Сурогат

СУРОГАТ

            Останнім часом вона не  любила нічого штучного: ні свинячих  сосисок без вмісту м’яса, ні згущеного молока із додаванням цинку, ні масла з ацетоном – сурогату, одним словом.

            Вона намагалася зрозуміти тих людей, які заміняли свої почуття сурогатом. Молодих дівчаток, які шукають  багатих старих татусів. Ладних продатися, щоб тільки поніжитися в розкошах, ні в чому собі не відмовляючи… В’янучих жінок, що добровільно саджають  собі на плечі молодих альфонсів-нероб. Морхлих,  потворних, старих чоловіків, які купують собі молодих коханок, щоб штучно продовжити молодість. «Дурні, - думалося їй, - кожен вік несе свої принади, і його треба зустрічати гідно…»  Вона не погоджувалася з тим, що у багатьох сім’ях подружжя терпить  одне одного лише тому, що немає де жити чи ж заради дітей. А навіщо? Так і живуть поруч зовсім чужі люди, їдять одне одного,  потопаючи у щоденних сварках, висуваючи одне одному якісь мізерні вимоги: «ти мені повинен те», «ти мені повинен се»… А потім поступово починають ненавидіти не тільки своїх близьких, але й увесь світ. Як часто вона чула скигління серед знайомих: «Мене знову звільнили,  бюрократи! Вони ще не знають, кого втратили! Будуть ще просити, але назад не повернуся!» Амбіції, нереалізовані бажання, невпевненість у собі…

            Із своїм екс-чоловіком вона прожила сім років. Як у казці – чим далі, тим страшніше. Одного дня йому залишила квартиру, собі дітей - та й порвала кайдани. Час від часу він їй телефонував, особливо, коли впадав у депресію.

            - А що  мені робити у цій сраній країні,  де для мене  немає гідної роботи? – кидав чергову фразу на її запитання, чому знову не працює.

            Десь далеко в душі вона  раділа від того, що уже не живе з ним.  Хай тепер інша вислуховує численні рацпропозиції генератора ідей,  де виконавцем була неодмінно вона, а він – «при ній», за нею.

            Пізніше зустріла чоловіка своєї мрії – старшого від себе, небатослівного, мудрого, виваженого в словах та діях. Подумала: «Цей – не сурогат!» Інакше б не було щасливого безсоння, млосного очікування коханого, рваних простирадл, червоних троянд і… ще багато чого. Вона почала писати вірші, звичайно ж, про нього, для нього.

            Через півроку збагнула, що сурогати бувають замасковані, дуже близькі до якісних, справжніх. Її обранець мав сім’ю. Давно. Значить, брехня, крадіжка, підміна… Бо як же тоді «не чини перелюбу»?

            Сурогат… А що ж воно справжнє? Колись вона влітку любила спати на балконі. До неї усміхалися зорі, вітер пестив волосся, обдував тіло… Їй здавалося, що подорожує невідомими зоряними шляхами. Про це мала необережність сказати комусь із сусідів – і пішли гуляти плітки: «Отож, чоловіків прямо на балконі приймає!» - «Не може бути!» - «І що вони такого в ній знайшли?!» - «Та, мабуть, приворожила чимось…»

            Плітки – також сурогат, бо не від щасливого життя народжуються, а від дефіциту любові. Вона це розуміла, але чомусь спати на балконі більше не лягала. У неї начебто відняли казку або чисту дитячу мрію. У глибині душі хотілося, щоб її хтось пожалів. Погладив по голові чи що. Але їй рідко співчували.  Одного разу в її присутності директор сказала:

            - Мені так жаль Аллу Іванівну…

            - Чому? – запитала.

            - Так її ж чоловік покинув!

            - Я теж живу сама. А мене вам не жаль? – вихопилося в неї.

            - Ні! – одрізала начальник. – Тебе не жаль.

            - Чому? -   не могла збагнути.

            - Ти ж сильна!

            «Сильна… Що ж, «я на гору круту крем’яную буду камінь важкий піднімать...» -  міркувала вона, зручно вмощуючись на своєму затишному балконі. Як же давно вона тут не спала…

            Жінка дивилася у небо і думала, що там, серед зір, нема ніякого сурогату. Адже зірки цінніші від золотих монет. Слава Богу, їх не можна ні продати, ні купити. За них не вбивають. А яке натуральне небо – не розбавлене ні цинком, ні ацетоном…

            У природі все справжнє. Природна навіть зозулька, що підкидає своє дитя іншій матері-птасі, рятуючи його від смерті. Натуральний лев, що стає на захист левиці, лебідь, який гине, втрачаючи пару… Це ми, люди, деградуємо, поступово дозволяючи собі бути сурогатними – матерями, батьками, дітьми; виготовляючи й вживаючи сурогатні напої, їжу; замінюючи свої натуральні груди на силіконові; читаючи сурогатні книги бузин, іздриків, донцових; переглядаючи чергові мильні опери на телебаченні.

            «Людино, людино, куди ж ти котишся? У яку безодню?» - уже засинаючи, думала вона.