Давно було діло. Якось попросила мене незнайома бабуся перевести її через дорогу, бо було дуже слизько. Я перевів, а бабуся подякувавши, спитала, чи не допоможу я їй дійти до дому, бо вона дуже боїться впасти. Поспішати мені було нікуди, то ж я і повів стареньку, а дорогою вислухав цікаву історію.

Чоловік мій був офіцером, познайомились і побрались ми на Далекому Сході, одразу після війни. Вже і двійко діток народилось, а із свекрухою ми так досі і не познайомились, бо мешкала вона у Вінницькій області. Та ось чоловіка перевели служити до Дніпропетровська, і вирішили ми влітку взяти відпустки і поїхати до чоловікової матусі – онуків показати і взагалі познайомитись. Вже були куплені квитки, написаний лист, «мовляв, їдемо, зустрічайте», та раптом у чоловіка щось скоїлось на службі, і поїхати він не зміг.

«От що люба, сказав він, матуся нас вже чекає, а як не приїдемо, дуже сумуватиме, то ж давай зробимо так: бери дітей, гостинці і їдь сама, там нічого складного – доїдеш до станції, а там до села щось, та ходить, а я як зумію вирватись, то підскочу до вас, а як ні - то вибачись за мене перед матусею, і пообіцяй, що наступного року приїдим разом обов*язково».

Зібралась я, набила 2 валізи копченою рибою (працювала на рибзаводі), туди ж поклала пляшку горілки, взяла дітей і сіла на потяг. Розговорившись з попутниками, я дізналась, що від станції до села більше 20 кілометрів, нічого рейсового не ходить, до того ж скоро вечір, і ночувати мені прийдеться на станції, а чи упіймаю якусь оказію до села вдень хто зна, а пішки з дітьми та торбами далекувато. Щоб не мати такого клопоту, можна зробити простіше – хвилин через 10 потяг зупиниться на переїзді, а ви попросіть провідника, щоб відчинив вам двері, вони в курсі справи, а там зовсім просто – по стежці прямо, десь біля кілометра лісом, потім ліс скінчиться, і село вже видно.

Так я і зробила. Ідемо ми лісом, а він і не думає кінчатись, протупцювали вже не кілометр, а всі п*ять, а ліс густішає, сонце сіло, та ще й дощик почав накрапати. Що робити? Сіли ми з дітьми під дерево, вкрились чоловіковим плащ – наметом і вирішили чекати ранку. Коли бачу – ідуть по стежці три молодих хлопця, я зраділа, кричу їм:

-                   Люди добрі! Ой яке щастя, що я вас зустріла! Підкажіть будь ласка, як до села дійти!

-                   Тітонько, а що Ви тут робите і як сюди потрапили?

Я їм розповіла, і пожалілась на попутників, які так жорстоко наді мною пошуткували.

- Та не шуткували попутники, правильно підказали, тільки йти Вам було прямо, а Ви чомусь праворуч звернули, от і заблукали. А щоб Ви ще куди не забрели, то ми відведемо Вас прямо до бабусиної хати.

Забрали вони мої торби, посадовили на плечі дітей, і ми пішли. Скоро і село показалось. Завели мене прямо у бабусин двір, вона вийшла на гавкіт собаки, і побачивши нас стала така бліда, аж мало не зелена, ойкнула і чкурнула до хати. Що за новина? Та розберемося, а мені треба якось рятівникам віддячити.

-                   Люди добрі, я вам така вдячна, то може Вам грошей дати, у мене є!

-                   Та ні, грошей з Вас не візьмемо, а от по чарчині хильнули б із задоволенням!

-                   Ну нехай буде по Вашому!

Дістала я горілку, що везла з собою, рибину вибрала найбільшу тай відала хлопцям. Вони подякували і пішли. Ну пора і зі свекрухою знайомитись.

-Матуся! Тож я, Ваша невістка Галя, а це Ваші онуки Сергійко, та Сашко!

- Шльондра!

- Матуся, що сталося?

- Шльондра, ти кого в хату привела?

- Ну по – перше не в хату а в двір, а по – друге то не я їх привела, а вони мене, врятували майже!

- Ну і як ти з ними розрахувалась?

Та Ви ж бачили – горілкою та рибою!

- І все?

- І все!!!

- Та ти знаєш, хто то такі? То лісникові сини, бандити страхолюдні, кого зустрінуть – перестрінуть поб*ють, пограбують, а жінок взагалі,...прости Господи!

- Не може бути, такі чемні хлопці!

- Мені не віриш – то у людей спитай! Як же вони тебе не тронули, може ти сама бандитка?

Та що Ви, мамо, видумуєте!

- Знач ти знаєш якесь таємне слово, що ти їм його сказала, і вони тебе сприйняли за свою!

Ледве я переконала свекруху, що я не бандитка!

Гостювали ми у бабусі майже два тижні, і не було мені ні дня спокою, бо свекруха підкочувалась до мене і з ласкою, і з горілкою, і навіть з погрозами:

- Доню! Та скажи ж ти мені оте таємне слово, я ж нікому – нікому, так, на всяк випадок!

Скільки жила свекруха, стільки і попрікала мене отим «таємним словом».

А слова ніякого і не було. Просто так склалося.

Ішов я до дому і крутив у голові бабусину розповідь. Було «таємне слово», було! Звалось воно «люди добрі».

Зібравшись ми рушили в дорогу. Перехід нам дався досить важко, бо день випав не по травневому спекотним. Жодного струмка по дорозі ми не зустріли, тож всі і Чак в тому числі потерпали від спраги. Десь по обідню пору ми спустилися в селище Рибаче. Першим до моря прибіг Чак, він дуже хотів пити, і вже знав, що у водоймах вода цілком придатна до пиття, він кинувся до моря і жадібно почав дисками воду, поті він фиркав, плювався, і Піднявши на нас ображені очі, ніби хотів сказати, що хіба ж можна так жорстко шуткувати над чесними собаками! Нас цілком, влаштовувало, адже з цього селища ходив автобус до Сімферополя. Наступний автобус мав відправитися тільки вранці. То ж до ранку треба було діждатися, тобто треба було шукати місце для ночівлі.
Ми відвідали місцевий магазин, там придбали пляшку горілки та пляшку хорошого вина, але там ще продавалося ще і пляшкове пиво, що в ті часи було страшенним дефіцитом, та курортний сезон ще не розпочався, от воно і потрапило у вільний продаж.ми з Юрчиком випили по дві пляшки, і залили вільні баклаажки, тобто пива у нас було біля п'яти літрів.
Місце для ночівлі було знайдено, дрова для багаття зібрані, намет поставлений.
Оскільки похід закінчився, а Юрчик та ще дві дівчини були у поході перший раз, їм вирішили влаштувати веселу посвяту в туристи. Сутність посвяти, треба відповісти на теоретичне питання і виконати практичне завдання. Юрчику дісталося питання, що треба зробити, коли дівчина скаже, роздягни мене, або зроби мене метеликом! (допомогти зняти рюкзак) Потім з зав'язаними очима знайти на столі чарку горілки і маленький бутерброд щоб закусити. Доки Юрчик обмацував стіл, шукаючи закусь Лилька щедро посипала бутерброд чорним перцем, але Юрчик мужньо його з'їв. Тобто, іспит витримав. Посвята закінчилася, всі почали моститься спати. Я сказав, яке спати? Остання ніч біля моря, коли ще доведеться? Хто як хоче, а я до багаття, дрова є! Скласти мені компанію погодився лише Юрчик. Ми забрали залишки горілки та вина, дівчат присвячували не горілкою, а вином, ніхто не заперечував, коли ми взяли з собою і пиво. Ми сіли біля вогнища і повели тиху дружню розмову, час від часу проголошуючи негучні тости. Наші вже спали, коли біля на зупинився білий Москвич, з якого вийшов молодий чоловік і запитав дозволу посидіти біля багаття. Ми ясна річ запросили його присісти до вогнища і пригостили чим було. Він подякував і повідомив, що в машині сидить його дівчина, то клич то клич її сюди! Дівчина підійшла, сіла на камінець. Що питиме гарна пані? А що є? Горілка, вино і пиво! О, який вибір! Якщо можна то вино! Звісно можна! Поступово ми прикінчили наші запаси, та раптом хлопець сказав, стійте у мене ж у багажнику трилітрова банка домашнього вина, зараз принесу! Вино виявилось смачним, хоча на мій погляд досить молодим. За дружніми бесідами ми не помітили як настав ранок. Лягати спати вже не було сенсу. Нас з Юрчиком вирубило прямо біля вогнища. Групу це занепокоїло, особливо дівчат, ой, нам же ще до автобуса йти, а вони ж не підуть! Спокійно, вони підуть, це Лілька вставила свої п'ять копійок.
Рівновагу мені і правда тримати було важко, Юрчику, здається, теж. На нас наділи рюкзаки і так сяк ми зловили баланс. Всі пішли, пішли і ми. Чак біг поруч і з тривогою поглядав на нас.
До зупинки дійшли нормально, автобус уже стояв. Ми сіли на вільні місця біля задніх дверей, людей було досить багато, але задній майданчик залишався практично вільним. Як нам потім наші пояснили, від вас був такий перегар, що знаходиться поруч було неможливо.
Так і доїхали до Сімферополя. До відправлення нашого потяга було ще кілька годин, які я використав щоб хоч трохи поспати. Дорога додому пройшла без пригод, навіть Чак проспав всю дорогу. Втомився пес добряче! Потім, коли хтось з учасників походу приходив в гості до Костюка і Наталки, Чак залазив на коліна, клав голову на плече, обіймав лапами за шию і не хотів відпускати. Ось так здружилися!

Перший день походу найтяжчий, плечі не звикли до лямок рюкзака, ноги до довгого навантаження і взагалі зміна ритму життя. Всім тяжко, але всі тримаються. Один Чак гасає вздовж групи туди сюди. Доки дійшли до місця, де вирішили заночувати добряче упріли, чим і скористалися комарі, які почали нас нещадно кусати. Доки ми йшли це було не так помітно, а от коли зупинилися, то відчули на собі всі радощі життя, бо крилаті кровосісі накинулись на нас як навіжені, при чому ні одеколони ні інші парфуми не допомогали. Комарі відчувають запах поту з далеку. Перебити його так, щоб комарі не їли майже неможливо, хіба що нафтою намаститися, що і робили в Сибіру геологи.
Ми швидко поставили намети і назбирали хмизу для вечірнього багаття. Я, як завгосп походу, (людина, яка відповідає за харчування групи протягом походу) видав черговим продукти для приготування вечері. Комарі жеруть несамовито. Що робити? Я запропонував хлопцям скупатися. Як і де? У струмочку, який протікав біля нашого табору, місце так обрали спеціально, бо вода потрібна завжди і для пиття та приготування їжі та чаю, і для гігієнічних потреб. Як же купатися у маленькому струмочку дебелим хлопцям? Беріть всі баклажки, мило та рушники, зараз дізнаєтеся. Купатися погодились Юрчик та Валера. Почнемо з мене, доки я роздягаюся ви наповнюєте баклажки, потім поливаєте мене водою, я намилююся, а ви знову набираєте води у баклажки, змиваєте з мене мило, далі мені зосталося обтертися рушником та одягнутися. Все, наступний в тій самій послідовності. От так ми і скупалися. Чи було холодно? Перші кілька секунд так, а потім ні. Потім навіть жарко було. Хто не вірить спробуйте самі, вам сподобається. Доки ми хлюпалися, вечеря вже була готова. Підчас вечері комарі ігнорували тільки нашу трійцю, на заздрість всім іншим. Ніч минула без пригод. Настав ранок, а там сніданок і новий денний перехід. Під час сніданку стався ще один інцидент. Справа в тому, що хто і які продукти бере у похід призначає завгосп, чого, скільки та яка фасовка, щоб було зручно для приготування та розподілення, бо це все має значення. Коли з'їли кашу і почали пити чай з печивом одна дівчина раптом дістала з рюкзака дебелий шмат твердого сиру і зробила вигляд, що зараз буде його їсти, на правах завгоспа я сказав, щоб вона прорізала половину сиру на всіх, а решту відала Юрчику, він здоровий, нехай несе. Не віддам, це моя ніучтьонка, вдавано занила дівчина. Тепер це учтьонка, бачиш блокнот, я пишу, Лілька, сир 1 кг, бачила? Та в мене тільки пів кілограма! Ага, значить половину вже з'їла? Так, Лілька до кінця походу без сиру! Молодець, тест на завгоспа здав на відмінно, сказав керівник походу.

Тим часом похід продовжувався своїм чином. Поденний графік був такий: підйом, сніданок, перехід, легкий перекус, короткий відпочинок, знову перехід, вибір місця для ночівлі, облаштування табору, вечеря, посиденьки біля багаття, ночівля. Потім все з початку. Весняний Крим дуже гарний, краєвиди просто захоплюючі, тобто походом всі задоволені. Погода сонячна, тільки вечори ще прохолодні. Чак кардинально змінив свою поведінку, він більше не гасав вздовж групи туди сюди, а спокійно тупцював десь у середині, далася взнаки втома. Коли наставала пора збирати хмиз, він теж знаходив суху гілку і тягнув її до загальної купи, усвідомивши, що хмиз це багаття, багаття це тепло і комфорт, а також їжа і нарешті відпочинок.
Одного разу, прокинувшись, ми побачили захоплюючий краєвид, ввечорі роздивитися його було неможливо. Зате вранці ми роздивилися чудову зелену галявину на якій паслись з пів сотні овечок. Ну овечки та й овечки. Нам що до того? Але Чак думав інакше. На якийсь час він зник, та скоро знайшовся, пригнавши до нашого табору невеличкий гурт овець, десь десятка півтора. Нам вони були не потрібні, та і не дикі вони, тобто мають господаря. Невдовзі знайшовся і господар, це був єгер місцевого заказника, (так він нам назвався), переконавшись, що ми і не думали красти його овечок, що все сталося випадково, він повідомив, що ми зайшли на територію державного заказника, і знаходитися тут нікому не можна. Але ж ми не завдаємо ніякої шкоди, багаття виключно з гілок, що самі впали! Заказники для того існують, щоб спостерігати як поводить себе природа без впливу людини, тобто гілка впала, вона повинна перегнати природнім шляхом. Це стосується тварин і рослин. Так що, коли будете залишати це місце, будь ласка залиште все так, наче б то вас тут і не було. Добре, згода! Ми, як і домовились, прибрали всі сліди нашого перебування і наділи рюкзаки, щоб рушити далі. Тільки Чак дивився на нас сумними очима і наче б то хотів сказати, що, знову йти? А може ну його, тут добре, до того ж мої овечки! Та ні, таки ходімо, бо це мабуть останній перехід до моря!

Ішов 1980 рік, я щойно закінчив школу і навчався в технічному училищі √5
від шинного заводу на слюсаря-ремонтника. Якось батько мені сказав
Хочеш послухати як твій тато лекцію читає? (тато працював фельдшером на швидкій допомозі і одночасно був лектором)
Він провів мене в палац машинобудівників, де і відбувалася лекція про міжнародне положення. Народу в залі було не дуже багато, читав батько цікаво, в міру емоційно, слухачі навіть не спали. Закінчивши лекцію він спитав, чи є в когось питання?
Підняла руку солідна жіночка, з тих, у кого як тоді казали КДБшні погони на лобі намальовані.
Таваріщ лєктар, что ви думаєте за рєвалюцию в Іранє?
Ця революція реакційна!
Как так, рєвалюция і рєакционная?
В результаті цієї революції скинули шаха, шах не був святим, він більше рівнявся на Сполучені Штати, а не на СРСР, але запровадив низку цікавих та корисних реформ, націлених на освіту та технічний розвиток іранського суспільства. Після цієї революції до влади прийшло вище духовенство найбільш радикальних поглядів. А це значіть, що всі реформи, що сприяли свободі та розвитку будуть згорнуті, тобто розвиток іранського суспільства буде зупинено, бо розвиток без свободи неможливий. Бо неможливо жити у 20 столітті по законах середньовіччя. На іранське суспільство, яке тільки відчуло смак свободи посиляться заборони та обмеження, спершу це торкнеться освіти, потім повсякденного життя. Тому я вважаю цю революцію реакційною.
Батьку! Ти знову як у воду дивився! Саме так все і склалося. Зараз у іранців з'явився шанс виправити давню помилку. Сподіваюсь вони таки ним скористаються, от тільки втрачені на дурниці 47 років не повернути.

Діло було на початку 90-х минулого століття. Компанія молодих співробітників проектного інституту, почтової скриньки(хто знає, той зрозуміє) на травневі свята зібралась в піший похід по Криму. Тоді це було дуже зручно, 1;2 свято, до 9 випадуть звичайні вихідні, тобто щоб поєднати свята достатньо домовитися з начальником за кілька днів відгулів, з чим проблем зазвичай не було.
До нашої дружної компанії можна було запрошувати своїх друзів, особисто я запросив свого друга зі студентських часів Юрчика, про що потім ніколи не жалкував. Хтось запросив молоде подружжя Костянтина і Наталку, а ті взяли з собою свого собаку породи спаніель на ім'я Чак. Це був доброзичливий, веселий грайливий пес, з яким похід проходив значно веселіше. Ніч у плацкартному вагоні Чак провів гасаючи туди сюди, він з усіма знайомився, пропонував дружити, тобто вся ніч на лапах до самого Сімферополя. Потім тролейбусом до Ангарського перевалу, а далі пішки, ціль дійти до моря. Похід розпочався. Через село Перевальне, повз великий каменепад, повз долину приводів, і далі ліворуч, добре набитою стежкою. Ми всі ідемо спокійно, економлячи сили, і тільки Чакові нудно, то побіжить вперед, гляне що там, то почне контролювати останніх, щоб ніхто не загубився, а то і погавкає на них, мовляв, давайте швидше, там попереду стільки цікавого!

Колись я був студентом, і нам забивали голови такою, пробачте, наукою як марксистськр-ленінська філософія. Як на мене то дурня повна, практичної користі від неї нуль, але що поробиш, вчити треба і здавати іспит теж. Того року я збирався до будзаноу, тому сесію треба було здати достроково. Робилося це досить просто, треба було взяти в деканаті бігунок, так ми між собою називали цей документ, і йти до любого викладача, котрий в той день приймав іспит по потрібному предмету, пояснити йому чому саме ви знаєте не зі своєю групою, а далі все як звичайно. Білет, відповідь, бігунок в деканат.
Здавати чужому, незнайомому викладачеві вважалося складніше, але вибору не було.
Я успішно здав фізику, поніс до деканату бігунок, здав його секретарці, а вона і запитала:
А що тобі ще залишилося?
Філософія.
То біжи, ще встигнеш, в аудиторії номер такий то зараз приймає і назвала прізвище викладачки, якої боялися всі.
Та я не готовий! Тим більше їй здавати!
Не мели дурниць, ти головне своє бала бала увімкни і все буде добре! А якщо щось піде не так то просто викинь бігунок у мене є кілька неврахованих.
Та ти поглянь на мене! Вона є мене пожене і навіть слухати не буде, тітка викладач дуже прискіпливо ставилася до зовнішнього вигляду студентів і студенток, а у мене вигляд був ще той, потерті джинси, футболка з назвою якоїсь року групи, сам спітнілий та закуйданий. Біжи, не бійся, все буде добре, я відчуваю! Я схопив бігунок і пішов до потрібної аудиторії. Там стояла черга хлопці та дівчат з іншого факультету. Дівчата у простеньких сукнях зі скромними зачісками, звісно ж ніякої косметики. Хлопці у випрасуваних костюмах, краватках з комсомольськими значками на видному місці та численними червоними крапельками, ці маленькі значки видавалися після кожної задачі крові, для нас, студентів це було практично обов'язково, хоча вважалося що добровільно. Відбувалось досить часто, пояснювали війною в Афганістані. Ми здавали кров досить часто, а чому б і ні, день здачі був вихідний, потім безкоштовний добротний обід і дівчатам трохи вина, а хлопцям перепадало грам по 150 горілки. Потім як правило компенсація крововтрати продовжувалася, але це вже інша історія. Ти куди такий? Як куди? На іспит! Ну давай, камікадзе! Тоді пустіть без черги! То іди вже! Твоє прізвище часом не Матросов? Я і пішов, привітався, пояснив причину, чому здаю не своєму викладачеві і щ чужою групою. Тітка оглянула мене суворим поглядом і сказала: Беріть білет, ідіть готуйтеся! Я взяв, прочитав запитання, і великим зусиллям заставив себе відмовитися від бажання покласти білет на місце і сказати щось на кшталт, вибачте, я зайду іншого разу. Бо що відповідати я не знав від слова зовсім. А потім подумав, що я втрачаю? Може посиджу та щось таки надумаю! Пішов готуватися. Перше питання як зараз пам'ятаю, робота Леніна Государство і революція, що я можу по ній відповісти, якщо я її лише мельком поглянув? Читати цю дурню я не зміг себе примусити. Друге питання боротьба Леніна з ревізіоністами. Третє питання як боровся Ленін з анархістами. Ну щось можна наплести. Сиджу, намагаюсь скласти схему відповіді, а тітка лютує, визвала хлопця, він щось почав говорити, трохи збився, вона його погнала. Потім дівчина відповідала і теж збилася, пішла за хлопцем. Дійшла черга і до мене. Перше питання, ви читали цю роботу Леніна? Авжеж! Як же без цього? І що вона собою являє? Я досить впевнено відповів, бо робота дійсно дещо незвичайна, я її бачив цього було досить. Бачу, що читали! Ви перший за сьогодні який дійсно читав цю найважливішу роботу Леніна. Друге питання, ну тут я почав з китайців і Мао, потім переїхав на Троцького, одне слово ввімкнув бала бала. Дивлюся тітка бере мій бігунок і малює в ньому жирне ОТЛ. Хух, слава богу. Це звісно не в голос. А тепер давайте просто поговоримо про третьому питанню. Вмовляти мене не довелося, тут я вже пригадав все, що колись читав чи чув про анархістів, зліпив з тим, що бачив у кіно, одним словом вімкнув своє бала бала на повну котушку. Нарешті ці балачки набридли самій викладачці і вона мене відпустила., по дорозі в деканат я забіг у буфет, купив плитку шоколаду і разом з бігунком відав секретарці. Ну от, я ж тобі казала, а не готовий, не готовий! А за шоколадку дякую і цьомкнула мене в щічку.

Ішов1919 рік, на українських землях точилися громадянська війна.
Всі воювали з усіма: червоні з білими, монархісти з республіканцями, самостійники з єдинонеділимщиками і особливо стояли анархісти, які були проти всіх, бо люба влада, люба держава, то є насильство над особистістю, яку теоретики анархізму не визнавали від слова зовсім. Тобто, крайніми у всій цій колотнечі були селяни, їх грабували всі, і білі і червоні, приємним виключенням були хіба що бійці добровольчої армії Нестора Івановича Махно, бо той мародерства не дозволя, а порушників карав з усією суворістю революційного часу. Старі люди розповідали, що коли у Катеринославі була влада махновців, в місті був ідеальний порядок, ніяких грабунків та розбію, а все, що показують у кіно про махновців, то брехня. Літній колега розповідав:"Я тоді був хлопцем, але те, що бачив на власні очі запам'ятав добре. На розі вулиць Чкалова і Красної, там, де зараз трамвайна колія вивертає праворуч, був ломбард, до речі він існував там і в радянські часи. От бачив я, як з ломбарду вийшов літній єврей, виніс золотого годинника на ланцюжку і почав приміряти, до якої кишені зручніше буде його покласти, раптом до нього підбіг якийсь молодик, наставив "наган" і відібрав годинника. Аж тут махновський патруль, хлопці тверезі, охайні, з величезними червоними бантами на грудях. Схопили молодика, Що, сучий сину, бандитствуєш? Поверни товаришу годинника, здай зброю і ставай до стіни! А Ви, товаришу, ідіть і нічого не бійтеся. Ой, товариші, може такі ні нада стрілять мальчіка? Он уже всьо понял і больше нікада ні будіт! Твоє щастя, мамчине горе, що добра людина тобі трапилася, давай зброю і пішов геть! Але знай, ще раз попадешся, то не пожаліємо, навіть мати не випросить! Хлопець так зрадів, що аж розплакався! Кинувся до єврея, дядьку, як вас звуть? А тобі для чого? Щоб знати за кого Бога молити і за чіє здоров'я свічки ставити Та іди вже з Богом, головне більше дурниць не роби, і не намагайся швидко розбагатіти, особливо на чужому горі і в тяжкі часи. Ось так все і закінчилося. Не дарма селяни, коли поз них проїзжала тачанка Нестора Івановича вслід їй хрестилися, а його самого шанобливо називали БАТЬКОМ. В ті часи дуже важко було розібратися яка влада в місті, бо різні райони були в руках різних сил, часто непримиримих, але вони якось домовлялися між собою не конфліктувати, бо сили перемогти всіх не було ні в кого, то ж в центрі були білі, які мали штаб в готелі Асторія, яка існує і нині, в тому ж самому будинку, а червоні порядкували в районі Чечеловки, де жили переважно робітники. Батько Махно зі своїм штабом в цей час стояв в селі Любимівка, що розташувалося на лівому березі річки Дніпро, що знаходилося практично напроти Лоцманської Кам'янки. Село Лоцманська Кам'янка межувало з Мандриківкою, от тільки Мандриківка була фактично поглинута містом Катеринослав, і вважалась одним з його районів, а Лоцманська Кам'янка зберегла статус самостійного населеного пункту. Пригадалось іще дещо з розповідей старих людей. Влітку 1919 року під Катеринославом опинилася ДИКА ДИВІЗІЯ генерала Шкуро, дивізія була кавалерійська і набрана з представників народів північного Кавказу. Хоробрі джигіти замість виборювати волю для себе несли іншим із завзяттям, достойним кращого узькій мір другим народам. Сталося так, що один з полків дикої дивізії, набраний з чеченців та інгушів захопив Лоцманську Кам'янку, і носії ідеї єдінай і ніділімай расеи зайнялись своєю улюбленою справою, почали грабувати та гвалтувати. Мужиків, які намагалися боронити дівчат та жінок вбивали на місці. Мешканці села, які зуміли вирватися з села до берега Дніпра, сіли в човни і повеслували до протилежного берега, потім побігли в Любимівку, там знайшли штаб Махно, і сказали Нестору Івановичу: Батьку, рятуй, чеченці звірують, перебили наших багато, дівчат погвалтували, жінок попаскудили. Допоможи, рідненький! Ночувати вони у плавні підуть, на пасовисько для коней, та і ночі зараз теплі. Нестор Іванович наказав зняти з тачанок(ось тут серед оповідаючих про ці події розбіжності, одні кажуть чотири, другі вісім, а деякі навіть дванадцять, але це вже забагато, кулеметів і човнами разом з кулеметниками переправити на правий берег). Чеченці дійсно пішли ночувати в плавні, бо їхні коні могли добре попастися на соковитій траві і так спокійніше за коня. Підчас нічної темряви досвідчені кулеметники зайняли зручні позиції, а як тільки розвиднілось вдарили смертоносною зливою, вад якої на рівному як стіл березі не було порятунку. Деякі з вояків намагалися знайти порятунок у воді, сподіваючись заховатися в густому очереті та якось не потрапити на очі кулеметникам, але і тут їм не було щастя, бо на воді у човнах чатували розлючені камнянчани і веслами та вилами добивали тих, хто таки дістався до води. І справа не в якійсь особливій жорстокості, а в тому, що перед очима у них стояли вбиті батьки, брати та друзі, а у вухах ще лунали крики гвалтованих дівчат. То ж звідки взятися милосердю? Ось так дивізія генерала Шкуро втратила один зі своїх полків. Але так, щоб загинули всі не буває, хтось та врятувався. Та назва Лоцманська Кам'янка в пам'яті закарбувалося. Ще до війни хлопець з Лоцманської Кам'янки служив в червоній армії, нести службу йому було призначено на території Чеченскої республіки, він пішов у звільнення перший раз нормально, але мабуть сказав комусь із місцевих звідки він родом, а у другому звільненні його зарізали. Зараз Лоцманська Кам'янка поглинута містом, приватний сектор ще існує, та багатоповерхівки вже підступили впритул. Головна вулиця Яснополянська існує, це дорога на підйом, що веде від Набережної, і потім перетинаються з дорогою, що веде в аеропорт. Лоцманська Кам'янка має славну історію, це село не раз відвідував професор Яворницький, тут мешкала рідна сестра Лесі Українки, котру відвідувала мати, Олена Пчілка. Історію Лоцманської Кам'янки, якщо буде цікаво я розповім пізніше. З дикою дивізією генерала Шкуро пов'язане ще одне відоме ім'я, мабуть всі пам'ятають пісню по матроса Железняка:Он шол на Одесу, а вишел к Херсону, людоньки, це ж скільки треба випити щоб так заблукати? Але пісня то брехня. Насправді матрос Железняк в 1919 році був командиром бронепотяга.25 липня 1919 року у бою з військами А. Шкуро бронепоїзд під командуванням А. Г. Железнякова потрапив в засідку біля станції Верховцево. У самий останній момент бою, коли бронепоїзд, даючи задній хід, вже вирвався із засідки, Железняков був поранений в груди. Рана виявилася смертельною: 26 липня на станції Пятихатки він помер. Ось так закінчився не вельми славний шлях революційного матроса.

Дніпрі багато місць, які мають давню та захоплюючу історію. Одне з них – так звана Мандриківка. За даними Вікіпедії, Мандриківка — козацьке селище й сучасна історична місцевість міста Дніпро, що розташована вздовж правого узбережжя річки Дніпра у Соборному районі. Повідомляє сайт «Наше Місто».

Навпроти Станового острова на правому березі річки Дніпро розташовувалося поселення Мандриківка. Його заснування пов’язують із зимівником козацького єсаула Мандрики. Андрій Мандрика згадується у джерелах другої половини XVII ст. як козак з Нового Кодаку. Селище розвивалося як «виселок» із Половиці. Коли на місці слободи Половиці почали будувати Катеринослав, частина мешканців перебралася до Мандриківки, збільшивши її населення. Кажуть Андрій Мандрика одружився пізно, мріяв про сина, але народилась донька, яку батько виховував як козака, він вчив дівчину їздити верхи, рубатися шаблею, стріляти з пістоля. Дівчина була дуже гарна, хлопці на неї задивлялися, але Марійка, так звали дівчину тримала себе незалежно і на залицяння ніякі не піддавалася, до того ж майже ніколи не розлучалася з шаблею, яку подарував їй батько. В ті часи на українські хутори та села часто налітали кримські татари, щоб наловити людей і потім продати їх на базарі. Найбільше цінувалися в такій якості молоді гарні дівчата. Якось Марійка поїхала на Дніпро купатися, звісно прихопивши з собою шаблю. Свої речі вона склала на березі, тут же поставила коня, який першим побачив татарський роз'їзд і голосно заіржав. Марійка теж побачила татар, одягатись не було часу, тому вона схопила шаблю, скосила на коня і кинулась на зустріч татарам. Татари від такого видовища ошаліли, воно і не дивно, красива дівчина на коні, а з одягу на ній лише шабля. Доки татари кліпали очима, вона встигла двох зарубати, а одному відтяти руку з ятаганом. Двое зоставшихся втекли і діставшись своїх розповіли, що наткнулись на "шайтанкизим", тобто доньку шайтана. Розповідь побратимів вразила татарських нукерів і деякий час тататри-людолови оминали Мандриківку, саме в цей час туди і потяглися люди, бо вільної землі було вдосталь, до того ж жити було безпечно. Ішли роки, місто Катеринославі росло і врешті решт поглинуло селище Мандриківка, яка залишилася просто районом міста, забудованого приватними будинками. Серцем району була вулиця Мандриківська, яка тяглася від вулиці Космічної, зараз там стоїть магазин АТБ і до інституту фізкультури, залишки цієї вулиці існують і досі, але лише по лівій, непарній стороні. Я ще пам'ятаю ті часи, коли берегова лінія Дніпра проходила приблизно там, де знаходиться асфальтована дорога набережної, на місці багатоповерхівок лежали плавні, в плавнях у людей були городи, мали город у плавнях і мої бабуся з дідусем, сам огород був невеликий, але урожай давав добрячий, бо річковий мул дуже родючий. Десь в середині 60-х років минулого століття партія та уряд прийняли рішення про забудову вільної території багатоповерхівками, пригнали два земснаряди, це агрегат, який тягне пісок з дна водойми і далі по трубах разом з водою жене його куди треба. Почали називати основу під майбутнє будівництво. Ці роботи тривали кілька років, плавні, та низький мулистий берег Дніпра нині поховані під добрячим шаром піску. Потім пісок ще років п'ять просто вилежувався, і тільки після цього розпочалося будівництво. Перше, що було зроблено це асфальтована дорога від інституту фізкультури, закінчувалась дорога кільцем, вона існує і досі, напроти нього розташований Макдональдс. Спочатку будувалися перший, другий та третій масиви, все інше будувалося значно пізніше. Але це вже новітня історія.