Смирення віруючого

Дуже давно, в1980 році, я закінчив навчання в ТУ N5, де отримав спеціальність слюсар-ремонтник. Оскільки училище було від шинного заводу, то саме для нього і готувалися кадри. Вчили нас добре, в цьому я не раз переконався і підчас роботи, потім в армії та і підчас навчання в інституті знання, набуті в училищі не були зайвими, не кажучи вже про повсякденне життя.
Саме в цьому році на заводі запустили третє виробництво, і на нього почали набирати ремонтників з першого та другого виробництв. Старі слюсарі неохоче переходили, бо обладнання свого цехах вони вже вивчили, а тут треба вчитися знову. Старших переманювали тим, що підвищували розряд на один ступінь, нас, вчорашніх бурсаків ніхто не питав, просто переводили наказом. Під переведення потрапив і я, з першого виробництва. Сумувати мені не було за чим, хіба що за своїм наставником, Віктором Михайловичем. Недалеко від шинного заводу знаходився район під назвою Мирний, там жила чимала спільнота хритиян-баптистів. Туди з'їхалися баптисти майже з усього союзу, спільнота їх охоче приймала, допомогла придбати житло, або отримати земельну ділянку і там збудувати будинок. Будувати допомогла вся спільнота. Багато з баптистів працювало на шинному заводі, ці люди дуже відрізнялися від інших, вони не пили, не палили, не намагалися щось поцупити на роботі, ніколе не лаялися, і взагалі дуже сумлінно ставилися до роботи. Пригадую такий випадок, нас, хлопців-бурсаків райком комсомолу примусив почергувати в якості дружинників на баптистьс кому весіллі, нас було п'ятеро, нашу присутність терпіли як прикре непорозуміння, в райкомі нас попередили, щоб не задумали у дворі закурити і принести з собою алкоголь, бо це образа господарям. Стіл нам накрили окремо, столи в сенсі їжі були дуже багаті. Молодятам дарували великі суми грошей, а також багато речей, потрібних у хазяйстві, часто зроблених власноруч, я запам'ятав дуже гарне дитяче ліжечко, а також комплект кухонних меблів, стіл та шість стільців. Гості багато співали, в піснях часто згадувалися Ісус та божа матір. Пісні були дуже красиві. Начальники з шинного охоче брали на роботу баптистів, бо знали, що з ними проблем по роботі не буде. Я працював на третьому виробництві, треба сказати, що нас, пацанів, щойно закінчивших училище там цінували, бо станки для збирання покришок там були нові, тільки но придумані, номери, як по цеху, так і по паспортах, 0001, 0002, і так далі, до кожного станка ішов паспорт з описом і кресленнями, а нас в училищі дуже тренували читати креслення. Це нас виручало надзвичайно. Якось у нашій бригаді з'явився новий мужик, баптист, що переїхав з західної України. Звали його Степан Андрійович, прізвище вже забув, багато років минуло, але за спиною його називали Бандера, він про це знав і не ображався, а, здається, навіть пишався. Років було йому мабуть трохи за сорок. Ми з ним швидко подружилися, бо працювати з ним було одне задоволення, він спокійний, сумлінний, коли майстер або механікдоручали мені якусь роботу, я просив щоб у напарники дали Андрійовича, Він теж охоче працював зі мною. Багато розповідав про боротьбу повстанців, від нього я дізнався і був дуже здивований, що бандерівці не були зрадниками і не лизали чоботи німцям, як нам розповідали комуняки, місцеве населення їх поважало і допомогло, бо бачило в них своїх захисників. Говорив він і про бога, але я був тоді справжнім комсомольцем і ці розмови мене тільки дратували. Якось виявилося, що на другу зміну зі слюсарів- ремонтників нікому ідти, обоє чи захворіли чи забухали. Першу зміну ми вже відробили, тож залишатись на ще одну охочих не було. За зміну, відроблену на таких умовах давали відгул на любий день, це мене влаштовувало, бо відгули мені були потрібні, щоб їздити в ліс на пікніки з друзями. Тож я і виявив бажання залишається. Але ж ти сам можеш не впоратися, сказав механік, шукай напарника! Андрійович, підеш зі мною? Та де ж тебе дівати, звісно ж піду! Спочатку все було спокійно, я вже почав сподіваюсь, що так зміна і мине, але не так все було просто, десь в середині зміни зіпсувався один із збиральних верстатів, як його ремонтувати ми не знали, бо з такою проблемою ще не стикалися. Але відремонтувати його треба було, бо попереду ще одна зміна, нічна. А без цього верстата цех не виконав би добовий план, а провину за це повісили б на службу механіка, а підводити нашого Євгена Івановича мені дуже не хотілося. Що ж робити? Спитати поради ні в кого, якось треба самим собі раду давати. В нашій майстерні було по примірнику паспортів на все обладнання, в паспортах був опис та креслення, тобто можна спробувати розібратися що там в середині і що могло зіпсувався. Андрійовичу, неси паспорт на СПР! Він приніс, я розгорорнув потрібне креслення, і став роздивлятися, якось намагаючись зрозуміти конструкцію. В училищі нас спеціально вчили читати креслення і розуміти як саме влаштований той чи інший механізм. Поступово я став щось розуміти, і головне, як можна вирішити проблему. Нарешті я зрозумів що треба робити. Андрійовичу, ключ на 17, і готуй на 19! Андрійович давав мені потрібний інструмент, доки я розбирав проблемний вузол. Робив все спокійно, без претензій. Якось мені подумалося, чи не прикро Андрійовичу, що його ганяє 17 річний пацан. Мені, наприклад, було б прикро. Проблема з верстатом вирішилася досить легко, зрізалася шпонка, ми зробили нову, встановили на місце і на тому проблема була вирішена. Андрійович сказав, невже по оцім заплутаним лініям можна зрозуміти як воно влаштовано в середині? Авжеж можна! Навчиш? Спробую! А поки що збирай те, що ми розібрали. З наступного дня почалися наші заняття. Я брав паспорти, і почав зі знайомих вузлів, Андрійовичу, так зрозуміло? Начебто не дуже, якби краще було намальовано! Краще малювати дуже складно, і до цього потрібен дар художника, а він є не у всіх, а креслити чи читати креслення можна навчити кожного. Дивись, що це таке зрозуміло? Так, дивимося далі, і так від вузла до вузла, від верстата до верстата ми пройшли по всьому цеху. Деякі не надто розумні колеги навіть сміялися над нами, о, дивіться, шмаркач бурсак Бандеру вчить! Стьопка, плюнь та іди в бурсу, що ти до пацана причипився! На що Андрійович відповідав, спитати в того, хто знає то лише мить сорому, а прожити і не знати то сором на все життя