заплатах.<br />
Неважно в что, когда уже не веришь.<br />
Когда ты просто ангел некрылатый…<br />
<br />
22.09.2007<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/971533/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Fri, 20 Apr 2012 19:55:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Молчание.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/1783/970492/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/1783/970492/</guid>
<description><![CDATA[Молчание… Пустая комната… никого нет. <br />
Молчание. Пустой мир… и вся пустота заполнена молчанием. Безжизненный взгляд в потолок. Молчание – это честность? <br />
Холод…заползает внутрь и всё замерзает. Молчание… чёрные окна тоже молчат. Как будто им нечего рассказать.<br />
Ободранные обои. Высохшие цветы. Разобранный системник. Молчание. Больно говорить? Больно разговаривать с тишиной? Молчание. <br />
Лёгкие шаги. Никто не пришёл. Это иду я. Слушаю шорохи… Тишина. Молчание. Закрываю глаза…и открываю. Всё равно никого нет. Пустота. <br />
Выключаю свет. Я не хочу видеть пустоту. Закрываю уши. Я не хочу разговаривать с тишиной. Сворачиваюсь клубочком на старом красном ковре. Меня одной так мало для этого огромного мира моей комнаты. Меня мало чтоб его заполнить. Чтобы спрятать его тишину и пустоту. Лежу, уткнувшись лицом в колени. Молчание. <br />
Медленно падает на пол сухой лепесток. Боязливо ложится на голубой линолеум. Нарушает тишину. На мгновение. Протягиваю руку. Касаюсь его кончиками пальцев. Я теперь не одна? Лепесток рассыпается в пыль. Одна. <br />
Молчание. Я разучилась говорить? Нет… я просто не хочу. Не хочу говорить с тишиной. <br />
Молчание лишает сил. Молчание убивает душу. Молчание сводит с ума. Молчание. Мёртвый мир тишины. Моей жизни ему мало…хочется закричать и убить молчание. Почему я не могу? <br />
Застывший взгляд в потолок. <br />
Лёд в душе.<br />
Слушаю своё молчание. <br />
Научите меня говорить…<br />
<br />
5.06.2007 г.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/1783/970492/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[Мини-проза: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Thu, 19 Apr 2012 00:25:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Любовь-убийца.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/967580/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/967580/</guid>
<description><![CDATA[Как много раз ты прогонял её... <br />
Как много раз просил её прощенья.<br />
Душил её словами как змеёй, <br />
Не ощущая капли сожаленья. <br />
<br />
Любовь-убийца уходила зря. <br />
Ты прогонял её – она прощала.<br />
Её слезами плакала заря, <br />
Её улыбкой солнце улыбалось... <br />
<br />
А ты был слеп. И ты совсем не знал – <br />
В словах твоих нет малой доли правды... <br />
Ты гнал её. Ты звал её. Ты ждал. <br />
И добывал её путём неправды... <br />
<br />
Любовь убийцею назвал... и что ж <br />
Она ушла, оставив только тени... <br />
К кому теперь измученный придёшь? <br />
Кто твои цепи разорвёт на звенья? <br />
<br />
Тебе захочется забыть, забыться... <br />
Когда поймёшь, что мир свой потерял. <br />
Ты скажешь ей... Вернись ко мне, убийца... <br />
Вернись ко мне ЛЮБОВЬ... Я был не прав.<br />
<br />
1.02.2007 г.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/967580/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Fri, 13 Apr 2012 22:45:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Старый дом.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/1783/966652/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/1783/966652/</guid>
<description><![CDATA[Эй, здравствуй. Давно меня тут не было. Но знаешь, я скучала. Здравствуй, старый дом.<br />
Ты можешь обижаться на меня за то, что я называю тебя старым. Ну, в конце концов, тебе почти триста лет! Твои шершавые стены как руки старика. Такие уставшие, сработанные ладоши. Да, да, я знаю, что я тебе даже во внучки не гожусь. Так что не нужно так возмущённо скрипеть петлями калитки, услышав моё приветствие. <br />
Здравствуй, старый дом. Как ты тут без меня живёшь? Я велела тебе присматривать за папой. Ты справляешься? Главное, не давать ему грустить, пускай он чем-то занимается. Да, да, знаю я твои методы. Всё время у тебя что-то ломается. И это ты называешь отвлекать? Ээт, я помню, ещё как мы только с тобой познакомились, с тех самых пор, папа тебя не перестаёт ремонтировать. А другой бы уже забросил, слышишь, ты? Не доставляй ему так много хлопот. Просто попробуй быть чуточку уютнее, чтобы ему не было грустно.<br />
Старый дом... что ты чувствуешь, когда я приезжаю? Где твоё сердце, старый дом? Согревается ли твоё сердце, когда ты видишь меня? Расскажи мне, я хочу приложить к нему своё ухо и услышать, как оно радостно стучит, увидев меня. Я почему-то уверена, что радостно. Да ну, что ты, я совсем не придумываю! Ну и старый ворчун... Старый дом, ты любишь меня? <br />
Сейчас уже так темно, а ты светишь своими глазами-окнами, и я вижу дорогу к тебе, мой старый дом. Я всегда вижу эту дорогу. Только потому, что я знаю, что я могу оглянуться и увидеть тебя, твои окна и эту дорогу от калитки до дверей…. только поэтому я могу идти вперед. Только потому, что мне есть куда вернутся, старый дом. Что? Опять ворчишь… Мой старый дом, как бы ты не ворчал, я знаю, что ты всё равно меня ждёшь. И не надо мне тут ничего придумывать. У тебя это плохо получается. <br />
Ух, ты, котик сидит на пороге. Ты его позвал меня встретить? Видишь, он заметил меня, встал, потянулся и мяукнул! Он тоже рад меня видеть. Смотрит на меня прищуренными от удовольствия глазами. Мой старый кот. Ну как вы, ладите с ним? Или он совсем уже от рук отбился? Не волнуйся, придёт зима, он мигом снова домашним станет.<br />
Старый дом. Я вижу, как вокруг тебя уже всё начинает зеленеть. В прошлый раз я видела тебя, ещё как ты был в белой шапке. Она тебе очень идёт, ты знаешь? Прячет твою покосившуюся крышу… ну, ну, не надо обижаться! Когда-нибудь и крышу твою поменяем. Правда, я очень хочу, чтобы ты был такой, как ухоженный дедушка в белой рубахе. Подожди, мой старый дом. Папа не сделает тебя молодым, но подлатает и приведёт в вид, это точно. <br />
Мой старый дом, ты представляешь, как я рада быть тут сейчас? Кот трётся об ноги. Я вижу, как открывается дверь, и просто не могу не улыбаться. Слышу...<br />
- Здравствуй. Давно тебя не видел.<br />
<br />
1.05.2011 г.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/1783/966652/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[Мини-проза: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Thu, 12 Apr 2012 20:43:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Зачем?..]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/957336/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/957336/</guid>
<description><![CDATA[Зачем ты злишься, ночь? Твоя «победа»<br />
Так очевидна мне, что я смолчу... <br />
Зачем мне говорить? С тобой беседа <br />
Игра в одни ворота... Не хочу. <br />
<br />
Тот мир в котором только ты и злоба <br />
Зачем он мне... Ты думаешь я лгу? <br />
Но это так... но это так, зазноба. <br />
Я не хочу... я всё равно сбегу.<br />
<br />
Твой мир так мрачен... мы родные души... <br />
Но разница в одном нас разделит: <br />
Я промолчу, пусть даже боль задушит, <br />
А ты кричишь... твой взгляд в слезах горит. <br />
<br />
А ты кричишь... тебя терзает боль. <br />
А ты бросаешь мне в лицо дождинки... <br />
Зачем, зачем, зачем на рану соль?! <br />
Зачем мои глаза – две льдинки... <br />
<br />
Щекой к стеклу прижавшись, я молчу... <br />
Молчанье – честность, помнишь ты ли это? <br />
Сквозняк потушит на столе свечу... <br />
Зачем гремишь, зачем сверкаешь светом? <br />
<br />
Он о тебе совсем забыл… он спит. <br />
Ему плевать на то, что ты тут плачешь... <br />
И твоя боль моей душе кричит: <br />
Ну почему же так... а не иначе?..<br />
<br />
Зачем ты злишься, ночь? Зачем в слезах? <br />
Зачем твоя душа течёт по крышам?.. <br />
Зачем ты всем сейчас внушаешь страх? <br />
Ведь тот, кто нужен – всё равно не слышит...<br />
<br />
3.06.2007 г.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/957336/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Sun, 08 Apr 2012 14:27:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Итог]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/956452/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/956452/</guid>
<description><![CDATA[На шее красный шарф. И мёрзнет взгляд.<br />
Весна пришла. Да вот теплей не стало.<br />
Разносит ветер городом свой яд...<br />
Вздохну неслышно. Просто я устала.<br />
<br />
Давай, скажи: Всё будет хорошо!<br />
Я соглашусь и будто бы поверю.<br />
Я так устала... телом и душой.<br />
Я улыбаюсь, видишь? Скалюсь зверем...<br />
<br />
Не важно, что там было. Что там будет.<br />
Душа загнила и сносилась вхлам.<br />
Кормлю ворон. Смеются громко люди.<br />
Ломаю кусок хлеба пополам.<br />
<br />
Мне всё равно. Я попросту устала.<br />
Я не хочу смотреть ни в чьи глаза.<br />
И мерить по привычке – идеалом.<br />
Я не такая... я хочу назад.<br />
<br />
Забудьте обо мне, отстаньте, люди...<br />
Я мою пол, пытаясь смыть вину.<br />
Не верю вам. Уйдите все отсюда.<br />
Меня не выйдет просто так согнуть.<br />
<br />
13.03.2008 г.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/956452/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Fri, 06 Apr 2012 22:06:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Скло]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/955918/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/955918/</guid>
<description><![CDATA[Дивно... ніби сонце за вікном<br />
Розілляло промені ласкаві.<br />
Небо розстелилося сукном<br />
І блакитне віддзеркалля в каві.<br />
<br />
Але зовсім не дає тепла...<br />
Дивно. Ніби я замерзла квітка.<br />
Доторкнуся пальцями до скла -<br />
Незворушного німого свідка.<br />
<br />
Мерзне у руках застигла кава.<br />
Скулившись, сиджу на підвіконні.<br />
Грає пісня. Зовсім не цікава.<br />
Дмухаю на скло. Немов в полоні.<br />
<br />
Дивно. Скло. А ласку не пускає.<br />
Ласку сонця. Це прозоре скло.<br />
Ніби у полоні. Дивно. Знаєш...<br />
Наче снігом душу замело.<br />
<br />
І таке холодне... обпікає<br />
Холодом своїм. Прозоре скло.<br />
Ніби очі з ненавистю. Сяють.<br />
Не теплом. Лише холодним злом.<br />
<br />
Скло... невидиме і непомітне.<br />
Але дощ не плаче поза склом.<br />
І проміння тепле ззовні квітне.<br />
Скло це сторож із прозорим тлом.<br />
<br />
Тут, за склом, хоч пісня, але тихо..<br />
І як серце закуєш у скло,<br />
Не пропустить болю. Муки. Лиха.<br />
Але й не відчуєш ти тепло...<br />
<br />
29.02.2008 р.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/955918/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Fri, 06 Apr 2012 01:08:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Я буду призраком…]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/951843/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/951843/</guid>
<description><![CDATA[Я буду призраком... меня ты не увидишь. <br />
Зачем тебе знать что-то обо мне?.. <br />
Я буду призраком... ты любишь... ненавидишь... <br />
А я вне чувств. Я не в твоей судьбе. <br />
Я буду призраком... смотреть на мир твой странный. <br />
Я буду жить и знать что ты не мой. <br />
Я буду призраком... прозрачной и туманной, <br />
Незримой… с своей горечью немой. <br />
Я буду призраком... молчать и улыбаться... <br />
Смотреть, как ты живешь и как любим... <br />
Я буду призраком... я буду так стараться, <br />
Чтоб мной покой твой был неколебим... <br />
Я буду призраком... на тонкой грани мира <br />
Мой образ исчезает в темноте... <br />
Я буду призраком... а ты моим кумиром. <br />
Не сбыться никогда моей мечте. <br />
Я буду призраком... не быть мне человеком. <br />
Меня ты не увидишь и во сне... <br />
Я буду призраком... с тобой одним навеки.<br />
С тобой одним... одним наедине. <br />
Я буду призраком... и с глаз твоих печальных <br />
Я буду рисовать свой грустный мир.<br />
Я буду призраком... во всех дорогах дальних <br />
Люблю тебя... ты – мой ориентир... <br />
Я буду призраком... один разочек в жизни <br />
Коснусь во сне рукой твоей щеки. <br />
Я буду призраком... твоей без укоризны... <br />
Всегда твоей... всем бедам вопреки.<br />
<br />
21.06.2007 г.<br />
<br />
Со времён &quot;никогда&quot; и &quot;навсегда&quot; остаются прощальные истории неразделённых чувств. От них веет терпкими воспоминаниями и горькими улыбками, которые напоминают, что когда-то смыслом жизни было сидеть рядом с одноклассником, в которого влюбилась. Я буду призраком... мне нечего было добиваться в этой истории. Я просто сидела рядом и смотрела... =)<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/951843/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Fri, 30 Mar 2012 21:07:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Механик и Сердце.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/1783/951198/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/1783/951198/</guid>
<description><![CDATA[<i>Скрип. Что это? Так тяжело. Не могу больше. Скрип...</i> Три шестерёнки. Одинаково важны. На них всё держится. Говорят, что если они вращаются, это значит, что человек верит, надеется, любит... Но так же они вращаются, когда он не верит, отчаивается и ненавидит. Только об этом никто не хочет помнить. Все думают, что тогда шестерёнки стоят. А зря. Ведь движение в другую сторону калечит механизм. <br />
- Что такое любовь? <br />
Знак вопроса повисает в воздухе и застревает между зубьями. <i>Скрип.</i> Шестерёнка передавливает его. <i>Скрип…</i> Любовь – это виденье и раскрытие прекрасного, чего не увидишь простым глазом. Любовь меняет к лучшему.&nbsp; Любовь даёт цели. Любовь даёт шанс достичь чего-то. Сила любви... <i>Скрип…</i> Застряла. <i>Я не буду плакать - говорю себе, когда плачу. Я не буду чувствовать - когда очередной раз кто-то причиняет боль. Я не буду... ведь так? Ведь говорят, что любовь ослепляет?</i> Механик постукивает по этой тройке, заставляя её двигаться. Любовь создаёт иллюзию... нет? <i>Скрип…</i> Встали. Так что тут верно? А что делает ненависть? <i>Когда я в ненависти швыряю что-то в кого-то, я точно знаю, что попаду...</i> <i>Скрип. </i>Механик огорчённо махает рукой. Но ведь и ненависть ослепляет! Какой компонент механизма решает, что дают человеку чувства – виденье или слепоту? Ведь это то же самое, что огонь... греет или обжигает? Вода... даёт жизнь или отбирает её? Ведь всё в конечном итоге зависит от того как использовать.. огонь, воду... чувства, в конце концов. <i>Скрип…</i> Тяжело двигаются три связанные шестерёнки. Может это разум определяет... разум – то, что делает выбор. Любовь не выбирается слабым умом, она слишком пугающе сильна... Если слабый ум выбирает любовь, он просто не в силах её нести. Любовь и ненависть могут ослепить только слабого. <i>Откровенность всё рушит?</i> <i>Скрип…</i> Механик молчит. <i>Молчание... молчание – это честность. Думает, наверно, тут уже ничем не помочь. </i><br />
Механизм, который достали наружу, вытащили из груди, начинает барахлить… Вера поддаётся сомнениям, потому что другие говорят, что это глупо, любовь высмеивается, а надежда и вовсе не нужна. Наверно, так ломается механизм. Он похож на часы. Работает на заводе. Сомневаясь в себе, остановились эти три – и всё. Всё остановилось. А ещё хуже, если начали двигаться назад, ломая тонкие зубья связанных с ними чувств.<br />
Не смотря на застрявшие знаки вопросов, шестерёнки всё ещё пытаются двигаться. Механик смотрит на них с надеждой. Любовно очищает зубья шестерёнки веры от сомнений. И когда вера начинает двигаться, весь механизм внезапно вздрагивает. Нам не дано алмазное сердце. Мы даже не можем научиться не чувствовать... Потому что мы просто люди.<br />
- Возьми. Бережно храни. Не позволяй другим ломать и сама не ломай. – Механик улыбается, протягивая мне Сердце и уходит обратно… на небо.<br />
<br />
Однажды к повреждённому механизму подойдёт Механик и начнёт разбирать его… <br />
<br />
13.05.2008 р.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/1783/951198/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[Мини-проза: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Thu, 29 Mar 2012 20:26:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Ожидание.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/950591/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/950591/</guid>
<description><![CDATA[Мы с тобой далеко…<br />
Нам с тобой никогда<br />
Не коснутся рукою знакомой руки.<br />
Но на сердце легко –<br />
Пусть проходят года.<br />
Мы глядим друг на друга с обрывов реки.<br />
<br />
Ты надейся и верь – <br />
Это всё, что у нас<br />
Сохранилось за сто миллиардов часов.<br />
И откроешь ту дверь,<br />
Что сокрыта от глаз<br />
И закрыта на крепкий железный засов.<br />
<br />
А в глазах твоих смерть<br />
Для отчаянья снов.<br />
Ни за что не сумеешь меня ненавидеть.<br />
Не забуду я, нет.<br />
Буду ждать тебя вновь.<br />
Ну а слёзы… всего лишь мешают мне видеть…<br />
<br />
14.03.2007 г.<br />
<br />
Так давно написано, и кажется, ожидание бесконечно. Натыкаясь на что-то, пересиливая себя, пытаясь безуспешно обмануть чувства, понимаешь - ожидание продолжается. И в ожидании этого чуда продолжаешь ходить на работу, готовить завтрак и ужин... продолжаешь разговаривать с ноутбуком и чайником, танцевать с любимой плюшевой пандой, продолжаешь улыбаться... Потому что ожидание дарит не напрасный завтрашний день. Потому что в глубине души есть слова &quot;от меня сегодняшней - человеку, которого я буду любить&quot;.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/950591/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Wed, 28 Mar 2012 22:49:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Верить в чудо.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/948534/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/948534/</guid>
<description><![CDATA[Грусть грызёт изнутри... Грусть настолько лукава!<br />
Я подумаю как-то логично и здраво:<br />
Мир на чудо теперь стал таким дико скупым!<br />
Разве так верить в чудо не кажется глупым?<br />
<br />
Свет в сиреневой дымке... сиянье рассвета.<br />
Я закрою глаза и забуду об этом.<br />
Я не буду мечтать, как бы не было худо.<br />
Я закрою глаза... Я забуду... Забуду!<br />
<br />
Но тогда... Весь мой мир будет запертый в рамке.<br />
Как прекрасный алмаз бесподобной огранки<br />
Вдруг запрут в ожерелие или колечко...<br />
Не захочется мне прогуляться вдоль речки,<br />
<br />
Не захочется мне улыбаться для всех.<br />
И все люди вокруг позабудут мой смех...<br />
Не захочется петь. Не захочется жить.<br />
Не захочется помнить, страдать и любить...<br />
<br />
Не захочется верить в волшебные сказки...<br />
И останутся только проблем горьких связки.<br />
И останется взгляд, что утратил свой свет.<br />
И останется сердце... а может и нет.<br />
<br />
Буду жить для себя, эгоистка-зануда...<br />
Не хочу, не хочу, никогда не забуду!<br />
Не хочу, чтоб во мне был лишь здравый рассудок...<br />
Может быть, и не плохо иметь веру в чудо?<br />
<br />
4.09.2007 г.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/948534/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Sun, 25 Mar 2012 23:12:00 +0300</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Прощание с ветром.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/1783/947584/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/1783/947584/</guid>
<description><![CDATA[Дорога... Заасфальтированная полвека назад, она обиженно рычит под колёсами такого же старенького автобуса. Стою на ветхой подножке и смотрю в окно. На дорогу... Дорога всё прощает... Простит даже моё позорное бегство. Бегство от самой себя, от своей ненормальной любви… Любовь – это жертва. Мне надоело жертвовать своим будущим. В этой любви у меня будущего нет, я знаю... Потому и бегу. &quot;Не нужно...&quot; – просит дорога. &quot;Подумай, что ты теряешь...&quot; <br />
Автобус резко притормаживает и я оказываюсь затиснутой в довольно таки дружелюбных объятьях соседа по подножке. Он нехотя отпускает меня и улыбается – ну, конечно, я же теперь форматная. В принципе, такое знакомство только поможет мне забыть... всё. <br />
Одна половинка дверей почти не закрыта. В автобус нахально врывается ветер, целует меня своей лёгкой прохладой, жалобно просит, чтобы я не уезжала... Нет. Упрямо махаю головой. Нет... я всё равно уеду. Я люблю тебя, ветер... Но зачем я такая тебе ТАКОМУ? Нам хорошо вместе... И ты даже готов жертвовать своей свободой?! Сколько памяти у нас... сколько нашей общей памяти. Я знаю тебя, ветер. Неумолимый и безжалостный вой урагана и лёгкий, ласковый бриз. Гордый ветер, не терпящий приказов и не умеющий повиноваться. Ветер-бунтарь, не знающий проигрышей. Просто ветер… Я знаю тебя как никто другой. <br />
Ты всегда со мной. То гонишься впереди, насмешливо хлещешь потоками воздуха в лицо. То по-дружески подталкиваешь в спину, подгоняешь, шепчешь на ушко что-то задорное, снимающее усталость и утешающее. Хулигански треплешь волосы. Как сейчас... <br />
Я не могу украсть твою свободу, ветер. Оставь меня, я прошу... Ты должен понять, ведь ты всегда меня понимаешь! Ты умеешь летать, вспомни, ты всегда умел летать, ветер... А я нет. Свобода... она опьяняет. Почему же ты не хочешь вернуть её себе! Мы с тобой прямо как в песне – повенчаны. Это уже даже не смешно. Просто грустно... Уж кто-кто, а мы с тобой точно не пара. Тебе, ветер, вообще никто не пара... Ты всегда сам. Зачем же ты обнимаешь меня, зачем плачешь дождём на грязные стёкла?.. Ты же выше меня, ветер... Прости. <br />
Отворачиваюсь от дверей снова к окну. Вот уже и выходить пора... <br />
Парень, простоявший рядом со мной всю дорогу, помогает сойти. Немного удивлённо благодарю. Знакомство. Обычный парень... Как все. Все, кроме ветра. Обычный, который предаст меня и обманет, который будет смеяться над моей доверчивостью, который, в конце концов, скажет мне, что любви в мире просто не существует. Так уже было, так будет, я точно знаю, но всё равно бегу, пытаясь разрушить собственную любовь. <br />
Пытаюсь разбить сердце, разбить его снова и снова, чтобы оно больше не сумело любить. Тогда я стану такой как все и тоже сумею пойти на предательство. Пускай даже самой себя... Всё как всегда, как должно быть. Ветер прощально обнимает. И эта история не первая. История прощания с ветром... Он знает, мне всё равно не удастся убить любовь. Я вернусь к нему, и он обещает ждать. Измученная, обиженная, без надежды и веры, без света в душе – но вернусь. Потому что я люблю его. Потому что я без него не смогу.<br />
<br />
22.06.2007 г.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/1783/947584/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[Мини-проза: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Sat, 24 Mar 2012 01:31:00 +0200</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Вазон і черв’як.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/1783/946860/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/1783/946860/</guid>
<description><![CDATA[Жив собі на світі вазон. Гарний такий, з лапатим листям. Не квітучий правда, але гарний. Сонечко світило на нього. Батьки поливали водою і давали добрива для душі. Хоч іноді було важко, адже підвіконня, на якому жив вазон, холодне... Дарма, що іноді йому було дуже самотньо на своєму підвіконні, вазон намагався радувати всіх навкруги.<br />
Одного разу до вазона підповз черв’як. Ох йооо, в цьому вазоні ще не було черв’яків! Я перший, я маю його завоювати! А вазон подивився вниз на черв’яка і подумав – ось воно! Я більше не буду тут один! <br />
Черв’як сказав вазону – я люблю тебе! Але я буду любити тебе ще більше, якщо ти трохи поміняєшся, а то мені незручно біля тебе жити. <br />
І вазон відповів – гаразд! Якщо ти мене любиш я все зроблю! <br />
І вазон мінявся. Вже не було в нього гарного лапатого листя – воно пожовтіло і повисло вниз. Більше не тягнувся він до сонця – черв’як сказав, що сонце – зле. Вода, якою поливали вазон, заважала черв’яку і він заборонив вазону пити воду. Добрива нервували черв’яка, адже з добривами листя вазона знову починали зеленіти. Добрива теж були під забороною.<br />
Я люблю тебе – шепотів вазон черв’яку, посміхався і був щасливий, тому що хтось був поряд. Вазон не бачив свого жовтого обвислого листя, сухої землі, вазон не бачив, що без сонця він перестав рости. <br />
Вазон сказав черв’яку – я буду любити тебе, як би мені не було боляче, тільки будь зі мною.<br />
Але черв’як побачив, що вазон став зовсім змарнілим, і земля суха, і в горщику незручно рухатись, і тягнути вже з вазону немає що... і подумав – хм! нащо мені це нещастя! Піду собі новий вазон знайду. І сказав черв’як вазону – я нічого не відчуваю до тебе. Ти ніхто мені. <br />
І поповз геть.<br />
І тоді вазон побачив себе збоку. Краплинки води закапали на суху землю. Навіщо тоді це усе? Навіщо опале листя, жовте, а не зелене, навіщо відмовлявся від сонця, навіщо не пив воду і добрива, навіщо не потрібен? Вазон осягнув страшну річ – засліплений своїм бажанням позбавитись самотності, він помилився… він не має права жаліти себе, адже сам захотів бути з черв’яком. І тільки він сам знищував себе, руйнував себе, зраджував себе, закриваючи очі на правду…<br />
Вазон подивився вгору. Напився проміння. Земля навколо вже не була суха. Жовте листя вазон скинув без жалю. І випустив паростки нового, зеленого. <br />
Через деякий час черв’як захотів повернутись. Ніде більше він не знайшов такого вазону. Але вазон більше не любив його, хоч знову був один. Вазон не подивився вниз на черв’яка і не пустив його у свій горщик. <br />
Вазон зрозумів – щастя не в тому, щоб поряд був хоч хтось. Щастя – це коли поряд є рівний тобі. Такий, що буде любити сонце і воду так як і ти. І не буде хотіти змінити тебе так, як йому зручно.<br />
<br />
20.03.2011 р.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/1783/946860/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[Мини-проза: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Fri, 23 Mar 2012 01:06:00 +0200</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[На схід сонця]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/946612/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/946612/</guid>
<description><![CDATA[І так тріпнуло серце, коли у пітьмі<br />
Я побачила схід – подарунок від сонця...<br />
На край світу за ним варто було мені,<br />
А, можливо, ще й далі, стиснувши в долоньці<br />
<br />
Все, що маю – лише вітру подих в душі<br />
Тиха пісня, що грає в навушниках долі...<br />
Те, що ти. Те, що я. Крок за кроком спішить<br />
Сонце краєм землі, через маревне поле.<br />
<br />
Все, що маю – як ти обіймаєш мене.<br />
Все що треба мені – бути поряд з тобою...<br />
Ну і що, що пітьма... все одно промине.<br />
І схід сонця засяє всміхнувшись весною.<br />
<br />
6.07.2008 р.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/946612/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Thu, 22 Mar 2012 18:02:00 +0200</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Закат.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/945221/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/945221/</guid>
<description><![CDATA[Ты слышишь, как стенает солнце? <br />
Как плачет перед смертью свет? <br />
Дождь крови в небо вдруг прольётся…<br />
Как больно солнцу – есть... и нет.<br />
<br />
Светило смотрит и рыдает – <br />
Ему так страшно умирать… <br />
Его так часто убивают… <br />
Оно привыкло доверять. <br />
<br />
И доверяет… Жизни право <br />
Отдав на волю облакам. <br />
Берет с их мягких губ отраву, <br />
И улыбается векам. <br />
<br />
Ряд обелисков без названий… <br />
Роса из крови на траве. <br />
Ты слышишь звук его стенаний? <br />
Ты видишь, как страдает свет? <br />
<br />
Светилу больно видеть гибель… <br />
В душе его засел металл. <br />
И ты кого-то ненавидел! <br />
Ты тоже солнце убивал… <br />
<br />
Мы перед ним так виноваты… <br />
Нам тяжко что-то изменить. <br />
И тонет свет в крови заката <br />
Опять… Ну и кого винить?<br />
<br />
Кто виноват, что мы делами <br />
Его терзаем столько лет… <br />
Оно сейчас ещё над нами <br />
Скажи ему, что ждёшь РАССВЕТ…<br />
<br />
10.02.2007 г.<br />
<br />
<br />
Видели когда-то такие закаты?.. Когда небо красное и кажется, что настал конец света. Однажды, увидев такой закат, я подумала - как-будто солнце кто-то убил.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/945221/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Tue, 20 Mar 2012 22:07:00 +0200</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[мир молчит.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/944345/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/944345/</guid>
<description><![CDATA[мир молчит. шумят машины. <br />
холод. ветер. мир молчит.<br />
небо. белое. как льдина.<br />
замерло. как вечный щит.<br />
<br />
мир молчит. замёрзли птицы.<br />
мир внутри меня молчит.<br />
ветер бьёт чужие лица.<br />
пустота. и кошка спит.<br />
<br />
мир молчит. он ждёт чего-то<br />
как весеннего тепла.<br />
тихо. мёртво. плачет кто-то.<br />
пусто. холодно. дотла.<br />
<br />
мир молчит. он полон звуков,<br />
смеха, песен, слов и фраз.<br />
мир молчит. нет только стука<br />
в дверь. и нет знакомых глаз.<br />
<br />
мир молчит. он замер просто.<br />
мир, где нет сейчас тебя.<br />
завернусь в большую простынь.<br />
сяду. тихо. пусто. ждать.<br />
<br />
12.09.2008 г.<br />
<br />
<br />
Прошлые чувства оставляют за собой след написанными стихами, и можно быть благодарной им хотя бы за это.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/944345/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Mon, 19 Mar 2012 22:01:00 +0200</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Сбежать невозможно.]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/53/943357/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/53/943357/</guid>
<description><![CDATA[Прогибаясь от веса подавленных чувств<br />
Я пытаюсь учиться дышать под водой...<br />
Прикасаясь к ладоням вселенская грусть<br />
Дополняет себя моей скучной бедой.<br />
<br />
Выливается в строки, пустые слова:<br />
&quot;Я хочу убежать.&quot; и &quot;Мне некуда деться.&quot;<br />
Как последняя дура, моя голова<br />
Не управится с собственным раненым сердцем.<br />
<br />
Сколько весит тоска, сколько весит злоба...<br />
Сколько тянут с собой эти жалкие плечи...<br />
Бьётся молот в висках как тревожный набат,<br />
Душу память никак не устанет калечить.<br />
<br />
Я закрою глаза, чтоб смотреть в пустоту,<br />
Растворяясь в её безграничии ложном...<br />
Прогибаясь от веса подавленных чувств,<br />
Я стою, давно зная - сбежать невозможно…<br />
<br />
17.07.2011 г.<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/53/943357/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Sun, 18 Mar 2012 22:53:00 +0200</pubDate>
</item>
<item>
<title><![CDATA[Лялька]]></title>
<link>http://blog.i.ua/community/1783/942102/</link>
<guid>http://blog.i.ua/community/1783/942102/</guid>
<description><![CDATA[У антикварному магазині на вітрину виставили фарфорову Ляльку. Вона була одягнута у своє найкраще плаття, її кучері були укладені в зачіску, що притримувалсь кокетливою шляпкою. Лялька непорушно сиділа на своєму місці, дивилась на людей і чекала. Її застиглі блакитні очі на ніжному обличчі дивились на світ за склом з тихою, нечутною нікому тугою. Повз неї проходили люди, їх було багато, усі вони були різні, але ніхто не звертав свій погляд на неї. Вона також хотіла ходити. <br />
У її голові була одна думка: &quot;Щось не так. Мабуть, я зламалась. Тому я чекаю того, хто відремонтує мене.&quot; Ця думка давала їй ціль і день у день Лялька дивилась на людей, шукаючи очима того, хто забере її звідси. <br />
Йшов дощ і сніг, вітрина наповнялась іншими предметами антикваріату, Ляльку пересунули так, що її голова майже торкались холоду скла. Світ став ще ближчим, але як і раніше недосяжним. Люди не бачили Ляльку. Сірий пил припав на плаття і кучері Ляльки. І коли тепле повітря магазину осідало на її холодне фарфорове обличчя, по ньому починали текти сльози. Вона так втомилась чекати, аж одного осіннього вечора до вітрини підійшов хлопець. У нього були такі ж сумні очі, як і у Ляльки. Мабуть, саме тому він побачив її. Хлопець зайшов у магазин і на свої останні гроші купив Ляльку. Хазяїн магазину довго розказував йому, як Лялька сиділа на вітрині, і що він уже давно збирався прибрати її подалі, раз ніхто не хоче її забрати, і як добре, що комусь вона все ж приглянулась. Але хлопець не слухав. Він притиснув до себе тендітне фарфорове тіло і вийшов. У нього не залишилось грошей навіть на проїзд, він не розумів, навіщо він купив Ляльку, але точно знав, що її сумні очі були такими ж як і його. Він обтрусив з неї пил. Витер від сліз білі щічки. Їх очі знову зустрілись, коли він підняв її вгору, щоб роздивитись.<br />
- Я подарую тобі поцілунок. Це все, що я можу для тебе зробити. - сказав хлопець.<br />
Його теплі, м'які губи торкнулись холодного твердого фарфору.<br />
- Я так довго чекала тебе... - прошепотіла Лялька, кліпнувши намальованими очима.<br />
- Ти можеш розмовляти? - здивувався хлопець.<br />
- Ні... - посміхнулась Лялька. - Просто ти можеш мене чути.<br />
Він узяв її з собою додому, розмовляв з нею і сміявся.... а люди говорили: &quot;Цей хлопець з'їхав з глузду!&quot; Він писав їй вірші, розчісував її кучері, а коли спав, обов'язково обіймав її... а люди говорили: &quot;Що за дитинство грає в його голові!&quot; Він цілував її губи, червоніючи як хлопчисько, робив їй компліменти і заглядав у її чаруюче усміхнені очі... а люди говорили: &quot;Краще б знайшов собі нормальну дівчину!&quot;<br />
Вони просто не знали, що він вдихнув у неї життя. Вони просто не бачили, як двоє танцюють під чутливу романтичну мелодію. Вони просто не чули як сміється для нього її дзвінкий голос. Це знав тільки він, коли стискав у своїх руках її теплі, зігріті ним долоньки. Тому що коли він став її теплом, вона стала його життям. <br />
І одного разу, коли осіннім вечором вони йшли, тримаючись за руки і тихенько шепочучи щось одне одному на вушко, люди почали говорити: &quot;А де ж та лялька, яка у нього була? Хто ця дівчина?&quot; Та Двоє тільки переглянулись і посміхнулись людям, які так і не зрозуміли, що сталось....<div style="margin-top: 10px"><a href="http://blog.i.ua/community/1783/942102/" style="font-size: 85%" target="_blank">Комментировать</a></div>]]></description>
<dc:creator><![CDATA[Мини-проза: Кошкобабочка]]></dc:creator>
<pubDate>Sat, 17 Mar 2012 10:15:00 +0200</pubDate>
</item>

</channel>
</rss>
