Лялька

У антикварному магазині на вітрину виставили фарфорову Ляльку. Вона була одягнута у своє найкраще плаття, її кучері були укладені в зачіску, що притримувалсь кокетливою шляпкою. Лялька непорушно сиділа на своєму місці, дивилась на людей і чекала. Її застиглі блакитні очі на ніжному обличчі дивились на світ за склом з тихою, нечутною нікому тугою. Повз неї проходили люди, їх було багато, усі вони були різні, але ніхто не звертав свій погляд на неї. Вона також хотіла ходити.
У її голові була одна думка: "Щось не так. Мабуть, я зламалась. Тому я чекаю того, хто відремонтує мене." Ця думка давала їй ціль і день у день Лялька дивилась на людей, шукаючи очима того, хто забере її звідси.
Йшов дощ і сніг, вітрина наповнялась іншими предметами антикваріату, Ляльку пересунули так, що її голова майже торкались холоду скла. Світ став ще ближчим, але як і раніше недосяжним. Люди не бачили Ляльку. Сірий пил припав на плаття і кучері Ляльки. І коли тепле повітря магазину осідало на її холодне фарфорове обличчя, по ньому починали текти сльози. Вона так втомилась чекати, аж одного осіннього вечора до вітрини підійшов хлопець. У нього були такі ж сумні очі, як і у Ляльки. Мабуть, саме тому він побачив її. Хлопець зайшов у магазин і на свої останні гроші купив Ляльку. Хазяїн магазину довго розказував йому, як Лялька сиділа на вітрині, і що він уже давно збирався прибрати її подалі, раз ніхто не хоче її забрати, і як добре, що комусь вона все ж приглянулась. Але хлопець не слухав. Він притиснув до себе тендітне фарфорове тіло і вийшов. У нього не залишилось грошей навіть на проїзд, він не розумів, навіщо він купив Ляльку, але точно знав, що її сумні очі були такими ж як і його. Він обтрусив з неї пил. Витер від сліз білі щічки. Їх очі знову зустрілись, коли він підняв її вгору, щоб роздивитись.
- Я подарую тобі поцілунок. Це все, що я можу для тебе зробити. - сказав хлопець.
Його теплі, м'які губи торкнулись холодного твердого фарфору.
- Я так довго чекала тебе... - прошепотіла Лялька, кліпнувши намальованими очима.
- Ти можеш розмовляти? - здивувався хлопець.
- Ні... - посміхнулась Лялька. - Просто ти можеш мене чути.
Він узяв її з собою додому, розмовляв з нею і сміявся.... а люди говорили: "Цей хлопець з'їхав з глузду!" Він писав їй вірші, розчісував її кучері, а коли спав, обов'язково обіймав її... а люди говорили: "Що за дитинство грає в його голові!" Він цілував її губи, червоніючи як хлопчисько, робив їй компліменти і заглядав у її чаруюче усміхнені очі... а люди говорили: "Краще б знайшов собі нормальну дівчину!"
Вони просто не знали, що він вдихнув у неї життя. Вони просто не бачили, як двоє танцюють під чутливу романтичну мелодію. Вони просто не чули як сміється для нього її дзвінкий голос. Це знав тільки він, коли стискав у своїх руках її теплі, зігріті ним долоньки. Тому що коли він став її теплом, вона стала його життям.
І одного разу, коли осіннім вечором вони йшли, тримаючись за руки і тихенько шепочучи щось одне одному на вушко, люди почали говорити: "А де ж та лялька, яка у нього була? Хто ця дівчина?" Та Двоє тільки переглянулись і посміхнулись людям, які так і не зрозуміли, що сталось....