Життя у подарунок.

  Коли Марічка чекала на дитину, її стан здоров’я неочікувано погіршився. Спочатку всі думали, що це пов’язано з її вагітністю. Але лікарі поставили невтішний діагноз. Сказали, що їй залишилося жити один місяць, максимум два.

  Її чоловік Петро ходив темніший темної ночі. І одного разу, як здалося зовсім недоречним, сказав своїй матері, що його по роботі відправляють в тривале відрядження.

– Ну як же так, синку. У тебе дружина присмерті, а ти про роботу думаєш.

– Все буде добре, мамо. Потурбуйся про мою Марічку.

  І Петро поїхав, незважаючи на сльози матері і невимовний сум своєї дружини.

  А через декілька днів Марічці стало краще. Рум’янець повернувся на її обличчя, і вона навіть намагалася робити деяку роботу. Сусіди казали, що таке буває, що то короткочасна ремісія. Але хай в своїй надії побуде щасливою хоч би декілька днів.

  Дні минали, а Марічка все більше ставала схожою на ту, якою вона була до захворювання. Лікарі були в повному шоці, коли ніяких ознак хвороби у своєї пацієнтки більше не побачили.

  Петро щодня дзвонив і Марічці, і своїй матері. Але кожного разу дзвінки Петра були коротшими, зіславшись на втому по роботі. А одного разу він сказав, що його відправляють у таке місце, де зв’язку не буде.

  Ні дружина, ні мати Петра, перебуваючи у невимовній радості від одужання Марічки, не придали цьому особливого значення. Але Петро їм  більше  так і не подзвонив.

  Односельчани говорили, що ймовірно, коли захворіла цого дружина, він знайшов іншу, а потім вже не міг повернутися. А коли пройшло більше півроку, і в Марічки народилася красуня донечка, то в цю версію повірила і вона. Лише мати  ще зберігала надію і все гляділа на хвіртку, чи не переступить поріг двору її син.

  Одного разу до них завітала сусідка, щоб поговорити про життя сільське.

– Знаєш, Василино, я на днях була у відьми. Ну, ти ж знаєш, що в мене вже друга корова здохла, а це явно не просто так. Так ось, та відьма чомусь мене спитала, як живе ваша Марічка і її донечка. Я їй кажу, що сталося чудо, і Марічка повернулася до життя, і що в неї все гаразд. А вона мені, уявляєш, що сказала? Що то не чудо, а подарунок чоловіка Марічки. Ніби життя можна подарувати.

  Василина стала блідою і все зрозуміла. Вона чула, що відьми можуть перекласти хворобу на іншу людину. Але в цьому випадку хворобу своєї дружини взяв на себе Петро, подарувавши життя своїй коханій і своїй майбутній донечці.

  Сльози текли по обличчю матері, яка враз втратила надію будь коли побачити свого сина. Але невістці вона нічого так і не сказала.

  Йшли роки, маленька Оля підростала. Одного разу, коли їй було п’ять років, Оля повернулася з прогулянки з красивою лялькою.

– Доню, де ти взяла цю ляльку?

– Мені ляльку подарував мій тато. Я його впізнала по фотографії на твоєму столі. У нього на носі була така ж смішна темна цяточка, як і на фото. Він вибачився, що не може жити зі мною поруч, і що він зараз на небі.

  Перше, що подумала Марічка, то це те, що її Петра совість замучила, і він вирішив побачити свою дитину.

– Олю, а в яку сторону він пішов?

– Він нікуди не пішов. Тато спочатку став прозорим,  а потім зовсім зник. А ще він казав, що щасливий від того, що завжди може за нами спостерігати з неба.

  Від цих слів душу Марічки переповнили такі почуття, яким і слів важко підібрати. В ці хвилини вона зрозуміла чиє життя було подароване їй і її донечці. Марічка подивилася вгору і усміхнулася. І їй здалося, що вона на мить побачила у відповідь усмішку свого чоловіка.