Чи то є довгий сон?

Чи сіре марево єдине?

Можливо я невірно явність розумію?

Твої слова складаються із іншомовних літер?

Та ні. То вітер віє. Сильний вітер.

Нечую я від нього.

Шум та свист.

Хлопком із автомату, немов хлист,

Все що хотів сказати ти, в німі кує він грати.

Усі слова твої… Всі… Всі… Мій брате…

Не чую я тебе.

Й ковтають мене ночі.

Не можуть зОрити у них блакитні очі,

Тягучих рік, пролитої тобою,

Словами твОїми й ділами, крові.

Моєї крові брате.

Сорочка сніжно-біла

Просякла кровію моєю й почорніла.

На сим як і душа моя, вся темна від тих зрад,

Які мені підніс мій рідний брат.

І злість прокинулась.

І раптом захотілося кричати:

Що дієш ти зі мною милий брате?!

По що та кривда на все теє що кохали?!

Чому над трунами мамички заридали?!

Я заволав!

Та то, чи довгий сон?

Чи сіре марево єдине знов?

Можливо явність ми порізному відчули?

Але навіщо ж вітром засвистіли кулі…

Глухими стали ми й сліпими…

А в мороці вітри зміцніли ...

© Ветер Города

Чому не можу я спокійно засинати?…

Весняна днина сповнена тепла.

Блакить небесна, закликаюча злітати.

Позбуті сніжних простирадл поля.

Святеє сонце променем торкає

Гілок замерзлих спонукаючи цвісти.

Там гомонить струмок, там птах співає,

Все оживає, хоче жити та рости.

Та ні. Не все. Не ми. Не я.

Нема тепла в моїй хатині.

В якій зі світлого лишень свіча

Під образами, та молитва лине.

Є синє небо що собі забрало

Вже сотню душ… І скільки ще підуть…

Мої поля…  Напоять вас не мало

Ті ріки крові що між вами потечуть.

О білолице сонце й теплий промінь,

Ще стільки квіту доведеться вам підняти,

Могили наші щоб не були невідомі

Та майоріли у степах в зелених шатах.

Холодною водою зі струмків,

Річок бурхливих та ставів в рябині,

Ще стільки ран омити за панів,

Любові що не знають і по нині.

Чому не можу я спокійно засинати?…

Бо десь є мати...

У холодній хаті…

© Ветер Города

Понукай, понукай моя мила,

Наводи своїм словом хулу.

Най у цьому ти будеш щаслива,

Най у цьому я навіть помру.

Бий нещадно плітьми вибаганок,

Нівич подумок своїх хлистом.

Най мені не побачити ранок,

Най друзяку не стріти мостком.

Хай скуєш мені руки в кайдани,

Зв’яжеш тіло цупким мотузком.

Та не злічіш ти цим мої рани,

Не загоїш душі батогом.

Я повіса від першого крику.

Від колиски жию я зухвало.

З подиху першого... видиху...

На землі мені місця замало.

Тихе слово мені забаганка,

Поцілунок то мрія п’янка.

А долоня косми - то жадана...

Стілько ждана кохана рука...

Кривдь і пхай мене доленько світом,

Спонукай на понурі пісні...

Тілько й щастя що пить оковиту,

Й ждати тихо укритись в землі...

© Ветер Города

Брате мій, милий брате.
Настигла мене тяжка година.
Бо крізь осінь в бруштинових шатах,
До життя увійшла ця дівчина.

Брате мій, рідний брате.
Не заснуть мені темної ночі.
Знай ясніють крізь темряви грати,
Тої дівчини карії очі.

Бідний я, бідний щасливець.
Сповна маю того що чекав.
В серце моє поцілив мисливець
Й живу душу стрілою поклав.

Добрий мій, добрий мій брате.
Скільки тої терпіти журби?
Май щовечора помирати,
А на ранок воскреснути.
© Ветер Города

Рву душу свою

Как рубаху на теле...

Ну где же вы, где

Сладкой неги метели,

Что в юность мою,

Да в желанья запале,

Меня остротою любви заметали?

Сейчас же я сыплю

Лишь лёгкой порошей.

Которая сердце

Все так же тревожит,

Да только за нею

Мне виден финал:

Просыпался сердцем...

Душой промотал...

© Ветер Города

 

Мать моя… Кручинишься в рассвете

И встречаешь бровь свою подняв,

Кабаком пропахшего поэта 

Что на рюмку сон свой променял.

 

Не ругай и не клейми словами,

Мол, тебя лишь черт сам разберет.

Я ж весь час холодными ручьями

Лью слова на головы господ.

 

Остужаю раскрасневшиеся рожи.

Их душонок слабую ходу

Укрепляю словом, пусть не Божим,

Но таким, что слышно за версту.

 

Пусть воскреснет в их телах пропащих

Малый тлен загубленной души,

Что протухла в рябях сарафанных

Блядской жизни в киевской тиши.

© Ветер Города

Рыжим псом, что без роду-фамилии,

Я бегу перекрестки считая.

И никто не окликнет по имени,

Тишина лишь одна скупая.

 

А вокруг муравейник двуногих.

Все снуют пробиваясь локтями.

И меж делом, с лицом беззаботным,

Рыжий бок мой пинком помечают.

 

В ледяных мостовых мерзнут лапы,

О брусчатку уж сточен мой коготь.

Я ж бегу и трясусь от страха.

От того, что жесток ко мне город.

 

По проулкам и по подворотням

Ищу суку ко мне чтоб добра была.

Пусть она своим тёплым боком

Отогреет бродячего пса.

 

© Ветер Города

Люлі-люлі, люлі-люлі…

Закували дві зозулі.

З поміж листя на тополі,

Їхня пісня йде на волю.

 

Люлі-люлі, люлі-люлі…

На весілля дві зозулі

Свою пісню зачали,

Хоч ніхто їх не просив.

 

Люлі-люлі, люлі-люлі…

Пьють гуляють милі люди.

І з цілунками палкими,

Парубок дівчини лине.

 

Люлі-люлі, люлі-люлі…

 «Я кохати тебе буду,

Вік з тобою милувати

Й оминати чорну зраду».

 

Люлі-люлі, люлі-люлі…

 «Милий мій я твоя буду.

Ніжно тебе обіймати

Й наших діток доглядати»

 

Люлі-люлі, люлі-люлі…

Не спинялися зозулі.

Й незакінчився той спів,

Доки аж не вдарив грім.

 

Люлі-люлі, люлі-люлі…

В войну гинуть милі люде,

Й білосніжні сорочки

Кровью вишиті на них.

 

Люлі-люлі, люлі-люлі…

Накували дві зозулі

Дівчині вдовину долю,

Хлопцю сон у чистім полі.

 

Люлі-люлі, люлі-люлі…

Не співайте ви зозулі

В ту освячену годину

Як козак дівчини лине…

© Ветер Города

Выжигает солнце сочные поля
Треск от трав былых режет по уху.
Поосыпались золоты хлеба
Пыль ковром лежит по зерну.

Затянул бурьян щедру пахоту
Чорна земь слегла под коренья.
Сад совсем забыл спелу ягоду
Скрипом сухостой метит время.

Отбежал ручей, не шумит река,
Лиш каменья с боками гарячими.
Перегреты в соль синие моря
Колют небо острыми мачтами.

Весь повыдох скот лишь костей копна,
Громкий кряч воронья льется по небу.
Всех детей своих прокляла земля
За молебны пред собственной похотью.
© Ветер Города