Битви за землю

Діло було на прикінці 80- х років минулого стіття. Я закінчив Металургійний інститут в Дніпропетровську і за розподілом був направлений на роботу в секретний проектний інститут, це був інститут без назви, він писався як п/я Р-6334, все більше нічого. На розподіл мені було гріх жалітися, бо по перше я залишився в своєму місті, а по друге робота чиста заробітки нормальні, перспективи цікаві. Та часи в країні наставали нелегкі, грошей начебто було багато, а щось купити все важче, особлива скрута була з продовольством. Щоб якось допомогти колективу, директор інституту домовився з директором підшкірного совхозу, таке практикувалося в союзі, практично кожне промислове підприємство мало підшефний совхоз чи колгосп, куди час від часу посилало людей на сапання, а також на збір урожаю. Наш совхоз знаходився в с. Пісчанка, назви не пам'ятаю, та це і не суттєво. Це по дорозі на Новомосковськ. Так от, наш директор домовився щоб для співробітників нашого інституту виділити ділянку під городи. Ділянка була колись полем, наші геодезисти поле розмістили на городи по 4 сотки. Городів вийшло десь 800, а працівників в інституті біля 2000, як не крути та всім не вистачить. Як тільки по колективу пішла інформація про наявність городів, кабінет директора почали практично брати в облогу, я 20 років працюю, маю право, а я 30, тобто більше право! А у мене сім'я велика, мені потрібніше! Доходило до справжніх трагедій, я звільняюся! Чому? Бо мене не цінують, тому ось дають город, а мені з голоду дохнути?
В решті решт директор сказав, ви зі своїми городами мене в труну зажените! Буде так: на кожні 100 робітників 40 городів, і як хочете так і діліть, а мене в це більше не вплутуйте. У нашому відділі якраз було біля 100 працівників, городи було вирішено ділити жеребкуванням, було заготовлено 100 папірців, 40 з них були з хрестиками, тобто виграшні. Перед загальними зборами учасників розподілу я взяв слово і запитав, а що росло на тому полі? Соняшник. Як довго? Не менше ніж три роки. Вся ця катавасія з городами цілковита дурня, в якій я брати участь не хочу, земля там виснажена, нічого не виросте, це перше, поливу нема, це друге. Якщо ви думаєте, що ви приїхали навесні, розкидали насіння, а восени нагрянули з лантухами, зібрали урожай і забезпечили собі ситну зиму то все зовсім не так. Так що жеребкуйте без мене, а я краще на ПМЗ збігаю, у чавуноливарний цех, реконструкцією якого я зараз займаюсь. Ні, нікуди не йди доки не потягнеш жеребок! Мені не треба! Що, самий заможний? Пролив таки є, поруч річка! Поруч, це скільки? Десь з кілометр! Тобто полива нема. Тоді мені точно не треба! Тому, щоб посаджені рослини на чотирьох сотках просто не загинули раз на тиждень, частіше не вийде, туди треба вилити не менше куба води. Ви його відрами наносите? А я 20 літрову каністру у рюкзак поставлю і нема проблем! Щоб принести потрібну кількість води тобі треба зробити 50 ходок порожнім і стільки ж з водою, ти пройдеш за світовий день 100 кілометрів? Фізично неможливо! Самий розумний? Ні, я просто виріс в приватному секторі і знаю що таке город і скільки праці треба вкласти аби щось з нього мати. Нічого не знаємо, тягни папірець, бо потім ще скажеш, що тебе обділили, без тебе жеребкування провели! Ну добре, тягну, розгортаю, з хрестиком! Тим часом жеребкування скінчилося, хто витяг хрестики раділи як малі діти, а хто пусті сумували, мовляв що таке не везе і що з цим робити. Дуже сумувала Оленка, дівчина з нашої групи, ну як дівчина, юна заміжня панянка, я тихенько віддав їй свій папірець і сказав, щоб не дуже вона раділа, і не поспішала дякувати. Бо як добиратися туди то нема проблем, бо з річпорту, там кінцева, тоді було саме так, ідуть автобуси на Новомосковськ, тобто сісти нема проблем, а от назад як? З Новомосковська автобуси ідуть забиті, чи захоче водій брати ще пасажирів? Невідомо. Нічого, якось впораємося! А тобі все одно велике спасибі! Пройшли перші вихідні після жеребкування, щасливі власники кинулися до своїх фазенд, в понеділок Оленка прийшла на роботу як з хреста знята. Ой і чому я тебе одразу не послухала? Все так і вийшло, автобус не спіймали, накопались, втомлені та змучені дійшли до траси, ніхто нас не підібрав, тюпали пішки до кінцевої зупинки тролейбусів на Правді, додому добралися зовсім ніякі, тільки і вистачило сили сполоснути ноги, проспали ніч з суботи на неділю і майже всю неділю. Чоловік сказав, та пропади він пропало той город, якось жили без цього і далі проживемо. Що запам'яталося, голосніше всіх репетували за землю ті, хто не дуже розумів яким боком треба лопату встромляти в землю, а сапка то взагалі якась незрозуміла дивина. На наступний рік ті фазенди ніхто брати вже не хотів, та воно і не дивно. Років через 10 після описаних подій я, проїжджаючи по трасі в бік Новомосковська я помітив, що наше поле знову засіяне соняшником, тобто земля відпочила, відновила свою родючість і знову почала давати врожай.