Село за межею часу.

  Ех, молодість! Як приємно сісти на старенький велосипед і їхати кудись майже пустими міжсільськими дорогами. Дихати цим неповторним, насиченим запахом соснової живиці повітрям, оточуючих дорогу лісів. Насолоджуватись теплими літніми днями і відчувати на обличчі приємну прохолоду зустрічного вітру.
  Проїжджаючи поодинокими селами, цікаво спостерігати за колоритом, хоч і не легкого сільського життя.
  Одне з таких сіл запам’яталося великим стадом кіз. Їх пасла юна дівчина і справлялася з цим вправно. А одного разу ті кози перегородили мені дорогу і я мусив спішитись.
-- Красуне, а ти не могла б якось прибрати своїх кіз з дороги?
-- Бач, який розумник. То допоможи мені швидше їх до лугу провести.
  Поки ми супроводжували кіз, то й встигли познайомитись. Виявилось, що у неї чудове ім’я Марічка. І навіть коли кози вже були на лузі, я не поспішав їхати далі.
  Наступного дня я спеціально прибув в те село, коли Марічка збирала кіз по селу і гнала їх вулицею до лугу. А ще через деякий час можна було побачити, як ми разом пасемо тих кіз.
  Сподобалася мені Марічка, але моя відпустка добігала до кінця і я вимушений був повертатися до міста. І на нас чекав довгий рік розлуки.
  Наступного літа під час своєї відпустки я в першу чергу помчав у те село до Марічки. Але на мій подив кіз супроводжувала інша дівчина.
-- Вибач, а де Марічка?
-- Яка Марічка? Я взагалі ніякої Марічки не знаю.
-- Ну, та, що пасла кіз минулого літа.
-- І минулого, і позаминулого літа кіз пасла я.
  Було видно, що дівчина не жартує. Тим більше, що молодий хлопець, який йшов вулицею, сказав, що в селі нікого немає на ім’я Марічка.
  Я був в розпачі і не знав, що й думати. Минуле літо не могло бути вигадкою. Я сів на лаву біля чийогось двору, обійняв голову руками і так сидів не відомо скільки.
  З двору вийшла старенька бабуся.
-- Чого сумуєш, хлопче?
-- Та ось люди кажуть, що не знають ніяку Марічку.
-- Ти про ту, що колись кіз пасла? Так померла вона років з п’ятдесят тому. Файна дівчина була. Що, сподобалася вона тобі? Можеш відвідати її могилку. Вона з краю на кладовищі.
  Могилу Марічки я знайшов швидко. На фото вона усміхалася і була, як жива. Дата під фото дійсно вказувала, що її давно нема на цьому світі. А як же я міг з нею зустрічатися?
  Ця відпустка не принесла мені звичної радості. Та й зима пройшла в тривозі. А перед очима все стояла та старенька бабуся з її сумними словами.
  Стоп! Бабуся спитала мене тоді, чи сподобалася мені Марічка. Як вона могла мені сподобатися, коли померла ще до мого народження? І схоже, що те запитання не було помилковим, а як натяк на щось, чого я не знаю. І як я тоді не звернув на нього увагу?
  Не знаю чому, але те запитання вселило мені надію на якесь чудо. І я знову з нетерпінням чекав на чергову відпустку.
  І ось ранок в селі, а переді мною на вулиці стадо кіз. Ще здалеку я впізнав знайомий силует моєї Марічки.
-- А чому ти вчора не прийшов? Я вже скучила за тобою.
  Неймовірна суміш почуттів заповнили мою душу до краю. Час для мене втратив свою сутність.
-- Марічко, тікаймо з цього села! Поїхали зі мною до міста.
-- Я не можу. Я пообіцяла людям ціле літо пасти кіз.
  Врешті я вмовив Марічку поїхати зі мною до міста. Там ми і одружилися. А наступного літа вирішили відвідати село, щоб забрати деякі речі. Чесно кажучи, в те село мені не хотілося їхати.
  Село жило своїм життям. Поки ми вантажили речі в машину, прохожі односельці віталися з Марічкою і розпитували про її життя.
  Коли вже був час їхати, Марічка довго не виходила з хати. Я заглянув туди, але в хаті нікого не було…
-- Ви не бачили Марічку?
-- Яку Марічку?
  Це було якимось неймовірним жахом. А з іншої сторони вулиці сиділа та сама бабуся і усміхалася.
-- Не турбуйся, синку. Марічка тут не причому. Вона звичайна дівчина. Просто наше село загубилося в часі. Приїжджай наступного літа і забереш свою Марічку. Розумію, рік для тебе буде не простим.
  Рік я прожив, як у кошмарному сні. І ось моя машина знову біля подвір’я Марічки. І ось вона сама виходить з хатини.
-- Ніби все взяла. Можемо їхати.
  І ми поїхали, а я заприсягнувся ніколи не пускати Марічку до того села.
  Живемо ми щасливо. Якось проїжджаючи тим селом, звісно без Марічки, мене здивував його вигляд. Це було типове виселене чорнобильське село. Подвір’я поросли високими деревами і за ними ледь проглядувалися хати. Деякі з них зовсім розвалилися.
  Час забрав це село з собою. Його вже практично не було. Може це й на краще. Адже часові аномалії нічого хорошого не несуть.
    Микола Казкар.