Діло було на початку 90-х минулого століття. Компанія молодих співробітників проектного інституту, почтової скриньки(хто знає, той зрозуміє) на травневі свята зібралась в піший похід по Криму. Тоді це було дуже зручно, 1;2 свято, до 9 випадуть звичайні вихідні, тобто щоб поєднати свята достатньо домовитися з начальником за кілька днів відгулів, з чим проблем зазвичай не було.
До нашої дружної компанії можна було запрошувати своїх друзів, особисто я запросив свого друга зі студентських часів Юрчика, про що потім ніколи не жалкував. Хтось запросив молоде подружжя Костянтина і Наталку, а ті взяли з собою свого собаку породи спаніель на ім'я Чак. Це був доброзичливий, веселий грайливий пес, з яким похід проходив значно веселіше. Ніч у плацкартному вагоні Чак провів гасаючи туди сюди, він з усіма знайомився, пропонував дружити, тобто вся ніч на лапах до самого Сімферополя. Потім тролейбусом до Ангарського перевалу, а далі пішки, ціль дійти до моря. Похід розпочався. Через село Перевальне, повз великий каменепад, повз долину приводів, і далі ліворуч, добре набитою стежкою. Ми всі ідемо спокійно, економлячи сили, і тільки Чакові нудно, то побіжить вперед, гляне що там, то почне контролювати останніх, щоб ніхто не загубився, а то і погавкає на них, мовляв, давайте швидше, там попереду стільки цікавого!

Колись я був студентом, і нам забивали голови такою, пробачте, наукою як марксистськр-ленінська філософія. Як на мене то дурня повна, практичної користі від неї нуль, але що поробиш, вчити треба і здавати іспит теж. Того року я збирався до будзаноу, тому сесію треба було здати достроково. Робилося це досить просто, треба було взяти в деканаті бігунок, так ми між собою називали цей документ, і йти до любого викладача, котрий в той день приймав іспит по потрібному предмету, пояснити йому чому саме ви знаєте не зі своєю групою, а далі все як звичайно. Білет, відповідь, бігунок в деканат.
Здавати чужому, незнайомому викладачеві вважалося складніше, але вибору не було.
Я успішно здав фізику, поніс до деканату бігунок, здав його секретарці, а вона і запитала:
А що тобі ще залишилося?
Філософія.
То біжи, ще встигнеш, в аудиторії номер такий то зараз приймає і назвала прізвище викладачки, якої боялися всі.
Та я не готовий! Тим більше їй здавати!
Не мели дурниць, ти головне своє бала бала увімкни і все буде добре! А якщо щось піде не так то просто викинь бігунок у мене є кілька неврахованих.
Та ти поглянь на мене! Вона є мене пожене і навіть слухати не буде, тітка викладач дуже прискіпливо ставилася до зовнішнього вигляду студентів і студенток, а у мене вигляд був ще той, потерті джинси, футболка з назвою якоїсь року групи, сам спітнілий та закуйданий. Біжи, не бійся, все буде добре, я відчуваю! Я схопив бігунок і пішов до потрібної аудиторії. Там стояла черга хлопці та дівчат з іншого факультету. Дівчата у простеньких сукнях зі скромними зачісками, звісно ж ніякої косметики. Хлопці у випрасуваних костюмах, краватках з комсомольськими значками на видному місці та численними червоними крапельками, ці маленькі значки видавалися після кожної задачі крові, для нас, студентів це було практично обов'язково, хоча вважалося що добровільно. Відбувалось досить часто, пояснювали війною в Афганістані. Ми здавали кров досить часто, а чому б і ні, день здачі був вихідний, потім безкоштовний добротний обід і дівчатам трохи вина, а хлопцям перепадало грам по 150 горілки. Потім як правило компенсація крововтрати продовжувалася, але це вже інша історія. Ти куди такий? Як куди? На іспит! Ну давай, камікадзе! Тоді пустіть без черги! То іди вже! Твоє прізвище часом не Матросов? Я і пішов, привітався, пояснив причину, чому здаю не своєму викладачеві і щ чужою групою. Тітка оглянула мене суворим поглядом і сказала: Беріть білет, ідіть готуйтеся! Я взяв, прочитав запитання, і великим зусиллям заставив себе відмовитися від бажання покласти білет на місце і сказати щось на кшталт, вибачте, я зайду іншого разу. Бо що відповідати я не знав від слова зовсім. А потім подумав, що я втрачаю? Може посиджу та щось таки надумаю! Пішов готуватися. Перше питання як зараз пам'ятаю, робота Леніна Государство і революція, що я можу по ній відповісти, якщо я її лише мельком поглянув? Читати цю дурню я не зміг себе примусити. Друге питання боротьба Леніна з ревізіоністами. Третє питання як боровся Ленін з анархістами. Ну щось можна наплести. Сиджу, намагаюсь скласти схему відповіді, а тітка лютує, визвала хлопця, він щось почав говорити, трохи збився, вона його погнала. Потім дівчина відповідала і теж збилася, пішла за хлопцем. Дійшла черга і до мене. Перше питання, ви читали цю роботу Леніна? Авжеж! Як же без цього? І що вона собою являє? Я досить впевнено відповів, бо робота дійсно дещо незвичайна, я її бачив цього було досить. Бачу, що читали! Ви перший за сьогодні який дійсно читав цю найважливішу роботу Леніна. Друге питання, ну тут я почав з китайців і Мао, потім переїхав на Троцького, одне слово ввімкнув бала бала. Дивлюся тітка бере мій бігунок і малює в ньому жирне ОТЛ. Хух, слава богу. Це звісно не в голос. А тепер давайте просто поговоримо про третьому питанню. Вмовляти мене не довелося, тут я вже пригадав все, що колись читав чи чув про анархістів, зліпив з тим, що бачив у кіно, одним словом вімкнув своє бала бала на повну котушку. Нарешті ці балачки набридли самій викладачці і вона мене відпустила., по дорозі в деканат я забіг у буфет, купив плитку шоколаду і разом з бігунком відав секретарці. Ну от, я ж тобі казала, а не готовий, не готовий! А за шоколадку дякую і цьомкнула мене в щічку.

Ішов1919 рік, на українських землях точилися громадянська війна.
Всі воювали з усіма: червоні з білими, монархісти з республіканцями, самостійники з єдинонеділимщиками і особливо стояли анархісти, які були проти всіх, бо люба влада, люба держава, то є насильство над особистістю, яку теоретики анархізму не визнавали від слова зовсім. Тобто, крайніми у всій цій колотнечі були селяни, їх грабували всі, і білі і червоні, приємним виключенням були хіба що бійці добровольчої армії Нестора Івановича Махно, бо той мародерства не дозволя, а порушників карав з усією суворістю революційного часу. Старі люди розповідали, що коли у Катеринославі була влада махновців, в місті був ідеальний порядок, ніяких грабунків та розбію, а все, що показують у кіно про махновців, то брехня. Літній колега розповідав:"Я тоді був хлопцем, але те, що бачив на власні очі запам'ятав добре. На розі вулиць Чкалова і Красної, там, де зараз трамвайна колія вивертає праворуч, був ломбард, до речі він існував там і в радянські часи. От бачив я, як з ломбарду вийшов літній єврей, виніс золотого годинника на ланцюжку і почав приміряти, до якої кишені зручніше буде його покласти, раптом до нього підбіг якийсь молодик, наставив "наган" і відібрав годинника. Аж тут махновський патруль, хлопці тверезі, охайні, з величезними червоними бантами на грудях. Схопили молодика, Що, сучий сину, бандитствуєш? Поверни товаришу годинника, здай зброю і ставай до стіни! А Ви, товаришу, ідіть і нічого не бійтеся. Ой, товариші, може такі ні нада стрілять мальчіка? Он уже всьо понял і больше нікада ні будіт! Твоє щастя, мамчине горе, що добра людина тобі трапилася, давай зброю і пішов геть! Але знай, ще раз попадешся, то не пожаліємо, навіть мати не випросить! Хлопець так зрадів, що аж розплакався! Кинувся до єврея, дядьку, як вас звуть? А тобі для чого? Щоб знати за кого Бога молити і за чіє здоров'я свічки ставити Та іди вже з Богом, головне більше дурниць не роби, і не намагайся швидко розбагатіти, особливо на чужому горі і в тяжкі часи. Ось так все і закінчилося. Не дарма селяни, коли поз них проїзжала тачанка Нестора Івановича вслід їй хрестилися, а його самого шанобливо називали БАТЬКОМ. В ті часи дуже важко було розібратися яка влада в місті, бо різні райони були в руках різних сил, часто непримиримих, але вони якось домовлялися між собою не конфліктувати, бо сили перемогти всіх не було ні в кого, то ж в центрі були білі, які мали штаб в готелі Асторія, яка існує і нині, в тому ж самому будинку, а червоні порядкували в районі Чечеловки, де жили переважно робітники. Батько Махно зі своїм штабом в цей час стояв в селі Любимівка, що розташувалося на лівому березі річки Дніпро, що знаходилося практично напроти Лоцманської Кам'янки. Село Лоцманська Кам'янка межувало з Мандриківкою, от тільки Мандриківка була фактично поглинута містом Катеринослав, і вважалась одним з його районів, а Лоцманська Кам'янка зберегла статус самостійного населеного пункту. Пригадалось іще дещо з розповідей старих людей. Влітку 1919 року під Катеринославом опинилася ДИКА ДИВІЗІЯ генерала Шкуро, дивізія була кавалерійська і набрана з представників народів північного Кавказу. Хоробрі джигіти замість виборювати волю для себе несли іншим із завзяттям, достойним кращого узькій мір другим народам. Сталося так, що один з полків дикої дивізії, набраний з чеченців та інгушів захопив Лоцманську Кам'янку, і носії ідеї єдінай і ніділімай расеи зайнялись своєю улюбленою справою, почали грабувати та гвалтувати. Мужиків, які намагалися боронити дівчат та жінок вбивали на місці. Мешканці села, які зуміли вирватися з села до берега Дніпра, сіли в човни і повеслували до протилежного берега, потім побігли в Любимівку, там знайшли штаб Махно, і сказали Нестору Івановичу: Батьку, рятуй, чеченці звірують, перебили наших багато, дівчат погвалтували, жінок попаскудили. Допоможи, рідненький! Ночувати вони у плавні підуть, на пасовисько для коней, та і ночі зараз теплі. Нестор Іванович наказав зняти з тачанок(ось тут серед оповідаючих про ці події розбіжності, одні кажуть чотири, другі вісім, а деякі навіть дванадцять, але це вже забагато, кулеметів і човнами разом з кулеметниками переправити на правий берег). Чеченці дійсно пішли ночувати в плавні, бо їхні коні могли добре попастися на соковитій траві і так спокійніше за коня. Підчас нічної темряви досвідчені кулеметники зайняли зручні позиції, а як тільки розвиднілось вдарили смертоносною зливою, вад якої на рівному як стіл березі не було порятунку. Деякі з вояків намагалися знайти порятунок у воді, сподіваючись заховатися в густому очереті та якось не потрапити на очі кулеметникам, але і тут їм не було щастя, бо на воді у човнах чатували розлючені камнянчани і веслами та вилами добивали тих, хто таки дістався до води. І справа не в якійсь особливій жорстокості, а в тому, що перед очима у них стояли вбиті батьки, брати та друзі, а у вухах ще лунали крики гвалтованих дівчат. То ж звідки взятися милосердю? Ось так дивізія генерала Шкуро втратила один зі своїх полків. Але так, щоб загинули всі не буває, хтось та врятувався. Та назва Лоцманська Кам'янка в пам'яті закарбувалося. Ще до війни хлопець з Лоцманської Кам'янки служив в червоній армії, нести службу йому було призначено на території Чеченскої республіки, він пішов у звільнення перший раз нормально, але мабуть сказав комусь із місцевих звідки він родом, а у другому звільненні його зарізали. Зараз Лоцманська Кам'янка поглинута містом, приватний сектор ще існує, та багатоповерхівки вже підступили впритул. Головна вулиця Яснополянська існує, це дорога на підйом, що веде від Набережної, і потім перетинаються з дорогою, що веде в аеропорт. Лоцманська Кам'янка має славну історію, це село не раз відвідував професор Яворницький, тут мешкала рідна сестра Лесі Українки, котру відвідувала мати, Олена Пчілка. Історію Лоцманської Кам'янки, якщо буде цікаво я розповім пізніше. З дикою дивізією генерала Шкуро пов'язане ще одне відоме ім'я, мабуть всі пам'ятають пісню по матроса Железняка:Он шол на Одесу, а вишел к Херсону, людоньки, це ж скільки треба випити щоб так заблукати? Але пісня то брехня. Насправді матрос Железняк в 1919 році був командиром бронепотяга.25 липня 1919 року у бою з військами А. Шкуро бронепоїзд під командуванням А. Г. Железнякова потрапив в засідку біля станції Верховцево. У самий останній момент бою, коли бронепоїзд, даючи задній хід, вже вирвався із засідки, Железняков був поранений в груди. Рана виявилася смертельною: 26 липня на станції Пятихатки він помер. Ось так закінчився не вельми славний шлях революційного матроса.

Дніпрі багато місць, які мають давню та захоплюючу історію. Одне з них – так звана Мандриківка. За даними Вікіпедії, Мандриківка — козацьке селище й сучасна історична місцевість міста Дніпро, що розташована вздовж правого узбережжя річки Дніпра у Соборному районі. Повідомляє сайт «Наше Місто».

Навпроти Станового острова на правому березі річки Дніпро розташовувалося поселення Мандриківка. Його заснування пов’язують із зимівником козацького єсаула Мандрики. Андрій Мандрика згадується у джерелах другої половини XVII ст. як козак з Нового Кодаку. Селище розвивалося як «виселок» із Половиці. Коли на місці слободи Половиці почали будувати Катеринослав, частина мешканців перебралася до Мандриківки, збільшивши її населення. Кажуть Андрій Мандрика одружився пізно, мріяв про сина, але народилась донька, яку батько виховував як козака, він вчив дівчину їздити верхи, рубатися шаблею, стріляти з пістоля. Дівчина була дуже гарна, хлопці на неї задивлялися, але Марійка, так звали дівчину тримала себе незалежно і на залицяння ніякі не піддавалася, до того ж майже ніколи не розлучалася з шаблею, яку подарував їй батько. В ті часи на українські хутори та села часто налітали кримські татари, щоб наловити людей і потім продати їх на базарі. Найбільше цінувалися в такій якості молоді гарні дівчата. Якось Марійка поїхала на Дніпро купатися, звісно прихопивши з собою шаблю. Свої речі вона склала на березі, тут же поставила коня, який першим побачив татарський роз'їзд і голосно заіржав. Марійка теж побачила татар, одягатись не було часу, тому вона схопила шаблю, скосила на коня і кинулась на зустріч татарам. Татари від такого видовища ошаліли, воно і не дивно, красива дівчина на коні, а з одягу на ній лише шабля. Доки татари кліпали очима, вона встигла двох зарубати, а одному відтяти руку з ятаганом. Двое зоставшихся втекли і діставшись своїх розповіли, що наткнулись на "шайтанкизим", тобто доньку шайтана. Розповідь побратимів вразила татарських нукерів і деякий час тататри-людолови оминали Мандриківку, саме в цей час туди і потяглися люди, бо вільної землі було вдосталь, до того ж жити було безпечно. Ішли роки, місто Катеринославі росло і врешті решт поглинуло селище Мандриківка, яка залишилася просто районом міста, забудованого приватними будинками. Серцем району була вулиця Мандриківська, яка тяглася від вулиці Космічної, зараз там стоїть магазин АТБ і до інституту фізкультури, залишки цієї вулиці існують і досі, але лише по лівій, непарній стороні. Я ще пам'ятаю ті часи, коли берегова лінія Дніпра проходила приблизно там, де знаходиться асфальтована дорога набережної, на місці багатоповерхівок лежали плавні, в плавнях у людей були городи, мали город у плавнях і мої бабуся з дідусем, сам огород був невеликий, але урожай давав добрячий, бо річковий мул дуже родючий. Десь в середині 60-х років минулого століття партія та уряд прийняли рішення про забудову вільної території багатоповерхівками, пригнали два земснаряди, це агрегат, який тягне пісок з дна водойми і далі по трубах разом з водою жене його куди треба. Почали називати основу під майбутнє будівництво. Ці роботи тривали кілька років, плавні, та низький мулистий берег Дніпра нині поховані під добрячим шаром піску. Потім пісок ще років п'ять просто вилежувався, і тільки після цього розпочалося будівництво. Перше, що було зроблено це асфальтована дорога від інституту фізкультури, закінчувалась дорога кільцем, вона існує і досі, напроти нього розташований Макдональдс. Спочатку будувалися перший, другий та третій масиви, все інше будувалося значно пізніше. Але це вже новітня історія.

Не понравилась хлу наша форма, оно ножкой лопнуло, а эти бегом под козырёк, чего извольте, барин. Тьфу на вас тварей продажных и ссыкливых!

Мы пионеры дети рабочих
Всегда хочу!
Пионер всем пример

 

Вот и закончилась война за Нагорный Карабах. Мир подписан на условиях победителя – Азербайджана. Армяне отличные солдаты, и мотивированы они были прекрасно, но увы, воевать с противником технически оснащенном на порядок лучше это просто гибнуть, не причиняя вреда врагу. Путин ничем не помог своему партнеру по ОДКБ, так как российская армия и асадовцы, с российским оружием уже имели опыт столкновений с турками в Сирии. Турки с помощью беспилотников перебили кучу российской бронетехники и в том числе с десяток ракетно – пушечных зенитных комплексов Панцирь, то есть те, кто должен был прикрывать свои войска от атак с воздуха сами оказались объектами атаки. Причем турки при этом не расходовали самый ценный ресурс – людей! Правда, великоскрепной этого не понять – техника стоит денег, а люди нет, или бабы уже рожать разучились? Сунься российские «ихтамнеты» в Карабах, и сирийский опыт достался бы и им тоже. А оно путлеру надо? Только что весь мир отсмеялся над адмиралом Кузей, и чтобы опять дать миру повод для смеха?

Вывод для россии печальный– она со своими новейшими системами оказалась не готова к войне 21 века! Ни Панцири ни Тунгуски просто не видят малоразмерных воздушных целей! То есть в современной войне они оказались совершенно бесполезными. Кстати о Панцирях и Тунгусках. Индия почти заключила контракт на покупку этих комплексов, но напоследок индийские военные решили провести тестовые испытания, по результатам которых отказались их покупать. Еще бы! Ни одна цель поражена не была! Вот и сказали индусы: «На кой нам эти дрова, мы лучше Южнокорейские купим – в 2 раза дешевле и в 10 раз лучше!»

Так какой же самый главный урок войны за Карабах? А такой: не нужно становиться перед врагом на колени и уговаривать его прекратить войну, не нужно заглядывать ему в глаза, пытаясь высмотреть в них мир, тем более, что его там нет и никогда не было! Не нужно отводить войска зимой в чистое поле, ведь это была наша, уже освобожденная земля, и потрачена куча сил и средств на обустройство позиций, не нужно жалеть денег на закупку и разработку новейших средств поражения противника! Денег нет? А на кортежи и миллионные зарплаты квартальным дебилам, которые за что не возьмутся, там и жопа есть? Так отож!

Врага не нужно жалеть, не нужно надеяться на его честность и благородство. Честно и благородно все то, что ведет к победе. К нашей победе. Врага нужно уничтожать, по возможности дистанционно, минимизируя свои собственные потери. Как турки в Сирии, как азербайджанцы в Карабахе. Уничтожать до тех пор, пока враг сам не поймет, что его потери закритичны, и продолжение войны не имеет смысла. Пашинян принял мужественное решение, фактически пожертвовав собой как политиком – запросить мира на любых условиях. Он спасал 20 – тысячную армянскую группировку от полного окружения, и последующего уничтожения. Решение трудное, но в данной ситуации оно оказалось верным. Воевать дальше не было смысла – Карабах все равно не удержать, а потери и так огромны, да помощи ждать не от кого. Россия вас бросила, ребята, ну да ей не привыкать.