Грибне місце.

  Не зважаючи на те, що Оля народилася і зростала в місті, її улюбленим місцем було сільське подвір’я рідної бабусі. В тіні великої груші вона зачитувалася книжками, насолоджуючись п’янким повітрям з неповторним запахом квітів і бабусиної городини.
  Після теплих літніх дощів Оля йшла до лісу на своє улюблене грибне місце.  Одначе їй завжди псували настрій  корінці від зрізаних грибів. Мабуть це грибне місце було не тільки для неї улюбленим. І у Олі визрів авантюрний план вирішення даної проблеми.
  З давніх часів повелося, що тутешні сільські мешканці боялися лісових мавок. Мов, заманюють вони до себе і людина більше не повертається додому. А молодих хлопців вони обплітали своїм довгим волоссям і душили в міцних обіймах. І Оля вирішила зіграти в лісі роль такої мавки.
  Макіяж і відповідне вбрання не було проблемою, бо Оля в місті відвідувала театральний гурток, і навіть одного разу грала роль лісової мавки. Просту мотузяну гойдалку вона попросила зробити свого дідуся. Той довго сміявся над задумкою Олі, але присягнувся мовчати, як риба.
  На подив Олі її витівка спрацювала навіть ліпше, ніж вона очікувала. Побачивши лісову мавку на гойдалці в довгій білій до п’ят сукні, сивим волоссям на плечах і з чорними очима, як провалля, збирачі грибів бігли геть від проклятого місця, немов за ними гналися вовки.
  Чутки, що в одному урочищі з’явилася неприкаяна лісова мавка, блискавкою рознеслася по селу. А ті, що не повірили, потім шкодували про свою безпечність. І більше ніхто не наважувався йти туди по гриби.
  Жартівлива витівка Олі вдалася на її радість і гордість за свої акторські здібності. А місце на гойдалці так сподобалося, що вона днями з книжкою в руках проводила там в лісовій тиші і прохолоді літніх днів. Вбрання мавки одягала за звичкою і на випадок зустрічі з не віруючими в казкове лісове життя. Нічого ходити до її грибного місця.
  Та одного разу молодий хлопець не став втікати від Олі, яка гойдалася у вбранні мавки. Він був засмучений і без кошика. Явно не збирач грибів. Зупинившись поодаль, він явно хотів звернутися до буцімто мавки, але не наважувався. І це збентежило Олю.
-- Що, юначе, тебе привело в заборонене для людей місце?
-- Розлюбила мене моя дівчина. Світ мені не милий. Краще я помру в обіймах лісової мавки, чим житиму далі.
  Оля здогадалася, що це той самий Іван, про якого говорили люди, що він закохався в вітряну дівчину. Попереджали ж його, але кохання сліпе. А в той же час хороша дівчина Галя була закохана саме в нього. Ех, хлопці, хлопці, тягне вас до тих, хто красиво танцює і голосно сміється, а справжніх добрих дівчат не помічаєте. Так думала в цю мить Оля і підбирала слова втіхи для Івана.
--Слухай, Ваню, невже ти думаєш, що можна прожити спільне життя з тією, в якої одні втіхи на думці?
-- Звідки ти знаєш моє ім’я?
-- Ти забув з ким розмовляєш?
-- Вибач. Але як же мені бути?
-- Зверни увагу на дівчину Галю. До речі, вона в тебе закохана.
-- Це точно? Ой, ще раз вибач. Галя дійсно хороша дівчина. То я побіг!
-- А як же померти в обіймах лісової мавки?
 Останню фразу Іван зрозумів правильно, як жарт, бо навіть не оглянувся. Це вперше, коли від Олі в образі мавки людина бігла не від страху, а окрилена надією. І Оля аж запишалася собою. От тільки б її грибне місце не постраждало. А то так люди і мавок перестануть боятися.
  Побоювання Олі виявилися не безпідставними. Одягатися у вбрання мавки Оля більше не стала, а просто ходила до улюбленої лісової гойдалки, щоб в тиші читати цікаві книги. І хоч збирачі грибів обходили те місце десятою дорогою, але одного дня біля Олі знову з’явився молодий хлопець.
  Хоч в місцеві психологи йди, -- подумала Оля.
-- А де лісова мавка?
-- І тобі доброго дня. Що, теж хочеш померти в обіймах  лісової мавки?
-- Вибач, і тобі доброго дня. А чому відразу померти?
-- Та шукав тут один казкової смерті в обіймах мавки.
-- Ти про Івана? Так він зараз з Галею і вони щасливі. А сама то звідки про Івана знаєш?
-- Так може я і є та лісова мавка.
-- Не схожа ти на мавку. Та ще й з книгою в руках. У мавок є своя бібліотека?
  Від останньої фрази хлопця Оля засміялася. Її сміх теплою хвилею прокотився по душі юнака.
  Слово за слово, і Оля з Миколою не помітили, як  наступив вечір. Вони врешті рушили по лісовій дорозі до села. А за ними услід дивилися троє сестриць справжніх мавок. Вони давно спостерігали за цікавим  дійством, яке організувала Оля.  І навіть в чомусь їй заздрили.
-- Як думаєте, сестриці, вони подружаться?
-- І подружаться, і одружаться. Ти ж бачила, як блищать їх очі.
-- Я перша гойдаюся на гойдалці!
-- А я друга!
  В лісі можна було побачити пусту гойдалку, що розгойдується без вітру. Але в те місце майже ніхто не заходив, бо кожен боявся зустріти лісову мавку.
    Микола Казкар.