Глава ix
- 14.09.15, 19:15
По лісу, стежкою кривою,
Що в’ється наче серпантин,
Ішов Василіч головою,
Хитаючи немов кретин.
Скінчився дощ, пташки співали
Десь заіржали два коня,
Крізь листя сонце простромляло
Своє проміння. Комашня
Гуділа і тинялась всюди,
Гадюки повзали в траві.
Вдихнув повітря на всі груди
Василіч, і у голові
Його дурній щось увімкнулось,
Бажання жити повернулось.
Подумав він: “На мене як,
Мівіна в принципі нічого
Стрункий привабливий кістяк,
Легка, граційна, довгонога.
А ніжна наче пелюсток
Тонкий духмяної лілеї.
І я під трохкіт ї’ кісток
Готовий вік дожити з нею.
А те що так вона смердить
То не біда – потроху звикну.
Її готовий я любить
Кожну хвилину, кожну мить,
Аж поки назавжди не зникну.
Мені ще рано помирати.
Я молодий і не жонатий,
І за усе своє життя
Ще не напився до пуття.
Ще до пуття не наїбався,
Ще не насрався, не наспався,
І в носі не наколупався.
А як помру то вороття
Мені назад уже не буде,
І не згадають злії люди
Мого недовгого буття.
Тому , велика тобі дуля,
Погана Смерте, не чекай
На мене. Ще моя зозуля
Життя не накувала край.
Я не впаду тобі в обійми,
Хоч виблюй всі свої мізки.
Вже краще до Мівіни в прийми
Полірувать її кістки.”
Василіч з усієї сили
Кудись лопату зажбурнув,
(Вона зі свистом полетіла,
так ніби Хрон був пердонув)
І наче кнур побіг кущами
Мівіну сватати, і піт
Стікав по пузу ручаями,
Бо біг він швидко мов джигіт,
Так ніби в жопу динаміт
Йому запхали й підпалили,
Летів, немов цапи на крилах,
Немов на роверах скопці,
Мов до крамниці покупці
Біжать із торбами на шиї,
Як потяг, що жене на Київ,
Немов до цвинтаря мерці…
ГЛАВА X
Мівіна в зашморгу висіла,
Гойдаючись в усі боки,
Граки летіли темнокрилі
Подзьобати її мізки,
Напитись донесхочу гною,
Який із рота витікав.
Такої страви запашної
Покуштувати всяк бажав.
Але облом спіткав неждано.
Роззявила дівчина рот
І голосом своїм органним
Промовила: “Оце так от!
Даремно я труси порвала,
Смерть вдруге не приходе’, ні.
Вона здається відцуралась
Від мене в ці ганебні дні.
О Боже мій, невже я буду
Страждати до кінця віків,
Страховиськом блукати всюди,
Нудитися серед степів?
Невже ніколи супокою
Мені у смерті не знайти
І залишатися гнилою
Аж поки Світ не знищиш Ти?”
Та раптом вискочило з гаю
На мацапуру схоже щось.
Усе брудне, штанів немає,
Гіллям обвішане як лось.
Воно підбігло до Мівіни
І заходилось цілувать
Її гомілки і коліна,
І жалісливо промовлять:
“Моя коханая дівчино,
Моя ти зіронько Мівіно.
Навіщо ти зробила це?
Готовий я одне яйце
Своє віддать заради тебе,
Щоб ти спустилася із Неба
І знов для мене ожила,
Мене у руки узяла
І довго-довго цілувала.
Мій єнг долонями стискала,
І щоб з тобою ми могли
Кохатися в полоні мли,
В кущах, на дереві, під тином,
У очереті на ряднині,
В калюжах й іншому багні,
Навшпиньки, рачки, на спині…
Отямся прошу, моя мила
Не залишай мене дебіла.
Без тебе спорожніє Світ,
А моє серце вкриє лід
Мов шкаралупою міцною,
І голову мою лупою
Обсипле тяжкая журба…”
“Василічу, це ти хіба? “ –
Мівіна в нього запитала.
Мотузка луснула й упала
Дівчина з гуркотом і от,
Вона собі запхала в рот
Василіча червоне вухо
Й зашепотіла, а він слухав
“Давай-но, хлопче, не вагайся
Швиденько зовсім роздягайся,
Скоріше, чуєш, устромляй,
Бо я замучилася вкрай,
Гойдаючись ось тут без тебе..”
Василіч закричав: “Не треба!
Моя кохана, ще не час,
У шлюбі не з’єднали нас,
І гріх їбтися без вінчання.
Вставай, ходімо, геть вагання,
Скоріш до церкви у село.
Місцевий піп хоч і мудло,
П’яниця й телепень завзятий
Та нас він має обвінчати.
Лише тоді, моя Мівіно,
Встромлю тобі я у щілину.
А до весілля не благай,
За єнг і яйця не чіпай,
Мене бажаючи збудити.
Звичайно можеш подрочити
Хвилину-другу у кущах.
Тримай-но цей великий цвях,
Він цьому ділі знадобиться,
Але поквапся, моя кицю,
Бо часу небагато в нас.
Як прикро що мій друг Тарас
Прийти не зможе на весілля,
Не питиме хмільного зілля…
Але то все думки дурні.
Ти вже кінчила?”
“Ой, ще ні.” –
відповідь тиха пролунала.
Чагарники чомусь дрижали,
Над ними мухи і жуки
Роїлися, і черв’яки
Звідтіль потроху виповзали…
ГЛАВА XI
Коли знесилена Мівіна
Нарешті виповзла з кущів,
Її узявши за хребтину,
Василіч почухрав як вмів
Через байраки й перелоги
До церкви, що була в селі,
Де правив службу кривоногий
Священик Філарет Салій.
Він, вбогий пентюх дурнуватий,
Кадилом як відром махав,
І в кожне християнське свято
Валявся п’яний і блював
На вівтарі у божім храмі
Й такими лаявся словами,
Що Яхве вуха затуляв.
Коли Василіч наречену
Притяг до церкви, Філарет
Дивився як чорти зелені
Його глитають вінегрет.
Порожня пляшка трилітрова
Уже лежала під столом,
І піп давненько був готовий
Чортів побити кадилом.
Але ці наміри покинув,
Бо вгледів краєм ока він
Живу покійницю Мівіну
Й Василіча низький уклін.
“Чего ва хочета, речита,
Бо азъ смь попъ, святый отець.” –
Сказав Салій ненарочито.
Василіч витяг гаманець.
Відрахувавши сотню гривень,
Й поклавши в руки Салію,
Він, гордовито наче півень,
Сказав: “Зроби із нас сім’ю.”
Отець Салій напружив очі,
Бровами ледь поворушив.
“Се сть збочені, мои хлопче”, -
Здивовано проговорив, -
Азъ житяхъ зло богато,
Але не видяхъ, о нтъ,
Чьто бысть за србро або злато
Живыи на мертвои с жени…”
“Яке твоє собаче діло
Що є збоченіє, що ні.
Роби що прошу я, дебіле,
Бо утоплю тебе в лайні,
Або повідриваю вуха
І з’їм у тебе на очах!” –
Сказав Василіч і щодуху
Втопив Салієві у пах.
Салій у бублик закрутився,
За геніталії схопився,
Щось жалісно пробубонів.
Як одійшов, узяв кадило,
Потеліпав їм біля рила
І молодят перехрестив:
“В им Отця і Сина с Духомъ,
Святымъ, речю азъ вама, шо
Ва ста мужъ и жена!” І вухом
Посмикавши, кудись пішов.
Мабуть сто гривень пропивати.
Василіч же почав стрибати
Від радості, що все ось так
Більш-менш приємно закінчилось.
Єнг залишився у штанах,
До того ж і жона з’явилась.
“Гей! Гей! – кричав він мов дурний
Мій єнг зі мною, він живий,
Він навіть може ворушитись!
Яке це щастя залишитись
Живому після того як
Тобі ледь хуй не відрубали!
Собі в дружину взять кістяк,
Бодай чорти його зглитали!
Ну що ж, коханая Мівіно,
Тепер тебе я, як дружину,
В цей урочистий світлий час,
На знак з’єднання Богом нас,
Повинен міцно обійняти
І в рот гнилий поцілувати.
Тому розкрий його сильніше,
Лиш повипльовуй хробаків.
Моє кохання буде глибшим
В переплетінні язиків.”
Василіч смачно присмоктався
До щелеп жовтих і брудних,
Їх цьомкаючи так гойдався,
Що ніби жить не міг без них.
Коли ж, скінчивши поцілунок,
Він оченят своїх розкрив
То ледь не загубив свій шлунок –
Такий спіткав його подив.
Мівіна перед ним стояла
Жива рожева і м’яка.
Кістки знов м’ясо покривало
Та шкіра ніжна і гладка.
Великі цицьки, наче дині,
Приваблювали його зір.
А очі величезні сині
Іскрилися немов сапфір.
Усмішка сповнена принади…
Голівка схилена убік…
І золотистим водоспадом
Волосся падало до ніг.
“Оце, бля’, щастя привалило!
Кохання то велика сила
Яка спроможна на усе.
Йок’тамнагок, оце усер!” –
Василіч тільки встиг сказати,
І вдвох вони, мов козенята,
Назад до лісу понеслись.
А там так гаряче їблись,
Що ґвалт стояв в усій окрузі.
А люди думали: “На лузі
Хтось забиває порося,
Чи б’є по бебухам лося…”
ЕПІЛОГ
Три дні, три ночі безперервно
Весілля в таборі гуло,
І по усій фортеці древній
Лилося річками бухло.
Всі жерли, пили та гуляли,
Валялись п’яні деінде.
Усі розкопи заблювали –
Ногою не ступить ніде.
Народ із сіл туди збігався,
Тягнув горілку та вино.
І навіть Філарет припхався,
Напився і упав в гівно.
Усі Василіча вітали,
Його дружину обіймали,
І кожен випить з ним хотів.
На третій день він так нажерся,
Що всіх дівчат хапав за персі
Й стрибав, мов даун, без трусів.
За ції коники Мівіна
Дала йому під зад коліном,
Й, по пиці з’їздивши дрючком,
Ледь йому носа не зламала.
А потім довго матюкала,
Погрожуючи кулаком.
Коротше, все було як треба.
Гуляли, що аж пил до неба.
Такі вже звичаї у нас.
Ну а що трапилось по тому,
Про те я вам у другім томі
Все напишу, як буде час.
А зара’ розповідь кінчаю,
Перо подалі відкидаю.
Пробачте коли що не так.
Коли незграбна моя мова
Ви не чіпляйтеся до слова,
Бо автор дурень-неборак.
КІНЕЦЬ
ДОДАТКИ
Вірші та пісні, що не увійшли до основного тексту поеми.
І
ЗИМА
Пісня, яку наспівував Василіч коли був у доброму гуморі.
Білії дерева, білая тюрма,
Білії дороги, білая зима,
Кістяки біліють, купками лежать,
Москалі гойдаючись на гілках висять.
Всі машини білі, білий автомат,
Москалі, конаючи, голосно скавчать.
Українці хряцають сало, хліб і сіль,
“Слава Україні!” – чути звідусіль.
Понад головами сніг кружляє білий,
А кацапів трупи все навколо вкрили.
Біла крига річку швидко покрива’.
Котиться, як м’ячик, мертва голова…
ІІ
ОДА ГІВНУ
Гівно…
Воно навколо нас.
Гівно…
Усюди, де лиш може бути.
Не збутися його, не позабути,
І в душах, і в серцях воно у нас.
Гівно…
Воно на морі і на суші.
Гівна…
Стає все більше з кожним днем.
В майбутнє гівняне ми всі ідем.
Гівніють і гівніють наші душі.
Нехай
Воно уславиться в віках!
Нехай
Його все більше з кожним роком!
В Гівняний Рай ми вступим єдним кроком.
Хай світиться гівно в твоїх руках!
III
ДЕБІЛЬНО-ЕРОТИЧНИЙ МАРАЗМ
Вірш, складений Василічем і присвячений N.
І знову приїхала Ти,
І знову не буду я спать.
Хочу квітів Тобі принести,
Хочу груди Твої цілувать.
Знову з тобою ми разом,
І це дуже збуджує нас.
На ліжку в кохання екстазі
Знаходимось ми повсякчас…
ІV
НОГИ ПО ЛЬОДУ
сумна пісня Василіча
Було колись…
Ми в Луганську
Жили-поживали,
Пили мед, горілочку,
Тай біди не знали.
А тепер роз’їхались,
Як ноги по льоду.
Нема друзів поруч
В осінню негоду.
Якби повернути
Все те що ми мали.
Як пиво пили,
Як п’яні гуляли,
Шукали пригод
Для власних сво’ срак.
Та не повернути
Цього вже ніяк…
V
Вірш Василіча про тяжку долю Вітчизни у роки ІІ Світової війни.
* * *
Рідне моє село спалили москалі,
І нікуди податься бідному мені.
І я зажурений у поле побреду,
І може у скирті притулок десь знайду.
Може, врятують хлопці із УПА,
А може вб’ють солдати Ковпака.
Миші в соломі нишком шарудять
І не дають мені знесиленому спать.
На Україні третій рік війна,
Обридла вже до смерті всім вона.
А Гітлер й Сталін два дебіли
Щось між собою там не поділили.
Не розділили між собой кордони,
Й біжать до Рейху тисячі вагонів.
Живий товар – людей везуть
А москалі і в вус не дмуть.
В лісах лише герої-бандерівці
Б’ють без розбору москалів і німців.
І чути скрізь по Батьківщині:
“Героям слава! Слава Україні!”
Але невдовзі прийде час,
Коли чіпать ніхто не буде нас.
Ми знайдемо собі місця під сонцем,
І мирно будем жить в своїй сторонці.
VI
ДОХЛІ ПІОНЕРИ
Написаний Василічем під час виховання юних піонерів
Як швидко плине час,
Як швидко дохнуть піонери!
І ось залишилось у нас
Всього лиш 32 холери.
Ні, мабуть більше, ще одна
Сидить у себе у кімнаті.
Вона тепер завжди сумна.
Це все зробили дітки кляті.
Вона подобалась мені,
І, мабуть, я кохав її.
Але ж так швидко плине час –
Усе закінчилось у нас.
І зараз ділові стосунки,
Нема обійм і поцілунків.
Я цілий день сижу в кімнаті,
У цій нудотній самоті.
І все що треба ще мені
Могла зробити тільки ти.
Але, на жаль, усе скінчилось.
Ce la vie.
1994
VII
ҐЛАЗА ВАСІЛІЧЯ
вірш кацапською мовою написаний О.Д.Пердвонюк і присвячений Василічу.
Ти вєсь в етіх ґлазах,
В етіх сініх ґлазах,
Цвєта свєтлава, тьоплава нєба.
Ти вєсь в етіх устах,
В етіх мілих устах.
Ґдє же ти для міня толька нє бил.
Я стаю фся ф слєзах,
Етіх ґорькіх слєзах,
Шта тікут па щєкам нєустанна.
Ґдє же крильєф размах,
Етат ґордий размах,
Тот, каторий спасал пастаянна?
Щасьтьє в етіх ґлазах,
Ґорє в етіх ґлазах
Цвєта свєтлава тьоплава нєба.
Ету боль нє маґу пєрідать на славах,
Ту, каторую ти тєпєрь прєдал.
1994
IX
ПРОЩАВАЙ !
пісня, яку співав Василіч, розлучаючись з Мівіною.
Знову шлях, наче спис,
встромляється в небо,
посміхається косо мені небокрай.
Доведеться у путь
вирушати без тебе.
Отже, я вже іду, ти скажи: “Прощавай.”
І нехай мені Бог
допоможе в дорозі.
Від лихих негараздів рятує нехай.
Ти кохана, не плач,
обітри з пики сльози.
Отже, я вирушаю, ти скажи:” Прощавай.”
Не дивися услід,
Бо твій погляд як куля.
Може і повернусь, але ти не чекай.
Небагато мені накувала зозуля.
Отже, я вирушаю, ти скажи: “Прощавай.”
X
ЛУНА ВІЙНИ
Вірш Василіча про трагічну анатомічну втрату
Набридло мені працювати,
Похмурі осінні ці дні.
Тільки одному ми раді,
Коли залишимось одні.
Коли твої руки сміливо
Мене обіймають за щось,
Коли промовляєш щасливо:
“Візьми мене. Ось я, ось.”
Коли твоя сукня прозора
Зникає мені на подив,
І ти промовляєш : “Потворо,
Дебіле, ти ще не встромив?”
А я тільки тихо сміюся,
Встромити не можу я, ні.
Мій член, щиро вам зізнаюся,
Відбило давно на війні.
ХІІ
РУКИ ПРОЗОРІ
вірш, написаний Гобхі і Присвячений Мівіні
Заходить поволі сонце,
Жбурляючи промені в небо,
І прокидаються зорі
Та місяць. Все так як треба.
Тріпоче ніч крилами знову,
Голублячи землю фатою,
Було так все, є і буде,
На світі все йде чередою.
Простягаючи руки прозорі
Ти мене своїм поглядом будиш,
За вікном знову ніч приходить
З її вічним: “Ти мене любиш?”
1
Коментарі