«Співочий Степ»

Українська пісня є неоцінимим скарбом нашого народу, червоно-чорною ниткою, душею і духом, постійним живим зв’язком поколінь української нації. Зв’язком, як казав Тарас Шевченко, «…і мертвих, і живих, і не народжених». Пісня лікує душу, бадьорить тіло, дає наснагу та поштовх до позитивного, гармонійного збагаченого теплом любові життя людини. Допоки є пісня, є любов, є надія, є Україна, є віра в добро й світле майбуття.

 Хоровий спів завжди був та є одним з видів колективної виконавської діяльності, який сприяє не тільки розвитку співочої культури, а й підвищує загальний та музичний розвиток, виховує духовну культуру, сприяє становленню світогляду, формуванню майбутньої особистості.

18 травня 2013 року, вже втрете, в селі Скельки Василівського району Запорізької області зібрав навколо себе друзів обласний фестиваль дитячого хорового мистецтва «Співочий Степ».

Організаторами конкурсу було Запорізьке обласне Товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Підтримку надавали департамент освіти і науки, молоді та спорту Запорізької облдержадміністрації та Класичний Приватний Університет (ректор — Віктор Огаренко).  Головним завданням фестивалю було залучення дітей сільських шкіл області через пісню, шляхом їх прямої участі у фестивалі, до української культури та духовності.

Проведення обласного фестивалю дитячого хорового мистецтва «Співочий Степ» є унікальним явищем на Запорізькій землі. Ідея його проведення виникла не на пустому місці. Річ у тім, що ЗОО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка перейняли досвід Сумщини, де просвітянин, народний артист СРСР та України, професор Української Музичної Академії Анатолій Мокренко за підтримки Сумської облдержадміністрації, ось вже більше десяти років поспіль проводять обласний фестиваль сільських хорових колективів «Співаймо Разом». Запорізька «Просвіта» підтримує тісний зв'язок з метром А. Мокренко. Це надихає і дає можливість з більшою користю служити дітям, яким колись ми передамо нашу життєву естафету.

Конкурс відбувся. З радістю повідомляємо, що переможцями третього обласного фестивалю сільських дитячих хорових колективів «Співочий Степ» став хоровий колектив хлопчиків Азовської ЗОШ І-ІІІ ст. Якимівського району (художній керівник — Янєв Анатолій Семенович). Друге місце достойно посів хоровий колектив Чернігівської загальноосвітньої школи-інтернату «Дзвіночок» (художній керівник — Зикун Дмитро Вікторович). Третє місце було присуджено старшій групі хорового колективу «Веселі нотки» Матвіївської ЗОШ-інтернату (художній керівник — Осипова Олена Анатоліївна). Диплом «Глядацьких симпатій» отримали наймолодші учасники фестивалю — молодша група хорового колективу «Веселі нотки» Матвіївської ЗОШ-інтернату (художній керівник — Осипова Олена Анатоліївна).

Гостями фестивалю був зразковий колектив бандуристів та вокальний ансамбль «Сузір’я» центру дитячої та юнацької творчості Василівської районної ради міста Василівка. Пізнавально-розважальну програму (ігри, хороводи, майстер-класи: лялька-мотанка, обереги) показав фольклорно-обрядовий колектив «Оріани» (художній керівник — Наталя Лук’яненко, м. Запоріжжя).

Просвітяни достеменно знають, що дорослі просто зобов’язані займатися питаннями духовного та культурного розвитку нашого козацького краю, вболіваючи за долю підростаючого покоління. Тому висловлюємо велику подяку всім членам організаційного комітету та кваліфікованому журі фестивалю. Низький уклін спонсорам фестивалю: Олегу Шостаку — керівнику провідної української компанії з виробництва кухонного посуду “БІОЛ», м. Мелітополь; Ярославу Пенгрину — директору ТОВ «Прогрес» м. Розівка; інформаційним спонсорам — ТРК "Запоріжжя", «Слово Просвіти», «Субота плюс», «Запорізька правда», «Дніпрові пороги». Впевнені, що без допомоги всіх перерахованих осіб та організацій проведення заходу на належному рівні було б неможливе.

Про фестиваль є безліч позитивних відгуків, як в Запорізькому краї, так і за межами нашої області, тому з метою подальшої систематизації патріотичного виховання населення, розвитку хорового мистецтва, долучення сільських дітей до гуртового співу та виховання підростаючого покоління в дусі українських народних традицій, Запорізьке обласне об'єднання ВУТ "Просвіта" ім. Т. Шевченка звертається до всіх небайдужих з проханням приєднуватися до організації проведення обласного фестивалю сільських дитячих хорових колективів «Співочий Степ». Адже метою фестивалю є не скільки майстерність та професіоналізм, скільки долучення якомога більшої кількості сільських дітей до гуртового співу. Фестивалю три роки. Започатковано конкурс у той час, коли культура на селі (зокрема традиції хорового співу) не має тих можливостей, які має сучасне місто (музичні й художні школи).

Висловлюємо свою стурбованість стосовно того, що з тих чи інших причин (інертність мислення, неналежне бажання працівників освіти деяких районів працювати для духовного збагачення дітей; ненадання транспорту; недостатня поінформованість сільських закладів освіти; недостатнє фінансове забезпечення) діти не всіх сільських районів Запорізької області мали можливість стати учасниками фестивалю «Співочий Степ». Як результат, через «дивний» збіг обставин не всі бажаючі хорові колективи змогли приїхати до с. Скельки і приєднатися до «співучої родини».

І все ж, розуміючи нагальну необхідність підняття культурного рівня на селі, сподіваємося на те, що з кожним роком якомога більше дітей (принаймні по одному колективу від району) будуть мати можливість долучитися до духовних джерел через пісню, ставши повноправним учасником фестивалю.

Фото 1 – Переможці фестивалю хоровий колектив хлопчиків Азовської ЗОШ І-ІІІ ст. Якимівського району

Фото 2 – Засновник фестивалю Олег Ткаченко разом з фольклорно-обрядовим колективом «Оріани»

 «Січовий шлях«Просвіти»»

Сьогодні 09листопада 2012року о 12-00, в День української писемності та мови з Запоріжжядо Києва з акцією «Січовий шлях «Просвіти»» вирушив голова ПравлінняЗапорізького обласного об’єднання «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, член січовогодуховного братства Олег Ткаченко.

ОлегВалентинович планує пройти відстань 560 км за 29 днів, на своєму шляху відвідавшиблизько ста населених пунктів і прибути до головпоштамту м. Києва через місяць8 грудня 2012року о 12-00, в День 144- річницістворення «Просвіти».

Мета акції  «Січовий шлях «Просвіти»» принести з Запоріжжядо Києва дух Хортиці, дух Січі і зареєструвати в секретаріаті новообраноїВерховної Ради України «Вимоги» Вих. 09/14 від 07 вересня 2012року:«Розпалюванню міжнаціональної ворожнечі та міжетнічному протистоянню –поставимо надійний заслон, друге, це донести нашим співвітчизникам, основнегасло акції – що «МИ УКРАЇНЦІ» незалежно від національної, політичної тарелігійної приналежності і не треба політиканам нас ділити, ми одна монолітнаукраїнська родина, а українська нація нарешті повинна взяти на себевідповідальність за долю держави і кожного з нас. Ще Олег Валентинович хочеподивитися на нашу неньку Україну очима пішого мандрівника-паломника – як живеУкраїна по обидві сторони Січового шляху.

Шлях пролягаєЗапорізькою – Дніпропетровською – Полтавською – Кіровоградською – Черкаською -Київською областями та м. Києвом у кожному населеному пункті будуть проходитизустрічі та збиратися підписи на підтримку «Вимог». Перша велелюдна зустрічвідбудеться незабаром, після мандрівки чисельними селами, 11.11.2012року о16-00 планується зустріч-братання на мітингу біля пам’ятника Тарасу Шевченку вмісті Дніпропетровську.

Первая картинка черно-белая, но человеческий мозг способен раскрасить ее!!!

С. Сисоєв

Знову мені тривожно,

Наче жду іспит в школі.

Вимкнуть неспокій можна

Марно мить оборони,

Бо все одно постука

Вічна душевна мука.

Часу зламавши коди,

В крапку зібравши простір,

(Може, і явно?) гості.

Пустять до мене всіх їх

Стіни і двері хати.

Я тим гостям не смію

Навіть в думках збрехати.

Прийдуть у дощ і в спеку

І не дадуть заснути

Тіні забутих предків,

Тіні богів забутих.

2

Вийдуть, немов з туману,

Вже й не боюсь зустріти –

Перед очима стануть

Тіні старого світу.

Там від свободи п’яні,

Мчать, мов казкове диво,

В дикім степу тарпани

З вітром у довгих гривах.

Там мій далекий предок,

Гідний обранець долі,

Рід засіває щедро

На оріянським полі.

Там на  гончарнім крузі

Пише листа, як пісню,

Нам ясноокий, русий

Мудрих волхвів завіти

В єдності  учать жити

З Весела віщим словом.

Вишивка з кодом Роду,

Писанка з кодом Світу –

Аж забиває подих,

Крові вулкан – навиліт,

От-от розірве вени.

То у моєму тілі

Їхні озвались гени.

Тіні забутих предків

Ніби питають: доки?

Тіні забутих предків –

Ніби безмовний докір.

Дивляться пильно в душу

Тіні богів забутих.

Знаю: порвати мушу

Віри чужої пута.

Візьмут не кров у жертву –

Приймуть мою спокуту

Тіні забутих предків,

Тіні богів забутих.

Будять моє сумління,

Долю міняють круто

Предків забутих тіні,

Тіні богів забутих.

І поборовши сутінь,

Після віків опали

Тіні богів забутих

Знову життям заграли.

Віра Коваль

http://vkontakte.ru/album30460859_134599510

Помогите нашему приюту!

Путник огорчился, потому что жажда мучила его нестерпимо, но в одиночку пить не стал, а поблагодарил стража и пошел дальше. Долго шагали они вверх по склону и совсем выбились из сил, но вот наконец увидели некое поселение, обнесенное покосившейся и ветхой деревянной оградой, а за ней - не мощеную дорогу, с обеих сторон обсаженную деревьями. В тени одного  из них лежал, прикрыв лицо шляпой, какой-то человек и, по всей видимости, спал.

- Здравствуй, - поздоровался путник. Тот молча склонил голову в знак приветствия.

- Я, мой конь и моя собака умираем от жажды.

- Вон за теми камнями есть источник. Пейте вволю. Путник, конь и собака пошли к источнику и утолили жажду.

- Ничуть не бывало; на самом деле они оказывают нам большую услугу. У них остаются все те, кто оказывается способен предать лучших друзей.

Целыми днями женщина любовалась птицей, показывала предмет своей страсти подругам, а те говорили: «Теперь у тебя есть все». Но странные дела стали твориться в душе этой женщины: птицу она заполучила, приманивать ее и приручать больше не было нужды и мало-помалу угасал интерес к ней. Птица же, лишившись возможности летать — а в этом и только в этом заключался смысл ее бытия, — облиняла и утратила свой блеск, стала уродлива, и женщина вообще перестала обращать на нее внимание: только следила, чтобы корму было вдоволь да чтоб клетка чистилась.

я купила масло. У нас теперь много масла...

Когда я открываю дверь твоей квартиры, Мефистофель приветствует меня мяуканьем. Не думаю, чтобы это была радость. Скорее, удовлетворение, что его покормят. Потом он бежит на кухню и трется обо все четыре ножки стола. Я кладу ему на блюдце еду и наливаю в мисочку молоко. А потом прислоняюсь к холодильнику и рассказываю ему, что опять по тебе скучала. Правда, не похоже, чтобы это производило на него какое-нибудь впечатление. Наверное, Мефистофель притворяется. Он тоже по тебе скучает. Но, должно быть, вечерами сильнее, чем утром. Как и я. Я тоже сильнее скучаю по тебе вечерами. А особенно ночами.

Поэтому вечером я не возвращаюсь в Бруклин, а с работы иду к тебе домой и встречаю другого консьержа. Того самого, лысого худого старичка, который впустил меня в твою жизнь и в твою постель в тот, первый раз. Он не разглядывает мои права, а смотрит прямо в глаза. Поэтому, идя к лифту, я стараюсь как можно лучше вилять бедрами.

Вечером Мефистофель мяукает совсем иначе. И не бежит на кухню, а запрыгивает на твое радио и смотрит на меня. Сначала я подхожу к нему и шепчу ему на ушко твое имя. Это его успокаивает. Потом сажусь в кресло, включаю лампу, ставлю Шумана и читаю газеты. Я хочу знать всё об этой твоей войне. А больше всего хочу прочесть, что она закончилась и ты скоро вернешься домой. Иногда я читаю вслух, для Мефистофеля. Я думаю, он тоже хочет, чтобы закончилась война.

Два раза в неделю я беру такси и еду после работы в «Вилледж Венгард». Заказываю два бокала вина, иногда и еще два. А бывает, что и больше. Слушаю вместе с тобой джаз и только потом возвращаюсь к тебе, обычно слегка под мухой. Тогда я прижимаюсь губами к зеркалу в нашем лифте. И бегу по узкому коридору к твоей квартире. И забираюсь в душ, где ты тоже со мной. Иногда я становлюсь под душ прямо в одежде, чтобы ты мог меня раздеть. Бредфорд, я обожаю, когда ты меня раздеваешь! Хотя ты сделал это один-единственный раз...

Потом я, голая, ложусь в твою постель. Завожу будильник на три или на четыре (не могу вспомнить, в котором часу он зазвонил той ночью), а когда он звонит, встаю и иду на кухню, чтобы сделать для тебя бутерброды. Утром я кладу их себе в сумку и забираю с собой. Мое платье по утрам иногда бывает еще влажным. Поэтому я держу в твоем шкафу два других, на смену. В полдень я сижу на скамейке в Центральном парке, ем бутерброды и рассказываю о тебе деревьям. Я верю, что каким-то мистическим образом ты слышишь это и ощущаешь мое присутствие. Из парка я возвращаюсь на работу, смотрю на вырезанную из атласа карту Европы, которую приколола кнопками к стене, и гадаю, где именно растут твои деревья.

Два дня тому назад я пережила что-то вроде шока. Ночью в твою квартиру вошел пожилой мужчина. В первый момент я хотела было вызвать консьержа. Но когда он отправился прямиком на кухню, передумала. Мефистофель разволновался куда больше. Потом этот мужчина рассматривал фотографии на твоем письменном столе. Наконец он включил пластинку на твоем граммофоне и сел в твое кресло. Он не заметил, что я лежу в постели. А я старалась не дышать. Укрылась с головой одеялом, а потом, когда музыка зазвучала громко, осторожно высунула голову. В этот момент мужчина заплакал. Потом встал, выключил свет на кухне и ушел. Мефистофель тут же прибежал ко мне, мы крепко прижались друг к другу, и я перестала бояться.

Утром я сняла с Мефистофеля ошейник. Куплю ему новый. Этот слишком жесткий и жмет ему. Я засунула в конверт это письмо и перевязала его ошейником. Мефистофель обрадовался. Я поняла это по движениям его хвоста. Он, наверное, не любит ошейников. Видимо, как и ты. Я никогда не надену на тебя ошейник. Мужчины в ошейниках все равно не возвращаются к своим женщинам. А я хочу, чтобы ты возвращался. Ко мне. Будь свободным, но просыпайся утром рядом со мной. И совсем не обязательно в три или четыре...

Вчера в обеденный перерыв я пошла в твою редакцию. Я решила, что это полезная пешая прогулка. Мне хотелось думать о тебе, и чтобы меня никто не отвлекал. Нью-Йорк становится совсем другим, когда я думаю о тебе. Шел снег, но сквозь тучи пробивалось солнце, а я думала о том, какой снег и какое солнце видишь в этот момент ты.

Как только я произнесла в приемной твою фамилию, появилась какая-то толстушка. Ее, кажется, зовут Лайза. Или что-то в этом роде. Когда я положила конверт на стол в приемной, Лайза тут же схватила его и прижала к своему огромному бюсту. Мне показалось, что она не хотела, чтобы к конверту прикасалась молодая секретарша. Не знаю, откуда, но Лайза знала мое имя. Она пообещала, что немедленно «передаст письмо вместе с другой обширной корреспонденцией редактору Стэнли Бредфорду, который временно пребывает в Европе». Она мне понравилась.

Если Лайза передала тебе мое письмо «вместе с другой обширной корреспонденцией», пожалуйста, поблагодари ее – и от меня тоже. Потому что я очень хочу, чтобы ты знал, что я думаю о тебе. Практически постоянно.

Дорис

И вот в один из дней она наконец приблизилась к нему и спросила, зачем он день за днем выходит в море, если улов его так мал. Молодой рыбак ответил, что каждый день он продает эту рыбу на рынке, чтобы купить лекарства и еду для своей больной матери. Нимфе захотелось помочь юноше, и она сделала так, что улов его становился богаче день ото дня, а доход — все выше. Мать юноши вскоре поправилась, и тогда он рассказал ей историю своей встречи с нимфой. Мудрая женщина тут же отправила сына просить девушку стать его женой. Нимфа согласилась, ведь она давно полюбила рыбака. Они поженились, зажили счастливо, и вскоре у них родился сын. Но небесный царь узнал об этой истории и послал своих стражей, чтобы вернуть непокорную нимфу в небесное царство. Они схватили ее и заточили в башню.

Там, тоскуя по любимому мужу и сыну, нимфа проливала горькие слезы, которые капали прямо в океан, попадали в раскрытые створки раковин и превращались в прекрасные жемчужины. Сердце рыбака было разбито: он уже не мог работать, как раньше, улов его становился все меньше и меньше, и семья стала голодать. От очаяния и тоски по возлюбленной он пришел на то место, где впервые встретил ее, и бросился в океан, чтобы покончить с жизнью. Оказавшись под водой, он открыл глаза и в лучах солнца, пробивающихся через толщь воды, увидел тысячи сияющих и прекрасных жемчужин, которые были похожи на глаза его жены. И тут он услышал слова нимфы, долетевшие с небес: «Любимый, я никогда больше не смогу вернуться к тебе. Эти жемчужины — мои слезы. Возьми их с собой, и они помогут тебе вырастить нашего сына». Рыбак собрал жемчужины и, продав некоторые из них, надолго обеспечил свою семью. Он до конца жизни помнил о своей пропавшей жене и оставался верен ей, а драгоценные жемчужины всегда напоминали ему о глазах любимой… Так, согласно этой прекрасной и грустной легенде, в Таиланде появился жемчуг.

І життя моє піде мрякою,

Ще для когось відьмою, коброю,

А між іншим, якщо відверто,

То була я дурною і доброю

Безборонною і несинхронною.

Всіма ліктиками і галактиками.

І не знало міщанське кодло

Коли я захлиналась лихом

Люди будьте взаємокрасивими!

Ліна Костенко

Вместе гуляли в саду.

- "Знаешь, Алина, мы платьица скинем,

Будем купаться в пруду?"

Пальчиком тонким грозя,

Строго ответила девочка в синем:

- "Мама сказала - нельзя".

Девушка в красном и девушка в синем

Вечером шли вдоль межи.

- "Хочешь, Алина, все бросим, все кинем,

Хочешь, уедем? Скажи!"

Вздохом сквозь вешний туман

Грустно ответила девушка в синем:

- "Полно! ведь жизнь - не роман..."

Женщина в красном и женщина в синем

Шли по аллее вдвоем.

- "Видишь, Алина, мы блекнем, мы стынем,-

Пленницы в счастье своем..."

С полуулыбкой из тьмы

Горько ответила женщина в синем:

- "Что же? Ведь женщины мы!" (с) Цветаева М.

Заметка Светлой Мечты "Подруги" , почему-то напомнила мне этот стих моей любимой поэтессы 

Я цілу вічність чекав на тебе.

© ЯМамай 

Нет, не друзья. Кошка просто его замечала –.

Чуточку щурилась, будто смотрела на свет

Если, при встрече, он тихо шептал ей: «Привет»

Нет, не друзья. Кошка просто ему позволяла

Гладить себя. На колени садилась сама.

В парке однажды она с Человеком гуляла 

Он вдруг упал. Ну а Кошка сошла вдруг с ума.

Выла соседка, сирена… Неслась неотложка.

Что же такое творилось у всех в голове?

Кошка молчала. Она не была его кошкой.

Просто так вышло, что… то был ее Человек.

Кошка ждала. Не спала, не пила и не ела.

Кротко ждала, когда в окнах появится свет.

Просто сидела. И даже слегка поседела.

Он ведь вернется, и тихо шепнет ей: «Привет»

В пыльной Москве старый дом в два витражных окошка

©

Может быть поэтому не могу нормально спать , терзаясь сотнями вопросов

Так все ли к лучшему что происходит?

• Да, все к лучшему: 38%, 3 голоса
• Нет, все есть как есть: 13%, 1 голос
• От судьбы не уйдешь: 50%, 4 голоса
• Другое: 0%, 0 голосов