Про що ж думають жінки на роботі?

Як показало опитування на сайті Dating Direct, на роботі жінки думають про секс щоп'ятнадцять хвилин.

Тобто впродовж стандартного робочого дня думка про інтимніу близькість навідує жінок 34 рази.

В опитуванні взяли участь 1000 респонденток, і майже половина з них висловили невдоволення своїм сексуальним життям, заявивши, що думають про секс на роботі. Ба більше, семеро з 10 опитаних жінок зізналися, що фантазують "про це" годину щодня.

Фахівці встановили, що крім постійних партнерів, найпоширенішим об'єктом сексуальних фантазій жінок є зірки. За ними йдуть незнайомці, яких жінки випадково десь зустріли, а вже потім колишні коханці.

53% респонденток зізналися, що їм подобається колега по роботи, а 36% заявили, що в жінки мусить бути офісне "кохання", щоб було про кого думати вдома на дозвіллі.

Упродовж дослідження також було встановлено, що кожна третя жінка має чоловіка "для сексу", а 40% жінок фантазують про секс з іншим партнером під час любощів зі своїм власним. І тільки 7% зізналися, що під час пристрасного сексу називали коханця чужим ім'ям.

Голова Dating Direct Алістер Шрімптон зазначає: "Традиційно вважалося, що саме чоловіки весь час думають про секс. Це дослідження довело, що жінки точно знають, що їм треба в ліжку, і є так само пристрасними, можливо, навіть пристраснішими за чоловіків".

67%, 6 голосів

33%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

До Основ'яненка

............................
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,—
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
.....................................

Гумореска. Павло Глазовий

Зустрілися на базарi
Дамочки знайомі.
- Як ваш Льова поживає?
- Сидить у дурдомi.
Він в Ізраїль перебрався
До перебудови,
А там бар'єр - бiда тобi,
Як не знаєш мови.
Вчився Льова так старанно,
Що не бачив свiту,
Але ідишу не вивчив,
Не знає івриту.
Як почина балакати,
Ні складу, нi ладу.
Там же книжки не спереду
Читають, а ззаду.
Потикався бiдний Льова
В рiзні установи,
Все закрито-перекрито,
Як не знаєш мови.
Скрiзь дивилися на Льову,
Як на психопата,
Тому й зробив бiдний Льова
З фанери плаката.
Накарлякав: "До такого
Життя ми не звичні.
Ми - євреї особливі,
Російськоязичні.
Вимагаєм від кнесета *
Створить нам умови,
Запровадить в Ізраїлі
Дві державні мови!”
Гукав Льова пiд кнесетом,
Роззявивши рота,
А на нього всі дивились,
Як на ідіота.
Мало йому не побили
На лобi плаката.
Тепер в Льови у дурдомі -
Окрема палата.
Щоб знав, дурень, що Ізраїль -
Розумна держава.
Нав'язувать чужу мову
Там не мають права.

Жахливі дані, або те, прo що ми мовчимо

Мене дивує, що через п’ять років після перепису населення України, не було грунтовного аналізу цього перепису, науково обгрунтованих прогнозів. Так, «Сільські вісті» від 30.10.2003 року прогнозували, що до 2013—2018 років в Україні може залишитися — 20 мільйонів громадян; у журналі «Сучасність» №10 за 2004 рік Любомир Періг у своїй статті «Людність України крізь призму демографії та охорони здоров’я», посилаючись на прогнози НАНУ, пише, що «до 2040 року в Україні може не залишитися жодного українця». Днями по телебаченню передали, що до 2050 року в Україні буде 35—36 мільйонів громадян. А ще за СРСР журнал «Наш современник» прогнозував, що через два покоління (40 років) кількість східних слов’ян скоротиться вдвічі, а з тих хто залишиться — 50% будуть пенсіонерами. Навіть демографи чомусь вважають, що для простого відтворення населення потрібно, щоб народжуваність була — 2,2—2,3 дитини за життя на кожну жінку (хоча це — дані 50 – літньої давнини). Зараз офіційно визнано, що 30% від кількості народжених (120 тис.) молоді, не залишивши нащадків, помирають від наркотиків, а близько 25% від народжених щорічно — емігрують за кордон. А в Україні зараз народжуваність — 1,1—1,2 дитини на кожну жінку. До того ж, якщо довіряти статистиці, за один рік дві тисячі українок одружилися з німцями. Страшно навіть уявити, скільки таких шлюбів з іноземцями відбудеться за 15 років — по всім державам закордоння. Адже, мільйони українок працюють за кордоном і зовсім не збираються повертатися в Україну, влаштовуючи своє життя в інших країнах. Крім того, було повідомлення з Ізраїлю, що 30 тис. ізраїльтян мають два громадянства — ізраїльське та українське. Тобто ми їх вважаємо українцями, а вони, фактично, живуть, працюють і народжують дітей для Ізраїлю.

У нас немає статистики щодо смертності, а, між тим, в Україні є можливість скоротити смертність на 50%. Газети навіть не повідомляють щоквартально про народжуваність та смертність на кількість населення по містах і селах, по областях. І ніхто не знає — де більше, де менше і чому? Немає й динаміки дитячого населення (хоча було небезпечне для України повідомлення: цього року в перший клас пішло дітей удвічі менше, ніж п’ять років тому). Немає, також, повідомлень про національний склад дитячого населення — Німеччина, наприклад, не приховує, що в деяких школах 45% учнів — турки, які народилися в Німеччині, але погано знають німецьку мову. Тобто висвітлюють проблему щоб її вирішувати. У Франції не приховують, що великий відсоток дітей народжують емігранти. Навіть Росія повідомила що «русское» населення скоротилося на два мільйони, а мусульманське за цей час зросло на таку ж саму кількість. В Україні все замовчується. Чому?

На мій погляд, коли в нас роблять прогнози, не враховуються наступні факти: за останні 50 років на Землі, особливо у Північній півкулі значно зросло забруднення зовнішнього середовища (повітря, вода в Україні в криницях чиста лише на глибині 60 метрів), тому діти вже в утробі матері отруюються повітрям, яким дихає матір, водою, яку вона п’є, їжею яку вона вживає. Крім того, збільшилась кількість курців, тих, хто вживає алкогольні напої, наркотики, а ці шкідливі звички негативно впливають на здоров’я українців, їх інтелектуальну діяльність і можливість народжувати нащадків (до 50% людей дітородного віку — безплідні) та народжувати дітей здоровими (зараз в Україні 95% народжених дітей — хворі). А здорових дітей можуть народжувати тільки здорові батьки. Тому в Україні кожне наступне покоління все більш хворе. Зараз 70% пологів — з ускладненнями. Навіть у молоці матерів вже є алкоголь, нікотин, діоксин («Україна молода», 1 березня 2005 року). В газеті «Сільські вісті» від 4 січня 2005 року, Наталя Литвиненко в своїй статті «Українська медицина» зазначає: «В Україні здоров’я населення погіршується настільки катастрофічно, що це стало проблемою національної безпеки, помирає щорічно на 350 тисяч більше, ніж народжується, смертність у віці 34—54 роки в 1,5 разу вища, ніж у Європі. Якщо 20 років тому кількість здорових становила 40%, то тепер — тільки 20%». На землі значно збільшилася кількість спадкових хвороб: «Якщо тридцять років тому генетичний вантаж земної цивілізації складав 10,5%, то зараз — 75%» («Україна молода», 9 грудня 2004 року, Олена Гречанинова).

Зараз генофонд людства нестабільний і його розпад можна очікувати найближчими роками. Як зазначив в одній із своїх статей Андрій Столяров («Новый мир» №11, 2004 р.) «нова інфекція сама врегулює кількість людства на землі». Це стосується і України!»: «Возрастной состав нынешнего населения России свидетельствует о дальнейшем его вымирании; более того, с постоянным ускорением» («Новое время» №25, 2004 г., В.Переведенцев).

Варто згадати лише про наслідки Чорнобиля («Газета по-киевски», 11 травня 2004 г.): «После Чернобыльской трагедии темпы ухудшения генофонда уже сравнялись с уральскими». У 50-х роках минулого століття були випробування на Уралі малих вибухів атомної зброї у повітрі. Зараз вже є негативні наслідки для здоров’я в двох-трьох поколіннях потому, збільшилась кількість хворих на психосоматичні захворювання та рак.

Мені здається, не треба ховати голову у пісок — зникнення української нації в найближчі 15 років — це реальність. Як і те, що до 2050 року практично зникне «біла раса» на землі, оскільки зараз інтелект людей погіршується вже в утробі матері, де він губить клітини головного мозку — через забруднене повітря, брудну воду, їжу, в якій багато хімікатів. В Україні стрімко збільшилося пияцтво: дозволено виробляти й продавати алкогольне морозиво (для дітей), а в солодку воду додавати 8 відсотків спирту (для підлітків), тому в Донецькій області три роки тому було взято на облік тисячу алкоголіків серед дітей та підлітків, а в 2005 році ця кількість збільшилась втричі. А скільки з них не на обліку. Газета «День» 2 квітня 2004 року писала: «За радянських часів на українця припадало 8,5 літрів чистого алкоголю, зараз — 20 літрів, 65% підлітків вживають спиртні напої. Йде фізична та психічна деградація. 85% питущих палять. А ще майже 50% цукру йде на виготовлення самогону».

Будь-яка нація вважається старою, якщо більш ніж 7% становлять літні люди (пенсіонери). Їх в Україні більше 30%. Мені здається, обов’язком Комітету статистики є надання аналітичних даних демографії з аналізом. І якщо ми хочемо врятувати націю, ЗМІ повинні надавати зазначені вище дані щоквартально, вказувати на факти, проблеми на недоліки.

Зараз вчені світу попереджають, що негаразди в екології та демографії можуть привести до такого становища, коли вже врятувати націю («русских» і українців, білу расу, а можливо і все людство) буде вже пізно. Тому треба діяти. Хоча я і лікар, але лише нещодавно дізнався, що є біологічна схильність до алкоголізму. Так, алкоголь не переносять 5% східних слов’ян, 35% японців і ще більший відсоток китайців, тому серед останніх так мало алкоголіків.

Русь = Україна ≠ Росія. Два імені однієї країни

Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна. Головною проблемою історії України є питання, пов‘язане з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни.

Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна.

Повідомлення вітчизняного літопису від 18 квітня 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".

Між тим, в історії як і в кожній науці слід починати з початку – з‘ясування змісту термінів.

Головною проблемою історії України є питання, мало пов‘язане з наукою, і більше – з криміналістикою. Точніше, з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни. Вона відбулася в XVII і XVIII століттях.

Одного разу, після кількасотлітініх боїв одразу на „кілька фронтів” українці оглянулися, і, як то кажуть, з‘ясували – „і я не я, і хата не моя”.

Несподівано виявилося, що на ім‘я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано всі центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр‘їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля – і так ще на пару сторінок.

Причому, це привласнення назви було зроблено країною, з протитлежною політичною традицією та значною культурною дистанцією. Її мешканці навіть не розуміли української мови, і такі досі й не розуміють.

Між тим, „запозичення” назви – явище, звичне в історії. Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина майже ціле тисячоліття, до 1806 року офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча головний внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони зруйнували Рим.

Румунія в середині ХІХ століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча, в більшості вчених не викликає сумнівів, що румуни – нащадки латинізованих даків, а не римських легіонерів і колоністів, які евакуювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомляють античні джерела.

Відповівши на питання, що таке Русь, і що таке Україна, ми дамо собі відповідь на те, що ми є.

За радянських часів в СРСР була дуже популярною варязька гіпотеза походження назви Русі. Її прихильники апелювали до одного уривку Новгородського літописного зводу, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, и од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького».

Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає. Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще у 854 році, тобто до приходу варягів у Новгород. Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині XV століття для зміцнення престижу Новгорода.

Назва Русь з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов‘я, тобто, на Середньому Дніпрі.

У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині.

Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.

У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.

Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

Чергове свідчення про народ Рос знаходимо у франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р., тобто знову таки до приходу варягів у Новгород. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”.

Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях.

„Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України.

Крім того, й візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор‘я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

На додачу до всього, одразу на Південь від Києва, на Правому березі Дніпра скупчено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо.

Деякі російські дослідники, зокрема І. Данилевський, стверджують, що нібито назва Русь не етнічного, а соціального походження: „народу „русь” не існувало серед скандинавських народів – так називалися дружини „веслярів” (*robs-) учасників походів на кораблях, що потрапляли у Східну Європу і отримали в слов‘янському середовищі назву „русь”.

Однак ця теорія не здатна пояснити, чому у вітчизняних літописах руси згадуються на противагу варягам і не ототожнюються з ними у візантійських, західних та арабських джерелах, а також чому назва Русь міцно прив‘язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами.

Саме тому такі відомі російські дослідники Б. Рибаков, О. Трубачов, М. Тихомиров, разом із десятками українських, російських і західних учених, визнали Наддніпрянське походження Русі.

Навіть такий москвофіл, як академік П.Толочко, який вивчав історію Київської Русі в той час, коли без санкції КДБ цього робити не дозволяли, також вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов‘яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”.

Як би там не було, а факт лишається фактом. Вперше з‘явившись у щонайменше VI столітті, назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні – до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 році писав „я єсмь русин”. Деякі закарпатці й досі називають себе русинами, нічим не відрізняючись від навколишніх українців.

Паралельно, з ХІІ століття виникає й назва „Україна”.

Імперська пропаганда з ХІХ століття розглядає походження назви „Україна” від слова „окраїна”. Хоча, в українській та деяких інших слов‘янських мовах є слово „краина”, яке й означає власне країну.

Поява слова „Україна” вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі, одразу ставила нерозв'язне для імперської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?

Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була такою глухоманню, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.

Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.

Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, робити це мали жителі всього князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна.

Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав ’’в Україну Галицьку’’ (коли він в‘їхав у це князівство). В Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис ’’Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну’”. Мається на увазі все князівство.

Слід відзначити, що назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.

В українській мові є слово "украяти", тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.

Тому слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".

Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українськи слово "країна" означає власне країну. "Українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Водночас, якби назва України справді походила від слова „околиця”, то це слід би було безумовно сприйняти. Зрештою, існує місто Москва, назва якого за однією гіпотезою походить від „мутної, темної води”, а за іншою – від „коров‘ячого броду”.

Але просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін „Україна” вживався саме як синонім "князівства", "землі".

Тому назва Русь – це усього лише давня назва України. А Україна, відповідно, більш молода (хоча вже й не така нова) назва Русі.

І знову таки, в такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією. Колись Іспанія звалася Іберією. До англо-саксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні по-суті використовує дві назви. Китай взагалі змінював назву кожного разу зі зміною династії.

Адже й сама Росія міняє назви так, як російська „матрьошка” змінює оболонку. Зовсім нещодавно вона звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим Суздалю і Заліссям.

Росіяни активно стають українцями

7 липня 2008 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про прийняття до громадянства України 278 осіб, з них 14 неповнолітніх.

Як повідомляє Служба Секретаріату Президента України з питань громадянства, до громадянства прийняті представники 36 національностей, найчисельніші з яких росіяни (31%), вірмени (20%), азербайджанці (9%), молдовани (7%).

Вони приїхали до України з 28 країн, з яких з Російської Федерації - 19%, Республіки Вірменія - 14%, Республіки Молдова - 13%, Азербайджанської Республіки - 13%, Республіки Узбекистан - 12%.

Впродовж поточного року, за рішеннями Президента України, прийнято до громадянства України 1589 осіб, які належать до 66 національностей, найбільш чисельними з яких є росіяни (32%), вірмени (16%), азербайджанці (9%). Для набуття громадянства України іноземці та особи без громадянства приїхали з 40 держав світу (з Російської Федерації - 22%, Республіки Вірменія - 13%, Республіки Узбекистан - 11%, Республіки Молдова -11%, Азербайджанської Республіки - 11%). Серед осіб, прийнятих до громадянства у 2008 році 42 біженці.

Взагалі протягом цього року за рішеннями Президента України, органів внутрішніх справ, дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном, набули громадянства України більше 20000 осіб. Припинено громадянство України 2322 особами.

Законодавством України про громадянство визначено, що набуття громадянства України здійснюється іноземцями та особами без громадянства на підставі указів Президента України та рішень органів внутрішніх справ відповідного рівня, рішень керівників дипломатичних представництв чи консульських установ України за кордоном, а припинення громадянства України здійснюється виключно на підставі указів Президента України.

***

Вийди, змучена людьми
І одурена думками,
Снами, мріями, казками,-
В лісі будем тільки ми.
В лісі дзвонять солов'ї,
Виливають щастя в звуки,
Виливають в звуки муки
Світові...

Вийди! Я нарву квіток
І встелю тобі дорогу
Як улюбленій, - як Богу,
Бо єдиний ти мій бог.
Вийди, в муках каяття
Я обмиюсь сліз дощами
  І терновими кущами
Я ще раз пройду життя.
Стану я в своїй крові
Наче голуб білий стану
І розкрию свою рану,
В рані - рани світові.


І коли б уста твої
Не скривилися в прокльони,
В мене в серці вдарять дзвони,
Заспівають солов'ї.
З небом, з Богом я зіллюсь,
Сяйвом Вишнього з тобою,-
Кожний нерв зроблю струною,
Сам я арфою зроблюсь. 
Як блаженний, я піду
Вгору кручами, ярами;
Буду ставить тобі храми,
Доки в небо не ввійду.

Яка ймовірність того, що Україна буде такою?

  Спочатку дивимося сюди)))  http://blog.i.ua/community/666/138473/                    


                                               

                                           Повернемо Землю наших дідів!!!

33%, 6 голосів

6%, 1 голос

61%, 11 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Bellua sine capite

"Бестiя без голови", - так охрестив козацьку нацiю колись київський воєвода Адам Кисiль, влучаючи в саме ядро української проблеми. Кожний нарiд має свою болячку: Французи - вилюдненнє, москалi - потульнiсть i некультурнiсть, нiмцi - партикуляризм.
Нашою болячкою було і є - "безголов'є". - слово, яке так добре схоплювало разячу диспропорцiю мiж рухливим, вiдважним як бестiя, генiєм нацiї та її хаотичним мозком, мiж масою та її iнтелiгенцiєю, або як тепер кажуть "аристократiєю". "Брак проводу", "невиразнiсть iдеалу", "полiтична незрiлiсть", ось назви недуги, вiдкритої вже лiт майже триста одним з людей, якi найбiльше причинилися до того, що Україна стала "нацiєю без голови".
Ся Киселева дiагноза приходить на пам`ять особливо тепер, пiд час кризи нашого нацiоналiзму i кризи тої демократiї, на якiй сей нацiоналiзм хотiв опертися. Говорю тут про кризу великоукраїнського нацiоналiзму, але, звичайно, ся справа обходить в однаковiй мiрi i Галичан. Бо всупереч, може, communis opinio doctorum, тривале заспокоєння нацiональних аспiрацiй Галичини, Буковини й Пiдкарпатської України неможливе без вирiшення справи Київа. Доводить се iсторiя, доводить се й приклад тих видатних Галичан, починаючи вiд Сагайдачного, а кiнчаючи дiячами 1917 - 1921 рр., якi переносили осередок своєї дiяльности на велику Україну, свiдомi того, що служать тим самим i своїй тiснiйшiй вiтчинi...
Отже криза українського нацiоналiзму i демократiї... Що сучасна демократiя переходить у цiлiм свiтi тяжкi часи, свiдчить про се ряд фактiв, як побiда "нацiонального бльоку" на французьких виборах, а консерватистiв на англiйських, поразка Вiльсона i його полiтики в Сполучених Державах, великi удари, що їх зазнала демократiя в Росiї (большевизм!) i в Iталiї (фашизм!), змiцнення консервативних груп у Баварiї, Прусiї та Австрiї й Угорщинi, де їм удалося навiть захопити владу (Зайпель, Гортi!).
Все се познаки якоїсь тяжкої недуги, яку переходять "великi принципи 1789 року" скрiзь, де їх iще недавно ставилося понад усе. Гетьманщина, ся на жаль безуспiшна спроба "гортизму", i "отаманщина", ся невдала спроба наполєонiзму в нас, показали, що реакцiя проти демократiї зачалася на Українi. Яко спадок по сих двох спробах лишилася в нас боротьба двох iдеольогiй (третю, українськосовiтську лишаю тут на боцi), з яких кожна претендує на провiдну роль в українськiм нацiоналiзмi. Вульгарно висловлюючись, їх можна назвати правицею i лiвицею. Перша - се нацiоналiсти i "хлiбороби" рiжних кольорiв, до другої належить майже вся решта наших "партiй", соцiялiстичних i несоцiялiстичних, що творять один т. зв. демократичний табір. Для обох течiй настав тепер час зведення загальних пiдсумкiв їх зусиль, час, "переоцiнки цiнностей". Дуже продуктивною ся переоцiнка поки що не є, а обставина, що кожда говорить in causa sua, скриває вiд них дiйсну причину їх дотеперiшньої безсилости.

Дмитро Донцов

Об'єднання чи роз'єднання

Клич "об'єднання" став незвичайно славним в колах української демократії. Після кожного струсу, після кожної катастрофи історичної, після кожної компрометації того чи іншого проводу – лунав клич об'єднання. Кожний, кому оброблені фрази заступали думку, розумів цей клич, як єдині ліки проти всіх недуг, як чудодійний засіб, що гоїть всі рани, а з каліки робить Геркулеса.
Чому саме демократія носиться з тим кличем, як хтось з "писаною торбою"?
Демократія не вірить в творчу силу одиниці; демократія не вірить в роль особистості в історії; демократія – панування багатьох, знав лише закон числа, тягар "живої ваги"; для неї не існує проблема проводу. Лінива думка, що тяжко обертається серед складних обставин життя, воліє все спрощувати при: "Ах, залитім сварки! Чи такий тепер час? Чи ж не йде на нас грізна хмара? Згода будує, незгода руйнує. В єдності сила!" – ось ті, до зануди пережовуванні, стерті від частого вжитку, безглузді фрази, з якими виходять демократи. Ось якими закляттями демократичні баби-шептухи гадають оздоровити націю.
Клич об'єднання такий привабливий і ніби такий ясний й логічний, – має одну велику хибу. Ті, що твердять про необхідність об'єднання різних сил, в суспільстві, цілком минають питання громадської вартості тих сил. Заохочуючи ліпити одне ціле з найрізнішого людського матеріалу, вони минають надзвичайно важливе питання якості матеріалу, з якого ліплять. Забувають, що гасло об'єднання – не існує само для себе, лише – як засіб для досягнення цілі. Коли кілька військових відділів об'єднують в один, то для того, щоб збільшити їх ударну силу. Надзвичайно важливе питання: чи всяке об'єднання ту ударну силу збільшує?
Чи коли зберемо до купи ("об'єднаємо"!) кепського флейтиста, кепського скрипаля і ще гіршого піаніста, – чи з того вийде добрий оркестр? Або чи вийде добрий оркестр з вправних навіть музик, коли ними диригуватиме шофер? Наполеон казав, що: "армія з ослів, під проводом лева, зробить більше, ніж армія з левів під проводом осла".
Чи, коли до загартованого в боях відділу домішати у десять разів більше здеморалізованих, зледачілих, не звиклих до дисципліни страхополохів, чи це збільшить ударну силу такого "об'єднання"? Чи могли б ми загасити пожежу, об'єднавши всіх пожежників, зібравши їх до .купи на вози, але з дірявими шлангами? Чи чисельна політична організація довго проіснує, коли об'єднає ідейних людей з провокаторами?
Справа об'єднання не така ясна й проста, як видається демократичним прихильникам механічного об'єднання чистих з нечистими. Якщо суспільство переживає лихоліття, причиною цього лихоліття не обов'язково є роз'єднання. Коли спільноті треба збільшити її силу опору ззовні чи зсередини, або коли треба удесятерити її ударну силу, – то не допоможе у цьому тільки об'єднання.
Добра воля – є доброю волею, але убогість думки демократів – мусить уступити перед історичними фактами, підтвердженими солідними й не дурними дослідниками. А історичні факти промовляють не на користь наївного гасла маніяків об'єднання.
.........................................................................................................................................
                                                                                                         Дмитро Донцов