Російський політолог передрікає розділ РФ між Україною і корінни

Російський політолог передрікає розділ РФ між Україною і корінними народами

                                             
15:40 15.05.2008

В Інтернеті опублікований скандальний рукопис книги відомого російського письменника і політтехнолога Федора Крашеннікова «Після Росії». У основі твору лежить сюжет про громадянську війну між напівфеодальними московськими елітами на чолі з якимсь генералом Піроговим і конфедерацією колишніх суб'єктів РФ, а нині суверенних держав – Уральською республікою, Конфедерацією угро-фінських народів і Євразійською співдружністю (Татарстан, Башкирія і Казахстан). На західному фронті проти них діє Україна.

В Інтернеті опублікований скандальний рукопис книги відомого російського письменника і політтехнолога Федора Крашеннікова «Після Росії». Вона з'явилася на сайті альманаху «Полярна Зірка».

Описувані події відбуваються приблизно через 20 років після закінчення правління Володимира Путіна. У основі твору лежить сюжет про громадянську війну між напівфеодальними московськими елітами на чолі з якимсь генералом Піроговим і конфедерацією колишніх суб'єктів РФ, а нині суверенних держав – Уральською республікою, Конфедерацією угро-фінських народів і Євразійською співдружністю (Татарстан, Башкирія і Казахстан). Найактивнішу допомогу їм надає Китай, Японія і США. На західному фронті проти них діє Україна.

Книга закінчується барвистим описом «походу на Москву» конфедерації озброєних сил багатих на природні ресурси республік, що опираються реставрації «Великої Росії» в будь-якому вигляді.

«Москва дивно швидко обезлюділа. Переможці однозначно дали зрозуміти, що відновлювати міські комунікації і будівлі ніхто не збирається. По нових угодах, Москва стала дальньою північною околицею України.

Українські власті відразу заявили, що немає ніякої потреби в існуванні мегаполісу в цій частині Євразії: поряд цвіте Санкт-Петербург і інші мирні і спокійні міста. Коротше кажучи, київський уряд постарався зробити все, щоб ненависне місто остаточно згинуло в безкрайній українській глушині.

За кілька років населення Москви скоротилося до двох мільйонів чоловік, що мешкали в центральній частині міста і, острівцями, в більш-менш придатних для життя районах колишнього мегаполісу», - цими словами закінчується гучна повість.

Відзначимо, що Крашенніков є випускником філософського факультету УРГУ, політологом і консультантом по PR. Текст його твору ходив по руках, викликаючи різну реакцію, велися переговори з рядом московських видавництв, які під різними приводами в його виданні відмовили.

Нагадаємо, що радянський дисидент Андрій Амальрік свого часу написав футурологічне есе чи «Проіснує Радянський Союз до 1984 року?». Книга вийшла в самвидаві в кінці 60-х рр.

Республіка захистить елітного урода

Високопосадовець, який у Харкові вбив шістьох людей, "сяде" ...на сім років!



Щодо водія джипа, який на трамвайній зупинці у Харкові насмерть збив шістьох людей, порушено кримінальну справу за ознаками ст. 286 ч. 3 Кримінального кодексу України (порушення правил дорожнього руху, яке спричинило загибель кількох осіб).

Винуватцем трагедії виявився заступник генерального директора харківського ЗАТ "Автомар" Андрій Полтавець. Також стало відомо, що "крутий" батько їхав не сам, а зі своїм дванадцятирічним сином, який наразі перебуває у відділенні Харківської лікарні швидкої допомоги № 4.

Як повідомили у Центрі громадських зв'язків Головного управління МВС України в Харківській області, водія затримано згідно зі ст. 115 Кримінально-процесуального кодексу України. Проводяться відповідні слідчо-оперативні дії та необхідні експертизи, повідомляє УНІАН.

Ст. 286 ч. 3 Кримінального кодексу передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на термін від 7 до 12 років.

Як відомо, 2 травня близько 18:00 джип Mitsubishi вискочив з проїжджої частини, на повному ходу врізався в трамвайну зупинку "Вул. Червоноармійська" і насмерть збив шістьох людей, серед яких двоє дітей - дворічна дівчинка і підліток.

Крім того, травмовано ще двоє осіб, які були на зупинці. Їх було госпіталізовано. Серед постраждалих також пасажир джипа.

37-річний водій позашляховика перебував у стані алкогольного сп'яніння. Експертиза в ДАІ пізніше підтвердила - через вживання алкоголю чоловік себе погано координував, його поведінка була неадекватною.

Мова. (Може комусь буде цікаво!)

Найпотужнішим засобом руйнування духовного стержня як окремої особистості, так і всього народу, є просування у його свідомість чужої мови. Логіка проста: головним чинником способу мислення (отже, способу життя) є база знань — мова, яка визначає життєві поняття і взаємозв’язки між ними, уявлення народу про красиве і потворне, добро і зло. Просування агресором власної мови руйнує систему цінностей об’єкта агресії, насаджує йому ворожу систему, знищує зв’язок поколінь і перспективи самостійного розвитку. В результаті об’єкт агресії втрачає свою, але не здобуває повноцінної чужої системи цінностей (повному “перевихованню” протидіє генетична пам’ять), тож перетворюється на духовно ослаблену істоту, потенційного раба.

Мовна агресія як ефективна зброя має універсальний характер, оскільки вона посилює супротивника при веденні ним війни всіма інші засобами, в тому числі силовими і економічними. Відповідно, протидія просуванню чужої мови і утвердження власної сприяє оздоровленню всіх сфер національного буття. Зупинимось лише на одному аспекті — протидії промисловому шпигунству.

Лідери шпигунського ремесла
Не секрет, що процес переходу людства до інформаційної цивілізації приводить до того, що інформація стає стратегічним ресурсом, не менш важливим, ніж корисні копалини, вода і повітря. На відміну від епохи силового протистояння між СРСР і США, в сучасній конкурентній боротьбі між державами все більшої цінності набуває економічна і науково-технічна інформація.

У другій половині 20-го століття надзвичайно активну діяльність з промислового шпіонажу розгорнула Японія. Згідно з тодішніми дослідженнями Асоціації ветеранів розвідки США, “діяльність японських державних відомств та приватних фірм у сфері промислового шпіонажу є найбільш широкомасштабною, інтенсивною та безперервною”.

Сьогодні ж світовим лідером “шпигунського ремесла” є США. Після закінчення “холодної війни” одним з основних напрямків діяльності ЦРУ стала підтримка американських фірм на міжнародній арені. Все більше компаній вводить до свого штату підрозділи корпоративної розвідки — такого роду структури має принаймні кожна десята велика корпорація. Директива з національної безпеки США вважає пріоритетом розвідку у сфері ресурсів, науки, техніки та світової економіки.

Зрозуміло, що пильний інтерес до економічної розвідки і контррозвідки виникає не від хорошого життя. За даними Держдепартаменту США, збитки американських компаній від промислового шпіонажу щороку складають понад 1 млрд. доларів. Враховуючи економічний і політичний хаос у сучасній Україні, її втрати від шпіонажу можуть бути не менш значними. Принаймні, повідомленнями про самодіяльне і організоване вивезення з України науково-технічних секретів нині вже нікого не здивуєш.

Диявольська альтернатива
Природно, виникає питання, як з усім цим боротись? Ключовим моментом у вирішенні проблем шпіонажу є розуміння його структури. Справа в тому, що агентурним шляхом здобувається, як правило, не більше п’ятої частки потрібної інформації. Головна ж її частина “виловлюється” з відкритих джерел — преси, книжок, конференцій, інформаційних мереж, теле- і радіопередач, оголошень, технічних інструкцій тощо.

Отже, відкриті джерела дають основну частину інформації для промислового шпіонажу і, як наслідок, є головною причиною відчутних економічних збитків. Перекрити цей канал витікання інформації надзвичайно важко: тут потрібні узгоджені зусилля і державних структур, і компаній, і засобів масової інформації, і громадян. Але навіть якби це і вдалося зробити, то значних збитків все одно не уникнути. По-перше, вартість самих заходів тотального захисту інформації виллється в астрономічні суми, по-друге, всілякі обмеження на вільне циркулювання ідей, знань, “ноу-хау” та інших відомостей будуть збіднювати національний інформаційний простір і призведуть до ще більших втрат.

За великим рахунком, маємо “диявольську альтернативу”, тобто ситуацію, коли доводиться вибирати між поганим і дуже поганим. Яке рішення цієї колізії було б ідеальним? Якщо дати простір фантазії, то найкращим виходом була б така ситуація, коли інформація, що продукується в Україні, вільно циркулює, але є зрозумілою лише “для своїх”. Цього можна досягнути шляхом такого кодування інформації, коли лише “свої” володіють ключем для її розкодування.

Чи реально придумати і запровадити в Україні такий код? А його і не треба придумувати, він у нас уже є. Цей код — українська мова.

Функція утаємничення
У літературі з лінгвістики можна прочитати про те, що мова виконує більше десятка функцій: комунікативну, гносеологічну, мислетворчу, естетичну та інші. Однак при цьому з поля зору фахівців чомусь випадає ще одна надзвичайно важлива функція — криптологічна, тобто утаємничувальна. А між тим саме завдяки мові кодується інформація, яка стає закритою для всіх, крім тих, хто володіє цією мовою.

З цього випливає дуже важливий практичний висновок: для суттєвого “звуження” каналу неконтрольованого витікання інформації з України доцільно максимально розширити вживання української мови, передусім у сферах науки, передових технологій, економіки, оборони. Досягти цього не так важко, як здається. На щастя, переважна більшість наших громадян володіє українською, особливо тоді, коли це справді потрібно. Можна згадати, як після відповідних вказівок “згори” співробітники міністерств без особливих проблем заговорили українською, хоча йшлося не лише про розмовну мову, але й про спеціальну термінологію.

Наскільки серйозним може бути економічний ефект від масованого переходу на українську мову у згаданих вище сферах? Наведемо лише два найбільш очевидні наслідки:

По-перше, іноземні корпоративні і державні розвідувальні служби традиційно орієнтовані на обробку інформації російською мовою, а фахівці, що володіють українською, здебільшого є великою рідкістю. Практично це означає, що інформація українською мовою або буде опрацьована із запізненням (що вже важливо), або взагалі буде відкладена у “довгий ящик” в очікуванні кращих часів. Отже, в цьому випадку йдеться про суттєве зменшення втрат від неконтрольованого витікання інформації, а ці втрати, як ми вже згадували, можуть оцінюватися мільярдами доларів. Принаймні, ми не зобов’язані допомагати іноземним спецслужбам виконувати їхні професійні обов’язки.

По-друге, такий перехід безумовно приведе до збільшення кількості перекладів з української на інші мови для іноземних замовників, що означатиме створення для українців нових робочих місць. Тобто тут уже йдеться не про зменшення втрат, а про збільшення прибутків.
Але чи справді мова може істотно впливати на перебіг конкурентної боротьби? Звернімось до історії.

Аргументи історії
Про це чомусь не прийнято згадувати, але одним із суттєвих чинників перемоги Росії у війні 1812 року було те, що кожен російський офіцер досконало володів французькою мовою, а серед французів російською мовою не володів майже ніхто. У першу чергу ця мовна перевага виявилася в боротьбі розвідок.

Під час другої світової війни США для передання секретної інформації призвали на службу індіанців невеликого племені з надзвичайно складною мовою. Це було найбільш ефективне і надійне кодування: просто на одному кінці телефонної лінії сидів один індіанець, а на другому — інший... Крім індіанців, цією мовою володіла невелика кількість філологів, проте серед них не було жодного німця.

Найсвіжіший приклад — російсько-чеченська війна. Фактично чеченці мають “секретний код”, зрозумілий лише для “своїх”, і всі пов’язані з цим переваги. Крім того, в даному випадку яскраво виявляється ідентифікаційна функція мови, коли важливе не лише володіння мовою, але й відповідний акцент. Росіяни відразу ж “засвічуються” як чужі, тоді як ті чеченці, які розмовляють російською без акценту, “зливаються з тлом”.

Зі сказаного вище випливають прості висновки:

1. У сферах знань, державного управління, оборони, високих технологій та комерційних таємниць нашої країни необхідно негайно перейти на застосування виключно української мови.

2. Необхідно зберігати і розвивати в Україні культуру російської мови для безперешкодного доступу українців до російськомовної науково-технічної інформації. Крім того, треба вчитися говорити російською без акценту.

3. Слід стимулювати вивчення українцями якомога більшої кількості іноземних мов — для ефективної взаємодії зі світом потрібно знати його мови.

Мова нової еліти

Сьогодні можна багато почути нарікань, що значна частина населення України говорить спрощеним українізованим варіантом російської мови або українською мовою, сильно забрудненою російськими включеннями, зокрема, вульгаризмами і матюками. При цьому мало хто звертає увагу, що все виразнішим стає такий мовний феномен як ДИГЛОСІЯ — це коли в межах того ж самого суспільства вільно функціонують дві мови, але їхні структурні особливості такі, що у своєму застосуванні вони не рівноправні (як при звичайній двомовності), а виконують різні функції і люди користуються ними у різних ситуаціях. Українська мова є державною, нею говорить національне радіо і телебачення, на ній створюється елітарна культура, її вивчають у школі, її досконале знання являється ознакою інтелектуальності і належності до вищих верств суспільства. Російською ж мовою розмовляють в побуті, вона переважно застосовується у дрібному бізнесі і на виконавсько-технічному рівні (технічна документація, використання побутових приладів, комп’ютерної техніки, програмного забезпечення тощо). Брудні потоки “порнухи і чорнухи”, вивільнені “гласністю” і “перестройкою”, вилилися на суспільство саме російською мовою, забруднюючи як саму російську мову, так і російськомовне мислення. Парадоксально, але українська мова була захищена від цієї клоаки псевдоукраїнською державою, яка взяла курс на знищення українського книговидання.

В результаті українська мова перетворилася на мову духовної і державної еліти, а російська — на мову пролетаріату, широких мас, соціальних низів, дрібної торгівлі і прикладного технічного забезпечення. Саме тому художньо вартісні тексти у сучасній Україні можуть виникнути лише українською мовою, а комерційно перспективна література — російською.

Звертає увагу і такий психологічний момент. Спілкуючись українською мовою, ви автоматично дотримуєтесь “високого стилю”, коректності і принаймні формальної шанобливості. Якщо ж переходите на російську, то ризикуєте непомітно опуститися якщо не до підзаборного сленгу, то до стилю низького і панібратського. Це зовсім не означає, що російська мова є варварською. Просто це вже давно не елітарна мова Пушкіна і Лєрмонтова. Сьогодні вона перенасичена вульгаризмами, американізмами, брудними “хохмами”, кримінальною лексикою і просто паскудним матюком (“самым сильным в мире русским матом”).

Взагалі то диглосія — це феномен Середньовіччя, тому його поява в Україні може вважатися передвісником радикальних соціально-політичних перетворень. У ті далекі часи диглосія допомагала розпізнавати “своїх”, ідентифікувати “простих” і “шляхетних”. У сучасних умовах диглосія потрібна для ідентифікації нової української людини. Не кожен, хто володіє чистою Мовою, належить до нової української нації. Але той, що Мовою не володіє, до неї точно не належить.

Дмитро Донцов. Заповіт Шевченка

...Нині Україна є одне велике попелище. Та на тому попелищі тліє «іскра вогню великого». Хто ж той вогонь роздмухає?

...Коли вам дорікатимуть, що ви «шовіністи», пригадайте, що Шевченко волів, щоб гадині дісталася Катерина, аніж москалеві; щоб зарізав батько сина зрадника, ніж «продав у різницю москалеві».

Коли будуть «суєслови» закидати вам «нетолеранцію» і «ненавистицтво», пригадайте, що ті, які Шевченка знали, свідчать про те, що він відносився «задирливо і нетолерантно до ідеї поєднання з москалями»; що вражав не одного «хижим проявом своєї загарливої ненависти» до всього, що гнобило й душило його Україну!

Коли закидатимуть вам, що проповідуєте «хижацькі ідеї», що брак вам «гуманности», пригадайте, що ще Шевченкові радили «рідні земляки» надати «побільше люданости» його «гайдамакам»; що ще йому радили покинути «скверну путь хижацтва» й навернути до «культури», яку несли нам в Україну Петри і Катерини! і пригадайте, що Шевченко відповів тим «суєсловам»!

Коли говоритимуть вам, що не «повстанською романтикою» визволиться Україна, а «реальною політикою», не «фантазіями», а «працею» пригадайте слова Шевченка: «Фантазія! Вимріяне щастя! Для душ, які вміють співчувати і любити, повітряні замки міцніші й прекрасніші від матеріяльних благ егоїста; ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним». Чудова мрія, велика ідея «фантаста» й «романтика» більше впливали на формування людських спільнот та їх установ, аніж егоїстичне й тупе привязання до існуючого, до матеріяльного, людей «реалістично» настроєних. Ось була думка Шевченка романтика до глибини душі! І хто плює на романтику нашої доби, романтику тих, які вірять у свій далекий ідеал і борються за нього, плює на Шевченка...

...Коли приходять фарисеї до вас і торочать облудно: «обєднання, обєднання, обєднання»; відповідайте їм, що обєднання це велика річ! Але що й Шевченко радив обєднуватися лише людям спільного духа. Пригадайте їм, що «Шевченко не був із тих людей, що легко годяться з тими, хто думав інакше як він», особливо, коли предметом спору була його вітчизна як писали сучасники. Пригадайте, що не обєднувався він з громадою, коли була осоружна йому духом; що в таких випадках казав: «а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата!».
Пригадайте, що ніколи не кликав обєднуватися з кочубеями, ні з шашелями, які гризуть і тлять тіло нації! Ні з лакеями чужинецькими, ні зі спекулянтами і шахраями! А коли будуть апелювати облудники обєднання іти з ними «боротися за правду», відповідайте їм словами Шевченка: «не вам, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать!». За цю правду стати треба, обєднавшись з людьми однакового духа!

Коли прийдуть до вас намовляти, не стаючи на ката, а гендлем і крутійствами крутіїв «здобувати» Україну, пригадайте їм слова Шевченка, що не скорше встане вільна нова Україна, аж «потече сторіками у синє море кров ворожа». Бо «так було і в трої, так і буде» немає іншого шляху визволення нації...

...Нині Україна є одне велике попелище. Та на тому попелищі тліє «іскра вогню великого». Хто ж той вогонь роздмухає?

Не ті «сліпі, ниції душею», не «нетвердії, душеубогі», не невільники продажні! Ані неронові лакеї, не фарисеї! Ані їх обєднання! Ту іскру роздмухають у вогонь великий ті, кого благословить Господь. Ті, що вірують у Його силу. Ті, яких викликав Шевченко, щоб встали з могил, ті з «твердими руками», з «орліїм оком», з «чистим серцем», з «чистою, святою, козацькою кровю», не кровю раба, люди «залізної сили». Ті, яким вірують у силу духа над матерією, обіцяє він, що будуть з ними «душі праведних і сила архистратига Михаїла», патрона Києва. Вони будуть карати зло! Вони очистять Україну від чужих катів і «рідної» нечисти. Вони вільні духом люди створять вільний світ!..

Тягар білої людини (Є така думка!)

Національні, расові і релігійні конфлікти стрясали людство завжди. Нічого надзвичайного в цьому немає. У людей є звичка мати різний колір шкіри, розріз очей і навіть різні релігійні (політичні) переконання. Привести усе людство до єдиного клонованого зразка ніколи нікому не вдасться. І те, що всі ми різні, засвідчує, що кожному з роду людського, кожній нації та расі притаманна виключна своєрідність.

Ось тільки своєрідність білої людини останнім часом піддається усе більшому пресингу з боку небілих народів. Шляхом міграції, інфільтрації в культуру білої раси небілих, ламаються характерні для європейців традиційні цінності, розмивається генетична складова, деградують внутрішні сили раси.

Все це змушує фахівців говорити про те, що Біла Європа, скуштувавши усі плоди толерантності, інтернаціоналізму та політкоректності, знову починає голосно казати про втрату національної самоідентифікації, необхідності міграційних бар’єрів та повернення до національних цінностей.

Складно не помітити, що правий поворот у Європі має під собою вельми серйозні підстави. Нині у світі частка білого населення стрімко зменшується. Це зменшення не тільки популяції, але й носіїв певних цінностей. Дикий Південь, котрий стає усе сильніше, являє собою історично більш низький ступень розвитку людства, має чужий для північної білої людини менталітет. Не надто переймаючись створенням власних цінностей, південь атакує батьківщину білої людини – Європу – прагнучи, уникнувши історичних вкладень, стати володарем тих благ, що були створені білим людством. Але при цьому південьці не бажають асимілюватися, приймати пануючий устрій, а всіляко намагається підкреслити свої дикі південні звичаї.

Цілі квартали, у яких білому ліпше не з’являтися, живуть за своїми законами. В той же час немає такого кварталу, до якого б південець не міг безперешкодно потрапити, продемонструвавши свою неасимільованість. Наукові прогнози також позбавлені оптимізму. Якщо у 1950 році європейське та північноамериканське населення складало 32% від світового, то у 2025 році прогнозується зменшення його долі до 15%. А скільки з цих 15% буде власне білих? Не більше 10%! В той же час за вказаний термін частка африканського населення збільшиться від 9% до 18%. Азіатів буде замість 53% вже 57%.

Франція, Німеччина, Нідерланди, Австрія, Північна Італія вже волають від засилля турків, арабів, африканців та інших південців. Північна Європа та Скандинавія рік від року відсувають все більше незручностей від міграції чужинців. Ісламський фактор у Європі набирає обертів. У центрі Європи з’являються цілі ісламські анклави, що сіють екстремізм, чужинську південну культуру та криваві конфлікти.

Європа перетворюється на порохову діжку, де більше всього небезпек очікує саме на білу людину. Бо окрім усього іншого білі не плодяться такими шаленими темпами, як їхні південні сусіди. Навпаки, - в Німеччині в турецьких родинах по 5-6 дітей, а в суто німецьких по 1-2 дитини, така сама картина з арабами у Франції.

Отже, біле людство піддається серйозному пресингу з боку кочовиків, чорної раси та азіатів. Але якщо Китай створив велику цивілізацію (до речі, відокремившись від диких орд кочовиків своїм знаменитим муром), то кочові народи та чорна раса не можуть похвалитися нічим, окрім своєї агресивності, дикунства та руйнівництва.

Білий світ поступово приходить до розуміння означеної проблеми. Так, у США нещодавно вийшла у світ книга відомого політичного діяча, конгресмена Пата Бьюкенена “Загибель Заходу. Вимирання білої раси”. Посилаючись на офіційні дані ООН Бьюкенен пише, що до 2050 року нащадки білої раси (того кита, на якому тримається світова цивілізація) складатимуть лише до 10% від усього людства. З них кожному третьому піде сьомий десяток років, а кожному десятому – дев’ятий. Німців стане менше на 23 000 000 чоловік, росіян – на 30 000 000. А у самій Америці білих буде абсолютна меншість. Що стосується небілої популяції, то вона значно збільшиться.

Коріння проблеми слід шукати в тих тенденціях, котрі панують у Європі з приходом ліберального капіталізму. Про ці тенденції писали ще Ніцше і Евола. Сутність проблеми полягає у заміні традиційних арійських цінностей на привнесені. Звідки? Про це далі. А поки зупинимося детальніше на самих цінностях, що їх підсовують європейській цивілізації. Йдеться про свідоме нівелювання панувавшого у арійському середовищі практично до кінця Середньовіччя культу героя. І, відповідно, до заміни його на культ толерантного обивателя.

Рівність, терплячість, смиренність, лояльність до людських пороків, збочень, політкоректність – далеко не весь комплекс чеснот, що їх має наслідувати нині представник білої раси. Ці чесноти і стали тим вірусом, котрий призвів до деградації арійської нації.

Типовим проявом культу обивателя став переворот піраміди цінностей, коли останні стали першими. У Америці давно є популярним жарт, що найкраще там живеться безробітній багатодітній чорношкірій наркоманці-лесбіянці, зараженій СНІДом. Тоді на її захист стануть найрізноманітніші організації, від спілки феміністок до товариства анонімних наркоманів. А найгірше почуватиметься працюючий білий традиційної орієнтації. Оскільки саме на нього націлені усі ці войовничі феміністки та чорношкірі брати, а на його гроші лікуються наркомани, отримують дотації чорні ледарі та зводяться клініки для хворих на СНІД підстаркуватих педерастів. Це і є політкоректний терплячий світ шабесгоїв. Світ, в якому нормальна, здорова, повноцінна людина почиває себе не лише незатишно, але й певним чином забов’язаною різноманітним розкладеним меншинам. Ще б пак! Бо ж вони чимось ображені, чи не від самої природи. Тому їм треба всіляко допомагати. Звичайно, за рахунок нормальних.

Вкорінені в білому світі режими колективної безвідповідальності, які іменуються сучасними демократіями, змушені спиратися на різного роду меншини, аби не мати імідж диктаторських. В суспільних стосунках також відбулася підміна понять. Замість раніше панувавшого в арійському світі принципу “право – відповідальність” отримав розповсюдження чужий для білого світу принцип “право – обов’язок”. Тим самим колективна безвідповідальність набула державного характеру. Ієрархічна структура білого світу, що поєднувала в собі традиційні цінності, передбачала, що праву громадянина повинна відповідати міра відповідальності за користування цим правом. Кожен мав стільки прав, скільки відповідальності міг на себе взяти. І навпаки, розмір відповідальності залежав від наявності певних прав. Ніхто нікого не вводив в оману уявною рівністю. Підміна відповідальності обов’язком підірвала традиційний ієрархічний принцип арійського світу. Настала епоха безвідповідальності, для якої є чужим культ героя й аскета. Разом з нею наступив і період занепаду білої раси.

Виявилася перевернутою і система соціальної допомоги. Нова система стала породжувати споживацькі нахили та соціальний паразитизм. Лишилися у минулому аскетизм, жертовність, прагнення залучитися до вищих цінностей культурного й духовного світу, спрага за творенням прекрасного. Замість цього на сцену вийшов культ споживання за будь яку ціну (ось вам і зростання екологічної напруги), прагнення будь-якими засобами зберегти своє життя, сприяння масовій низькій культурі, утворення суспільства, націленого лише на все більше споживання. Тепер вже не низи почали тягнутися нагору, прагнучи дорости до рівня духовних, культурних і політичних вождів. Навпаки, верхи почали опускатися до рівня шудри, намагаючись сподобатися та спертися на низькі касти. Тим самим відбулася деградація владних інститутів, духовних і культурних цінностей, зведення їх до рівня черні. Вони перестали бути взірцем для наслідування.

Проте не варто думати, що соціальних пільг немає. Тільки надаються вони не зовсім тим людям. Типовий приклад як соціальна політика може отруїти націю – Європа, США.

Ти наркоман, хворий на СНІД, сексуальна меншина, розумово відсталий, у тебе неповна сім’я, ти біженець, алкоголік – для тебе допомога є. Якщо ж сім’я здорова, батьки та діти повноцінні, то жодної для тебе державної допомоги не буде. Тим самим стимулюється не здорове, а хворе. Потрібні пільги – стань хворим, набудь собі порок, розвали сім’ю.

Якщо думати раціонально, саме здорові, розумні, сильні, нормальні люди і сім’ї повинні мати підтримку. Тоді й решта будуть прагнути створювати міцні родини, народжувати здорове потомство, розвивати й вдосконалювати себе. Маєш порок – наркоман, алкоголік, гомосексуаліст тощо – пробач, жодних пільг і допомоги. Позбався, тоді й отримаєш.

Природа сама прихильна до здорових тварин. Ватажок зграї з’їдає найліпші шматки м’яса, у нього найкраща, найплодовитіша самка, але він і відповідає за безпеку всієї зграї, і першим кидається на ворога. Так і людина. Якщо вона розумна, талановита, духовно і фізично повноцінна, націлена на створення здорової сім’ї та народження здорового потомства, то має отримати державну підтримку. Тоді ж подібні прагнення й у інших з’являться. І пороків стане менше, і суспільство буде здоровішим, і природа відплатить добром. А все відбувається навпаки. Держава відбирає ліки у хворої дитини, лишає без підтримки молоду сім’ю для того, щоб вилікувати хворого на СНІД наркомана. Держава відбирає у здорового й сильного, працездатного і талановитого, щоб винагородити повну протилежність. Як наслідок, здорового в нації лишається усе менше, а хворого більше. Відбувається виродження всієї білої раси.

                                                                                       Максим Дьяченко, ДПНИ.org

Арійський політеїзм і семітський монотеїзм як протилежні світогл

Продовження

Радикальні відмінності арійського і семітського дуалізму

В етнічних язичницьких релігіях дуалізм (від лат. dualis — подвійний) розглядається як світоглядне проникнення в сутність явищ природи, які складають пари протилежностей: день — ніч, літо — зима, вогонь — вода, чоловік — жінка, небо — земля і т. под. Це швидше схоже на язичницьку теологію двох начал, ніж на християнський антагоністичний дуалізм Бога і Сатани. В язичництві дуалізм — не просте протиборство сил, але природне взаємодоповнення протилежних сутностей. Так Велесова Книга у Вченні про Триглава роз’яснює: «Білобог і Чорнобог перуняться і тим Сваргу удержують, аби Світу не бути поверженому. Білобог — Бог денного світла, добра, щастя. Він же — білоруський Бєлун — обсипає добрих людей багатством. Чорнобог — Бог ночі, таємничості, сну, відпочинку. Він робить земні предмети невидимими в темряві, зате висвітлює небесні світила (Місяць, зорі, сузір’я), вказує душам дорогу до Сварги (Молочна стежка або Чумацький шлях). А це дуже необхідні людині орієнтири: фази місяця допомагають рахувати час, видимість зірок дає змогу передбачати погоду тощо). Не даремно волхв застерігає, що не можна ображати Чорнобога: «Це не може бути ніколи, щоб хтось не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога». Язичницький дуалізм яскраво проявляється в божественних подружжях різних народів: у греків Афіна — Посейдон, Афродіта — Аполон, у слов’ян Матінка Земля — Батько Небо (Сварог), у японців Ідзанамі — Ідзанакі та ін. До речі, в язичницьких релігіях Богині займають чільне місце поруч Богів, тобто жіночий божественний принцип визнається нарівні з чоловічим.

У семітському релігійному світогляді Бог виведений за межі природи, отже — протиставлений людині. Тобто юдейський і християнський дуалізм це: «протиставлення в різних релігійних вченнях світу надприродного, потойбічного, трансцендентного, невидимого природним, натуральним, видимим, чуттєвосприйманим об’єктам, процесам і явищам». У християнстві Богу постійно протистоїть Диявол, Чорт, Сатана (як сили зла). Всю свою фанатичну ненависть до цих протилежних християнському Богові сил «однобожна» релігія виливає на політеїстичні природні релігії, які й називає «сатанинськими», перетворивши язичницьких Богів на своїх антиподів. Монотеїстичні релігії антропотеїстичні (від гр. Чоловік-Бог). У всіх монотеїстичних релігіях (юдаїзмі, християнстві, ісламі) нема місця Богині-жінці. Бо жінка в цих релігіях розглядається як «сатанинська сила», «породження Диявола» тощо. Таким чином, дуалізм християнства певною мірою свідчить про несамодостатність монотеїстичної концепції.

У християнській міфологемі Бог і Сатана виглядають як істоти рівносильні, а отже, вони тотожні за значенням до язичницьких Білобога і Чорнобога. Але, на відміну від язичницьких Богів, християнські Боги (!), як уособлення добра і зла, мусять змагатися вже не задля рівноваги у Всесвіті, а для повної перемоги одного з них, а саме — Бога «добра», яким за Біблією вважається Ягве (бог юдаїзму). Якщо в природній арійській релігії перемога Добра як етнічної морально-етичної засади зрозуміла навіть дитині, то семітська концепція «добра», нав’язана іншим народам (як в юдаїзмі, так і в християнстві), з філософської точки зору виявляється несамодостатньою не тільки для пояснення природних явищ, але й для пояснення арійських етнічних цінностей.

Єврейське перепрограмування уявлень про Бога (семітського Ягве), і ототожнення його з «добром», протиставило Богів арійських народів (тобто язичницьких), яких за наказом Ягве слід знищувати як «зло». Вся Біблія наскрізь просякнута закликами до фізичного знищення інших, несемітських народів, їхніх релігій, святинь, статуй Богів та ін. Навіть єврей Д. Хвольсон, не змігши виправдати біблійного геноциду, визнає, що «кровна помста — це чисто семітична вада». Незважаючи на те, що весь Старий Заповіт (Тора) насичений повчаннями, що можна робити, що не можна, різними ритуальними приписами для юдеїв, Хвольсон відкриває ще один з секретів єврейського національного характеру — «огиду до догматів». Простіше кажучи, нема такого догмату, якого б юдей не зміг би обійти.

Таким чином, категорії «добра» і зла» завжди є відносними: що добре для семіта не завжди є добрим для арійця. Отож, кожен арієць мусить навіки розпрощатися з комуністичною байкою про «загальнолюдські цінності» — їх ніколи не існувало ні в природі, ні в культурі.

Локальне і глобальне як протилежні тенденції

Сьогодні ми є свідками великих глобальних зрушень у суспільній свідомості, спричинених як цивілізаційним розвитком, так і економічним тиском «розвинутих» держав на, так звані, «слаборозвинуті» країни. Як колись були протиставлені два відмінних релігійних світогляди: локальний і глобальний, що становлять пару світоглядних протилежностей, так нині протиставлені економічні інтереси національних і наднаціональних держав. Воістину світова релігія підготувала добрий грунт для економічного визиску народами-хижаками («богообраними») народів-ягнят («рабів божих»). В основі їхніх суперечностей лежить реальна боротьба за життя чи смерть етнічних спільнот. На думку відомого українського економіста Олега Білоруса, ідеологія глобалізму, як той привид, що замінив собою «привид комунізму», але він уже бродить не тільки по Європі, але по цілому світу, і поширився він не з СССР, а з Америки. Тому: «…перед нами лише один вибір — всі люди світу повинні впливати на цей процес, а не бути дровами, які в цьому процесі згорять».

Глобальні центри створюють свою інфраструктуру, яка дає змогу контролювати свідомість і громадську поведінку людей. Як пише український політик Євген Марчук: «За допомогою спеціальних психотехнологій здійснюються цілеспрямовані зміни масової свідомості з метою закладання певної інформації (від комерційної до світоглядної). За мету можуть ставитися також зміни культурної і навіть етнічної самоідентифікації великих груп людей для включення їх у психокультуру агресора…».

На велику радість агресора, глобальна релігія та інтернаціональне виховання «совєтскіх» часів уже підготували добрий грунт для глобальної економіки. Мізерна купка фінансових магнатів (225 чоловік) володіє сумами, що складають майже половину доходів усього людства. Така економіка насправді є «економікою абсурду», бо призводить до глобальної бідності населення Землі. Бідний і голодний, як відомо, не може бути чимось іншим, крім хіба що рабом. Тільки тепер уже не «рабом божим», а справжнім рабом свого рабовласника. Як бачимо, сьогодні глобальна ідеологія країн «золотого мільярда» є навіть страшнішою від імперської ідеології «старшого брата», а завдання глобальних лідерів набагато жорстокіші, ніж плани Лєніна чи Гітлера.

Для успішного керівництва людством агресору потрібне створення безнаціонального громадянина — такого собі біоробота — універсального знаряддя в руках глобальних хижаків. Кілька років тому вже за «незалежної» України громадян позбавили права мати національність, скасувавши, так звану, «п’яту графу» в паспортах. Але мета цього «мудрого» рішення не тільки створення «безнаціонального» громадянина, вона значно глибша — скасування національної еліти (бо тепер національний склад уряду невідомий). Єврейська інтернаціональна ідея дала їм можливість заховатися між нами. Однак, чомусь (?) глобалізаторам не тільки не спало на думку скасовувати свою національність в Ізраїлі, але навпаки — вони дуже ретельно зберігають її для громадян своєї держави. У будь-якій іншій країні світу вони є «громадянами світу», а в своїй власній — євреями. Як зрозуміти цей парадокс? Та дуже просто — неєвреї в Ізраїлі не мають тих прав, які мають євреї, та й до керівництва державою їх не допускають. Якщо ж в Україні до уряду й потрапить який-небудь українець, то його свідомість все одно вже вражена «християнськими» (читай «глобальними цінностями»), а отже, він уже включений у психокультуру агресора. Бо з поширенням семітського монотеїзму (навіть у форму християнізму) відбувається непомітна поступова юдаїзація світу.

Прямолінійність і циклічність

Боротьба культури із «вспакультурою» (антикультурою) триває вже понад два тисячоліття. Семітські ідеологи нав’язали людству прямолінійні схеми розвитку людства, культури і релігії. Так, наприклад, досі вважалося, що релігія розвивається прямолінійно знизу вгору від «примітивного» політеїзму до «розвинутого» монотеїзму, і відповідно, політеїстичні етнічні релігії назвали «нижчими», а монотеїстичні інтернаціональні (світові) — «вищими». Тепер же «увесь світ» (а точніше Ватикан на чолі з папою римським) зайнялися створенням так званих «екуменічних» програм з метою об’єднання людства під однією всеземною глобальною релігією, що розглядається, очевидно, «найвищим» рівнем розвитку релігії. Наприклад, у США папа Павло ІІ неодноразово служив месси, в яких одночасно молилися багатотисячні натовпи католиків, протестантів, юдеїв та інших монотеїстів. Про це з величезним апломбом повідомлялося в усіх світових ЗМІ. Така схема цілком у дусі марксистсько-ленінської і юдейсько-християнської ідеології.

Однак, цілий ряд фактів з історії язичницької культури європейських народів свідчить про періодичне відродження Віри Предків навіть у межах двотисячолітнього періоду існування християнства як панівної офіційної релігії. Це — й відродження інтересу до язичництва в середині ХІV ст., і підвищення цікавості до античної грецької філософії, і вільнодумство, і реформація, і просто поширення «моди» на паркові скульптури грецьких Богів, аж до будівництва приватних язичницьких храмів окремими представниками знаті: «Деякі вельможі відкрито будували храми язичницьким Богам, на що історики релігії переважно не звертають уваги».

Отже, графічна схема відроджень і занепадів етнічних політеїстичних релігій матиме вигляд не прямої вертикалі, а швидше — гіперболічної кривої, що символізує циклічність розвитку релігії (почерговість зміни монотеїзму і політеїзму). Таким чином, сучасний етнорелігійний ренесанс у світі свідчить про закономірність відродження предківських політеїстичних релігій у світі.

Висновки

Антагоністичні стосунки інтернаціональних релігій з національними впродовж двох тисячоліть дають достатньо фактів для таких висновків.

1. Людина — лише маленька клітина цілого свого етносу. Відомо, що організм існує завдяки зв’язку всіх його клітин, а кожна клітина виконує свою функцію і не суперечить іншим клітинам. Так живе і весь етнос. Коли ж якась частина організму починає псуватися, перестає виконувати свою функцію, тоді організм хворіє, і в результаті повної розбалансованості своїх клітин, — гине. Нині український народ поділений на сотню конфесій, розбалансований різними політичними партіями і розбавлений різними «національними меншинами». Він втратив моноетнічність і монорелігійність, а також власну національну еліту, яка завжди вважалася найголовнішою запорукою процвітання свого етносу. Збереження саме цих цінностей є головними засадами Рідної Віри. Цілісність етносу можливо відновити шляхом очищення організму від шкідливих ідеологічних ін’єкцій і повернення (звичайно, поступового) до природних захисних засобів власної віри.

2. Порятунок українського етносу можливий за умови відновлення, відживлення всіх його природних етнічних компонентів у локальних межах власної етнічної території, і насамперед — відродження Предківської природної релігії. Одночасно відбуватиметься відродження братніми слов’янськими народами їхніх етнічних цінностей на їхніх територіях. Таким чином, відбудеться поступове відродження всієї білої раси. Завдання кожного етніка (носія свого етнічного генотипу) — вносити посильний внесок у життя свого етносу, підтримувати етнічну і расову солідарність.

3. Як розповідають книги Сівілли, «деякі (читай — «богообрані») почали будувати страшенну заввишки вежу, щоб з її допомогою досягнути до неба. Але Боги (множина!) наслали вітри і зруйнувли вежу, причому кожному народові дали особливу мову (етнічні особливості!)». Цей міф був настільки перебріханий у Біблії, що його досі тлумачать як негативний символ. Біблійний варіант міфа оповідає про нібито первісну однорідність людства. Сучасні генетики вже довели, що все людство ніколи не було однорідним. Вавілонська вежа, збудована «деякими», — символ «єдиної всеземної» релігії і панівної ролі цих «деяких» над усіма іншими, а руйнування Богами Вавілонської вежі і «розділення» мов — символ природної дезінтеграції людства. Отже, дезінтеграція — це єдина альтернатива глобальним процесам і нахабству агресора. Щоб зруйнувати Вавілонську вежу, вибудовану в Сіоні, необхідне розділення різних відмінних за своєю природою етносів. Але водночас необхідне єднання в середині самих етносів, яке має відбуватися за ознаками етнічної спільності для плекання їхніх власних цінностей на їхніх власних територіях.

4. Таким чином, відродження Віри Предків сьогодні неможливе без вирішення юдейського питання, яке є стрижнем шкідливої монотеїстичної ідеології, спрямованої на суцільну глобалізацію людства. На жаль, ми досі лікуємо лише наслідки хвороби інтернаціоналізму. Щоб одужати, слід ліквідувати причини хвороби. Треба знайти в собі мужність, щоб подивитися правді у вічі та з’ясувати причини нашого арійського занепаду. Висвітлення правди — перший крок до одужання. Як відомо, денне світло знищує нічних примар і привидів, а «…сонячні промені згубні й ненависні євреям».

Галина Лозко, «Бриколаж»
 

Арійський політеїзм і семітський монотеїзм як протилежні світогл

Природні релігії сповідують ті представники народів, які творять культуру. Штучні (неприродні) релігії сповідують ті представники народів, які творять антикультуру. Боротьба між цими двома протилежними світоглядами триває два з половиною тисячоліття.

Народів на світі багато. Рас (порід людей) всього чотири (біла, жовта, червона і чорна): вони виникли в різних місцях Землі незалежно одна від одної. Внаслідок змішування цих рас, виникли ще расові гібриди: метиси і мулати. Нині навіть висловлюються припущення, що не всі раси належать до людей.

Релігій на світі зовсім не так багато, як нас примусили уявляти, — їх всього дві: природна (язичництво всіх народів) і неприродна (різні штучні покручі — буддизм, юдаїзм, християнство, іслам та похідні від них). Природні релігії сповідують ті представники народів, які творять культуру. Штучні (неприродні) релігії сповідують ті представники народів, які творять антикультуру (за термінологією Яна Стахнюка, «вспакультура» — дослівно «культура вспять»). Боротьба між цими двома протилежними світоглядами триває два з половиною тисячоліття.

Розуміння расових цінностей своєї релігії закладено в людині генетично. Практично не існує людини, яка не зрозуміла б, не відчула б душею своїх власних расових цінностей. Якщо хтось не розуміє цінностей природної релігії, — значить він генетично належить до представників штучних цінностей, бо в його жилах переважає кров штучної раси. Ця аксіома дуже корисна українцям-християнам для роздумів.

Два тисячоліття людство витратило на пошуки штучних універсальних систем, нав’язаних йому семітським плем’ям, і сьогодні ми з великим сумом спостерігаємо самознищення білої раси на Землі. Статистика свідчить, що нині у світі 132 млн. язичників. З них 30 млн.- в Азії і 100 млн.- в Африці. В той же час у Європі лише 0,2 млн. язичників, які існують у середовищі 540 млн. войовничих християн, тобто людей ментально неспроможних оцінити нав’язані їм штучні «цінності». Чи не тому метиси і мулати перемагають чисельністю навіть у європейських державах (пор., напр., Францію)?

Тут, напевно, доречним буде невеликий історичний екскурс. Епоха занепаду природних релігій почалася від перших реформаторів Будди і Заратуштри в середині І тис. до н.ч. Нам ще невідомо, який космічний катаклізм спричинив зрушення людської свідомості або появу на Землі штучної раси. Арійці, розуміючи загрозу релігійних збочень, ще чинили активний спротив цій пошесті. Так сирійський цар Антіох IV Єпіфан (175 — 163 р. до н.ч.) переслідував юдейський монотеїзм і повернув язичництво в Єрусалимі. Брагмани-арійці в Індії жорстоко карали буддистів, які пропонували відхід від природного способу життя і мислення. Так само і Сасаніди-арійці боролися проти юдеїв та християн. У Греції юдейська Тора була перекладена в 250 р. до н.ч. — отже, грекам уже було відоме джерело юдейського фашизму. Давні греки з великою зневагою ставились до юдеїв, тому чимало євреїв «ставали греками». Як відверто писав єврейський автор Йосиф Флавій, «щоб вижити, вони еллінізувались». Про це також повідомляє книга Маккавеїв, Повторення Закону та ін. Догмати чужої віри для євреїв не мають ніякого значення. Тому здійснюючи обряд чужої віри, юдей ніколи не сприймає його серйозно, в душі залишаючись юдеєм. Переміна віри або мнимий атеїзм заради матеріальних благ, досягнення кар’єри, чи порятунку власного життя для юдеїв — типове і досить відоме в історії явище (згадаймо Маркса, Лєніна, Лео Таксіля, Розанова чи Ярославського).

Природні релігії довго чинили опір насильницькій релігійній уніфікації. У слов’ян цей опір тривав найдовше з усіх арійських народів. Інквізиція, розпочавшись у ХІІІ ст., була спричинена релігійною нетерпимістю християнських фанатиків до всього живого і прекрасного. В 1233 р. римський папа Інокентій ІІ доручив єврею Гузману владу над Домініканським орденом і дав наказ «розслідувати», які язичницькі звичаї збереглися в насильно християнізованих народів, з метою їх викорінення. Цей орден і здійснював подібні «розслідування» — в усій, підвладній папі, Європі горіли вогнища з язичницькими дерев’яними письменами та віщими людьми. Апогей християнського засилля і розгулу інквізиції припав на XV — XVІІ ст.

В святинях Медоборів (Україна), куди перемістився центр Рідної Віри після християнізації Києва, язичницькі Богослужіння, здійснювані як професійними жерцями, так і окремими язичниками, тривали ще у XVІІ ст. А вже з середини XVІІІ ст. християнізм в Україні стає більш поміркованим — синкретизує ті язичницькі явища і звичаї, які не були знищені ним остаточно. В Російській імперії з’являються перші спроби відродження язичництва — у 1810 р. вийшла праця Р.Мархоцького «Возрождение веры предков», у Центральній і Західній Європі відродились рухи друїдів тощо.

Щоб зрозуміти, як відбулося світоглядне перепрограмування людства, розглянемо в загальних рисах особливості еволюції релігії.

Іманентність і трансцендентність як бінарні опозиції

Загалом за два останні тисячоліття увесь релігієтворчий процес виглядає як постійна боротьба протилежних уявлень про Бога.

Найдавніше уявлення про Бога, розлитого в природі, релігієзнавці називають іманентністю (від лат. immanens — властивий, внутрішньо притаманний предметам і явищам; той, що випливає з їхньої природи). За арійським світоглядом, Бог — природа; Він у всьому живому: в рослинах, тваринах, людині; Бог — батько, а людина — його дитя. Таке уявлення про Бога ще називають пантеїзмом (дослівно — «всебожжя, всеобожнення»).

Якщо Бог в людині, і людина в Бозі, то кожен може пізнати Його в собі, виявити свої найкращі божественні риси. Не даремно у всіх арійських народів існувало релігійне переконання про їхнє Божественне народження. Українці-русичі вважають себе онуками Дажбожими, синами Сварога, дітьми Перуна та ін. Язичницькі арійські релігії мають культ обожнюваних Предків та своїх етнокультурних героїв. В арійців нема різкої грані між людиною-героєм і Богом. Є припущення, що слов’янський культ Дажбога також походить від людини-героя: «Цар Сонце, Син Сварогів, себто Дажбог, був же мужем сильним»

Відносини язичника з Богами подібні до відносин людини з шанованими Предками.

В арійців космогонія (уявлення про Сотворення Світу) зливається з теогонією (Сотворення Богів), що відображає філософську ідею самотворення і саморозвитку Всесвіту. Такий пантеїзм вигідно відрізняє екологічну концепцію язичницької релігії від «світових» релігій. Для язичника є очевидною релігійна істина: «шкодити природі — значить шкодити самому собі».

Як світоглядна протилежність цьому уявленню є так звана «надприродність» Бога, яка в науці отримала назву трансцендентність (від лат. transcendens — дослівно «той, що виходить за межі». Така концепція Бога має семітське походження. Юдейський Ягве перебуває поза Всесвітом, тобто існує поза межами природи. Між людиною і Ягве виникає дистанція, яку ніколи не можливо подолати — звідси переконання, що Бога пізнати неможливо. Сотворення Світу семіти уявляють як особисту дію Бога, а світ як окремий від Бога продукт його творчості. Таким чином, Бог і Всесвіт у семітів — абсолютно різні особистості. Семіти відірвали Бога від Всесвіту. Тому обожнювання природи у них відсутнє, як звичайно в кочівників, які ніколи не мали власної землі і не були прив’язані до неї ні серцем, ні господарством. Єврейський автор Д. Хвольсон пише з гордістю: «семіти зуміли уберегти себе від пантеїзму, …в них також відсутнє обожнення героїв». Отже, у семітів людина і Бог чітко розмежовані, відособлені, вони ніколи не зливаються, тому людина завжди залишається «рабом Божим». Саме така концепція Бога була нав’язана всьому людству у вигляді «світових» інтернаціональних релігій. Цією концепцією і нині просякнуті всі сучасні філософські й релігієзнавчі праці. Бог карає людей за їхні провини, люди є «рабами» Бога.

Глибока світоглядна прірва розділяє ці два поняття Бога. Дві тисячі років арійська людина буде балансувати над цією прірвою, роздвоюватися в марних духовних пошуках гармонії своєї душі. Скільки загублених душ, втрачених цінностей, скільки змарновано людських життів, скільки умів розбитих об «біблійну стіну» відчаю і зневіри! Чи не в Біблії шукав шляхів до Бога геніальний український філософ Григорій Сковорода? І не знайшовши в цій книзі нічого святого, він вкладав у неї свій власний арійський зміст, якого там ніколи не було! У своєму творі «Нарцис» Сковорода писав: «Віруймо, що Бог є в людськім тілі. Є справжній він у тілі нашім видимім, неречовинний в речовиннім, вічний у тліннім, один в кожнім із нас і цілий в кожнім. Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не тіло Богом, ані Бог тілом» (переклад на сучасну українську мову В. Шаяна).

Український теософ Володимир Шаян, аналізуючи духовні пошуки Г. Сковороди, зазначав: «Бог — це ти сам, це божественний первень твойого духа. Бог — це божественний Чоловік. Ти є другом Бога, сином Бога, самим Богом, — ось основна настанова арійського світовідчування».

Політеїзм і монотеїзм як антагоністичні світогляди

Політеїзм (від гр. полі — багато, Теос — Бог; дослівно «храм усім Богам»). Політеїстичними є всі багатобожні етнічні релігії. Вони, як правило, мають філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої названий окремими іменами. Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще Його епітети (як приміром, Всевишній, Всюдисущий та ін., які згодом можуть перетворюватися на власне теоніми, таким чином збільшуючи кількість назв Бога-Богів).

До політеїстичних релігій належать всі етнічні релігії — природні (мають астрономічний календар, узгоджений з циклами природи), екологічні (з культом природи), творчі (життєрадісні), локальні (місцеві, що розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби), миролюбні (адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності, а не засіб загарбання чужих земель), патріотичні (культ батьківщини) тощо.

Різновидом політеїзму є генотеїзм (від гр. ген — рід, Теос — Бог). Він притаманний релігії, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до Богів-Синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя. Поняття генотеїзму в українську теософію введено В.Шаяном, який писав: «Про істоту [сутність — Г.Л.] генотеїзму, себто вчення про Єдино-Божество як многопроявної, многоіменної і многоособової Істоти (подібно до іпостасей християнізму) ніхто з українських дослідників ще не чув. Саме класичний приклад цього генотеїзму зустрів я в Книзі Велеса» Далі В. Шаян не раз буде висловлювати своє здивування цим класичним генотеїзмом наших Пращурів. Він пояснює це явище так: «Сварог є єдиний, всеобіймаючий. Сварог є єдиний, многопроявний. Сварог є многоіменний. Всі інші Боги є многоназивні і тисячоіменні. Вони разом творять Єдину Єдність Всесвіту, Небес, Світу Духів Предків, і Невидимого Світу Прав’я. Ця могутня Всеєдність обнята однією всеобіймаючою стрункою концепцією Сварога, прикметною для Віри наших Прапредків… Закидати нашим Прапредкам «примітивний» політеїзм — це карикатура і глум над правдою про нашу й інші арійські віри, як Риґведа та Авеста».

Монотеїзм (від гр. моно — один, Теос — Бог) — релігія, яка декларує свій монотеїзм, вважаючи ідею однобожжя «вищою». До монотеїстичних належать усі надетнічні релігії (або, як прийнято нині їх називати, світові, інтернаціональні тощо) — штучні (витворені людиною, пророком, засновником, учителем), глобальні (мають міжнародний характер), відірвані від природи (календар за датами життя пророка, переважно неузгоджений з астрономічними циклами природи), місіонерські (прагнуть поширитися серед багатьох інших народів), аскетичні (мучеництво, страждання, фізичні обмеження), космополітичні. Причому самі творці монотеїстичних релігій пропонують аскезу не для власного вжитку, а для тих народів, яким вони нав’язують свій монотеїзм. Ось що пише згадуваний вище Д.Хвольсон: «Не подобаються семітам аскетизм і відлюдництво (рос. отшельничество). До першого вони мало схильні, хоча воно іноді у них зустрічається; а до останнього відчували огиду. Загалом, накладати на себе обмеження, особливо відмовлятися від радощів сімейного життя — це не для семіта. Будеш їсти і будеш ситий, і станеш хвалити Бога — говориться в П’ятикнижжі, але поститися і хвалити Бога — не вимагається від єврея».

До монотеїзму належать також і неорелігійні напрямки — різновид надетнічних, штучних (створених на ґрунті існуючих світових, або етнічних, але вже з новим ідеологічним наповненням, мають авторів-засновників); вони прагнуть стати міжнародними (місіонерські, космополітичні); часто синкретичні, схоластичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до глобальності.

Часто «світова» релігія, яка декларує себе монотеїстичною, на грунті стійких етнічних традицій не може побороти язичницьких світоглядних засад, внаслідок чого створюється безліч «святих», які власне і заміняють етнічних Богів (навіть можуть мати близькозвучні імена). Це підтверджує язичницький погляд на те, що абсолютного монотеїзму практично не може існувати. Арійське політеїстичне світосприйняття, як квітка-ломикамінь крізь скелю, постійно пробивалося крізь задуху монотеїзму «світових» релігій.

Так, В.Шаян писав про наявність генотеїстичних рис у християнстві: «Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християнізму. Маємо в християнізмі три Особи Божі, що творять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев’ять хорів, духів та множество святих осіб, до яких звертаються християни у молитвах і культі за охороною чи протекцією, або, як вони кажуть, заступництвом за них перед Богом».

Тут «дев’ять хорів, духів» у християнстві означає першу тріаду дев’яти чинів ангельських — херувимів і серафимів, що зображаються людиноподібними істотами з шістьма крильми (наявні в юдаїзмі, в християнстві, і навіть у рунвірі, щоправда, без крил), а також віра в духів, що «…почасти зберігається в розвинутих релігіях, в т.ч. в християнстві».

Ідея монотеїзму витворена єврейськими рабинами. У середині ХІХ ст. французький філософ-історик Ренан подав докладну характеристику семітської раси у своїй праці «Histore ge’nerale et syste’me compare’ des langues se’mitiqes». Зокрема, Ренан писав про семітів як про «нижче плем’я» («rase infe’rieure») по відношенню до арійців. Він вказує, що семіти нездатні розуміти різноманітність, многовидність, тому вони інстинктивно тяжіють до монотеїзму. У них, на думку Ренана, не було ні власної міфології (її вони запозичували в інших народів, причому брутально перебріхуючи), ні науки — її вони також вправно викрадали в інших, ні філософії — вона семітам не приносила практичної користі. Щоб уникнути звинувачень в «антисемітизмі» (хоча я переконана, що такого явища не існує в природі, бо семітичних народів дуже багато, це не тільки євреї, але й араби та ін.), процитуємо єврейського автора Д. Хвольсона: «Семіти займались тільки тими філософськими питаннями, які так би мовити, мали безпосереднє практичне значення для життя, і ніколи не філософствували вони наобум про непостижиме… рішення подібних питань не могло мати великого практичного значення для сповідників однобожжя… «.

Отже, політеїзм і філософія — це наслідок здатності розуміти многовидність. Арійці завдяки філософії розвинули вчення про вічність душі, вчення про перевтілення (реінкарнацію), всеобожнення природи, духовну цінність героїзму як вищий вияв шляхетності. Семіти ж самі не здатні до героїчного чину, їхня віра спрямована лише на досягнення матеріальних благ у цьому світі, бо після смерті тіла в юдаїзмі нема нічого. Отже, у семітів душа, якщо вона у них є, вмирає разом з тілом: «немає в могилі, до якої ти ідеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості», … «бо краще собаці живому, ніж левові мертвому». Єврейська народна приказка говорить, що «краще бути живим боягузом, ніж мертвим героєм». Тоді нема чого турбуватися про душу, краще досягати блаженства у земному житті, і зовсім немає ніякого значення, моральними чи аморальними засобами це досягається (особливо, якщо ці засоби спрямовані проти інших народів).

Головне ж завдання семітського монотеїзму — об’єднати і очолити всі народи. Перепрограмування психіки арійських етносів на монотеїзм — це головне завдання юдейських винахідників християнства і світових глобалізаторів. Для успішного здійснення їхньої програми була необхідна уніфікація (уподібнення, одноманітність, стандартність). Всі ці явища ведуть до спрощення. Всі «раби» повинні мати однакову свідомість. І тут доведеться розкрити нашим читачам ще одну аксіому — всяке спрощення системи призводить до її знищення. Таким чином, однобожні релігії — це релігії не життя, а смерті етносів! У цьому світлі стає очевидним, що і християнство, й іслам програмують особу рабського типу, роблять її нездатною до виходу із світоглядного тупика монотеїзму.

Відроджувати національну релігію на принципах монотеїзму — це все одно, що підставити шию у нове ярмо, яке виготовили для арійських народів глобалісти. У цьому ж світлі стає очевидною ще одна підступна для українців ідея — силенкіянство, експортоване в Україну на початку 90-х років із США, і відоме під назвою Рунвіра (абревіатура прочитується надто заманливо — «рідна українська національна віра», хоча насправді — це омана). Не будемо тут торкатися безглуздя її автора, який «скасував» усіх Предківських Богів, проголосивши одного Бога під слов’янським ім’ям Дажбог (який у нього цілком заміщає Ісуса Христоса). Скажемо тільки, що «силенкова віра в Дажбога» нагадує видуту писанку: зовні розписана нібито українськими орнаментами, а нутро — порожнє!.

Справді, треба бути арійцем, щоб розпізнати й відчути фальш підкинутої українцям ідеї «рідної, національної», створеної «рідним пророком» релігії на ґрунті американського прагматизму і юдейського монотеїзму. Рунвіра сьогодні є гальмом у справі відродження Рідної Віри (справжнього етнічного многобожжя), бо вона відволікає ті, ще незначні, і може ще не досить інтелектуальні, але патріотичні сили українського народу, які вже здатні переосмислити християнізм, але ще ніяк не усвідомлять підводних каменів семітської ідеї монотеїзму. Дійсно, не кожному дано зрозуміти, що «Юда кидає камінь за каменем на шляху переможної ходи нових ідей. Він хоче, щоб паровоз Нового Порядку зійшов зі шпал, він скрізь поспішає прокласти свої шпали, щоб спрямувати рух у хибному напрямку…».


Далі буде!!!

Характерники

До речі, про характерників. За часів московської окупації заборонялося навіть вживання цього страшного для окупантів терміна. Так, у виданому вже в 1987 році "Українському радянському енциклопедичному словнику" слово "характерник" відсутнє. Натомість є такі потрібні та важливі для українського народу слова, як "харакірі" - спосіб традиційного самогубства японських самураїв, чи "хариджити" - назва однієї з ісламських сект. У поемі "Хустина" Тарас Шевченко згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його - "характерник з Січі". І знову в жодному з видань творів Т. Шевченка слово характерник не коментується, не пояснюється. І такий "науковий" підхід був неодиничний. Якщо ж це слово і згадувалося, то майже завжди в негативному значенні, як чаклун, ворожбит, людина, яка пов'язана з темними силами. А в старовинних історичних джерелах під характерниками розуміли, насамперед, воїнів, наділених надзвичайними можливостями.

Корені характерництва прийшли до нас з тисячолітньої давнини, з часів великого переселення арійських племен з України в Індію. У Ведах, давніх арійських писаннях, говориться, що, серед другої касти кшатріїв-правителів-воїнів існують загони, основу яких складають махаратхи - могутні воїни, здатні поодинці боротися проти тисяч. Лише вони володіли всіма п'ятьма видами зброї: зброєю для індивідуального поєдинку (мечі, палиці); зброєю типу списів, котрі тримають в руках або метають; "муктами" - знаряддям для метання стріл; "янтра-муктами" - великими метальними машинами; містичними стрілами "астрами", зарядженими духовною енергією ведичних мантр. Оскільки префікс "ма" в санскриті означає "великий", то "харатхи" і є ті самі характерники - магічні воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом.

Саме так їх і описує Д. І. Яворницький у своїй "Історії запорізьких козаків": "...серед них завжди були так звані "характерники", котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі "характерники" могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих "верцадел", жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав'язаних чи навіть зашитих мішків, "перекидатися" на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов". А людей, які в мирний час займалися магією, називали чарівниками, ворожбитами, знахарями, упирями, вовкулаками та відьмаками. Характерництво ж було, в першу чергу, військовим мистецтвом, завдяки якому воїн міг змінювати свою подобу, ставати невидимим, читати людські думки, бути невразливим для зброї супротивника. Саме характерники навчали козаків розбиратися у властивостях природи та використовувати їх на свою користь. Наведемо хоча б такий приклад.

"Перед очима стелиться безкрайній степ. І палюче сонце висне над вицвілим безмежжям. І у тому безмежжі - жменька запорізьких козаків.

Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли коні та й самі переслідувачі вкрай стомилися, коли не залишилося зовсім харчів, татарський бей махнув рукою: хай тікають, все одно в степу пропадуть без їжі.

А козаки зовсім і не збиралися отак марно пропадати. Бо в кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці оті бульбочки шукати - втамували голод, погасили спрагу, поволі стали повертатися сили... Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й два татарські загони козаки розбили.

Не раз і не два ставали козакам у пригоді чудодійні бульбочки. Не раз і не два рятували від явної загибелі. Тому й оберігали запорожці таємницю своїх амулетів, навіть на допитах не зізнавалися, що то за кульки вони носять на шиї.

Та все ж татари якось вивідали таємницю, дізналися, що ці тверді кульки не що інше, як висушені бульбочки любки дволистої. І почали при собі такі амулети носити. А що в степах любка не росте, то добували її у лісових районах України. Відтоді орда грабувала не тільки населення, а й ліси, вивозячи з собою бульбочки чудодійної рослини".

Я недаремно розповів цю історію, записану Євгеном Шморгуном у знаменитого фітотерапевта та знавця народної медицини, нащадка козаків Івана Михайловича Носаля. Звичайно, бей, дізнавшись, що козаки живими-здоровими дійшли до Січі, інакше як шайтанами їх не назве. А справа ж всього-на-всього в їхньому досконалому знанні властивостей рослин та у вмілому їх використанні. Адже наукою дійсно доведено надзвичайно високу поживність бульби любки дволистої. Для заспокоєння голоду і спраги людині достатньо однієї такої бульбини на день, а коню двох. А люди невтаємничені могли пояснити це лише зв'язком із нечистою силою.

Справжнє військове мистецтво якраз і складається із знання багатьох важливих закономірностей і секретів та правильного їх використання. Як, наприклад, підкрастися до ворожого стану непомітно, не розполохавши при цьому птицю чи звіра, які можуть тебе виказати? Треба знати відповідні секрети їх поведінки. Як заховатися в очереті серед хмар кусючої мошкари і годинами там лежати не видаючи себе ні єдиним рухом? Треба натертися певними настоями рослин або навіть дьогтем чи мокрою глиною, - і мошкара об-минатиме тебе десятою дорогою, а твої вороги опухнуть від її укусів, шукаючи тебе. Як перебратись через болото, не втопившись у небезпечній трясовині? Як в польових умовах гоїти рани, як тамувати голод і спрагу, як ефективно захищатися від ворожої зброї, як правильно маскуватися? Адже від володіння цими навичками залежало не лише життя окремих воїнів, а й долі цілих битв. І тому оволодінню цими навиками у характерників надавалося надзвичайно велике значення. А оволодівши ними, вони в очах сучасників виглядали справді неперевершеними воїнами, наділеними надприродною силою. Люди вірили, що характерників не брала звичайна зброя, вони були "замовлені від кулі і шаблі", "з води вони виходили сухими, з вогню мокрими".

Є реальні історичні факти, коли вороги, знаючи, що звичайні кулі характерників не беруть, виготовляли спеціальні срібні кулі та відповідно їх освячували. Так, в "Історії Русів" є розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького - Івана Золотаренка, якого сучасники вважали характерником: "Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!".

Так само свідчить і поляк Коря-тович, який брав участь у придушенні гайдамацького повстання, учасниками якого було чимало характерників. Він розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм в груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.

А крім того і самі характерники часто використовували срібні кулі. "Розповідають, що Палій був чарівник і доводять це тим, що кулі вживав він завжди срібні і перед битвою надягав чисту білизну". Збереглися і народні зображення таких невразливих характерників - наприклад, картина "Козак-бандурист", намальована козаком Рибкою в 1834 році. На цій картині зображено, як московські солдати стріляють характерникові в спину, а він, мовби нічого й не було, спокійно грає на кобзі.

До речі, термін характерництво у якості військових замовлянь існував не лише в Україні, а й у Франції, на що звернув увагу чорноморський історик Іван Попко: "Il ne fut pas tue, parcequ'il portait un caractere. - Він не був убитий, оскільки він носив "характер". Зараз можна лише гадати, чи цей термін залишився їм у спадок від давніх галльських жерців - друїдів, чи, може, примандрував туди разом з козаками Богуна і Сірка в часи Тридцятилітньої війни?

Характерниками ставали, як правило, люди з унікальними екстрасенсорними здібностями, зі Іалюнок А. Базилевича схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу та телепатії. Візьмемо, наприклад, описи Івана Сірка чи Семена Палія: "Сірко великий воїн був. Той знав, хто що дума. Ото там по тім боці Дніпра були татари... Та як задумують вони було воювати, то Сірко і каже козакам: - Збирайтесь докупи. Бо на нас уже орда піднімається. Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і не одруба - тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари, які міри проти нього вживали, та так нічого і не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали...". "Розповідають, що Палій був силач, високого зросту, плечистий, "горластий" і страшний на вигляд; і був він в битвах від-чайдушно хоробрий. Йому вартувало лише подумати перемогти кого-небудь - і перемога вірно залишалася за ним".

Навіть тенденційно описуючи гайдамацькі загони, історик Скальковський визнає надзвичайні здібності характерників: "Між цими шайками були ватажки (від слова ватага) або отамани, і по їхньому ще називались характерники, тобто такі чарівники, що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може. І коли, бувало, деруть ляхове по великих і багатих дворах, в яких хоча на цей випадок в обережність і цілком велика буває кількість сторожів і озброєних вартових, але ватажок так зачарує всіх у домі, що ніхто з них не почує і не побачить жодного козака з його шайки, і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ".

Збереглися свідчення про те, як характерники застосовували таке навіювання безпосередньо в бою: "Було як збираються в Польщу, то беруть не більше як 12 чоловік; зайвого щоб не було. Ватажок, було наказує: "глядіть хлопці, як прийдеться тікати, то не розбігайтесь: держіться купи", їх мало, а ляхів багато, то оце, гляди, і біжить погоня. Вони повстромляють ратища в землю, поставлять коней хвостами до хвостів, а самі в середину і поховаються. Гоняться ляхи і кричать: "Рембай глову!" Добіжать до них і покажеться їм ліс; вони тоді і повертають коней назад." Один з очевидців славнозвісної Коліївщини, німець Мітляр, котрий на той час проживав в Лисянці, розповідав своїм внукам, як застосовував характерництво Максим Залізняк при штурмі Лисянки: "козаки всі як є, вдарили ножами навхрест один з другим, отак підняли повище голови та й ударили навхрест ніж об ніж. Казав дідуньо, що ніхто не знав для чого то воно чи, то в них була така присяга, чи то може знак щоб зрадник польський відчинив браму, бо як тільки ото вони тими ножами похрестилися, забрязкали, то зараз брама до муру й відчинилася. Був зрадник. А як увійшли всі гайдамаки в мур, то там багато поляків й покаменіло, отако й диха й дивиться, а нічим не воло-да й не говорить...". Цікаво, що тут в обряді перехрещення ножами, який викликав справжній психологічний шок в оборонців Лисянки, використовували знамениті гайдамацькі ножі - колії, які до того ж були спеціально освячені:

"Проти ночі Маковія як ножі святили..."

Сучасник, читаючи ці давні свідчення, може сприйняти їх за фантастику. Але коли нинішні естрадні гіпнотизери вводять в гіпнотичний транс цілі стадіони, здатні впливати на глядачів навіть через екран телевізора, то це видається цілком нормальним. А деякі речі, що їх демонструють носії прадавніх арійських знань - індійські йоги-факіри, сучасна офіційна наука з її найдосконалішою апаратурою не може пояснити і до сьогодні. Наприклад, левітацію, телекінез, виживання закопаної в землю людини, телепортацію та ще багато іншого. А характерники, як нащадки арійських кшатріїв, не лише зберегли ці знання, а й з успіхом використовували їх для захисту рідної землі від загарбників.

Характерники були представниками особливого вищого стану козаків, наділених таємними військовими знаннями та посвячених у магічні ритуали та обряди. Але ритуали ці були нічим іншим як унікальною і надзвичайно складною системою психофізичної підготовки воїнів. Тому мусимо розчарувати деяких дослідників, які роблять особливий акцент на зв'язку характерництва з нечистою силою.

Для цього звернемось до етимології. В основі терміна "характерник" - слово "характер", що має значення "сукупність стійких психічних властивостей людини, її особистих рис, що проявляється в поведінці, в діяльності", тобто вдача. Вживається слово "характер" і в значенні "твердість, сила волі". Тому, характерник - це воїн, який володіє своїм психічним станом, волею і завдяки цьому може впливати на волю інших людей. У попередньому розділі ми вже говорили, що звичайна людина використовує не більше 4% закладених у неї можливостей психіки, використання ж прихованих резервів дозволяє досягати фантастичних результатів, котрі дійсно можуть сприйнятися як чари. До речі, за часів Київської Русі слово "характер" вживалося і в значенні - "посада", "сан", тобто характерник - "сановник", "посадовець". Звідси висновок: "характерник" - воїн, що за допомогою спеціальних тренувань оволодів своїм духом - "характером", і займає певний сан (посаду) в козацькій військовій ієрархії.

До речі, в козаків була своя спеціальна термінологія і для різних видів характерництва, що вже свідчить про надзвичайно високий рівень його розвитку. Наприклад, таке відоме в наш час явище, як гіпноз, (навіювання) в козаків називалося - "химорода", гіпнотизувати - "хи-мородити". Ось свідчення козака Семена Юрче-нка, котрому, перебуваючи на службі в київському гарнізоні довелося стерегти в київській тюрмі запорожців, арештованих за наклепом московського карабінера. Ці запорожці з нудьги показували йому та іншим вартовим деякі фокуси із застосуванням навіювання, які вартові сприймали як чудо: "То який Запорожець:

– От ув'яжіть мене! - каже, - в мішок, чи встережете мене, що мене бережете?

– Чому?

– Кете (давайте сюди) мішок.

Та і влізе в мішок, та до сволока його й притягнуть за трямки; а він з-за дверей і йде та:

– Здорові, вражі сини! Устерегли? Або котрий-небудь Запорожець:

– Що ви думаєте, я не знаю, що ви вмієте красти? Та раз до мене: – А на що ти п'ятака вкрав?

– Я й не бачив п'ятака!

– Ану скинь чобіт! Скинув, аж у чоботі п'ятак.

Та й сміється вражий Запорожець. А то він химо-родою химородив. Сказано - каверзники". Термін "каверзник" відповідав сучасному "штукар", "фокусник".

Цікаві також запорозькі терміни "галдовник", "голдовати". "Запорожці були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала, на Дніпрі, було, постелять повсть і ідуть", - згадували запорозькі нащадки. Виявляється, ще за часів Київської Русі слова "галдовати", "голдувати" - означали скласти васальну присягу на вірність, присягнути, "голдовник" - "запри-сяжений васал", посвячений на вірність. Думаємо, на Запорізькій Січі слово "галдовник" означало посвяченого у таємниці характерництва воїна, який стояв нижче рангом, ніж характерник.

Характерників, котрі жили поза межами запорозьких земель, в народі часто називали знахарями (відунами). Такі знахарі, за народними повір'ями жили у кожному місті чи селі і мали обов'язок захищати народ від злих чарівників, відьом та іншої нечисті. На відміну від них знахарі вважалися людьми "від Бога", котрі роблять народу добро, лікують та оберігають його. Під час війни вони використовують свої знання для захисту рідної землі.

Отже, як ми зазначали вище, крім усього іншого характерники володіли секретами парапсихології та гіпнозу. Сьогодні військові розвідки багатьох країн світу інтенсивно вивчають можливості використання парапсихологічних здібностей людини в бою. Над цим працюють цілі секретні інститути, витрачаються шалені кошти, проводиться спеціальний відбір людей з надзвичайними властивостями. Адже такі люди з унікальними здібностями не перевелися і в наш час, вони працюють факірами на циркових аренах, гіпнотизерами, ілюзіоністами, екстрасенсами. Вони можуть палити себе вогнем, ходити босоніж по склі або по гострих лезах шабель не відчуваючи болю, можуть проколювати собі грубою голкою долоні і кров при цьому не тече, можуть читати думки глядачів, гіпнотизувати їх і навіть лікувати, можуть запам'ятовувати неймовірну кількість чисел, моментально вивчати напам'ять цілі книжки та робити ще багато інших чудес, які і тепер у XXI столітті з його атомною енергією та космічними польотами виглядають надприродньо. А що говорити про ті далекі часи. Можна собі уявити, як тоді сприймали людей, здатних зусиллям волі вгамувати кровотечу чи гіпнотизувати інших. Цим і пояснюється таке майже містичне ставлення до характерництва, яке насправді було потужною школою розкриття унікальних можливостей людини. І ця школа безперервно вдосконалювалась, передаючи свої знання з покоління в покоління протягом століть.

Як свідчать історичні джерела, центри характерництва в різний час існували на знаменитому Мігей-ському острові на річці Буг, в Карпатах, на Поділлі вже повній неможливості його виконання полягала найбільша цінність даного випробування. Адже саме під час виконання неможливого завдання, де стирається грань між життям і смертю, у людини проявлялися надзвичайні надлюдські здібності, які пізніше складали основу характерництва. Крім того, кандидат на характерника мусів бути обраний Божим Провидінням, лише тоді він мав право на осягнення вищих таємних знань. Адже в його руки попадали могутні знання, котрі могли бути використані як на добро, так і на зло. Тому вимоги до кандидатів були жорсткі, навіть жорстокі. Тому й небагато охочих, знаючи ці складнощі, йшли осягати це мистецтво.

Подібні звичаї приходять до нас з сивої давнини. Жерці давніх країн охороняли свої знання надзвичайно ретельно: у країнах Стародавньої Азії й Африки існував такий жорстокий іспит для кандидатів у жерці чи знахарі. Перед бажаючим стати жерцем ставили сім однакових горняток, наповнених темною рідиною. В шести з них була смертельна отрута, і лише в одному - нешкідливий напій. Кандидат із зав'язаними очима мусив вибрати і випити один з них. Звичайно, в такому випадку в жерці та знахарі дійсно потрапляли люди з надзвичайними здібностями, а випадкові люди відсіювалися. Тому, на нашу думку, і подолання порогів (як смертельно небезпечне завдання) було випробуванням майбутніх характерників.
                                                                            Тарас Каляндрук

МИ – УКРАЇНЦІ !

“ШЛЯХЕТНІ –
вони не для правити жили чи матеріальних благ, а найвище ставили Бога, честь і свою велику справу, над всім дочасним, особистим.

“МУДРІ -
знали вони таємні закони розцвіту й занепаду спільнот, проникаючи зором за поверхню явищ, заслону часу, в їх суть і майбутнє.

“МУЖНІ –
вміли ставити чоло небезпеці і здісняти рискові задуми, служити тільки ідеалові, правді своїй, не підлещуючись ні царям, ні юрбі, ні подіям.

Ці три прикмети: ШЛЯХЕТНІСТЬ, МУДРІСТЬ, ВІДВАГА – три основні прикмети володарської кляси... шляхетного не підкупиш, мудрого не обдуриш, мужнього не залякаєш!”

                                                                                                               
 (Дмитро Донцов)

Про шкідливість обирати “Великих Українців” в умовах окупації

Здається у Гесіода завойовник подає рецепт того, як утримати підкорених у своїй владі: «А зараз заставимо їх забути їхніх героїв, а на їх місце поставимо своїх, щоб усе найкраще врони бачили в нас». Саме це першим прийшло в голову підчас перегляду програми за проектом Сави Шустера «Великі Українці».

Бо інакше як зрозуміти намагання цього ляльковода притулити до когорти великих Українців таких постатей як Лєнін, Вєрка Сердючка, Шолом Алейхем, М. Булгаков. Хто не знає, останній – то автор роману «Бєлая гвардія» в якому ідеалізовано імперські добровольчі частини, які поборюють Гетьманську державу П. Скоропадського.

Українці, на чолі зі «зрадником-Гетьманом», показані традиційно для москвинів – підступними, хитрими, боязливими та злодійкуватими телепеньками. У програмі Шустера йшла розмова про те, чи є мова визначальним чинником для визначення людини Великим Українцем. У Булгакова є на це чітка відповідь. Пам’ятаєте – «какая глупая эта украинская мова. Вот к примеру как по вашему будет «кот»? – «кіт». – «А кит тогда как?»».

І загалом, підхід організаторів проекту «Великі Українці» нагадує мені старовинну, майже біблейську притчу: «Одного разу поршні антикварного авто з музею, втомлені довгою бездіяльністю, вирішили згадати своє минуле гаряче життя, та вибрати з-поміж себе великого Поршня. Провести конкурс доручили хитрому та досвідченому розвідному ключу. Розвідним його звали тому, що він «розводив» усіх, хто мав необережність його слухати.А ще він дуже майстерно розводив кінцівки перед хазяїном.

Що ж вирішено – зроблено. Поршні взялися було визначати, яким повинен бути великий Поршень, як тут у розмову встряв всюдисущий безпринципний підшипник. Він звик натягати себе на будь-який підходящий стержень, без зайвої скромності вважав себе центром, навколо якого все крутиться, і запропонував обрати великим Поршнем його – підшипника. Затим у розмову встряв старий, бородатий, весь наповнений знаєте чим, масляний фільтр. І з сумом біблейського пророка запропонував обрати великим Поршнем того, хто оберігає найбільшу спадщину – себто його. На це, з висоти оббитого шкірою салону, втрутився до дискусії руль. Його дуже любив хазяїн, бо використовував руль для маніпулювання всіма іншими механізмами – той добре вмів «розрулювати» будь-які ситуації. А тому і вважав себе тим, на ко-му все авто і держиться. Тому великим Поршнем має бути саме він – руль.

Поршні ще якийсь час доводили, що Великим Поршнем має бути той, хто принаймні поршень. Але в загальному галасі їх уже ніхто не чув. Молода, амбітна викрутка вміло штрикала тих, хто виступав проти організаторів. Розвідний ключ, пам’ятаючи про особливе завдання від хазяїна, вимагав, щоб послухалися руля, бо той найближче до хазяйських рук. Руль кричав, що найбільш не поцінованими є якості самого розвідного ключа. І коли уже всім це набридло, і щоб нікого не образити, вирішили визнати великим Поршнем гальмівну коробку – бо в неї навколо голови щось таке пейсеподібне висить, яке носять тільки хозяїнообрані».

І справді, виглядало на те, що конкурс «Великі Українці» створений для того, щоб назвати героями нашої землі тих, чиї онуки власне на цю землю і претендують. Поки серед когорти українських героїв організаторами був згаданий один Шолом Алейхем, але на нашій землі народилися і Бен Гуріон, і Голда Маєр, і Мойше Даян, і той, відомий тільки купці звихнутих хасидів, біблейський пророк із Умані. Б’юся в заклад, що вони теж будуть втиснуті у список Великих Українців.

Думаєте це жарт – поспитайте в академіків НАН України Залізняка, Толочка і ін., які з піною на вустах доводять, що наша Трипільська культура була … семітською за походженням, а слов’яни на цій території – зайди. А корінні тоді хто ж? Ті, чиїх героїв нам намагаються нав’язати. І то в брутальній, зневажливій щодо нас, формі.

Починаючи від того, що на обговорення проблеми Великих Українців запросили до 80 % їхніх експертів з числа україножерів на чолі із Дімоном Табачніком. Хіба не знущанням виглядали «опоненти» Табачнік та Луценко, Зєлєнській та прислужники Гордона – Кравчук і Коротич, про двох бородатих талмудистів – Брюховецького та Поповича – навіть і мови нема.

І загалом, склалося стійке враження, що вони мають нас, українців, вибачте за жидівську лексику, за лохів. А вся проблема у фантастичній довірливості та щирості українців. Вони сприймають на віру все, що бачать із телеящика. Але ж ягвеобрані своїм розповідають справжній стан речей, а для нас мають заготовлені мильні бульки. Вони спеціально тримають пересічних українців у ілюзіях, бо темним народом, що забув свою історію та своїх героїв легше керувати.

Приклад? Прошу. Всім відома москвинська схильність присвоювати чужу історію, чужих полководців, героїв, геніїв, тощо. Як, для прикладу, М.Гоголя. Щоб зрозуміти, чий Гоголь, треба бачити як він зобразив українців у «Тарасі Бульбі», та москвинів у «Мертвих душах». Та зрештою я про інше. Всім відома електронна енциклопедія Wikipedia. Набираємо у російському варіанті «Д.Менделеев». Читаємо: «Д. Менделеев народився…, батько … росіянин, мати … росіянка, дід П. Соколов був купцем». Тепер набираємо англомовний варіант «Mendeleev». Першим відкривається портрет самого Менлелеєва в талмудичному вбранні, сидить між товстенними талмудами. Далі читаємо: «D.Mendeleev was born …, to … His grandfather P.Mendeleev a Jewish merchant from Shklov, converted to Orthodox Christianiti…».

Думаю переклад непотрібний. А московити ж тішаться, який же «русскій» геній був Менделєєв, вивів для свого народу формулу водки, в якій цей народ зараз і захлинається. Отакі вони Великі жидівські таємниці.

Тепер по суті. Якщо би ви, шановний читачу, обирали Великого Українця, за якими ознаками ви б це робили? Дозвольте відгадаю. Очевидно ви б вважали, що Великий Українець має бути власне українцем із походження. Якщо вже ні, то він принаймні повинен мислити як українець. А якщо уже і це ні, то принаймні він має народитися на нашій землі, пожити між українцями, перейнятися повагою до них, стати готовим захищати землю, яка стала йому рідною, і за всяких обставин обстоювати інтереси саме українського народу.

Та це ми так мислимо, але головний висновок із програми Сави Шустера такий, що всі ці речі не мають жодного значення для того, щоб людину вважати Великим Українцем. А що має значення? Це панове талмудисти теж визначили. Великий Українець має бути моральним, щедрим, волелюбним та розумним лідером. Тоді, виходячи із перелічених ознак, найбільшим українцем є … Магатма Ганді. Ще за цими ознаками на Великого Українця підходять Дж. Гарібальді, Вольтер, титан Прометей, Доктор Айболить та Кіт в Чоботях із однойменної казки.

Та особливо в програмі Шустера покоробила ідея складати «чорні списки», щоб люди, які туди потрапили, ніколи не були визнаними Великими Українцями. Ні, загалом ідея чудова, але не у випадку театру абсурду, в якому цей конкурс відбувається. Адже у «чорному списку» повинні би бути Ф. Дзержинський, Л. Троцький, Л. Каганович, Пйотр І, Єкатєріна ІІ, Андрєй Боголюбській і ін. нищителі нашої країни.

Але ж у Шустерових «чорних списках» на першому місці опинився Степан Бандера. А якби за нього не заступилися львівські студенти, то другим був би Роман Шухевич, далі Мазепа. Мене не здивує, що там опиниться і Святослав Хоробрий. Шустр придумає – за якою ознакою.

А за те, щоб Великим Українцем не став погромник Богдан Хмельницький, Сава трупом ляже! Тут, походу, згадають Гетьманові “приєднання” до Росії, зігравши на настроях “націоналістів”-ліберастів. Шустер, та ті, хто ним маніпулює, накладають табу на визнання Великими Українцями всіх високих постатей нашої історії. Але ми маємо пам’ятати, що в Португалії патріоти примусили організаторів викреслити із «чорного списку» С.Салазара – керманича, який підняв Португалію з колін, вивів її на рівень сильних та впливових країн Европи та в союзі із Франко, Муссоліні і Гітлером здолав червону чуму.

Португальські патріоти змогли здолати опір жидівських маніпуляторів, значить це в сили зробити і нам. Бо саме нам буде соромно, якщо великими українцями виявляться Володимир Хреститель, Л.Брежнєв, Пйотр І, А. Яценюк...

Організатори-маніпулятори чудово розуміють, що пересічні українці не знають своєї історії і голосуватимуть за тих, кого їм нашепчуть ті, хто цю історію спотворив. Наше завдання не дати голоті переважити своєю чисельністю. Пам’ятаймо – хлоп великим вибере хлопа, шляхетна людина – шляхетну, а мудра – мудру. Те, що С. Шустер найголовнішою визначальною рисою українця намагався нав’язати хитрість лакея, багато про що свідчить. Вони знову хочуть бачити в нас хохла, а велич пов’язують із тими, хто на нашій межовій землі вижив, бо добре гнув спину перед окупантом. Але для нації важливі не ці, і не вони залишаються в родовій пам’яті. Для вічності цікаві ті, хто вставав коли інші колінкували, ті голови кого злітали першими, але вони помирали нескореними.

Для суспільства із нормальною а не перекинутою системою цінностей, ознакою великості була гордість за свій Род, за рідну Землю та за себе. Нашими героями є величні постаті нашої крові, які вкорінені у рідну землю, славлять наших Богів і наділені від них силою робити героїчні звершення заради свого русинського-українського Роду. Жиди, які намагаються нав’язати нам думку про те, що для величі особи неважливі фактори крові, мови та землі, для себе вважають їх найважливішими. І свято оберігають чистоту своєї раси, примушують кожну дитину з пелюшок вивчати свою мертву старозавітну мову і вчать, що єдине, до чого має прагнути їхня душа – це святий Ершалаїм.

І це справедливо. Адже кров не тільки рідина в нашому тілі – це енергетичний код, який єднає нас із предвічною силою землі, мова – знаковий код, яким ми будимо силу рідних Богів і послуговуємося нею щоб творити повсякденну працю свою. Без цієї енергії Богів, землі і крові не буде нас як народу. Буде лише зомбований натовп, який щось виробляє, щось їсть та пускає на добрива являючись ланкою в кругообігу матерії в природі. Але ж усе, що людина творить великого, є спочатку в її серці, потім у розумі і тільки потім у руках. А ні в серці, ні в мізках людини не може бути нічого великого, якщо людина не носить в собі сили Богів своїх, не відчуває землю під ногами, і не прагне це, щось велике, подарувати своєму народові. І ще – ні один геній, полководець чи пророк не став таким тільки завдяки собі. Для величі людини вирішальною складовою є зв'язок із родовою пам’яттю, мудрістю багатьох поколінь предків. Адже геніальна музика, геніальні полотна, архітектура, літературний твір є тільки ті, які безпосередньо зв’язані із життям того народу, з якого вони походить творець.

Чи був би цікавим Вагнер, якби писав не про Лоенгріна та Нібелунгів, а про полінезійські ритми; чи були б цікаві піонери Марка Твена, якби він жив у гламурному Парижі, і зрештою чи стояли би пам’ятники Т.Шевченку перед Колізеєм у Римі та перед Білим домом у Вашингтоні, якби він віршував про приваби Канарських островів. Відповідь очевидна. Адже скрізь поважають ПОРОДУ, бо тільки той, хто органічно вплетений у плетиво свого Роду здатний відчувати себе частиною великого і творити велике.