Дуже давно, в1980 році, я закінчив навчання в ТУ N5, де отримав спеціальність слюсар-ремонтник. Оскільки училище було від шинного заводу, то саме для нього і готувалися кадри. Вчили нас добре, в цьому я не раз переконався і підчас роботи, потім в армії та і підчас навчання в інституті знання, набуті в училищі не були зайвими, не кажучи вже про повсякденне життя.
Саме в цьому році на заводі запустили третє виробництво, і на нього почали набирати ремонтників з першого та другого виробництв. Старі слюсарі неохоче переходили, бо обладнання свого цехах вони вже вивчили, а тут треба вчитися знову. Старших переманювали тим, що підвищували розряд на один ступінь, нас, вчорашніх бурсаків ніхто не питав, просто переводили наказом. Під переведення потрапив і я, з першого виробництва. Сумувати мені не було за чим, хіба що за своїм наставником, Віктором Михайловичем. Недалеко від шинного заводу знаходився район під назвою Мирний, там жила чимала спільнота хритиян-баптистів. Туди з'їхалися баптисти майже з усього союзу, спільнота їх охоче приймала, допомогла придбати житло, або отримати земельну ділянку і там збудувати будинок. Будувати допомогла вся спільнота. Багато з баптистів працювало на шинному заводі, ці люди дуже відрізнялися від інших, вони не пили, не палили, не намагалися щось поцупити на роботі, ніколе не лаялися, і взагалі дуже сумлінно ставилися до роботи. Пригадую такий випадок, нас, хлопців-бурсаків райком комсомолу примусив почергувати в якості дружинників на баптистьс кому весіллі, нас було п'ятеро, нашу присутність терпіли як прикре непорозуміння, в райкомі нас попередили, щоб не задумали у дворі закурити і принести з собою алкоголь, бо це образа господарям. Стіл нам накрили окремо, столи в сенсі їжі були дуже багаті. Молодятам дарували великі суми грошей, а також багато речей, потрібних у хазяйстві, часто зроблених власноруч, я запам'ятав дуже гарне дитяче ліжечко, а також комплект кухонних меблів, стіл та шість стільців. Гості багато співали, в піснях часто згадувалися Ісус та божа матір. Пісні були дуже красиві. Начальники з шинного охоче брали на роботу баптистів, бо знали, що з ними проблем по роботі не буде. Я працював на третьому виробництві, треба сказати, що нас, пацанів, щойно закінчивших училище там цінували, бо станки для збирання покришок там були нові, тільки но придумані, номери, як по цеху, так і по паспортах, 0001, 0002, і так далі, до кожного станка ішов паспорт з описом і кресленнями, а нас в училищі дуже тренували читати креслення. Це нас виручало надзвичайно. Якось у нашій бригаді з'явився новий мужик, баптист, що переїхав з західної України. Звали його Степан Андрійович, прізвище вже забув, багато років минуло, але за спиною його називали Бандера, він про це знав і не ображався, а, здається, навіть пишався. Років було йому мабуть трохи за сорок. Ми з ним швидко подружилися, бо працювати з ним було одне задоволення, він спокійний, сумлінний, коли майстер або механікдоручали мені якусь роботу, я просив щоб у напарники дали Андрійовича, Він теж охоче працював зі мною. Багато розповідав про боротьбу повстанців, від нього я дізнався і був дуже здивований, що бандерівці не були зрадниками і не лизали чоботи німцям, як нам розповідали комуняки, місцеве населення їх поважало і допомогло, бо бачило в них своїх захисників. Говорив він і про бога, але я був тоді справжнім комсомольцем і ці розмови мене тільки дратували. Якось виявилося, що на другу зміну зі слюсарів- ремонтників нікому ідти, обоє чи захворіли чи забухали. Першу зміну ми вже відробили, тож залишатись на ще одну охочих не було. За зміну, відроблену на таких умовах давали відгул на любий день, це мене влаштовувало, бо відгули мені були потрібні, щоб їздити в ліс на пікніки з друзями. Тож я і виявив бажання залишається. Але ж ти сам можеш не впоратися, сказав механік, шукай напарника! Андрійович, підеш зі мною? Та де ж тебе дівати, звісно ж піду! Спочатку все було спокійно, я вже почав сподіваюсь, що так зміна і мине, але не так все було просто, десь в середині зміни зіпсувався один із збиральних верстатів, як його ремонтувати ми не знали, бо з такою проблемою ще не стикалися. Але відремонтувати його треба було, бо попереду ще одна зміна, нічна. А без цього верстата цех не виконав би добовий план, а провину за це повісили б на службу механіка, а підводити нашого Євгена Івановича мені дуже не хотілося. Що ж робити? Спитати поради ні в кого, якось треба самим собі раду давати. В нашій майстерні було по примірнику паспортів на все обладнання, в паспортах був опис та креслення, тобто можна спробувати розібратися що там в середині і що могло зіпсувався. Андрійовичу, неси паспорт на СПР! Він приніс, я розгорорнув потрібне креслення, і став роздивлятися, якось намагаючись зрозуміти конструкцію. В училищі нас спеціально вчили читати креслення і розуміти як саме влаштований той чи інший механізм. Поступово я став щось розуміти, і головне, як можна вирішити проблему. Нарешті я зрозумів що треба робити. Андрійовичу, ключ на 17, і готуй на 19! Андрійович давав мені потрібний інструмент, доки я розбирав проблемний вузол. Робив все спокійно, без претензій. Якось мені подумалося, чи не прикро Андрійовичу, що його ганяє 17 річний пацан. Мені, наприклад, було б прикро. Проблема з верстатом вирішилася досить легко, зрізалася шпонка, ми зробили нову, встановили на місце і на тому проблема була вирішена. Андрійович сказав, невже по оцім заплутаним лініям можна зрозуміти як воно влаштовано в середині? Авжеж можна! Навчиш? Спробую! А поки що збирай те, що ми розібрали. З наступного дня почалися наші заняття. Я брав паспорти, і почав зі знайомих вузлів, Андрійовичу, так зрозуміло? Начебто не дуже, якби краще було намальовано! Краще малювати дуже складно, і до цього потрібен дар художника, а він є не у всіх, а креслити чи читати креслення можна навчити кожного. Дивись, що це таке зрозуміло? Так, дивимося далі, і так від вузла до вузла, від верстата до верстата ми пройшли по всьому цеху. Деякі не надто розумні колеги навіть сміялися над нами, о, дивіться, шмаркач бурсак Бандеру вчить! Стьопка, плюнь та іди в бурсу, що ти до пацана причипився! На що Андрійович відповідав, спитати в того, хто знає то лише мить сорому, а прожити і не знати то сором на все життя

09.01.20, 15:06
Ну що ж, дорогі співгромадяни, підсумуймо? Я маю на увазі підсумок 8-місячного президентства Володимира Олександровича. Оцінимо його успіхи на ниві «розбудови держави». А успіхи, прямо скажемо, не дуже. Якщо коротко, то вони такі:
В економіці, м’яко кажучи, повна срака. Падіння виробництва на 10–20%, а деякі підприємства закрилися зовсім. Надходження до бюджету впали, країна поки що тримається, але боюся, що це ненадовго.
Обіцяного миру немає і не передбачається. Фінансування армії скорочено, мотивація бійців ЗСУ похерена. Ну відвели війська з обладнаних позицій у голий степ, та ще й фактично взимку — і що? Обстріли не припинилися, наші втрати лише зросли.
У міжнародній політиці взагалі «немає повісті сумнішої на світі». Антипутінська коаліція фактично розвалилася, санкції от-от знімуть, військова допомога поки що ще є, але це поки що. Так, була зустріч у Парижі — і що? Ну потисли вони руки, наш «чемний» з хамлом, радості повні штани! Ну поговорили вони тет-а-тет, а який підсумок? Та жодного.
У внутрішній політиці справи не кращі. У команди президента косяк за косяком і зашквар за зашкваром. А чому ви дивуєтесь? Забули, на якому смітнику він її набирав? Таке враження, що він спеціально по всій країні збирав унікальних дурнів і професійних зрадників. Хоча, якщо розібратися, то яка різниця? За 8 місяців наш президент устиг відпочити 5 разів, а його політ в Оман — це взагалі щось унікальне і дуже мутне. Загалом, не президент у нас, а хлопчик на побігеньках у Ігоря світ Валерійовича.
СБУ та всілякі розвідки й контррозвідки фактично розвалені, ФСБ там керує на повну програму. І це тільки початок президентства.
Писати про успіхи нашого президента можна до безкінечності, але, думаю, загальний висновок зрозумілий: уже вибрали — то вибрали!
Дорогі співгромадяни! Ви знаєте, за що присуджується премія Дарвіна? Цією премією нагороджують людей, які загинули з власної дурості й тим самим позбавили людство своїх дебільних генів. Ось кілька яскравих прикладів: хлопець на спір вирішив зіграти в російську рулетку, але як зброю обрав не револьвер, а пістолет із патроном у патроннику; двоє автомеханіків вирішили влаштувати перегони в боксі на напівпорожніх бочках із-під бензину. За командою вони піднесли сірники до відкритих горловин і… бабах — ні хлопців, ні боксу; інший хлопець, надивившись фільмів про супергероїв, вирішив повторити «простенький» трюк — перестрибнути прірву. Не перестрибнув. Таких випадків багато, і біда всіх номінантів у тому, що поряд не знайшлося людини, яка дала б по шиї потенційному самогубцеві зі словами «придурок» і потім популярно пояснила б йому наслідки задуманого вчинку.
От скажіть чесно: якби ви побачили людину, яка, бажаючи дізнатися, скільки бензину залишилося в бочці, вирішила підсвітити сірником у відкриту горловину — як би ви вчинили? Чи: «він доросла людина, це його вибір, він має право»? А якби побачили, що дитина намагається засунути цвях у розетку — дали б їй по шиї чи: «дитина теж особистість, вона має пізнавати світ на власному досвіді»?
До чого це я? До того, що коли стало зрозуміло, що на виборах багато хто віддасть голоси за Зеленського, ми намагалися пояснити, до чого приведе його правління. Приведе воно до всього того, що перелічено вище (пп. 1–5), бо ні до чого іншого воно просто не може привести за визначенням. Подумайте тверезо: до чого може привести правління кричущого непрофесіонала та ще й популіста, який намагається сподобатися всім і вважає, що всі проблеми можна вирішити за принципом «проблемо, стій, раз-два!»?
«Він хороший хлопець і не барига!» — чули ми у відповідь. Але, як сказав один кіногерой зі старого радянського фільму: «у нас на заводі немає такої посади — хороший хлопець».
«Він набере професіоналів і всього в них навчиться!» Де він їх набере? І як відрізнить професіонала від такого ж популіста, як і він сам?
У результаті його команда — це збіговисько бовдурів, які вважають себе крутими спецами буквально в усьому й при цьому впевнені, що схопили Бога за бороду. Ці придурки навіть брехати нормально не вміють, не кажучи вже про побудову серйозних багатоходівок, без яких політика просто неможлива.
Вітаю тебе, Україно! Ти зробила свій вибір! Ти заробила премію Дарвіна на 73%! Дуже сподіваюся, що це число вже зменшилося і тенденція зростає. Дуже сподіваюся, що не помиляюся.

Подобається це комусь чи ні, але всі диктатори припускаюся однієї помилки, вони не хочуть чути поганих новин, не хочуть чути тих, хто буде робити їм зауваження і показувати їхні помилки. В результаті вони оточують себе людьми, які лише співають диферамби, та голосно захоплююся розумом та ерудицією самого-самого. Найстрашніше в цій ситуації те, що диктатор дійсно починає вірити в свою геніальність і ні про що інше чути не хоче. В чому небезпека такого становища? Диктатор починає вірити в свою геніальність та безгрішність, робить помилки, а ніхто не наважується вказати на явну помилку, а якщо хтось і наважиться, то для нього це скінчиться погано, в найкращому випадку його просто відсторонять від височайшого, а про гірший варіант навіть думати не будем. Не вірите? Погляньте на оточення товаріща путлєра, де всі ті, хто казав, що війна з Україною не буде ані легкою, ані швидкою і зовсім не факт що буде переможною. В його оточенні залишилися ті, що говорили: будуть зустрічати квітами, душити в обіймах, вони всі мріють жити у вялікой расеі під керівництвом геніального царя-геостратєга. Він на все це купився і розпочав спєцапірацию, яку хотів закінчити за три дні, або ще швидше. Що вийшло з геніального плану всі побачили. Вже навіть упороті поцріоти кажуть, що треба цю дурню закінчувати, хоч якось.
Колись в цю ж пастку потрапила родина Чаушеску, Ніколае та Олена, правителі Румунії. Олена, пані невеликого розуму і практично нульовою освітою, але з непомірною вірою в свою геніальність. Підчас візиту до великої Британії в 1978 році, доки Ніколае вирішував ділові питання, Олені, аби було не скучно, був виділений розкішний автомобіль і було запропоновано покататись по Лондону. З нею був особистий перекладач на ім'я Доріан Габлінський. Подорож почалася з того, що товаріщ Олена наказала зупинитися біля супермаркету, зайшла в середину, довго кружляла між полицями, мацала товари, а уважно дивилася як люди проходять повз каси розплачуються, а потім виходять на вулицю. Повернувшись до машини вона наказала водієві їхати прямо, потім почалося, праворуч, ліворуч, біля супермаркету стій! Знову те саме, зайшла в середину, перемацала купу товару, і довго дивилася на покупців, як вони розплатившись виходять на вулицю. Все це повторилося кілька разів, нарешті перекладач Олени Чаушеску не витримав і запитав:товариш Олена, ви шукаєте щось конкретне, то скажіть мені що саме? Та йому відповіла: Я не можу зрозуміти як вони вгадують куди саме я захочу поїхати і встигають завезти і розкласти таку купу товару і де беруть стільки акторів! На що перекладач відповів: товаріщ Олена! Ви справді думаєте що це все імітація заради вас? Ні, це звичайне життя звичайних людей! Не може бути, у них капіталізм, вони жебраки, у них нічого немає! Товаріщ Олена, ви що, власним очам не вірите? А ти, мабуть, "Стяуе* (румунський варіант Правди) не читаєш, тому і мелеш всяку дурню! Нічого, от повернемся додому, там з тобою Секурітате ( румунське КДБ)попрацює, швидко розуму наберешся! Тут хлопець і зрозумів, що додому йому повертатись не можна, тому серед ночі він втік і попросив політичного притулку. Скандал був страшний. Але все обійшлося.

Слобода Лоцманська Кам'янка — дуже давнє запорізьке займище. За запорожців тут були зимовники військової старшини Старого Кодаку. Заселення цієї місцевости почалось з 1750 року, коли з наказу запорізького Кошу сюди перевели частину лоцманів з Ненаситецької берегової сторожі тамошньої гребної флотилії, як каже про це місцевий церковний історик, додаючи до цього, що стало сімейний люд Кам'янку почав заселяти з 1770 року. Отже, можна сказати, що 1770 року був великий напад татар на південну країну Запорожжя, а в такім разі маса запорізьких гніздюків себто козаків-хазяїв, кидалась з півдня на північ запорізьких степів і там закладала нові села… В 1775 році Запорозька Січ російським урядом була ліквідована, проте потреба в лоцманах як провідниках через величезні річкові пороги все ж залишалася. У лоцманів були певні привілеї: звільнення від повинностей та рекрутського набору, а найголовніше – їм дали широкі права самоврядування. Лоцманська громада мала свою виборну адміністрацію – Контору, до якої обирали терміном на 3 роки отамана, скарбника та писаря. Це було запорукою збереження устрою та традицій лоцманського товариства, а також певним відголоском запорозьких звичаїв. Лоцманська Кам’янка в XIX ст. була державним селом, а її мешканці офіційно не були кріпаками. Кам'янці спочатку поставлено молитовний будинок із старої скасованої церкви города Старого Кодаку, а потім того, 1794 року, збудовано й церкву…
…Року 1811 вийшов наказ: поселян казенних селищ Кам'янки та Старого Кодаку обернути всіх на лоцманів, літами од 20 до 60 років… (з книги «Дніпрові пороги") За царським наказом лоцмани були забов'язані проводити плоти та баржі через пороги, за це їм була призначена платня в розмірі 25 рублів на рік<br Робота лоцмана була досить небезпечною, не рідко вони гинули в порогах, коли помилившись розбивали пліт чи баржу. За биті судна покарання не було, бо це був чималий ризик для власного життя, в рейси лоцмани ходили тільки по черзі, за дотриманням черги слідкували дуже суворо. Оскільки річна платня була не надто велика, аби нормально прогодувати сім'ю лоцмани мали земельні ділянки, де сіяли пшеницю та жито, а біля хат, на присадибних ділянках садили фруктові дерева та різну городину. Лоцманська Кам'янка має славну історію, з нею пов'язані чимало видатних людей. Не раз тут бував професор Яворницький, а Ольга Петрівна Косач (по чоловіку Кривенюк), донька Олени Пчілки, тобто рідна сестра Лесі Українки, працювала в цьому селі лікаркою з 1910 року. Чоловік її був учителем. Разом вони організували на базі школи аматорський театр, де ставили різні п'єси. Якось пані Олена приїхала до Лоцманської Кам'янки щоб провідати доньку та зятя і поглянувши на бурхливі води Дніпра вирішила будь що стати першою жінкою яка пройшла весь каскад дніпрових порогів, з проханням провезти її по порогах вона звернулася до лоцманів але отримала категоричну відмову. Справа в тому, що лоцмани були людьми дуже забобонними і вважали що жінка на плоту чи баржі це вірна смерть всім, бо підпорожний (чорт, який живе в тому порозі втопить усіх) тому жінки навіть близько до плотів не підходили. Про невдалі спроби домовитися з лоцманами вона повідомила Яворницького, і Дмитро Іванович вирішив спробувати допомогти пані Олені. Він приїхав до Лоцманської Кам'янки і запропонував найбільш відчайдушним лоцманам уважити видатну гістю. Так підпорожний втопить і її і нас! А ми його обдуримо! Як же це станеться? Ми пані Олену козаком переодягнем, всі необхідні речі в театрі візьмемо. Так де ж вона буде переодяглася? Є у мене добрий знайомий Трохим Петрович, я з ним домовлюся щоб у нього в хаті вона переодяглася, а ви провезіть по першому порогу її так, щоб далі йти вона не захотіла, а як вона скаже досить, далі не треба, ви приставайте до берега, як раз буде наше село, а як все вийде, з мене двовідерне барило горілки. Тоді інша справа! В призначений день всі зібралися біля хати Трохима Петровича, зять Михайло Васильович приніс весь необхідний реквізит, і от таке диво, в хату зайшла солідна жіночка, а вийшов молодий козак, у широких штанях, у чоловічому жупані, у кудлатій шапці, під яку було заховане жіноче волосся. Зять присікливо оглянувши тещу, сказав: Майже добре, але так буде вірніше! І приклеїв пані Олені розкішні вуса Тепер навіть рідна донька не впізнає, не те що підпорожний! Тепер можна і до плита! Далі все начебто пішло за планом Яворницького, перший поріг плит пройшов успішно, але як не старалися лоцмани, пані Олена не злякалася на стільки, щоб відмовитися від своєї мети і наполягала на продовженні сплаву, довелося лоцманам видумувати причину щоб пристати до берега, причиною стали вуса, які загубила пані Олена, скоріше за все краплі води розчинили театраний клей і вони просто відпали. Але забобоні лоцмани сказали, що це поганий знак, мовляв пошуткували і досить далі не треба, а Ви, пані Олено не сумуйте, ви і так перша жінка, яка взагалі пройшла хоч один порог і не злякалися. Вам є чим пишатися! Так і закінчилася ця пригода. Цю історію розповів мені мій дідусь Семен Трохимович, з його слів записано вірно.

У тих, хто хоче Сталіна, залізна логіка й непробивна аргументація:
«За Сталіна був порядок, злодії сиділи у в’язницях, робітник був у пошані, все будувалося й розвивалося, казнокрадства не було, і взагалі він прийняв Росію з сохою, а залишив з атомною бомбою!»
Сперечатися з вищевикладеним вважаю дурним і непродуктивним. Хочу сказати про інше. Сталінський «порядок» добрий доти, доки він не торкнувся особисто вас. І не треба сподіватися, що «я ж хороший, мене не заберуть, а от сусіда чи колегу не завадило б». Так думали багато хто, і поміркувати над цим часу було вдосталь (років 20–25 на лісоповалі або на «великому бедівництві»). Дідусь знайомої дівчини був на великому заводі начальником — не найвищим, але й не найменшим. Так от, лягаючи спати, він ставив біля узголів’я ліжка валізку, де лежали папіроси, чай, сухарі, комплект чистої білизни тощо. Засинаючи, людина не знала, де прокинеться — вдома чи в буцегарні. І так багато років поспіль. Бог милував, усе обійшлося. Коли помер Сталін, чоловік виніс ту валізку на смітник разом з усім вмістом.
Батько знайомого був головним ветлікарем району. Одного разу вночі за ним приїхали, забрали, привезли в райвідділ, посадили в коридорі й наказали чекати виклику до слідчого. Настав ранок, і в райвідділ з якоїсь справи зайшов перший секретар райкому, побачив ветлікаря й каже:
— О, привіт, Миколо, а ти тут що робиш? — Та от, забрали! — За що?! — Не сказали! Побіг перший до начальника райвідділу: — За що цього забрали? — Сигнал надійшов! — Покажи! — Ось, дивись: російською по білому написано, що він телят мікробами коле, щоб, значить, падіж спричинити. Ворог і шкідник! — Та це ж він щеплення робить, щоб у телят імунітет вироблявся! — Який ще ебунітет? — Довго пояснювати, але робить він усе правильно. А «сигнал» подав його заступник — давно мітить на місце головного. Мало того що дурень, так ще й, виявляється, падлюка! — То що, відпустити цього? — Відпусти, а от заступника забери, і щоб я його більше не бачив! Ось так за щасливою випадковістю відновилася справедливість А тепер уявіть собі ситуацію: спите ви сном праведника, нікого не чіпаєте, раптом вас забирають «товариші» з гарячим перцем і привозять до слідчого. А слідчий смертельно втомлений, очі червоні від недосипання, але ввічливий — хоч куди. — Та ви не бійтеся, громадянине, ми ж тут не звірі, зараз дещо уточнимо — і все! Не тремтіть, ось папіроска, закуріть, заспокойтеся! Не курите? Ну й правильно, здоров’я берегти треба! Вам просто потрібно чесно відповісти на кілька простих запитань — і всі формальності буде вичерпано. Щоб не тягнути час, питання озвучу одразу: кому і за скільки ви продали Батьківщину, хто вас завербував і кого встигли завербувати ви? — Аааа… яяя… ні, я не ворог, я… що ви таке… — Значить, відмовляєтеся співпрацювати з Органами, не хочете в усьому чесно зізнатися? Ну от як із вами, ворогами, чинити? А ж бо хотів по-доброму! Товаришу сержанте, відведіть ворожину в підвал — хай там з ним попрацюють, і за пару діб зізнається в усьому як миленький Якщо хочете Сталіна, вам до хла в Росію, там їхня госдура міркує над тим, як гулаг відновити, бо інакше економіку не підняти. Та і зараз не погано, 20 років ув'язнення можна отримати за пісню на вулиці чи пост в соцмережах, а що, треба щоб був порядок!

Діло було десаь в році 1990. Якось покликав мене в гості сусід, сказав, сідай, пий каву і слухай що розповім.
Якось прийшов до мене друг Вовка і питає:
Сашко, твій "Москвич" на ходу?
Так, а що ти хотів?
А він до Москви доїде?
Доїде, що йому станеться!
Та от, вигодував свиню, продати хочу.
То вези на Озьорку, там м'ясо по 10 рублів, хіба погано?
Та начебто добре, але за довідку ветслужби дай, м'ясникам, що порубають і поріжуть знову дай, а свиня це ж не тільки м'ясо, голова, ноги, кістки теж продаються, але дешевше, знову ж, містове заплати, ваги в оренду у них візьми, зі своїми не потикайся, бо штраф. А в Москві, я дізнався, тільки під'їхав до базару, до тебе зразу кидаються перекупники, свиню на ваги, порахували, по 15 рублів за кілограм віддали, і все, головне, щоб свиня була випотрошена і пошмалена. Ти сам порахуй, грошей майже втричі більше, а мороки нуль, хіба що дорога далеченька, ну то таке. То як, згода? За мною бензин, харч в дорозі, якщо треба буде ночувати в Москві, то це теж з мене, а як повернемось з мене поляна і 100 рублів.
Коли їхати хочеш?
Та хоч і завтра, якомога раніше!
От давай завтра і поїдемо!
Вкинули ми свиню в багажник і поїхали. Не доїхали до Москви кілометрів з 200, гальмують нас даїшники:
Кто такіє, аткуда і куда следуєтє?
Та от свиню в Москву веземо.
Аткройтє багажник! Відчинили, вони поглянули, і сказали:
Щаслива даєхать!
Через пару кілометрів нас зажимають два дебелих джипа, один спереду, другий збоку. Передній починає потихеньку гальмувати, я теж гальмую, зупинились, з переднього виходять молоді братки і мужик середнього віку, судячи з усього старший над ними.
Кто такіє, куда і зачєм?
В Москву, свиню продавать!
Пакажи! Відчинили багажник, ось дивіться будь ласка!
Єдьтє за намі, толька ні дуркуйтє! Звернули ми з траси, заїхали в посадку, ну думаю, все, зараз нас тут і кінчать. Стали.
Вихадітє! Дали дві лопати.
Капайтє яму! Думаю, хоч поховають, не так кинуть! Викопали.
Кідайтє туда свою свиню! Вкинули,
Закапивайтє! Вже легше стало, є шанс що живими відпустять. Далі ще дивніше!
Сколька стоіла ваша свін'я? Вовка сказав, старший мовчки відрахував потрібну суму і віддав йому.
В тєпєрь на уй атсюда, і штоби большє ні дай Бог!
Як їхали назад, хоч вбий не пам'ятаю. Тільки Вовка нив усю дорогу, чорт, мало сказали, треба було більше казати!
Така була ситуація перед розвалом совка. Сподіваюсь дещо подібне очикує і нинішню Росію, накерував вялікій геостратег на ім'я хло, тільки на цей раз вже не повезуть українці свиней в Москву і добрий вуйко з за океану не надішле курячих ніжок. Якось так.

Стара Кішка сіла, вмила лапкою мордочку й почала розповідати.
Давним-давно, багато життів тому, на землі жили коти. Вони були величезні, страшні й шаблезубі. Коти викопали собі затишні печери й оселилися в них. Одного разу до них прийшли люди. Люди були слабкі, голі й дуже нещасні.
— Добрі коти, ми змерзли, пустіть нас у свої печери, — плакали люди.
— Заходьте, місця всім вистачить! Тільки майте на увазі: в туалет — лише надвір!
Уночі люди знову розплакалися й почали просити:
— Добрі коти, нам холодно, можна ми ляжемо до вас під бочок, а ви обіймете нас лапами?
— Ну, лягайте, куди ж вас подіти!
Настав ранок, і люди знову заплакали:
— Добрі коти, ми хочемо їсти!
— Добре, зараз ми підемо на полювання, спіймаємо когось, вас нагодуємо і самі поїмо, а шкури ви зможете вдягнути на себе — і вам буде тепло!
Стали люди жити разом із котами. Коти полювали, а люди виганяли з печер кажанів і няньчили дітлахів — кошенят.
Одного разу люди сказали:
— Добрі коти! Ви такі величезні, страшні, і в вас такі жахливі зуби-шаблі! Чи не могли б ви зменшитися в розмірах і стати як наші діти — люденята?
— Але якщо ми станемо такими крихітними, то як же нам вас прогодувати?
— Не треба нас годувати, ми вже самі навчилися полювати! Ми будемо вас любити, чухати, гладити й давати всякі смаколики! А ваша робота буде — спати на сонечку й співати нам пісеньки.
Коти послухалися, зменшилися й стали такими, як я. Минуло багато життів. Люди котів люблять, чухають, гладять і дають різні смаколики. Але деякі люди котів не люблять, ображають і не дають смаколиків. Вони просто забули, що ми можемо знову збільшитися, відростити шаблеподібні зуби — і тоді…

Давно було діло. Якось попросила мене незнайома бабуся перевести її через дорогу, бо було дуже слизько. Я перевів, а бабуся подякувавши, спитала, чи не допоможу я їй дійти до дому, бо вона дуже боїться впасти. Поспішати мені було нікуди, то ж я і повів стареньку, а дорогою вислухав цікаву історію.

Чоловік мій був офіцером, познайомились і побрались ми на Далекому Сході, одразу після війни. Вже і двійко діток народилось, а із свекрухою ми так досі і не познайомились, бо мешкала вона у Вінницькій області. Та ось чоловіка перевели служити до Дніпропетровська, і вирішили ми влітку взяти відпустки і поїхати до чоловікової матусі – онуків показати і взагалі познайомитись. Вже були куплені квитки, написаний лист, «мовляв, їдемо, зустрічайте», та раптом у чоловіка щось скоїлось на службі, і поїхати він не зміг.

«От що люба, сказав він, матуся нас вже чекає, а як не приїдемо, дуже сумуватиме, то ж давай зробимо так: бери дітей, гостинці і їдь сама, там нічого складного – доїдеш до станції, а там до села щось, та ходить, а я як зумію вирватись, то підскочу до вас, а як ні - то вибачись за мене перед матусею, і пообіцяй, що наступного року приїдим разом обов*язково».

Зібралась я, набила 2 валізи копченою рибою (працювала на рибзаводі), туди ж поклала пляшку горілки, взяла дітей і сіла на потяг. Розговорившись з попутниками, я дізналась, що від станції до села більше 20 кілометрів, нічого рейсового не ходить, до того ж скоро вечір, і ночувати мені прийдеться на станції, а чи упіймаю якусь оказію до села вдень хто зна, а пішки з дітьми та торбами далекувато. Щоб не мати такого клопоту, можна зробити простіше – хвилин через 10 потяг зупиниться на переїзді, а ви попросіть провідника, щоб відчинив вам двері, вони в курсі справи, а там зовсім просто – по стежці прямо, десь біля кілометра лісом, потім ліс скінчиться, і село вже видно.

Так я і зробила. Ідемо ми лісом, а він і не думає кінчатись, протупцювали вже не кілометр, а всі п*ять, а ліс густішає, сонце сіло, та ще й дощик почав накрапати. Що робити? Сіли ми з дітьми під дерево, вкрились чоловіковим плащ – наметом і вирішили чекати ранку. Коли бачу – ідуть по стежці три молодих хлопця, я зраділа, кричу їм:

-                   Люди добрі! Ой яке щастя, що я вас зустріла! Підкажіть будь ласка, як до села дійти!

-                   Тітонько, а що Ви тут робите і як сюди потрапили?

Я їм розповіла, і пожалілась на попутників, які так жорстоко наді мною пошуткували.

- Та не шуткували попутники, правильно підказали, тільки йти Вам було прямо, а Ви чомусь праворуч звернули, от і заблукали. А щоб Ви ще куди не забрели, то ми відведемо Вас прямо до бабусиної хати.

Забрали вони мої торби, посадовили на плечі дітей, і ми пішли. Скоро і село показалось. Завели мене прямо у бабусин двір, вона вийшла на гавкіт собаки, і побачивши нас стала така бліда, аж мало не зелена, ойкнула і чкурнула до хати. Що за новина? Та розберемося, а мені треба якось рятівникам віддячити.

-                   Люди добрі, я вам така вдячна, то може Вам грошей дати, у мене є!

-                   Та ні, грошей з Вас не візьмемо, а от по чарчині хильнули б із задоволенням!

-                   Ну нехай буде по Вашому!

Дістала я горілку, що везла з собою, рибину вибрала найбільшу тай відала хлопцям. Вони подякували і пішли. Ну пора і зі свекрухою знайомитись.

-Матуся! Тож я, Ваша невістка Галя, а це Ваші онуки Сергійко, та Сашко!

- Шльондра!

- Матуся, що сталося?

- Шльондра, ти кого в хату привела?

- Ну по – перше не в хату а в двір, а по – друге то не я їх привела, а вони мене, врятували майже!

- Ну і як ти з ними розрахувалась?

Та Ви ж бачили – горілкою та рибою!

- І все?

- І все!!!

- Та ти знаєш, хто то такі? То лісникові сини, бандити страхолюдні, кого зустрінуть – перестрінуть поб*ють, пограбують, а жінок взагалі,...прости Господи!

- Не може бути, такі чемні хлопці!

- Мені не віриш – то у людей спитай! Як же вони тебе не тронули, може ти сама бандитка?

Та що Ви, мамо, видумуєте!

- Знач ти знаєш якесь таємне слово, що ти їм його сказала, і вони тебе сприйняли за свою!

Ледве я переконала свекруху, що я не бандитка!

Гостювали ми у бабусі майже два тижні, і не було мені ні дня спокою, бо свекруха підкочувалась до мене і з ласкою, і з горілкою, і навіть з погрозами:

- Доню! Та скажи ж ти мені оте таємне слово, я ж нікому – нікому, так, на всяк випадок!

Скільки жила свекруха, стільки і попрікала мене отим «таємним словом».

А слова ніякого і не було. Просто так склалося.

Ішов я до дому і крутив у голові бабусину розповідь. Було «таємне слово», було! Звалось воно «люди добрі».

Зібравшись ми рушили в дорогу. Перехід нам дався досить важко, бо день випав не по травневому спекотним. Жодного струмка по дорозі ми не зустріли, тож всі і Чак в тому числі потерпали від спраги. Десь по обідню пору ми спустилися в селище Рибаче. Першим до моря прибіг Чак, він дуже хотів пити, і вже знав, що у водоймах вода цілком придатна до пиття, він кинувся до моря і жадібно почав дисками воду, поті він фиркав, плювався, і Піднявши на нас ображені очі, ніби хотів сказати, що хіба ж можна так жорстко шуткувати над чесними собаками! Нас цілком, влаштовувало, адже з цього селища ходив автобус до Сімферополя. Наступний автобус мав відправитися тільки вранці. То ж до ранку треба було діждатися, тобто треба було шукати місце для ночівлі.
Ми відвідали місцевий магазин, там придбали пляшку горілки та пляшку хорошого вина, але там ще продавалося ще і пляшкове пиво, що в ті часи було страшенним дефіцитом, та курортний сезон ще не розпочався, от воно і потрапило у вільний продаж.ми з Юрчиком випили по дві пляшки, і залили вільні баклаажки, тобто пива у нас було біля п'яти літрів.
Місце для ночівлі було знайдено, дрова для багаття зібрані, намет поставлений.
Оскільки похід закінчився, а Юрчик та ще дві дівчини були у поході перший раз, їм вирішили влаштувати веселу посвяту в туристи. Сутність посвяти, треба відповісти на теоретичне питання і виконати практичне завдання. Юрчику дісталося питання, що треба зробити, коли дівчина скаже, роздягни мене, або зроби мене метеликом! (допомогти зняти рюкзак) Потім з зав'язаними очима знайти на столі чарку горілки і маленький бутерброд щоб закусити. Доки Юрчик обмацував стіл, шукаючи закусь Лилька щедро посипала бутерброд чорним перцем, але Юрчик мужньо його з'їв. Тобто, іспит витримав. Посвята закінчилася, всі почали моститься спати. Я сказав, яке спати? Остання ніч біля моря, коли ще доведеться? Хто як хоче, а я до багаття, дрова є! Скласти мені компанію погодився лише Юрчик. Ми забрали залишки горілки та вина, дівчат присвячували не горілкою, а вином, ніхто не заперечував, коли ми взяли з собою і пиво. Ми сіли біля вогнища і повели тиху дружню розмову, час від часу проголошуючи негучні тости. Наші вже спали, коли біля на зупинився білий Москвич, з якого вийшов молодий чоловік і запитав дозволу посидіти біля багаття. Ми ясна річ запросили його присісти до вогнища і пригостили чим було. Він подякував і повідомив, що в машині сидить його дівчина, то клич то клич її сюди! Дівчина підійшла, сіла на камінець. Що питиме гарна пані? А що є? Горілка, вино і пиво! О, який вибір! Якщо можна то вино! Звісно можна! Поступово ми прикінчили наші запаси, та раптом хлопець сказав, стійте у мене ж у багажнику трилітрова банка домашнього вина, зараз принесу! Вино виявилось смачним, хоча на мій погляд досить молодим. За дружніми бесідами ми не помітили як настав ранок. Лягати спати вже не було сенсу. Нас з Юрчиком вирубило прямо біля вогнища. Групу це занепокоїло, особливо дівчат, ой, нам же ще до автобуса йти, а вони ж не підуть! Спокійно, вони підуть, це Лілька вставила свої п'ять копійок.
Рівновагу мені і правда тримати було важко, Юрчику, здається, теж. На нас наділи рюкзаки і так сяк ми зловили баланс. Всі пішли, пішли і ми. Чак біг поруч і з тривогою поглядав на нас.
До зупинки дійшли нормально, автобус уже стояв. Ми сіли на вільні місця біля задніх дверей, людей було досить багато, але задній майданчик залишався практично вільним. Як нам потім наші пояснили, від вас був такий перегар, що знаходиться поруч було неможливо.
Так і доїхали до Сімферополя. До відправлення нашого потяга було ще кілька годин, які я використав щоб хоч трохи поспати. Дорога додому пройшла без пригод, навіть Чак проспав всю дорогу. Втомився пес добряче! Потім, коли хтось з учасників походу приходив в гості до Костюка і Наталки, Чак залазив на коліна, клав голову на плече, обіймав лапами за шию і не хотів відпускати. Ось так здружилися!

Перший день походу найтяжчий, плечі не звикли до лямок рюкзака, ноги до довгого навантаження і взагалі зміна ритму життя. Всім тяжко, але всі тримаються. Один Чак гасає вздовж групи туди сюди. Доки дійшли до місця, де вирішили заночувати добряче упріли, чим і скористалися комарі, які почали нас нещадно кусати. Доки ми йшли це було не так помітно, а от коли зупинилися, то відчули на собі всі радощі життя, бо крилаті кровосісі накинулись на нас як навіжені, при чому ні одеколони ні інші парфуми не допомогали. Комарі відчувають запах поту з далеку. Перебити його так, щоб комарі не їли майже неможливо, хіба що нафтою намаститися, що і робили в Сибіру геологи.
Ми швидко поставили намети і назбирали хмизу для вечірнього багаття. Я, як завгосп походу, (людина, яка відповідає за харчування групи протягом походу) видав черговим продукти для приготування вечері. Комарі жеруть несамовито. Що робити? Я запропонував хлопцям скупатися. Як і де? У струмочку, який протікав біля нашого табору, місце так обрали спеціально, бо вода потрібна завжди і для пиття та приготування їжі та чаю, і для гігієнічних потреб. Як же купатися у маленькому струмочку дебелим хлопцям? Беріть всі баклажки, мило та рушники, зараз дізнаєтеся. Купатися погодились Юрчик та Валера. Почнемо з мене, доки я роздягаюся ви наповнюєте баклажки, потім поливаєте мене водою, я намилююся, а ви знову набираєте води у баклажки, змиваєте з мене мило, далі мені зосталося обтертися рушником та одягнутися. Все, наступний в тій самій послідовності. От так ми і скупалися. Чи було холодно? Перші кілька секунд так, а потім ні. Потім навіть жарко було. Хто не вірить спробуйте самі, вам сподобається. Доки ми хлюпалися, вечеря вже була готова. Підчас вечері комарі ігнорували тільки нашу трійцю, на заздрість всім іншим. Ніч минула без пригод. Настав ранок, а там сніданок і новий денний перехід. Під час сніданку стався ще один інцидент. Справа в тому, що хто і які продукти бере у похід призначає завгосп, чого, скільки та яка фасовка, щоб було зручно для приготування та розподілення, бо це все має значення. Коли з'їли кашу і почали пити чай з печивом одна дівчина раптом дістала з рюкзака дебелий шмат твердого сиру і зробила вигляд, що зараз буде його їсти, на правах завгоспа я сказав, щоб вона прорізала половину сиру на всіх, а решту відала Юрчику, він здоровий, нехай несе. Не віддам, це моя ніучтьонка, вдавано занила дівчина. Тепер це учтьонка, бачиш блокнот, я пишу, Лілька, сир 1 кг, бачила? Та в мене тільки пів кілограма! Ага, значить половину вже з'їла? Так, Лілька до кінця походу без сиру! Молодець, тест на завгоспа здав на відмінно, сказав керівник походу.