Чи сіре марево єдине?

Можливо я невірно явність розумію?

Твої слова складаються із іншомовних літер?

Та ні. То вітер віє. Сильний вітер.

Нечую я від нього.

Шум та свист.

Хлопком із автомату, немов хлист,

Все що хотів сказати ти, в німі кує він грати.

Усі слова твої… Всі… Всі… Мій брате…

Не чую я тебе.

Й ковтають мене ночі.

Не можуть зОрити у них блакитні очі,

Тягучих рік, пролитої тобою,

Словами твОїми й ділами, крові.

Моєї крові брате.

Сорочка сніжно-біла

Просякла кровію моєю й почорніла.

На сим як і душа моя, вся темна від тих зрад,

Які мені підніс мій рідний брат.

І злість прокинулась.

І раптом захотілося кричати:

Що дієш ти зі мною милий брате?!

По що та кривда на все теє що кохали?!

Чому над трунами мамички заридали?!

Я заволав!

Та то, чи довгий сон?

Чи сіре марево єдине знов?

Можливо явність ми порізному відчули?

Але навіщо ж вітром засвистіли кулі…

Глухими стали ми й сліпими…

А в мороці вітри зміцніли ...

© Ветер Города

Весняна днина сповнена тепла.

Блакить небесна, закликаюча злітати.

Позбуті сніжних простирадл поля.

Святеє сонце променем торкає

Гілок замерзлих спонукаючи цвісти.

Там гомонить струмок, там птах співає,

Все оживає, хоче жити та рости.

Та ні. Не все. Не ми. Не я.

Нема тепла в моїй хатині.

В якій зі світлого лишень свіча

Під образами, та молитва лине.

Є синє небо що собі забрало

Вже сотню душ… І скільки ще підуть…

Мої поля…  Напоять вас не мало

Ті ріки крові що між вами потечуть.

О білолице сонце й теплий промінь,

Ще стільки квіту доведеться вам підняти,

Могили наші щоб не були невідомі

Та майоріли у степах в зелених шатах.

Холодною водою зі струмків,

Річок бурхливих та ставів в рябині,

Ще стільки ран омити за панів,

Любові що не знають і по нині.

Чому не можу я спокійно засинати?…

Бо десь є мати...

У холодній хаті…

© Ветер Города

Наводи своїм словом хулу.

Най у цьому ти будеш щаслива,

Най у цьому я навіть помру.

Бий нещадно плітьми вибаганок,

Нівич подумок своїх хлистом.

Най мені не побачити ранок,

Най друзяку не стріти мостком.

Хай скуєш мені руки в кайдани,

Зв’яжеш тіло цупким мотузком.

Та не злічіш ти цим мої рани,

Не загоїш душі батогом.

Я повіса від першого крику.

Від колиски жию я зухвало.

З подиху першого... видиху...

На землі мені місця замало.

Тихе слово мені забаганка,

Поцілунок то мрія п’янка.

А долоня косми - то жадана...

Стілько ждана кохана рука...

Кривдь і пхай мене доленько світом,

Спонукай на понурі пісні...

Тілько й щастя що пить оковиту,

Й ждати тихо укритись в землі...

© Ветер Города

Мать моя… Кручинишься в рассвете

И встречаешь бровь свою подняв,

Кабаком пропахшего поэта 

Что на рюмку сон свой променял.

Не ругай и не клейми словами,

Мол, тебя лишь черт сам разберет.

Я ж весь час холодными ручьями

Лью слова на головы господ.

Остужаю раскрасневшиеся рожи.

Их душонок слабую ходу

Укрепляю словом, пусть не Божим,

Но таким, что слышно за версту.

Пусть воскреснет в их телах пропащих

Малый тлен загубленной души,

Что протухла в рябях сарафанных

Блядской жизни в киевской тиши.

На мою быструю и твердую  ходу.

Уж сотая верста мне в ногу упивается,

Но я её как первую иду.

Мне солнце слепит глаз неумолимо,

Лицо моё купается в поту.

Да я плюю на эти перегибы,

И не сбавляя шаг дорогою бегу.

Уж день сгорел в купине горизонта,

И ночь холодная затмила небеса.

Но неустанна жизненная гонка,

Крепка, сильна, тверда моя хода.

Заря сожрёт чернеющее плесо,

И плюнет солнцем в небо Бог седой.

А я иду, то полем, а то лесом,

Иль вдоль реки; пустынею скупой.

Который год толкаю я дорогу,

Какой уж век я волком серым мчу.

Да тысячную жизнь пускай и волчью,

Я словно первую лишь в беге проживу…

Засвітивши срібні зорі на своєму тлі.

Круглолиций місяць блима білими очима,

Світлим поглядом лишає тіні на стіні.

Візерунком вся кімната писана натхненно,

Дивні грації зі світла й темних пасм гардин.

Замилуюсь цим малюнком і зітхну нужденно,

Я  хотів щоб ці картини бачила і ти.

Зійде місяць із престолу і зорі згасають.

Тільки вітер за віконцем сумно завива.

Ділитись буду я з вечірньою зорею,

Із місяцем рогатим, воловитим,

Зі світлим та іскристим снігом.

Теплом своїм в цей вечір поділюсь,

Із січнем що явив морозу лють,

Спаде най трохи і дозволить святкувати,

Ходити друзями й колядок їм співати.

В цей вечір поділюсь я радістю,

Із сивою і лагідною старістю.

Торкнусь цілунком рідної щоки,

Подякую за надані роки.

Плекайте в собі радість милі люде,

Най смуток сірий і нудьга про вас забуде.

Творіть добро, діліться ним зі світом.

Нехай земля почне за нас радіти. 

Гляжу в глазницы смрадных трупов.

Смеётся пиру вороньё

И чёрным смерчем облетает.

А поле сыпано гнильём,

Что войском знатным называли.

То тут, то там, чуть слышен стон,

Да то не лекаря зовут,

То павший муж кричит о том

Что б сжалил кто… авось добьют.

А поле пахано костьми…

За жизнь цеплялись чьи то руки,

Но кони били по груди,

Сердца закапывая в муке.

Я гневом пьян, пусть кончен бой,
Стерев чужую кровь с лица
Целую землю под собой,
За то, что смерть ко мне слепа…

Мне тяжко после сна остыть,

Омыть весь пот и сердце успокоить.

Мой день стал лихо надо мной шалить,

И в зазеркалье ночи беспощадно гонит…

Декабрь мой слова его согрели,

И в мои острые, свистящие метели,

Весенней теплотою спели соловьи.

«Спасибо», добрый друг, лови.

В своем калейдоскопе дней плывущих,

Из уймы всех событий, многоцветной гущи,

Ты смог хрусталик для меня найти.

Благодарю за мягкое внимание.

За то, что в памяти нашёл ты уголок,

В котором приютил, да пусть напомнил кто,

Мои слова в мгновения скитания.

Благодарю… моя рука и весь мой хлеб Тебе…

Тебе, кто искорки мои с землицы подбирает,

И в час иной камины ими разжигает…

Ну иль когда-нибудь свечу поставит обо мне…

© Ветер Города

Холодок с полей примчавшись лезет под тулуп.

Скрипнув дверью за спиною, ухожу, красивая.

От твоих шептаний нежных, твоих легких рук.

Хрустну настом под ногами тебе «до свидания»,

И с плеча спаду снежинкой «я к тебе вернусь».

День просыплется метелью, скроет расставание.

Ходики колыша усом пронесут всю грусть.

На перине пышной белой, почивай родная.

Досмотри в рассвете зимнем свой весенний сон.

Как проснешься, так для нас пеки караваи.

К вечеру кувшин наполни сливовым вином.

Серый вечер с морозцом укроет дорогу,

Там и я вернусь домой, к нашему огню.

Снежный отряхну тулуп, омету я ноги,

И войду в твои объятья, в поцелуй уйду.

Греет пламя в жаркой печке, угольком мерцает.

Ужин мёдами и смаком утолил с дорог.

Сядем рядышком с тобою, моя дорогая,

И в беседе впустим ночку к себе на порог.

© Ветер Города

Так багато існує під сонцем.

Мало тих хто сам створює день,

Безліч поглядів в сіре віконце.

Так багато очей на дорозі,

Та замало в тих поглядах світла.

Повно тих хто стоїть на порозі,

І так мало укритих від вітру.

Один одного чуєм замало,

А на кіпу зі слів ми гаразді.

Лишень крихту із нас не зламало,

Всі ж танцюють під придбані танці.

В нас так мало лишилось душі,

Так багато тілесного стану.

Менш і менш в люди із дітлахів,

Більш і більш в вередливу отару…

Біла хата у садочку

Тином оповита.

Біля тину криниченька

Тінню вишні крита.

В темне нутро криниці

Журавль заглядає.

Чи то воду, чи то зорі,

В глибині шукає.

Цвіте вишня, цвіте рясно,

Жде ягід бокатих.

А з криниці пішла вода

Від моєї хати.

Пішла вода з криниченьки,

Тихою ходою,

Не напоїть пишну вишню

На життя собою.

Не зобачить древо соку

Діжде бідне тління.

І я кварту не наповню

По самії вінця.

Не достати мі з криниці

М’якої вологи.

І не дать тобі напитись,

Не омити ноги.

І не будеш ти до хати

В відрах нести воду.

Й коня свого напувати

Я не буду зроду.

Висохла вода в криниці

Біля мої хати.

З нею висохну і я

Не буду кохати.