Віктор Бойко ЗНАК ПОТВОРИ
- 03.07.11, 11:59
ЗНАК ПОТВОРИ
Якось після чергового колгоспного зібрання по селу пішло гуляти невідоме сільським хлопчакам слово: «потвора». Навіть не знаючи значення цього слова, сільські хлопчаки все одно всмоктали його, як губка. Це міфічне, нестандартне для сільського вжитку слово в очах селян являло собою щось таке страшне, бридке і огидне на дотик. Та, як потім вияснилось, та потвора мала свій живий синонім. Вона, як привид, шастала на двох ногах по українській землі і грабувала змучене війною селянство.
Вперше це слово (потвора) появилося в селі після жнив 1945 року. Цим прізвиськом один селянин нарік інструктора райкому, який майже щодня на бідарці приїздив у село (як він виражався, по «гасударственным делам»), а насправді ж, щоб урвати щось останнє із тої жебрацької колгоспної комори. І як тільки на степовій дорозі появлялась його бідарка, то обов’язково хто не будь із селян говорив: «О! Знов потвора повзе». А що він більше повзав, чим ходив – то було істинна правда, бо його рідко хто бачив тверезим.
Ще не встигла стертись із пам’яті селян трагедія 32-33 років, ще не встигли висохнуть кров і сльози війни, як в українські двері вже стукала нова біда – голод 1946-47 років.
В двері невеличкого українського села біда вперше постукала тоді, коли після жнив 45 року та «червона потвора» вповзла в село і забрала весь урожай, здобутий такою тяжкою працею, чим лишила селян права на виживання.
Голова колгоспу зібрав колгоспні збори і, приклякнувши перед людьми на коліна, просив прощення за державні гріхи: «Люди добрі. Вибачте мені, що не зумів зберегти вашу надію на хліб. Бачить Бог – не моя в тому провина. І якби там не було, давайте гуртом щось робити, тому, що перед нами зима і якось треба виживати».
До слова тягне руку дядько Микола Камінський (по вуличному Берко) – любитель вставити гостре слівце в розмову і каже: «Це як виживати?! Як в тридцять третьому?..»
Із-за столу головуючого підхоплюється інструктор райкому (в ті часи обов’язкова присутність на колгоспних зборах). – Ты что эта людей бударажишь. В Сибирь захател? Мы не пасмотрим, что ты фронтовик. – Хто такі ті «ми» в комуністичні часи – люди добре розуміли і, похнюпив-шись, замовкають, а дядько Микола знов за своє: «Та воно то так, та на війні я до всього звик і, як на мене, то ліпше вже в Сибір, ніж у 33-й рік».
– Миколо! Помовч! – Сердито втручається в розмову голова колгоспу. І знов до людей: – Ми ось тут на правлінні обговорили наше становище і маю вам сказати, що справи наші такі: – Окремо від того, що держава залишила на посівну, на трудодень нам кожному випадає по 500 грам зерна, а тому, хто виробив понад 120 трудоднів – буде виділено по кілограму.
За тим заключне слово взяв той райкомівський інструктор і, закриваючи збори добавив: «А кто не сагласен – в Сибире места всем хватит». Після цих слів у селян наче мову відняло.
Вони мовчки встали і зі смутком стали розходитись по своїх дворах, а із задніх рядів хтось тихо проговорив: «Потвора»…
Десь уже в кінці вересня почали видавати зерно на трудодні. На всю чималу родину Ніковських за ті прокляті, зароблені тяжкою працею трудодні, припало трохи більше двох центнерів зерна. Та й то його і зерном справжнім не можна було назвати. Так, якийсь суржик, впереміш з остюками та зернятками дикої віки. Бо якісне зерно забрала держава, а людям віддали рештки, що назгрібали на токах, а по переду ж очікувалась довга і холодна зима. Добре, що дід Микола посіяв в своєму городі жито на околот (треба було перекривати хату на зиму), тож з обмолоченого жита добавилось ще десь із центнер зерна. З тим хлібним «достатком» і ввійшла родина в зиму 46 року.
Майже кожного вечора дід Микола діставав із запічка шмат пожовтілого паперу, сідав до столу, слюнявив олівця і все підраховував, на скільки ж вистачить того хліба?..
Та й що його було рахувати, якщо зима довга, а хліба так мало.
Бабця Саша кладе дідові руку на плече, заглядає йому в очі і питає: – То що ж воно Костянтиновичу виходить? Дід Микола довго-довго дивиться в вікно і з сумом відповідає: – Та, якщо чесно, то практично нічого не виходить. Хоча б дав Бог до кінця лютого дотягти. Потім відстороненим поглядом дивиться в кут хати і, гей би сам до себе, запитує: – А що ж тій Льончисі робити, якщо в неї в хаті більше десятка ротів, а зерна вони отримали трохи більше півтора центнера? Потім, з хвилину помовчавши додає: – За що тим бідним людям стільки горя завжди дістається?.. – Бабця відвертається і по її щоках скочуються, завбільшки з горошину, сріблясті сльозинки.
На превеликий жаль того хліба родині, вистачило лишень до половини лютого, а потім пішло в хід картопляне лушпиння. В нього додавали перетерту на муку гречану полову і ще трошки дубової кори, щоб діти потім не проносили, і пекли з того, такі собі млинці (в селі їх називали «маторженики». Та й то їх ніколи не вистачало вдосталь і люди раділи лиш тому, що є. Вечорами мовчки вклякали на коліна, і просили Бога, щоб допоміг дожити до весни. Соромно про те говорити, та ото було як понаїдаються діти тих «маторжеників» і припре до туалету, то їм здавалося, що по їхніх кишках живого їжака на мотузці тягнуть. Не доведи Господи знов колись відчути те «задоволення».
Ох і погуляла ж та кістлява дівка-голодовка по українських селах і містах. Тоді, в ті 46-47 роки, синонімом всього сущого на тій нашій землі було слово «Хліб».
Якби з того горя, що пережили українські люди, скласти якусь будівлю, то вона, певно, сягнула б до самого неба. Та залізти на дах тієї будівлі, щоб було видно Бога і, заглянувши йому в очі, запитати: «Скажи нам, Боже! За які такі гріхи Ти дозволяєш людству терзати себе тими війнами, тими голодовками? Коли вже Ти наділиш людство правом на мирну працю і щасливе життя?
Коли наступить час, що не будуть плакати матері за своїми, померлими від голоду дітьми? Коли?!»
На той час зими 46-47 року в душах селян жевріла тільки одна іскра: Надія.
Та ще важкі думи, як дотягнути до весни, та коли вже почне рости лобода і щириця, щоб хоч чогось наїстися. Та ось вона і весна. Та сумна і голодна весна сорок сьомого року. Як тільки пригріло сонечко, з хат стали виходити, а точніше виповзати, змарнілі від довгої, голодної зими люди. Звісно, вона, та весна, була тоді настільки тяжкою, що згадувати її – це все рівно, якби рвати на куски своє власне серце. Та все ж. З її приходом з’явилася надія на виживання.
Від гарної, сонячної погоди, бурхливо почала рости всіляка зелень, і люди стали потроху оживати. Появилась кропива і лобода, калачики. Із того люди варили всяке зелене вариво. Яке воно було, про те навіть говорити немає бажання, та все ж то була їжа і люди посвіжішали. Та не надовго. Бо незабаром селян стали ганяти на колгоспні роботи. Не дай Боже, знов колись побачити те видовище: як люди, підпухлі від недоїдання, хилитаючись від безсилля, працювали на тих колгоспних полях і все чекали й чекали, коли ж появиться хліб нового врожаю.
(Як свідок, як очевидець і учасник того часу засвідчую декількома розповідями про те виживання. Автор)
*****
Поза селом, за горою, були поля буряко-насіннєвого радгоспу, де вирощували бурякові висадки на насіння. Тож селяни із навколишніх сіл потайки, не зважаючи на щільну охорону, ходили полювати ті висадки і варити з них їжу, хоча їжею те вариво можна було назвати з великою натяжкою. Так, щось нудотно-солодке на смак, від якого боліли животи і крутилася голова. Та все-таки то була їжа, але якби ж хто тільки знав, якою ціною ті висадки діставались людям.
Якось одного дня, в спекотну пору, до того бурякового поля почали збігатися люди із навколишніх сіл: З Ярославки, з радгоспу, навіть з Веселого Кута і, звісно, з Глиняни. Там, на тому полі, сталася жорстока трагедія. Замордували дітей, що хотіли насмикати тих висадків. Їх там на полі зловила охорона. Ті охоронці, як примари, гасали по полях із нагайками та шомполами ревно захищаючи «соціалістичне добро». Людей на те поле збіглось, напевно, сотні з півтори. Вони, збившись у коло, стояли і з жахом дивились, де всередині того людського кола лежало троє діток, замордованих тими об’їждчиками.
Дитяча цікавість взяла верх і хлопчаки, вужами прослизнувши поміж людьми, опинилися в середині кола. А там!.. В центрі людського кола, затоптана кіньми обїждчиків, лежала мертва білявенька дівчинка, напевно років десяти від роду. Господи! Щось пекуче залізними кліщами стисло Вікторові груди. В дівчинці, що лежала з понівеченим кінськими копитами личком, він взнав свою вчорашню напарницю по пасовиську. Ще вчора вони разом на Ярославському полі пасли корів. Поруч дівчинки, стогнучи і корчачись від болю, лежало двійко хлопчиків. Їх до того вишмагали нагаями, що страшно було дивитися. Та вони, на щастя, були живі. Люди ж навкруг стояли, як закаменілі, і тільки мовчки, витираючи сльози, спостерігали, що буде далі і, боялись навіть слово вимовити, бо ще добре пам’ятали тридцять сьомі роки і розуміли, що справа підсудна. Тож боялись підходити ближче.
Тільки чути було роздирающі душу крики батьків тих дітей.
Незабаром, як чорт із мішка, з’явились міліція і якесь, певно велике «цабе» в чорному, шкіряному пальто. Напевно боячись бунту, міліція лякаючи зброєю розігнала селян і на тому все й скінчилось. І навіть суду не було. Тільки десь років через п’ять Ярославські хлопці розповіли Віктору, що в ставку знайшли потопельника з каменем на шиї і ніхто не знає як він втопився. Єдине було відомо, що то був один з тих об’їждчиків, що потоптали тоді тих діток.
Отакий смак мали ті висадки.
*****
Як тільки почали дозрівати хліби, люди, ризикуючи попасти в буцегарню, ночами пробирались на поля, щоб потай від влади настригти трохи колосків, нам’яти зерна, рятуючи своїх дітей від голодної смерті. І ніяка сила не могла втримати людей від тих колосків, бо встояти перед жалібними голодними очима дітей і кволими їхніми голосочками: «Мамо. Я хочу хліба», – було не можливо.
Стараючись якнайглибше впровадити свій ізувірський план по знищенню Українців, радянська влада до того всього зробила додаток: «нагородила» селянство законом про п’ять колосків, а насправді вже за три колоски давали мінімум півроку «допру» – (так в селі називали тюрму). Тисячі людей відчули на собі дію того закону.
Як до прикладу, то тоді в селі жила велика родина Шугайлів. Це напевно на той час була найбідніша родина в селі. Дядько Шугайло (на жаль, в пам’яті стерлося його ім’я), рятуючи своїх діток від голоду, вночі пішов настригти трошки тих колосків. І йому не повезло. Попався. Не зважаючи на те, що він мав велику купу дітей, йому «впаяли» по півроку тюрми за кожний колосок. Він довго поневірявся десь в тому Сибіру, а його діти ледве не померли з голоду. Добре що селяни гуртом їх врятували.
А одного разу, вже після збирання врожаю, Віктор з мамою і старшим братом Миколкою пішли збирати колоски, на скошене, але ще не пооране поле. Окрім того, що вони назбирали по пучку колосків, то їм ще й повезло, бо вони натрапили на хом’якову нору, де знайшли напевно кілограм зо-три зерна, впереміж з колосками і землею. Звісно, спочатку зраділи, тому що зерно тоді цінувалося цінніше золота, та радість виявилась занадто гіркою, тому, що налетіли об'їждчики і родина дорого заплатила за той скарб: братам дісталося добре нагайкою, а їхню маму охоронець декілька раз так полоснув шомполом по спині, що вона, певно, з місяць заживляла рани, а потім ще довго носила рубці на спині, як пам'ять про ту голодовку.
*****
Зима сорок сьомого року була не менш трагічною, ніж у сорок шостому, і люди виживали, хто як міг. Кому повезло – то вижив, а кому не повезло – пішов у небуття.
З дозволу читача, забігаючи наперед варто привести ще один приклад.
Навесні з Казахстану (бо там була посуха) пригнали, чи привезли велику, голів з чотириста, отару овець на випас, і братам Миколі і Віктору, колгосп доручив пасти тих овець. Що то була за робота – запам’яталось назавжди: скривавлені від колючої стерні босі ноги, голод, недосипання і постійні думки про їжу, виснажували тіла і душі, та на жаль в ті часи, нікому і, ні до кого, окрім родини, не було діла.
Одного разу, чи то під впливом спеки, чи то від голоду, до голови хлопчаків заповзла химерна думка: а що, як попробувати доїти овечок? Ідея сподобалась і вони зараз же перетворили її в життя. У них з собою був якраз німецький армійський казанок, тож було в що доїти. Старший Миколка тримав овечку, а Віктору дісталось доїти, хоча для нього то було занадто складно. Та як би не було, а незабаром малі мали повний казанок смачного парного молока, і їхній радості не було меж, а ця їхня ідея, для всієї їхньої родини стала допомогою до виживання. Для Віктора ж: ще й великою моральною нагородою на все життя.
Якось перед вечором Віктор біг з пасовиська додому, щоб занести молоко і, як проходив біля дому Лопатецьких, то зустрівся з видовищем, яке незабутньо сидить в його пам’яті все життя. На призьбі, обіпершись спиною на стіну, сиділа тітка Дуня «Сергійка» (її так прозивали, бо в неї був чоловік Сергій). Вона роздирала руками горобця і їла його прямо живцем, і на стільки була знесилена від голоду, що рухи її були кволі і повільні. Було таке відчуття, що в неї навіть не було сили й жувати. Вона якимись пустими очима дивилась поперед себе та, як корова жуйку, ремигала того горобця, розмазуючи кров по лицю. Та найбільше хлопця вразили її ноги.
Вони були до того опухлі від голоду, що були схожі на два стовпи, пофарбовані в синій колір. Від побаченого малого знудило і він бігом погнав додому, щоб розповісти своїй бабці Саші про те видовище.
Розповідав і слізно просив, щоб вона занесла тітці Дуні хоч трошечки того овечого молочка: «Бабцю, ну бабцю. Ну занесіть їй хоч трошечки. Це ж хрещена нашого Миколки».
– Внучку. Та їй зараз не можна, бо молоко сильно жирне і вона може від того померти. Ти не переживай. Я обов’язково щось придумаю.
Бабця Саша дотримала свого слова. Вона зварила якесь вариво, розбавила його тим молоком і понесла тітці Дуні.
Після того брати щоденно носили те молоко і бабця Саша носила його тітці Сергійці, аж до тих пір, поки вона, підкормившись, відійшла від того напівсмертельного стану.
З тих пір Миколка з Віктором щоденно носили додому те молоко, а бабця Саша роздавала його тим, у кого були малі діти і хто був занадто кволий від недоїдання. Це дало можливість вижити багатьом нашим селянам. Продовжувалось так до тих пір, аж поки хтось не доніс про це голові колгоспу, і хлопчаче аматорство прикрили, а овець стали доїти офіційно і молоко стали додавати до страв, що готувались на колгоспній кухні. Та під осінь приїхали машини і тих овець забрали знов до Казахстану.
Багато часу минуло з тої пори, уже багатьох тих, кому Віктор (будучи ще малим хлопцем) колись носив те молоко, немає на цьому світі, та селяни ще й до сих пір його не забули.
І коли він приїжджає провідати своє село, то жіночки сільські, поміж собою говорять: «Чули кума? До Альошків Вітя Зінин приїхав погостити. Як будете біля них іти, то вступіть і перекажіть нехай він і до нас зайде. Ми будемо чекати».
Від тих сільських розмов вже давно посивілому Віктору стає добре на серці і йому від того радісно. Пам’ятають!
*****
Літо сорок сьомого року народило непоганий урожай і селянам в цей рік видали трохи більше зерна на трудодні. Голод помалу став відступати, та «час потвори» продовжувався ще багато років і хоч селянам вдалось вижити, все ж вони багатьох не дорахувались: хто помер від голоду, хто завербувався в Сталіно (нині Донбас) на шахти, або в Хабаровськ, хто переїхав в Західну Україну (бо там легше вижити), а багатьох влада запроторила до Сибіру, чи десь на Соловки. Щоб вони там своїми тілами здобрювали великодержавну російську землю.
Хоча назвати Сибір російською землею, язик не повертається, бо то є земля: Хантів, Чукчів, Нанайців і других корінних жителів Сибіру, так же, як і Україна загарбаних ненажерливою російською імперією.
Вже порохом часу покрились ті 46 і 47 роки, а пам’ять до сих пір виринає знаком тої «потвори», як би застерігаючи людей від подібних повторень, а щоб не забувався той час, слід повідати одну, тепер вже давно забуту веселу історію про ту «потвору»
Трапилася ця весела історія літом сорок восьмого року. Сільська хлопчача братія пасла корів у Калигірському яру. Коротаючи час і бажаючи виглядати на дорослих, хлопці по-накручували цигарок із соняшникового листя і, вмостившись біля степової дороги на траві хизувались своєю дорослістю. Пихкотіли тими цигарками і грали в ножика, та по черзі розглядали в бінокля околиці (вже й не пригадати, чий був той бінокль, але дивитись в нього було цікаво і трохи смішно, бо робочою він мав тільки одну половину, а друга була зовсім розбита і зяяла пустотою. Тож одне око бачило далеко, а друге близько і це завжди чогось викликало сміх)
Якраз в той час випала черга роздивлятися Миколі Литвину, і він, щось довго роздивляючись на дорозі, промовив: «Хлопці, здається до нас махорка їде. Сьогодні Вітька просить». По дорозі до пастухів наближалася добре всім відома бідарка, запряжена рябою кобилою.
В тій бідарці, помахуючи здоровенним батогом сидів інструктор райкому. Той, котрого в Вікторовому селі прозвали «потворою». Він дійсно мав якийсь відштовхуючий вигляд: надсічена невеликим шрамом губа була трохи схожа на заячу, якісь здоровенні зуби, що вишкірювались через ту губу і маленькі безколірні оченята доповнювали образ прізвиська, яким нарекли його селяни.
Порівнявшись з дітьми, він мовчки зупинив коня і так же мовчки став розглядати пастухів.
Віктор підходить до нього і, чемно звертаючись, просить: «Дядьку, дайте трошки махорки на самокрутку», а він мовчки, довгим поглядом дивиться на хлопця і потім, ні з цього-ні з того, з усієї сили переперезує його своєю важкою нагайкою. Гострий біль, а ще більше велика людська образа захлеснула дитяче серце: за що?!
Не зважаючи на біль Віктор смикає собі зуба і перед своїми друзями дає клятву: «Ну, тварюко. Стережись! Щоб не трапилось, я все одно тобі відплачу». І так вже сталось, що хтось, напевно, той що на небі, його почув, бо в скорості трапилась нагода виконати ту клятву.
Якось одного дня, перед вечором Віктор ніс мамі в поле вечерю і за селом біля дороги побачив, що стоїть «інструкторська» бідарка, а в ній спить до без тями п’яний райкомівський інструктор. Спочатку хлопець аж злякався, бо подумав, що той помер. Пересилюючи страх підходить ближче і смикає його за ногу.
– Тепла. Значить, живий, тільки пре з нього, як із самогонного апарату і хропе на весь степ.
– Ага, голубочок. Попався ти мені, як миша в молоці.
– Блискавкою визріває план. Віктор витягує з кишені складного ножика, що колись поцупив у німця під час війни і в мить зрізує всі гудзики на його штанях, зарані уявляючи веселу картину і, як вітер летить на поле, щоб встигнути до тої пори, коли почнеться вечірня колгоспна нарада.
Селяни розсідаються на стовпи, що лежать біля контори, виходить голова і починається нарада.
Йде жвава розмова про колгоспні справи, а Віктор, сховавшись за широку спину бригадира (дядька Івана Антошевського), смакує майбутню перемогу.
Вечоріє. Рожеве сонечко повертає на колгоспний двір і в цей час до контори під’їжджає бідарка того райкомівського інструктора. Він спиняє коня, кволо повертає ноги і злазить на землю: – Матінко рідна. Над селом громом розноситься густий чоловічий регіт, бо як тільки той інструктор ступив з бідарки, то в нього враз до долу сповзли штани й кальсони і він постав у всій своїй голій чоловічій красі, як Адам перед Євою. В мить протверезівши, він смикнув на себе штани, заліз на бідарку і так врізав нагайкою свого коня, що той, аж захрипів від несподіванки і рвонув ту бідарку, що вона мало не перевернулася.
Витираючи сльози сміху, встає голова колгоспу і каже: «Я не знаю хто влаштував цю виставу, та я б йому п’ятдесят трудоднів приписав, бо ця «потвора» мені вже в печінках сидить». Віктор виглядає з поза спини бригадира і звертаючись до голови каже: «Дядьку Голова. То допишіть трудодні моїй мамі». Знов над селом прогримів густий чоловічий регіт і хлопцеві від того була велика насолода на душі, за те, що він виконав свою клятву перед друзями, та ще й тому, що добре провчив ту «потвору». Після того інциденту той інструктор більше ніколи не з'являвся в селі, а голова колгоспу дотримав свого слова і в кінці року Вікторовій мамі дописали п’ять трудоднів, яких не вистачало до обов’язкових. А ще на правлінні колгоспу, як вдові фронтовика, постановили виділити на дітей десять кілограмів муки, що на той час було багатством.
Махнувши на економію рукою, мама з тої муки напекла млинців, і вся родина досхочу наїлась. Неначе на якомусь святі.
В той вечір, дякуючи помсті «потворі» у Вікторовім домі було весело. Тільки чомусь його мама майже весь вечір проплакала, а Віктор, жаліючи, дивився на неї, та думав:
«І чого вона плаче, коли понаїдалися і зараз всім так добре? Отака була історія.
*****
Ось і прийшов час, в якому відбилась розповідь про дитинство Вікторового покоління, яке проходило під час війни і під час голодовки.
Хай гірке, замішане на крові і сирітських сльозах, на війнах і голодовках, на страшних криках жінок, коли вони отримували похоронки. Та воно було. І були в ньому свої великі і малі радощі, мамина любов, і жорстка дідова долоня, що вперше вела до школи, і засохлий сухарик, яким пригощала малого Віктора бабця Саша, дістаючи його десь з-під фартуха. І його милі, і добрі сільські друзі, які все життя йдуть з ним поряд у його пам’яті. Часто, прокидаючись посеред ночі, він вдивляється в ніч і сам до себе пошепки каже: «Дякую тобі, моя пам'ять, за все моє далеке, рідне дитинство. Дякую за те, що воно було і що вивело мене на дорогу життя і допомогло переступити в юність, а ще дякую тобі, пам'ять, за те, що ти зберегла для мене образи тих людей, які жили поряд зі мною в післявоєнні роки.
1
Коментарі