Як я прокинусь, ранком після ночі,

У моє серце б'є жива краса -

То Україна розкриває очі

І рожевіють сонцем небеса.

 

А десь отам... за обрієм далеко,

Синіє небо наче Океан.

На хаті вже скрекоче мій лелека

Й душі моєї розквітає стан.

 

Кругом степи колосяться хлібами,

Цвітуть черешні у моїм саду.

Біля вікна косу сплітає мама,

А по селу вже гонять череду.

 

І за вікном , в садочку біля хати,

Троянда-квітка знову розцвіла,

І у дворі вже порається тато,

І ніч пішла, неначе й не була.

 

Я всіх прошу, неначе свого Бога.

Нехай погане в чорний світ біжить,

А в України - є своя дорога.

Бажаймо їй у мирі вічно жить.

 

Моя Земля, від предків і по нині,

Твого життя, що кожну мить ловлю.

Твої степи й карпатські полонини,

Як рідну матір завжди я люблю. 

 

 

 

 

 

Две дороги, две дороги,

Только жизнь одна.

По одной бегут тревоги,

По другой, бежит  весна.

Где-то там, на перекрёстке…

Посреди пути,

Неизвестный, кто-то спросит,

Как меня найти?

И ответят ему люди.

Ты иди туда,

Где с любовью тебя встретят –

Было так, всегда.

В дом зайди, где светят окна,

Радостью огня,

Где щека слезою взмокла –

Встретишь там меня.

В моём доме, другом будешь,

Дам тебе огня,

Если, словом ты не блудишь –

Ты поймёшь  меня.

В моём доме дверь открыта,

Для друзей моих всегда.

Встречу чашею налитой

И скажу: «Садись сюда».

Посажу на видном месте,

Честно обниму,

Коль беда в тебя случилась –

Я тебя – пойму.

 

 

 

 

 

 

 

 

Все починається із мови

З якою ти на світ вродився,

З землі - де вперше мовив слово,

Із церкви - де ти охрестився.

А мені вдовблюють чужу

І до моєї тягнуть лапи.

Оті настирні чужаки -

З азійським присмаком сатрапи.

 

На що мені чужий "язик" -

Може він гарний: Я не проти,

Та я до рідного вже звик,

І мій не давить мені в роті.

 

Мій не "ковєркаєт" слова,

Не каже: "нахрен" - мені з ранку.

Завжди пісні мені співає

Коли прокинусь на світанку.

 

Я не сприймаю: "Здесь был Вася",

Що хтось нашкрябав у трамваї.

На що ж та мова нам здалася? -

Хоч я напевно її знаю.

 

Чужий "язик" - чуже в нім слово.

Його чомусь - я не сприймаю,

Бо я люблю свою лиш мову

І її трепетно стрічаю.

 

Вона: "Це верби над ставком,

Це Хрест, якому я молюся" -

Її всмоктав я з молоком

Моєї рідної матусі.

 

 

 

До  чого ж я радий, що вже аж на схилі життя мені усміхнулося бути свідком, причетним і можливо, навіть учасником до тих можливостей, які дає інтернет. Ще здається тільки вчора я з завмиранням серця дивився на стіну нашої сільської хати, де появився паперовий динамік з якого вперше я почув слова і музику. А сьогодні, як на диво, вже зовсім в похилому віці мені пощастило притулитись до можливостей бути почутим. Я, на жаль, ще не є таким досконалим комп'ютерщиком (бо ще тільки  недавно  я самотужки став освоювати цю складну для мого віку техніку), та все ж попробую висловись.  

 Сьогодні, навіть якось несподівано, почитав у блозі lady-com (на жаль не знаю її справжнього імені) її поетичні твори, в яких розкривається її талановита творча душа. І щоб хто, й що не говорив про тяготи життя, та ось коли пошле Бог притулитись до доброї душі, до людини, яка дарує людям добро, то тоді хочеться жити вічно й по можливості залишати щось людям. Я такий радий за молодих, що їм випало жити в час такого розвитку, коли, не виходячи навіть з дому, є можливість спілкуватися зі світом. Тож попробую і собі подарувати крапельку добра людям. Звісно я пишу українською, але сьогодні відступлю від правил і в дарунок для lady-com напишу російською мовою.

А НОЧЬ, ТАКАЯ ТИХАЯ
Мне сон приснился в полночи.

Душа моя горит.

Как буд-то моя юность

Со мною говорит.

 

Как буд-то йдём мы пополю,

Нам месяц светит в след,

 И мы  такие нежные,

И нам по двадцать лет.

 

А ночь, такая тихая -

Любовью расцвела

И пахнет облепихою

От ближнего села.

 

Мы смотрим в небо звёздное,

А там звезда горит.