Білими пелюшками снігу сповита земля. 

Небесною лампадкою спалахнула перша зірка.

Святий вечір! 

Богородиця, юна та гожа, ніби квітка, сповила Святе Дитя й поклала до ясел. 

Народився не десь далеко в сиву давнину, 

а тут, сьогодні, в кожному серці, що відкрилося Божій Правді. 

И ради того, чтобы потом можно было о них кому то рассказать.               

 Я.Вишневский "Одиночество в сети"

На цей новий рік мені подарували парфуми. І сьогодні я пів години сиділа не відводячи носика від них. Я намагалась згадати. І згадала. Цей запах наздогнав мене з дитинства. В мене була така дитяча туалетна вода. Тільки зараз цей аромат схований у маленькій прозорій видовженій пляшечці з оранжевою кришечкою. А тоді він був у такій самій маленькій, прозорій, але круглій пляшечці з рожевою кришкою із намальованими зірочками. Я любила цей запах.

Зараз, згдавши його, моє серце забилось швидше і життя стало трошки яскравішим. Бо це так дивно знайти щось важливе для тебе. Знайти те що давно загубив. Я майже не пам'ятаю дитинство. Тепер я згадала ще одну важливу деталь, яку, сподіваюсь, вже ніколи не загублю.

От такі от маленькі дива трапляються зі мною. Дрібничка? Може. Але важлива

Була вражена. Пів ночі плакала, не могла заспокоїтись через море думок, що прийшли до мене. Через кілька днів дещо написала. Віднесла це в інститут. Тепер вирішила викласти тут. Це дещо більше ніж якась там "творча робота". Це душа що проривалась у літерах. Це душа що сказала "Пиши" і я написала. Не буду розповідати сюжет, він не має значення в даному випадку.

 Верона.

Вона вразила мене, змусила сміятись і плакати, плакати і сміятись. Я довго не могла знайти слів. Я забула слова. Напевно тому що вони не такі вже й важливі. Вона подарувала мені це. Це напевно найважливіше що тільки може зрозуміти людина за своє життя. Зрозуміти те як дарма я втрачаю час і що в моєму житті є тільки одне насправді цінне. Те чого я ніколи і ні на що не проміняю. Те що я готова боронити від усього. Те що неможливо зруйнувати бо одного дня відчувши це, ти ніколи не втратиш.

Капля за каплей струится серебряный свет.
Метка за меткой внизу растворяется тьма.
Стая за стаей проносятся станции лет...
Это зима, моя девочка, это зима.
Старая сказка про город на сером песке,
Вечная повесть о жизни, где смерти назло
Сердце заходится криком в беззвучной тоске...
Нам повезло, моя девочка, нам повезло.

Звёздочка ясной удачи нам светит в ночи,
В гнёздышке - белая ласточка. Мир невесом...
В ласковом небе растаял огарок свечи.
Это не сон, моя девочка, это не сон.
Всё будет так, как захочешь - ты только поверь!
Счастье возможно, и каждый, кто ищет, найдёт!
Бьётся и мечется сердце, как раненый зверь...
Это пройдёт, моя девочка, это пройдёт.

Всё, что нам нужно - всего лишь немножко тепла,
Звёздное небо и радуга в ярких цветах...
Чувствуешь - птица удачи раскрыла крыла!
Пусть будет так, моя девочка, пусть будет так!
Пусть золотая пурга нас по свету несёт,
С места срывая, лишая покоя и сна!
Ангел-хранитель в пути и, конечно, спасёт...

Скоро весна, моя девочка, скоро весна...

САПИРО ВИКТОР

Сьогодні осінь закохалась   у небо і цілий день з палкою ганяла хмари, що б ті не закривали неймовірно блакитні очі її коханого. Сьогодні осінь протирала сонечко, що б світло душі небесної гріло наше місто. Сьогодні осінь усміхалась, вона бігала і стрибала, як маленька дитина, ніби вперше, ніби востаннє. Так прекрасно...

Вона холодним вітром блукала по вулицях, розмітаючи бруд, і піднімаючи листя вгору, ніби намагаючись торкнутись неба. В цієї красуні не виходило, та вона не полишала спроб. Вона цілий день співала дзиньканням трамваїв, крильцями горобців, мявкотінням котів, і небо чуло це. Осінь малювала, зриваючи зайве з дерев вона оголяла їхні душі, що б її коханий бачив всю ту красу, що ховається під одягом.

А небо усміхалось у відповідь і пригортало осінь до себе, все намагаючись її спинити. Йому нічого цього не було потрібно, йому не були потрібні докази. Небо просто любило і просто хотіло бути поряд.

Користувач МеценаТ: Мир жалок лишь для жалкого человека, мир пуст лишь для пустого человека.
Л. Фейербах

25 сентября 1893 г.

     Мой дорогой, маленький мой Луи! Итак, все кончено. Мы больше никогда не

увидимся.  Помни это  так  же  твердо,  как  и я. Ты не  хотел  разлуки,  ты

согласился бы  на  все, лишь бы  нам  быть вместе. Но мы должны  расстаться,

чтобы  ты мог начать новую жизнь. Нелегко было сопротивляться и тебе и самой

себе, и нам  обоим  вместе...  Но я не жалею, что  сделала это, хотя  ты так

плакал, зарывшись в  подушки  нашей постели.  Два  раза ты  подымал  голову,

смотрел на меня жалобным, молящим  взглядом... Какое у тебя было пылающее  и

несчастное лицо! Вечером, в темноте, когда я уже не могла видеть твоих слез,

я чувствовала их, они жгли мне руки.

     Сейчас мы оба  жестоко страдаем. Мне  все  это кажется тяжелым  сном. В

первые дни просто нельзя будет поверить; и  еще  несколько месяцев нам будет

больно, а затем придет исцеление.

     И только тогда я вновь стану тебе  писать,  ведь мы решили, что я  буду

писать тебе время от времени. Но мы также твердо решили, что моего адреса ты

никогда  не узнаешь и мои  письма будут единственной связующей нитью, но она

не даст нашей разлуке стать окончательным разрывом.

     Целую  тебя в  последний  раз,  целую  нежно, нежно, совсем безгрешным,

тихим поцелуем --ведь нас разделяет такое большое расстояние!..

У каждого из них работа,
Обилье жизненных проблем.
О том, что замерзает кто-то,
Им думать некогда, совсем.

Дорога к чувствам перекрыта,
Во исполнение мечты.
Страдаем мы от дефицита
Обыкновенной доброты
                   Василий Алоев

Одного дня Вітер та Квітка полюбили одне одного. Влітку, під час сильної спеки Вітерець ніжно обдував Квітку своїм диханням, і їй ставало прохолодно та добре, навіть під літнім палким сонцем. Квітка ж, дарувала Вітру свій неповторний аромат, який він міг забирати з собою і ще довго насолоджуватись ним.

Так у коханні та злагоді прожили Вітер із Квітка всю весну та все літо. Оточуючі дивувались, та іноді навіть тихесенько заздрили їхньому щастю.

Але, одного дня, Вітру здалось цього замало. Йому захотілось такої любові якої ще ніхто не мав. Він подумав "Якщо я віддам Квітці всю свою пристрасть, всю свою любов, на яку я тільки здатен, то і вона подарує мені ще більше кохання натомість!"

І Вітер дунув на Квітку з усієї сили. Але Квітка не витримала такого пориву Вітру і зламалась під його тиском.

Вітер намагався оживити Квітку. Він ніжно огортав її своїм диханням кохання. Але все було марно.

Тоді вітер збожеволів і закричав

- Я подарував тобі всю свою любов, на яку тільки був здатен! Такого кохання ще ніхто не знав. А ти не відповіла мені взаємністю! Ти мене не любиш і ніколи не любила!

Вітер кружив і завивав навколо квітки, що мирно лежала на землі. На поляні піднявся справжній ураган. Але квітка вже не могла нічого відповісти.

Ніжність та терпіння допомагають коханню жити довше. Краще тисячу разів стриматись, аніж один раз зламати.

"Сказати "Я тебе люблю" займе декілька секунд, показати як - все життя."

Н.Гумилев

Среди бесчисленных светил
Я вольно выбрал мир наш строгий
И в этом мире полюбил
Одни веселые дороги.

Когда тревога и тоска
Зачем-то в сердце закрадется,
Я посмотрю на облака,
И сердце сразу засмеется.

И если мне порою сон
О милой родине приснится,
Я так безмерно удивлен,
Что сердце начинает биться.

Ведь это было так давно
И где-то там, за небесами...
Куда мне плыть, не все ль равно,
И под какими парусами.

человек человеку воздух
земля и цветок
дерево и огонь
от голоса твоего идет ток
прямо в мою ладонь
почему-то правую
а левая горяча
и я как воздух плаваю
у твоего плеча

Зізнаюсь вам чесно, колись я була дуже депресивною людиною з якою поряд знаходитись було, м’яко кажучи – важко.  Тому в мене було мало друзів, люди здебільшого обходили мене стороною. І правильно робили.

Та просто депресивний період життя пов’язаний з підлітковим періодом досить швидко змінився періодом важким. Виявилось я встигла нажити собі недругів. А тут ще й іншою мовою заговорила. Та саме в цей не простий час я отримала шанс. Одного дня, коли я їхала в маршрутці в свій ліцей, до групи людей яких бачити ну зовсім не хотілось (точніше хотілось нікого не бачити, сховатись в нірку і сидіти там), я відчула тепло в середині, в районі серця – тепло і любов до всіх всіх всіх. Той день напевно сильно перевернув і мене і моє життя, бо я й досі часто його згадую і дуже люблю розповідати про нього, адже це був день своєрідного просвітлення та початком нового етапу життя.

Після того дня я часто відчувала себе великим шаром який світиться з середини теплом і дарує його всім навколо. Тоді в мене з’явилось багато компаній людей з якими я із задоволенням проводила час. Та одного дня я зустріла свою другу половинку і все своє тепло спрямувала в одне русло. І все знову почалось. Звісно мені пощастило і поряд зі мною близька людина, та оточення якось віддалилось, мене перестали запрошувати та сумувати за мною, колись близькі друзі стали рідко дзвонити, а знайомі напевно зовсім забули.

А сьогодні я наштовхнулась на одну вправу, яка нагадала мені про все що я розповіла. І я з впевненістю можу сказати, що ця вправа точно діє і вона дуже корисна для кожної людини.

Отже, вправа:

Для початку, займіть зручне положення. Сядьте в крісло, або ляжте на диван. Головне, аби ви почувались затишно.  Після цього згадайте найприємніші моменти зі свого життя, це може бути перше побачення, перший поцілунок, враження від поїздки на природу, чи почуття задоволення після завершення якоїсь справи. Словом – будь що.

На другому етапі потрібно задіяти всі ваші вміння уявляти образи та відчуття. Уявіть в районі серця, сонячного сплетіння – маленьке золоте тепле сонечко – це ваша Любов.

Сонечко заховано в сундучок, де воно знаходиться під кришкою, яку треба обов’язково підняти та випустити сонечко назовні.

Воно починає освітлювати все в середині вас, ви починаєте світитись наповнюючись світлом, всі клітинки вашого тіла знаходяться у променях Сонця, ви стаєте суцільним світлом. Ви – світло, і світло яскраве, тепле, любляче.

Тепер уявіть того, кому ви думаєте дуже потрібна ваша Любов (загальні контури, без конкретних рис обличчя та фігури), і надсилаєте промінець свого сонечка йому. Цей промінчик прокладає місток між вашим серцем та його.

Цим світлом ви можете наповнити не одну людину, а  свій дім, свою роботу, будь яке місце, будь яку людину.

Роблячи цю вправу не поспішайте, нехай це завмає 15-20 хв. кожного дня, чи через день. І ви помітите результат. Жити стане трохи легше, ви будете менше дратуватись та злитись, вас менше чіплятимуть чужі уколи, а людям поряд із вами ставатиме все тепліше і приємніше. І вони обов’язково підуть на ваше світло аби зігрітись.

(Вправа взята в журналі "Психология для всех" перекладена та трохи вкорочена мною)

Читаю книжку і отримую море задоволення :)

"Обычно человек описывает свои ощущения при переживаниях: “на сердце кошки скребут”, “башню рвет” и т.д. — и на этом останавливается. Врач-психиатр, услышавший это, начинает думать, какую таблетку пациенту назначить. Психолог пускается в исследование конфликта в отношениях, который породил такое состояние. “Бабка” сразу определяет, что “сделали на смерть” и надо “порчу снимать”. Но редко или вовсе никогда страдалец не слышит уточняющих вопросов: “Сколько кошек? Цвет? Размеры? Начали рвать сердце одновременно или постепенно подключились? Стены башни толстые, тонкие? В ней собралось что-то газообразное, жидкое? Это похожее на массу, на твердое тело? Еще на что-нибудь?”"

Не все умеют падать

 "Рано утром, когда белка еще лежала в постели, в дверь постучали

- Кто там? - спросила она.
- Это я, - ответил голос. - Слон.
- Ты в гости? - спросила белка.
Несколько минут было тихо, а потом слон попросил:
- Давай потанцуем?
- Потанцуем? - переспросила белка. - Сейчас?
- А что тут такого?
- Да как тебе сказать, - ответила белка. - Вообще-то еще так рано.
- То есть ты не хочешь? - спросил слон.
Белка слегка задумалась и сказала:
- И где ты хочешь танцевать?
- Да хоть здесь, на ветке, прямо у двери, - ответил слон.
- Но там же совсем нет места!
- Значит, прижмемся друг к дружке, - решил слон.
- Да ведь тогда мы упадем вниз!
- Ох, - сказал слон. - Значит, ты не хочешь танцевать.
Белка вылезла из постели.
Потом она положила одну руку слону на плечо, а другую - на талию. Слон предупредил,
что сосчитает до трех, почесал в затылке и сосчитал до трех. Они сделали только
одно движение, оступились и полетели вниз. Опешив от удара, они лежали в мокрой
траве под буком.
- Дурацкая была затея, да? - спросил слон.
- Да что ты, - сказала белка. Она потерла шишку на затылке и подумала, что танцевали
они здорово."

Рыцари и Принцессы

Порой нам кажется, что не осталось на земле ни одного дракона. Ни одного храброго рыцаря, ни единой принцессы, пробирающейся тайными лесными тропами, очаровывая своей улыбкой бабочек и оленей.
Нам кажется, что наш век отделяет от тех сказочных времен какая-то граница, и в нем нет места приключениям. Судьба,.. эта дорога, простирающаяся за горизонт… призраки пронеслись по ней в далеком прошлом и скрылись из виду…
Как замечательно, что это не так! Принцессы, рыцари, драконы, очарованность, тайны и приключения… они не просто рядом с нами, здесь и сейчас, - ничего другого и не было никогда на земле!
В наше время их облик, конечно, изменился. Драконы носят сегодня официальные костюмы, прячутся за масками инспекций и служб. Демоны общества с пронзительным криком бросаются на нас, стоит лишь нам
поднять глаза от земли, стоит повернуть направо там, где нам было сказано идти налево. Внешний вид нынче стал так обманчив, что рыцарям и принцессам трудно узнать друг друга, трудно узнать даже самих себя.
Но в наших снах мы все еще встречаемся с Мастерами Реальности. Они напоминают нам, что мы никогда не теряли защиты против драконов, что синее пламя струится в нас, позволяя изменять наш мир, как мы захотим. Интуиция нашептывает истину: мы не пыль, мы - волшебство!

Ричард Бах “Мост через вечность”