Та які б втручання в хід історії не траплялися, світ не зраджує своїм головним принципам. Він розвивається по спіралі. Певний період у віддаленій від сонця точці спіралі те чи інше явище знаходиться в тіні і забутті, але згодом воно поступово виходить знову на світло. У Влескнизі ми знаходимо цьому геніальне підтвердження: „Птиця Мати Небесна співає про дні ті і чекаємо на часи, які крутити будуть Кола Сваргові до нас. І часи ті завше йдуть до нас...” (д. 36А). Що знали наші предки про Кола (чи спіраль), по яким розвивається людство, нам ще невідомо. Але, як бачите, вони були переконані, що ті часи йдуть завше до нас, необхідно лише не здаватися, перетерпіти якийсь період і Україна знову постане. Все повернеться на коло своє. І вже повертається – новою енергією, новими ідеями, які творять нову, іншої якості масу та силу для нагальних змін.

                                                                                                             Василь Триліс

1. Вступ (трохи розтягнутий, бо цікаво). Почув я недавно одну інтелігентну розмову. Мене захопив її разючий контраст із звичним виснажливим беканням, меканням, плямканням і силою-силенною катастрофічних пауз між зашкарублими думами нашої невмирущої номенклатури – владної, політичної, господарчої, наукової, мистецької, духовної і всякої іншої. Розумні хлопці швидко, гарно й весело говорили про ідеї!

А мені ж – хліба (бажано з салом) не давай, а дай про ідеї хоч послухати. Дуже вже небайдужий я до ідей. Я їх зовсім недавно зненавидів, і ця ненависть у мене ще свіжа, чиста й палка, як перше кохання. Я місцями аж помолодшав. А тут таке еротичне шоу!

Один журився, що безліч чудових ідей тиняються Україною й не можуть знайти достойного втілення в нашій молодій державі. Бо, мовляв, дуже нездарні, некультурні, некомпетентні втілювачі. Другий утішав його тим, що насправді жодної ідеї в Україні не існує: всі ті ідеї, які так хтиво й незграбно намагаються оволодіти нашими масами або хоч почухатися десь у владних чи академічних кабінетах, не є українськими, а є імпортованими, а отже для України неприродними, а до того ж не новими, тобто коли по правді, то це навіть і не ідеї. І, ясна річ, вони безперспективні, на них марнуються сили й час. Україна потребує нових, плідних і, головне, власних ідей.

А де ж тим власним ідеям узятися, коли немає повноцінної освіченої еліти, докидав дровець третій. Виявилося, що еліта тут ні до чого. Еліта – це, за визначенням, ніби як племінні носії генофонду, ситі, впевнені й рішучі; та навіть коли вони освічені – навіть коли вчені! – це нічого не дає, бо у них немає тієї таємничої тонкої субстанції, в якій зосереджується національний дух і від якої народжуються ідеї не просто нові, а саме відповідні найактуальнішим інтересам нації, найглибшому, найважливішому сенсу її існування. Ідеї, які забезпечують цій нації надійне місце в бутті, і то надовго. Ось такі ідеї має виношувати й запліднювати ними суспільство не еліта, не інтелігенція, а аристократія. Це таке вузьке, дуже вузьке товариство втаємничених, куди не кожного академіка пустять гардеробником. Такі аристократичні структури має кожна успішна нація, а ось у нас їх немає.

Про таємничу субстанцію я, звичайно, не зрозумів. Та то не лихо, бо її все одно немає. То яка різниця, чи її немає в еліти, чи в аристократії, чи й самої тої аристократії немає.

Зате я зрозумів, що без ідей Україна не всидить. Приспічило. Не буде своїх – навезуть чужих, як ото бананів навезли. А коли вже є банани, то нащо груші? Кожний, навіть не дуже освічений, представник еліти має змикитити, що груші пора вирубувати, бо їх дорожче доглядати, ніж банани завозити. (А які паркети з грушового дерева!) Та якби сягнути елітарним розумом у той час, коли бананів більше не везтимуть або везтимуть по 130 доларів за кілограм, а груші всі вже вирубані… Така сила передбачення навіть аристократам не під силу. Так що в оглядному майбутньому давитися нам заморськими бананами, доки вухами не полізуть.

З третього боку, коли не стане ні бананів, ні груш, а залишаться тільки кормові буряки, то нащо його тоді й на світі жити. Тому, хоч як це прикро й важко, Україні все ж таки конче необхідна надійна грушо-бананова ідея.

Тобто, коли чужі ідеї й банани вичерпаються або засмердяться, а своїх… Ге, які там свої. Катма! Тут уже давно все впень вирубано й викорчувано. Де наші опішнянські сливи? Де ніжинські огірки? Де решетилівські вівці? Де наша етнічна свідомість (або хоча б графа в паспорті)? Де наше етнічне відчуття єдності з цією землею? Де українське село – правічний організм, якнайкраще пристосований для взаємин людей із Природою? Підкидаючи ногами ці незамінні природні багатства, ми хочемо й тут обдурити Природу та вижити за допомогою ідей?

Гірко казати, але насправді ніякі ідеї Україні не допоможуть. Ні чужі, ні свої. Будь-яка ідея пустить бульки в нашому болоті раніше, ніж устигне оволодіти бодай поганенькими масами. Болото – це таке природне перехідне явище, ні водоймище, ні земля; в ньому довго-довго чорти водяться, а потім воно врешті робиться чимось визначеним – або землею (коли висохне), або водоймищем (якщо вичистять).

Поки що Україна виразно нагадує надзвичайно потужне, здорове болото з усіма належними біохімічними та біофізичними процесами – гниттям, сапропелізацією, бульканням, кваканням та ухиканням нічних сов. Розділене це болото на дві стихії: чиста вода, яка насправді тільки вважає себе чистою, бо в ній повно жабуриння, ряски й смердючого болотного газу, і, власне, болото, яке теж вважає себе дуже чистим, хоча насправді це концентрований бруд, насичений численними елементами цивілізації – битими й небитими пляшками, старими велосипедами та втопленими цуценятами.

Можна уявити три сценарії майбуття цього болота. Перший – природний і, значить, найменш імовірний: болото облишать, і воно буде собі булькати й дихати, даючи притулок міріадам життів, але його розвиток буде таким повільним, що людям і не помітити. Для сучасного гомо сапієнса це нестерпно, і він, скоріш за все, вибере один з неприродних, зате швидких сценаріїв: прийде власник. Власник або прокопає рівчаки, спустить воду в найближчу річку, а з річки намиє гору піску й побудує на осушеному болоті п’ятизірковий готель, або вишкребе й вивезе на поля всі сапропелі, і тоді замість болота буде створене чисте впорядковане водоймище господарського чи культурного призначення. Все залежатиме від власника. Але так чи інакше, дві стихії йому доведеться розділити й розвести в різні боки…

2. А як же ж українська національна ідея?

Перш за все, давайте визначимось: національна чи етнічна?

Бо ми ризикуємо захопитись некоректною проблемою. З одного боку, оскільки йдеться про щось корінне, фундаментальне, то треба виходити не з поняття нації, а з поняття етносу. Отже, етнічна ідея?

Але ж, з іншого боку, етнічна ідея – словосполучення явно абсурдне. Етнос і все етнічне не має нічого спільного ні з якими ідеями. Етнос – це природне явище, жива система, дуже подібна до біологічного виду: етнос має свою окремішність (територіальну, генетичну й культурну) і свої живі зв’язки з усесвітом, він народжується, живе і вмирає за природними законами, і розум – лише один, і то не головний, з його органів. Де починаються ідеї, де утверджується верховенство Розуму, там закінчується, пригнічується й нехтується Природа. Ну що вдієш, така от світова практика принаймні останнього тисячоліття. Людські ідеї незмінно поганять усе, що витворила Природа. І найсумніше те, що люди цього ніби не помічають, а коли й намагаються виправити свою дурість, то… новими ідеями.

Давайте все ж таки не забувати про етнос. Якщо він є, то є про що говорити. Якщо його вже немає або якщо він очевидячки приречений на смерть, тоді справді пора шукати національну ідею. Але вже не плутати її з проблемою буття народу (етносу), а чесно говорити про політичну систему, яка заганяє певну кількість населення на певній території до великого, єдиного, організованого, комфортного (або не дуже) стійла; ото воно називається державою. І тоді це населення вже може вважати себе нацією й тішитися тим, що настав найвищий етап на шляху його прогресу.

Найвищий він чи не зовсім – питання спірне, а от що постання нації означає кінець етносу – така сама безжалісна правда, як і те, що зрілість живої істоти означає кінець її дитинства. Для того, щоб на світ з’явилося курча, яйце мусить бути зруйноване. Безповоротно.

Нація в її сучасному, найпрогресивнішому розумінні – як політична категорія – виникає на уламках етнічного яйця, вичерпавши всю його поживну речовину, а далі нове пташеня або йде шукати зерна, або вчиться ловити мух, мишей, горобців, а там, дивись, і зайців та куріпок.

Кожен (чи майже) все життя тихо тужить за дитинством. Ця ностальгія йде від неприродного, нерозумного виховання дитини, внаслідок якого вона, стаючи дорослою, втрачає дорогоцінні природні властивості, скарби, якими безтурботно володіла в дитинстві, і від цього страждає; але задуматися, чи така ця втрата геть неминуча, немає часу і немає потреби, бо людина вже запалена міражами своєї уяви – ідеями – і потрібен час, щоб понабивати синяків і пошкодувати за втраченим раєм. Пізно, поїзд природного розвитку вже поїхав. Тепер скачи, людино, під дудку свого всесильного розуму. Дуже рідко стрінеш дорослого, у котрого якимсь чудом (ніхто, зауважу, не знає яким) збереглося трохи дитячих властивостей. Йому можна заздрити, але не заздрить ніхто, бо люди, які живуть розумом, не розуміють його щастя, а люди природного життя не вміють заздрити.

То це ж так само й з етносом. Кожна високоцивілізована нація тужить за своїм етнографічним дитинством і натоптує свої музеї етнічними пелюшками-іграшками, шкаралупками свого яйця; але дороги назад немає. І чи не простіше сказати: а кому воно потрібне, те минуле? Справді, більшості великих націй нічого шукати в минулому, хіба лінивої музейної розваги.

Чи так це для України?

Може й так, та не зовсім. Україна – це не тільки болото. Ще витає над болотом живий дух тієї України, яка не дожила свого минулого, не доспівала своїх дитячих пісень, не дослухала своїх казок, не домалювала своєї природної краси. Не дали. І тепер вона, як той рідкісний мудрець із дитячою душею, дивиться на світ широко розкритими довірливими очима й не може зрозуміти, чого він, світ, такий жорстокий. «Ой світе ясний, світе прекрасний, як на тобі тяжко жити; а іще тяжче, молодесенькій, не нажившись умирати». Які прості, майже прозаїчні слова, яка пекуча в них правда, яка висока символіка. Це не дівчина, це сама Україна, оточена зграєю глобальних вовків, стоїть над страшною прірвою й прощається з білим світом…

Триста років прощається, триста років умирає, а не може вмерти. Часом котрийсь із синів прикладе вухо до її грудей, послухає та й повідомить: «Ще не вмерла…» І підхоплюють тисячі й мільйони, і повторюють з надією «Ще не вмерла… Ще не вмерла…», але не знають, яким пальцем поворушити, щоб ожила. Всі чекають чуда. Найпрагматичніші чекають ідей.

Чому не вмирає Україна? За ці триста літ он скільки народів зникло, розчинилося, перевелося на московські муштровані орди та американські демократичні отари, нездатні навіть відчути, як роздувається велетенський вампір на їхніх плечах.

Україна не вмирає саме тому, що в ній залишилися величезні запаси природних багатств, ім’я яким – етнічна культура. У Путіна є газ і нафта, яких йому, як він каже, «хватит надолго»; а у нас є звичай, совість, любов до землі, краси й праці, почуття сорому й відповідальності, генетичне здоров’я. І ще не відомо, чиїх природних багатств вистачить надовше. Але, зрозуміло, кожний народ ставить на кін те, що має. Отже, гра продовжується.

Україна може програти гру з глобальними вовками, якщо витягне не ті козирі. Якщо покладеться не на свої природні запаси, а на ідеї – технологічні, політичні, релігійні, економічні, дипломатичні та інші. Ідея – річ хороша лише тоді, коли вірно служить природним потребам, природному розвитку. Але, маючи, за природою своєю, патологічне тяжіння до влади, ідея (людський розум) неодмінно лізе нагору, намагаючись оволодіти масами, очолити й підпорядкувати собі все, що тільки вдасться. Така от природа людського розуму і його ідей. Оволодівати ідеями, підпорядковувати їх природним потребам сапієнс не вміє й не хоче.

Нехтуючи справжньою Природою (віруючі ще називають її Богом), людський розум забуває й про природні багатства, не береже, не шанує їх і навіть не дуже цікавиться, що то воно таке. Йому не спадає на думку, що й сам він, розум, до них належить – поки пишеться з маленької букви. Весь айсберг етнічної культури – це найбільше природне багатство, яке взагалі існує в світі. А вся сукупність етнічних культур на планеті Земля – це таке багатство, така життєва сила, що й уяві не піддається. Якщо розум (чи, тим більш, Розум) не схилиться перед цією силою, він буде виснажувати й нищити її, аж доки й звалиться в викопану ним самим яму.

Багатства української етнічної культури не мають собі рівних у світі. Їх накопичення почалося принаймні в Трипільську добу. Їх формування відбувалося в оптимальних природних умовах нашого краю: ця земля не давала розледащіти, вимагала тяжкої й мудрої праці, але не давала й здичавіти, бо ніколи не обманювала, а платила за ту працю сторицею. Цей космічно-економічний природний феномен породив велику трудову культуру – культуру стосунків людини з землею і, необхідно, культуру стосунків і взаємин людей між собою в процесі їхньої праці на землі.

Трудову культуру й трудову історію України неминуче доведеться вивчати й осмислювати всьому людству – якщо воно схаменеться та спробує відвернути світову кризу (виснаження енергетичних запасів, руйнацію біосфери, забруднення середовища). Бо ніде більше немає тих знань і тієї віри, які й досі зберігаються в наших традиціях і без яких неможлива побудова стабільного суспільства, здатного підтримувати рівень життєдайності свого природного середовища. А тим часом Українцям годиться першими повернутись обличчям до свого минулого та усвідомити, що воно не минуло, воно вимагає свого обявлення й здійснення. Дати життя, дати розвиток своєму звичаю, своїй землеробській культурі, своїй тисячолітній мудрості, а не вганяти за чужими возами з нагромадженими на них блискучими, але доброго слова не вартими плодами цивілізації. Повернутися до своєї землі, до свого села, до найздоровішого в світі способу життя, який не тільки забезпечує істинний добробут людям, але й гарантує безпеку їхньому дому – Природі.

Гідне завершення й пошанування своєї етнічної історії – це перший крок до історії національної.

В національну державу ми маємо прийти не з атрофованими м’язами, пір’ям на писку й торбою зелених папірців, а з нашим справжнім багатством – етнічною культурою. Ця культура – не та, що в міністерстві культури та його закладах, а та, яку тисячоліттями зберігав землеробський етнос, – обов’язково запрацює. Кожний юнак, кожна дівчина знайдуть собі місце й діло на землі. Бо всі без винятку наші блага й саме наше існування йдуть від землі, від праці на ній. Це дуже важка праця, але, як ніяка інша, достойна розумної істоти.

Занедбати нашу землю могли тільки божевільні авантюристи. Спалюючи недоторканні запаси Землі, вони розраховують дочекатися того дня, коли землеробів не стане й сама пам’ять про землеробське життя вивітриться з людських голів, а їжу й добробут забезпечуватимуть розумні машини й високі технології. Таким суспільством, точніше такими отарами гарматного й гаремного м’яса дуже легко управляти. Принаймні так здається тим, хто дуже любить управляти. Здається, а не доведеться. Їхні мрії суперечать законам – не людським і навіть не біологічним, а законам фізики.

Але про це я напишу наступного разу. Так, щоб кожний академік, навіть не допущений до аристократичного гардеробу, сам зрозумів, що таке українська національна ідея.

Київ,

грудень 2005 – червень 2006

                                                                                                     Едуард ДОБЖАНСЬКИЙ

Перш нiж почати виклад запропонованої теми, вкрай необхiдно чiтко визначитися з формулюванням основних термiнiв, за допомогою яких вона розкривається. Така потреба обумовлюється розмитiстю, а часом i хибнiстю, як на наш погляд, визначення сутностi певних важливих для розумiння цiєї теми понять («духовнiсть», «звичай», «традицiя» тощо).

Такий стан не є випадковим. Адже сучасна наука (принаймнi певнi її напрями та частина вчених), яка грунтується на еволюцiйному пiдходi виникнення i розвитку людини i, вiдповiдно, суспiльства, тiльки наблизилась до необхiдностi визнати iснування Бога. Тому вона в силу цiєї причини просто не в змозi, як далi побачимо, дати таке визначення. В той же час, як не дивно, кожна релiгiя також пропонує (якщо пропонує) тiльки своє бачення сутностi духовностi, вiдмiнне (часом докорiнно) вiд аналогічних мiркувань iнших релiгiйних течiй. Пояснюється це, в основному, свiтоглядними розбiжностями. Тобто нi сучасна наука (представники якої є або атеїстами, або ж належать до рiзних релiгiй), ні духовенство (представники якого рiзняться за своїм свiтоглядом) об’єктивно не можуть дати повне i правдиве визначення певних понять (наприклад, духовностi, звичаю, святу тощо).

Спробуємо детальнiше проаналiзувати ситуацiю i дати свою версiю сутностi цих визначальних для даної теми понять. Почнемо з розгляду понять «Духовнiсть» та «Духовна людина».

Духовнiсть – що стоїть за цим поняттям, яка її суть, як i чим вона вимiрюється? Чи є якийсь еталон, з яким треба порiвнювати i можна встановити, наприклад, рiвень духовностi тiєї чи iншої людини? Якщо заглянемо у будь-яку енциклопедiю, то там ми, з цiлком зрозумiлих причин, якi названi вище, не знайдемо визначення духовностi. Винятком є «Релiгiєзнавчий словник», який дає їй таке тлумачення: «В аксiологiчному вiдношеннi традицiйними складовими ДУХОВНОСТІ є iстина, добро, краса. Досягнення ДУХОВНОСТІ є головним завданням, поставленим перед людиною в життi. Звiдси i витлумачення духовностi як поступової актуалiзацiї людиною її суб’єктивних якостей. В контекстi релiгiйного свiтосприйняття ДУХОВНІСТЬ розумiється як розкриття в людинi i свiтi Св. Духу, яке, в свою чергу, можливе лише шляхом богоуподiбнення».

Як бачимо, це єдине визначення не мiстить конкретностi, подає досить загальнi, на рiвнi гасел, ознаки духовностi, якi практично не можна використати у повсякденному життi. Воно бiльше вiдповiдає визначенню шляху набуття духовностi, анiж її сутностi. Як допоможе це визначення, примiром, спiвставити рiвень духовностi окремих людей, як визначити, наприклад, наскiльки далеко людина пройшла «шляхом богоуподiбнення» тощо. Зустрiчаємося з парадоксом – говоримо про кризу духовностi, яка є основою усiх кризових явищ суспiльства (полiтичних, екологiчних, економiчних тощо), а самi не маємо визначення, а що ж це таке.

В той же час є досить похiдних вiд слова «духовнiсть»: духовенство (служителi культу у рiзних релiгiях), духiвник (сповiдник), духовна музика (музика релiгiйного змiсту) тощо. Тобто однозначно можна зробити висновок, що поняття «духовнiсть», в сьогоднiшньому розумiннi, так чи iнакше пов’язане з релiгiєю. Але при цьому з’ясовується, оскiльки релiгiй багато, то кожна релiгiя в такому випадку має свою духовнiсть. І не тiльки якась релiгiя в цiлому, але i всi її течiї, секти, групи тощо. Бiльше того, якщо iти за цiєю логiкою далi, то, оскiльки, як часом стверджують деякi фахiвцi, у кожного своє розумiння Бога, то i духовнiсть у кожного своя. Отакий несподiваний, але цiлком логiчний висновок: у кожного свої духовнiсть, мораль, совiсть тощо.

За цих умов звести таке розмаїття розумiння духовностi до одного знаменника не тiльки неможливо, але просто абсурдно. Тобто навiть говорити про кризу духовностi в такому контекстi некоректно, оскiльки вони, цi окремi духовностi, просто непорiвнюванi. Як порiвняти духовнiсть, примiром, злочинця i вбивцi з людьми, якi живуть своєю працею, притримуючись вiдповiдних законiв. Або ж духовнiсть вiйська, яке завойовує якусь країну, з духовнiстю поневолюваних людей, навiть якщо вони високодуховнi. Ще римляни говорили: «Горе переможеним». І, безумовно, не може слугувати за еталон духовностi будь-яка релiгiя: представники рiзних релiгiй намагаються в першу чергу винищувати чи, принаймнi, принижувати духовних провiдникiв iнших релiгiй. Яку вищу духовнiсть принесли в наш час американцi в Афганiстан, Іран тощо…? Іншу – так, але щодо вищої є великi проблеми…

Не є нiяким винятком i православне християнство. Видатнi дiячi української iсторiї i культури минулого (М. Грушевський, І. Франко, Леся Українка та iн.) у своїх творах неодноразово звертали увагу на штучнiсть утворення християнської релiгiї, на iснування розвиненого релiгiйного свiтогляду у мешканцiв Землi задовго до бiблiйних часiв та про надуманiсть основних догм християнства. Духовнiсть християнства, як знаємо, зафiксована в Бiблiї. Але там чимало прикладiв людоненависницької iдеологiї. Бiблiю в тому виглядi, як вона є, без великих купюр, не зареєстрували б зараз, мабуть, нi в однiй країнi. Погляньмо неупереджено, як прийшло християнство на Землi України-Руси, скiльки кровi народу i, в першу чергу, його кращих духовних провiдникiв – волхвiв – було пролито, якi страждання i жертви воно принесло? Чи не те саме вiдбулося в 1917 роцi пiсля жовтневого перевороту. На цей раз уже летiли голови християнського духовенства i, безумовно, знову ж таки народу, в першу чергу його кращих представникiв.

Радянська iдеологiчна машина продовжувала використовувати антиукраїнську iдеологiю християнської церкви, яка характеризувала I характеризує нинi дохристиянське життя мешканцiв України, як життя дике i безрелiгiйне. Щодо дохристиянської культури i духовності на теренi України, то вони християнськими проповiдниками визначались як поганськi, дикi, нецивiлiзованi i т. iн. Ця ж сама ідеологія панує i в сучаснiй українськiй владi. Лише нещодавно почало, поки що на словах, змiнюватися ставлення вищих посадових осiб до цієї проблеми (згадаймо хоч би вислiв Президента України В. Ющенка щодо Кам’яної Могили).

Отже, можемо констатувати: специфiчним, але найбiльш переконливим мiрилом сучасного розумiння духовностi на шляхах земної цивiлiзацiї людства виступає сила. Причому специфiчна, найбiльш примiтивна, хоча забезпечена i поєднана з найновiшими науковими досягненнями – це рiзнi прояви грубої сили, вiйськової переваги, рiзноманiтної досконалої зброї iндивiдуального та масового знищення, фiнансової iнтервенцiї тощо. Як кажуть, приїхали! То хто ж бiльший дикун? Цивiлiзованi римляни називали раба «говiрливим знаряддям». Як назвати дiї «милосердного» християнства з насильницького навернення до іншої Вiри цiлих народiв? Згадаймо походи хрестоносцiв… Як їх назвати: дикунством, насильством, найгрубiшим порушенням прав людини чи прогресом людства? Якою мiркою оцiнити знищення i загнання пришельцями в резервацiї корiнного населення Америки – iндiйцiв, перетворення ними ж у рабiв африканцiв, як назвати нищення держави iнкiв iспанцями, корiнного населення Індiї – англiйцями, народностей пiвночi Африки – французами…, народностей пiвночi Азiйського материка i взагалi всiх сусiдiв – росiянами? Це не поодинокi факти. Цей перелiк нескiнченний. Тягнеться неперервно з прадавнiх часiв до сьогоднiшнього дня. І все це є етапи розвитку людської цивiлiзацiї. А щоб вiдiйти вiд правди життя, приховати її за гарними словами, вченi, якi у бiльшостi своїй з часiв рабовласництва є на службi у держави (свого роду «державнi священики» вiд «науки»), придумали гарнi науковi обгрунтування i назви цих етапiв – велика неолiтична революцiя, епоха «вiдродження», епоха «реформацiї», науково-технiчна революцiя… Що далi? Є вираз: «Велич будь-якої мети визначається досягнутим результатом, а не кiлькiстю жертв, покладених для її досягнення». Мабуть, якби рахували цi жертви, то давно б уже задумалися над дiйсною ціною «цивiлiзацiї», над її необхiднiстю у такому виглядi.

Чи можна погодитися з таким станом справ, чи маємо ми право апелювати до Духовностi як до Вищого Суду, коли не маємо визначення поняття ДУХОВНІСТЬ? Як бути? І тут знову, як i у випадку з визначенням мети життя, свого мiсця у Природi, сутностi нацiоналiзму тощо, в пригодi, на наш погляд, стає одвiчний український ЗВИЧАЙ. Вiн i в цьому випадку дозволяє доволi чiтко сформулювати таке поняття, як ДУХОВНІСТЬ.

Це поняття, на наш погляд, має включати тiльки тi складовi, якi є прийнятнi для всiх. А прийнятним для всiх може бути тiльки те, що визначено як Божi Закони, Закони Прави, як говорили нашi Предки, або ж Закони Природи, як говорять зараз бiльшiсть науковцiв, якi ще не вiрують в Бога. Все iнше, що поза цими Законами створено людьми, може сприйматися або ж нi бiльшою чи меншою частиною людей, бо це буде суб’єктивне вiдображення знань. Божi ж Закони обов’язковi для всiх без винятку. Вони iснують i дiють незалежно вiд того, подобаються вони комусь чи нi, знають про них люди чи нi, виконують їх чи нi. І в залежностi вiд того, як живуть за ними люди, вони мають i вiдповiднi результати. Цi Вiчнi Божi Закони в матерiалiзованому виглядi данi людям у виглядi ЗВИЧАЮ, який охоплює усi аспекти людського життя вiд народження i до смертi. Саме далеко дохристиянський прадавнiй Звичай i є тим головним виразником духовності українцiв, i якраз на його основi, з урахуванням i доповненням певними ритуалами i обрядами, якi можуть змiнюватися, i ґрунтується духовнiсть української нацiї.

Отже, ДУХОВНІСТЬ є не що iнше, на наш погляд, як Божi Закони, вiдображенi у Звичаї саме для Людини. Наскiльки живе Людина у ЗВИЧАЇ, тобто наскiльки вiдповiдає її свiтогляд Божим Законам: такий її рiвень ДУХОВНОСТІ. Недарма народна мудрiсть стверджує – «хто нехтуватиме ЗВИЧАЯМИ – той вигнаний буде з свого РОДУ. І не буде йому прощення, бо Боги i Люди вiдвернуться вiд нього». Це важко сприйняти нашому спотвореному свiтогляду, де головною умовою виживання є вмiння пристосовуватися до будь-яких обставин, але оце i є водночас прямим доказом тiєї кризи духовностi, яка дев’ятим валом накрила сьогоднi людство.

                                                                                                                      Василь Триліс

...в умовах сучасного надзвичайно технологічного і тому дуже затишного, а проте вкрай паразитичного суспільства ілюзія розвивається й набуває всіх ознак патологічної впевненості. Зіткнувшись із якоюсь природною проблемою, сьогоднішні люди й гадки не мають вирішувати її природними способами, а відразу вдаються до своїх улюблених технологій – механічних, аграрно-промислових, електричних, хімічних, атомних, ядерних… що там далі?

Ой світе ясний, світе прекрасний,

Як на тобі тяжко жити,

А іще тяжче молодесенькій –

Не нажившись умирати.

Народна пісня

1. Філософська преамбула


Кожній людині зокрема і всім людям разом справді важко жити на світі. Всі спроби заперечити це виявляються або шарлатанством, або страусячим небажанням дивитися правді в вічі. Але я не пам’ятаю, щоб хтось серйозно й переконливо пояснив причини цього трохи дивного феномену. Невже таки людина не створена для щастя, як ото птиця для польоту?

Давайте припустимо, що людина створена саме для щастя, але здійсненню цієї функції щось перешкоджає. Що? Зокрема, що заважає Українцям бути щасливими? Вороги? Паразити? Ой, куме, не смішіть. Без ворогів і паразитів ніщо на цій планеті довго не живе. А Українці живуть уже багато тисяч літ. То що ж їх (і не тільки їх) тримає в такому нещасті?

Я пропоную свою відповідь. Вона має ощасливити все людство. Якщо цього не станеться, значить моя відповідь хибна (то тоді я сподіваюсь від когось почути, де моя хиба)… або ж хибним є наше припущення, і мав рацію Будда («Життя – це страждання»), і людина створена для страждань, і нема чого й на що нарікати.

Отже, моя відповідь така: важко жити на світі тому, що люди а) не розуміють Законів Природи; б) не поважають Законів Природи. Можна зауважити, що ця відповідь ні до чого: знати, а тим більш розуміти всі Закони Природи неможливо, а в такому разі який сенс їх поважати?

Що ж, я тоді відповім, що неможливо знати всіх вовків у лісі; проте кожен із нас, опинившись самотою в тій частині лісу, де, кажуть, є вовки, сповнюється до них найщирішої поваги, навіть не бачивши жодного в вічі. А от на Хрещатику людина про вовків навіть не згадує. Так само, опинившись на цьому світі, та ще в теплому, впорядкованому суспільстві, людина дуже мало переймається законами Природи , бо, закутана в свій пластиковий комфорт, не розуміє їхнього справжнього значення та авторитету. Так можна сидіти в затишній хаті й не тільки не боятися, але навіть не згадувати ні про холод надворі, ні про вовків у лісі.

Помилка поглиблюється ще й тим, що закони Природи, на відміну від вовків, не агресивні й не хижі. Природа не нападає, не карає і навіть не борониться від свого кривдника. Щоб одержати ґулю на лобі, людина сама має врізати головою об одвірок або певним особливим чином наступити на граблі. Оця неагресивність і безборонність Природи породжує в людей непошану до Її законів, ілюзію безвідповідальності й безкарності. Далі, в умовах сучасного надзвичайно технологічного і тому дуже затишного, а проте вкрай паразитичного суспільства ілюзія розвивається й набуває всіх ознак патологічної впевненості. Зіткнувшись із якоюсь природною проблемою, сьогоднішні люди й гадки не мають вирішувати її природними способами, а відразу вдаються до своїх улюблених технологій – механічних, аграрно-промислових, електричних, хімічних, атомних, ядерних… що там далі?

Про те, що там далі, більшість людей ніколи не задумується. Впевненість роду людського у всесиллі вчених, у невичерпності технічного прогресу, у доброті й щедрості Природи-Всесвіту воістину схожа на впевненість маленької дитини в безмежних можливостях тата й мами. Що ж, поки дитина маленька, ті можливості справді перевершують усі її сподівання. Але доводиться швидко рости. Не рости не можна.

Не може не рости й людство. І доросло воно до того, що всьому сущому на Землі і самим людям стає тісно. Тісно, брудно, холодно й голодно. Безстороння, безжалісна, аморальна й безсовісна наука фізика формулює один із фундаментальних Законів Природи в такий спосіб: всяка жива система може існувати тільки за рахунок руйнування зовнішнього світу – інших складних систем – і споживання енергії від зовнішніх джерел. Як же гарно вирішила цю проблему – проблему існування – земна біосфера! За кілька мільярдів літ еволюції вона так геніально структурувалася в своїй неосяжній складності й незбагненній простоті рішень, що навіть я, глибоко віруючий атеїст, схиляюсь перед нею як перед Богом. Ні, я вірю, я твердо переконаний, що ніякого бога не існує – ні як істоти, ні як вищої сили, ні навіть як моральної категорії; але в Природі, особливо в Живій Природі, а тим більше в Людській Природі, стільки непостижимої мудрості, що кожна людина мусить благоговіти перед чудом життя. Це чудо – Природа, Життя, Людина – єдине, що варто назвати Богом; але попи узурпували поняття Бога, перетворивши його на щось трансцендентне, недосяжне і принципово незбагненне (хоча не соромляться нам про нього щось розказувати). Нехай залишиться на їхній совісті претензія на роль посередників між людьми й Незбагненним, а я буду собі благоговіти перед Природою, в якій немає нічого трансцендентного, яка нічого від мене не приховує, нічого мені не нав’язує, не карає й не милує, але я вже й сам розумію свою й свого розуму мізерність перед Нею.

А все ж таки спільними зусиллями люди зрозуміли багато чого, і отой згаданий вище Закон – у тому числі. І як Життя примудрилося існувати – ніби всупереч цьому законові? Ні, звичайно, на те він і Закон Природи, щоб ніколи не бути порушеним. Серед найповнішого хаосу, і саме завдяки хаосу, у Всесвіті хаотично й безупинно виникають острівці порядку – а значить є принципова можливість утворення й підтримання – завдяки руйнуванню таких зародків порядку – ще більш упорядкованих структур, і для цього не потрібен Творець (та й хто б його створив?), бо утворення вищого порядку можуть виникати так само випадково, хаотично, як і первинні; а зважаючи на безконечність простору й часу (хоча для таких подій досить і просто великого відрізку), вони не можуть не виникати. Ще, правда, для цього потрібне джерело енергії – і воно є! Це наше любе, оспіване всіма дітьми Сонце.

Оце й уся філософія виникнення життя. У неосяжному часо-просторі, очевидно, не можуть не з’являтися структури настільки складні, що виділяються серед інших здатністю навчатись. Сучасна фізика саме це й називає виникненням живої системи. Здатність навчатися – це здатність змінювати свою структуру (а значить і діяльність, функцію) під дією зовнішніх чинників. Якщо внаслідок таких змін система зміцнюється й поліпшується, а її діяльність посилюється, значить навчання йде успішно, система розвивається. Неважко здогадатися, що не розвиватись ніяка жива система не може, бо швидко загине. Та навіть коли розвивається, це ще не гарантує їй виживання.

Оце й уся принципова фізика (тобто природа) життя. Принципи, як бачите, дуже прості. А от життя – складне. І воно все на світі так: в основі складнющих речей лежать прості принципи.

Немецкий автор «Истории Украины» писал ещё в 1796 г.: «Как это произошло, что эти гордые, свободные казаки оказались в московском ярме? Каким образом Московия смогла набросить кандалы на казаков, нация, которая была устрашением Турции, Польши и самой же Московии? Как это случилось, что место свободно избранного занял московский губернатор?» (J.C.Engel, “Geschihte der Ukraine”).

Историки отвечают: миролюбивая Украина была окружена со всех четырёх сторон народами-агрессорами. На юге – азиаты турки, на востоке – азиаты татары, с севера – азиаты московиты, с запада – воинственные германцы, потеснившие поляков, а те, в свою очередь, теснили украинцев. Румынов выталкивали на восток угры. Миролюбивая Украина – это остров среди вражеского моря, со всех сторон нет естественных границ – всюду открытая степь. Не удалось Украине создать союз ни с одним из соседей против другого соседа, поскольку все они желали захватить как можно больше плодородной украинской земли. Это доказали все попытки таких союзов. Так объясняют отсутствие украинской государственности сторонники материалистической философии.

Сторонники же идеалистической философии, украинские националисты вопрошают: а каким образом крошечная по сравнению с Украиной Англия не только не потеряла свою государственную независимость, но и основала Британскую империю на пяти континентах? Ведь английские острова тоже открыты для агрессоров со всех сторон. А почему от империи Чингисхана остались лишь мизерные остатки крымских волжских татар? Ведь ту империю не уничтожила другая, более сильная. А какая сила создала из слабосильного городка громадную Римскую империю? И какая сила разрушила её? А откуда дикий, крошечный финно-угорский народишко черпал силы, чтобы преобразовать своё неказистое Суздальское княжество в империю, занимавшую одну шестую часть суши? Какою силой этот маленький народишко поработил более многочисленные и развитые Золоту Орду, Украину, Польшу, а затем и пол-Европы?

Чтобы живое существо не погибло в борьбе за существование, Бог-творец дал ему инстинкт самосохранения. Этот инстинкт властно требует от человека верить в свою силу, в свою победу, в своё высшее предназначение. Нет в свете народа или даже племени, которое не имело бы национальной гордости. Если нет никаких оснований для таковой, инстинкт самосохранения приказывает выдумать подобные основания. В фольклоре народ сохраняет собственный исторический опыт, свою философию жизни, завещание следующим поколениям. Элита, правящая верхушка анализирует всё это и синтезирует в короткой, но всеобъемлющей формуле-итоге. Этот итог становится национальной доктриной.

Такая доктрина всегда указывает нации направление её развития. В ней нация высказывает ЦЕЛЬ своего существования, своё предназначение в мире. Так национальная доктрина приобретает силу догмы. А каждая догма имеет свою силу и основана на ВЕРЕ в неё. На вере, а не на убеждениях!

Подчеркнём: каждая национальная доктрина только тогда имеет огромную силу и жизнеспособность, когда создана самой жизнью, а не кабинетными мечтателями-теоретиками, когда зиждется на нерушимой почве исторического опыта собственной нации, на духовности собственного народа, на жизненной философии собственной нации.

Свою национальную доктрину нельзя позаимствовать у чужеземцев. Когда же теоретики, случалось, совершали это, нация их не воспринимала. Так московская нация не восприняла (ДА И СЕЙЧАС АКТИВНО НЕ ВОСПРИНИМАЕТ) европейские доктрины либерализма, демократизма, а возжелала свою национальную деспотию. Всех, кто предлагал европейские ценности, Московия неизменно вышвыривала из активной общественной жизни (Сперанский, Милюков, Керенский, Гайдар и иже с ними).

Народы, которые свои национальные доктрины вывели из собственного исторического опыта, из собственной духовности, творили историю всего человечества.

Английское “Britania rule the waves” (Британия, правь морями) сотворило Британскую империю на берегах всех океанов. Англичане подарили человечеству механическую машину и показали путь к либерализму – первыми в мире создали парламент.

Немецкое “Deitchland uber Alles” (Германия превыше всего) сотворило такую могущественную материально и духовно державу-нацию, что понадобились усилия всех великих держав, чтобы её укротить. Германия дала миру множество великих учёных, философов, писателей.

Французское “Vive la France” (Да здравствует Франция) неоднократно спасало французский народ от порабощения соседями. Франция создал едва ли не лучшую в мире литературу, подарила миру прогрессивные идеи свободы и прав человека, повела человечество по пути народовластия и демократизма.

«Американская мечта» направила все силы американцев на создание новой цивилизации, и за пару столетий тамошние степи и девственные леса превратились в самую богатую, самую свободную, а теперь и в самую могущественную в мире державу.

Московское «Москва-Третий Рим» привело московскую нацию к пику её исторической славы – созданию СССР.

Украинское «З Києва піде світло Христове» создало самую развитую в культурном отношении и самую могущественную на то время Киевскую Русь, которая спасла европейскую цивилизацию и культуру от уничтожения азиатскими ордами, понесла свет Христа к берегам Ледовитого и Тихого океана. Призыв запорожского казачества “За веру, свободу и честь” несколько столетий спасал европейскую культуру от уничтожения современными варварами – московитами. От украинской легенды об апостоле Христа Андрре Первозванном происходит беспримерная национальная доктрина Тараса Шевченко “Бог і Україна, Бог і Народ”. Именно она должна стать общенациональной доктриной сегодняшней Украины.

Московский историк утверждает: «1169 г. следует считать годом рождения Московской державы. В тот год князь Андрей Боголюбский разрушил Киев и основал новую столицу Владимир и новое великое княжество – Суздальское. В личности А.Боголюбского московиты впервые выступают на историческую арену» (В.Ключевский, «Курс русской истории». Этот же факт признаёт М.Покровский. Категорически не согласны с таким утверждением Н.Карамзин, В.Татищев, С.Соловьёв, Д.Иловайский и практически все историки советского периода.

Захватчики всех времён всегда стремились оправдаться некими высокими идеалами, им не хватало лишь права меча, и они искали санкции высшего судии: Бога, справедливости и пр. Так возникло МЕССИАНСТВО народов-агрессоров.

Идейное обоснование под свою агрессивность московиты начали подводить с момента зарождения собственного государства. Тогда, в XII в., в Вышгородском монастыре (под Киевом) хранился чудотворный образ Божьей Матери, привезённый некогда из Византии. Предание об этом образе гласило, что там, где он есть – будет стоять столица великой державы. Русы забрали её из Царьграда – и Византия пала под ударами турок. Привезли этот образ в Киев – и он стал столицей великой державы. В XII-XVII вв. люди свято верили в правдивость легенд, преданий, пророчеств. Поэтому Вышгородский образ стал палладиумом (святым покровителем державы). А.Боголюбский вывез этот образ из Вышгорода в столицу своего княжества Владимир на Клязьме (позже его перенесли в Москву). Московиты перенарекли его в «Владимирскую Богоматерь».

Таким образом, ВЕЛИЧАЙШАЯ СВЯТЫНЯ СОВРЕМЕННОЙ МОСКОВИИ – ВОРОВАННАЯ УКРАИНСКАЯ РЕЛИКВИЯ.

Множество наций искали способ усилить веру в свои силы, чувствовать национальную гордость, которая произрастает из воинских побед и достижений культуры нации. Национальную гордость творят великие личности (вожди, герои, писатели, деятели искусства, учёные, философы), лелеявшие культуру и историю нации. Европе, в частности Украине, есть чем гордиться, потому что она развивает свою культуру более 5 тысяч лет в постоянных взаимосвязях с наидревнейшими культурами Малой Азии, Египта, Индии, Китая.

Обособленная от всего цивилизованного мира Московия начала развивать свою культуру 700-800 лет назад силами украинцев и немцев. Науку московиты начали развивать в XVI-XVII вв., а литературный язык только в XIX в. – опять таки прежде всего усилиями не-московитов. Псковский монах Филофей позаимствовал с Балкан идею «третьего Рима» и создал в 1524 г. московский миф «Москва – Третий Рим», который вошёл в плоть и в кровь всего московского народа, стал его глубокой верой в мессианское предназначение Московии, тем творческим духом, который творил саму московскую историю (А.Оглоблин, «Московская теория Третьего Рима в XVI-XVII вв.”). До татарского периода Московии, и какое-то время после него, Московия состояла из нескольких фактически самостоятельных княжеств, включая республику Великого Новгорода.

“Культурная жизнь Великого Новгорода была связана с культурой Кивской Руси и её Русько-Литовского потомка. Потому не удивительно, что даже когда Москва завоевала и разрушила в 1478 г. Великий Новгород, политически побеждённый город был аж до середины XVI в. очагом культуры всей Московии. В Великом Новгороде существовала тогда группа европейски образованных учёных во главе с архиепископом Геннадием Гонзовым. К этой группе принадлежал учёный монах Филофей из Пскова. Этот кружок знал о европейской идее 3-го Рима. Филофей был едва ли не самым умным и образованным в тогдашнем новгородско-псковском обществе. Летописец XVI в. пишет о нём, как о большой духовной, моральной и умственной силе и авторитете» (А.Оглоблин, «Московская теория Третьего Рима в XVI-XVII вв.”). Именно тогда в 1510 г. Московия захватила Псков и уничтожила его вольности, вывезла в Московию тысячи псковских известных деятелей и послала во Псков своих управителей. Филофей был псковским патриотом и увидел, что Москва становится столицей нового государства, а Псков и Новгород обречены исторической судьбой. Идея “исторической судьбы” (провиденциализма) была той основой философского мировоззрения Европы, люди свято верили в Божье предопределение существования людей и государств. Значит, и Филофей верил, что упадок Рима и Константинополя, возвышение Москвы наперёд определены Богом. Так псковский патриот и славянин Филофей, имевший все причины ненавидеть азиатскую Москву, поверил в её историчесую миссию. Это вера привела его к переносу балканской идеи “третьего Рима” на Москву в виде известного аформизма: “Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвёртому не быти” (В.Малинин, “Старец Филофей и его послания”).

Филофей провозгласил свою идею в послании 1504 г. в послании к великому князю Ивану III, а окончательно сформулировал в 1524 г. Московский митрополит, новгородец Макарий несколько лет втолковывал Ивану и его боярам значение этой идеи для государства. Московкая держава и церковь утвердили её только в 1859 г. в “Уложоной грамоте” об основании Московского патриархата. Кстати, Московская церковь (на 460 ЛЕТ МОЛОЖЕ КИЕВСКОЙ) объявила сама себя матерью Украинской. При Борисе Годунове московиты уже официально указывали: “В Богохранимом царствующем граде, в Третьем Риме”.

В XII-XVIII вв. нацию отождествляли с государством, а государство с монархом (династией). Следовательно, чтобы доказать право Москвы на наследие Рима, необходимо было доказать родство московских князей с римскими императорами или правителями Византии. Этим и занимались Филофей и Макарий в 1543-1563 гг. Оба помнили, что московские князья происходят из Рюриковичей (вымер в Московии в 1598 г.), а киевские князья породнились со всеми европейскими династиями, в т.ч. и с византийскими. Освящение через Киев отбрасывало Москву на четвёртое место (Рим-Константинополь-Киев-Москва). Да и сами московиты признавали Киев «матерью городов русских». Значит, Киев становился «третьим Римом», а Москва – разве что четвёртым…Московия лихорадочно выискивала способ избавиться от киевского старшинства. Именно тогда Ватикан искал силу, которая помогла бы ему привести Византию под его власть, и ему было всё равно, кто это будет. Турецкий султан отказался перейти в христианскую веру, а Москва откликнулась на предложение Ватикана поженить Ивана III и племянницу византийского императора Зою Палеолог. При этом Ватикан планировал с помощью Московии освободить Константинополь от турок и признать верховенство Ватикана над Московской церковью. Московия пообещала это сделать, но ОБМАНУЛА, зато максимально использовала подаренную католиками возможность возвыситься. Породнившись с византийским кесарем напрямую (а не через Киев), Иван III немедленно начал называть себя также кесарем, вернее «цесарем» или попросту «царём» (видимо, потому, что уже тогда даже двусложные слова давались московитам с трудом). Иван IV уже повелел записать в державные законы новый титул. И пошло-поехало: «Брак с Софией Палеолог (окрестили Зою по-своему, по-московски, не подошло греческое крещение-то) сделал Ивана III наследником прав византийских императоров, а православная московская держава – после завоевания Византии турками – стала вождём и основой всего православного мира и всего славянства» (БСЭ).

НО турки захватили Константинополь в 1453 г. Следовательно, Византии УЖЕ НЕ БЫЛО за 19 лет до брака Зои-Софии, а сами Палеологи обитали ... в Риме. Даже теоретически Зоя не имела ни малейших прав на наследование престола, поскольку их унаследовал брат последнего византийского императора Константина – Фома Палеолог, у которого было два сына и две дочери. Но по династическим правилам Византии престол могли унаследовать ТОЛЬКО МУЖЧИНЫ. Так что Зоя не имела бы этих прав даже после смерти братьев.

Старший сын Фомы Мануил перешёл в магометанство. Младший сын Андрей мечтал о вызволении Константинополя, но не имел для этого надлежащей силы, потому искал покупателя на свои императорские наследственные права. Дважды предлагал это сделать московитам, по одному разу – в 1494 французскому императору Карлу VIII (который Андрею ничем не помог) и в 1502 испанскому королю Фердинанду Католику.

"Историю народа следует читать в книге народного творчества — только его невозможно фальсифицировать или опустошить», — советуют специалисты. Тысячи археологических находок, множество сундуков с вышитыми сорочками, рушниками уже давно должны стать неисчерпаемым источником формирования украинской нации и новых идей. Но почему-то так часто приходится слышать обвинение украинцев не в излишней пропаганде традиционной культуры, в которой закодирована история, традиции, помогающие украинцу идентифицировать себя как украинца, а в «шароварщине», причем без понимания смысла этого слова. Ведь слова «шаровары» и «шароварщина» многие и поныне определяют для себя как производные друг от друга. Однако, по мнению Юлии Олийнык, директора издательства «Темпора», которое специализируется на издании мемуарно-архивной и исторической литературы, понятие «шароварщина» появилось, с одной стороны, от очень узкого восприятия украинской культуры, а с другой — от специфического искажения только одного ее сегмента — шаровар, как элемента одежды, который потом умышленно-неумышленно, сознательно- бессознательно «наслоился» на украинскую культуру в целом. И в результате — на первое место выводится карикатурный и несколько водевильный сегмент — шаровары как главный и единственный, отбрасывая другие составные украинской культуры. «Хотя, — прибавляет арт-директор художественного агентства Арт-Велес Тарас Грымалюк, — существует мнение, что источник «шароварщины» — фамилия известного режиссера, бывшего художественного руководителя Всеукраинского государственного центра фестивалей и концертных программ Бориса Шарварка, который культивировал в Украине тип псевдофольклорной культуры, которая и вошла в историю под названием «шароварщина».

Сегодня есть немало археологических и летописных свидетельств о шароварах как свойственной русам в Х веке одежде. В то же время они опровергают теорию о заимствовании украинцами шаровар у татар или турок. Бытует мнение, что этот элемент одежды скорее всего был позаимствован у сарматов или скифов, о чем свидетельствует множество изображений последних, одетых в просторные шаровары. Очевидно, одежда, которая стала национальной для украинцев, была популярна на территории Украины задолго до возникновения Запорожской Сечи.

Однако, по свидетельствам народного мастера Украины и исследовательницы украинского узора Тамары Трацевич, в современную украинскую культуру шаровары попали все же от нереестрового (свободного) казака, в частности, запорожского, поскольку скрыть историю Запорожской Сечи было не так легко, как историю других, многочисленных в то время на юге Украины сечей. Шаровары — это элемент военной формы (мундира) самоорганизованных конных казаков (пограничников). Покрой этих штанов должен быть таким, чтобы всадник в случае опасности мог мгновенно прыгнуть с земли на круп лошади, фактически выполняя «шпагат». Поэтому шаровары шились или из одного куска ткани, когда около двух с половиной метров ткани сшивались в трубу, оставляя посредине отверстие для ног, куда просовывалась веревка, которая затягивалась на пояснице; или же две широкие трубы соединялись посредством «мотни» — квадратной вставки, которая также давала возможность расставлять ноги почти в «шпагат». Свободными штаны носились повседневно, а в работе опоясывались веревкой под и над коленом (что наблюдается и у турецких всадников). Веревка, которая удерживала штаны на талии, дополнительно прикрывалась многометровым поясом, который, опоясывая талию, одновременно часто и служил кошельком, и, что главное, способствовал выполнению физических упражнений.

По мнению Тараса Грымалюка, понятие «шароварщина» возникло вследствие целеустремленной и хорошо финансируемой имперской политики времен Советского Союза, корни которой восходят еще к Российской империи. «Да, — подтверждает Трацевич, — как во времена Российской империи, так и во времена СССР проводилась политика создания геополитической нации путем минимизации ощущения этнокультурного отличия у субъектов мегаблока. Ради этого не только культивировался единый язык межнационального общения — русский, но и создавались условия, при которых национальные культуры должны были ощущать себя экзотическим прошлым». Такая глубоко продуманная политика имела очень серьезные последствия: высмеивалась, унижалась и лишалась настоящей сущности культура покоренных народов, которые входили в метрополию. «Например, «псевдофольклорные» коллективы, начиная от сельского клуба и заканчивая коллективами, которые финансировались государством, пропагандировали эстетику поверхностную и смехотворную. Образ казака в шароварах и с приклеенными усами становился кукольным, театрализованным и бутафорским. У него всегда был глуповатый вид и неловкие движения. Настоящие народные песни со сложным, глубоким содержанием заменялись соответствующим репертуаром: о куме, варениках и тому подобное», — говорит Грымалюк. По словам Трацевич, именно с обретением Украиной независимости искусственно активизируется образ вечно хмельного казака- пьяницы, у которого были широчайшие шаровары и кушак якобы для того, чтобы прятать там бутылки самогона, закупоренные кукурузным кочаном. «На самом же деле, — объясняет Трацевич, — казак имел право употреблять спиртное только во время отпуска, который был не чаще одного раза в год, и даже во время командировки «сухой закон» не нарушался».

Наконец шароварщина распространяется не только на традиционную этническую культуру, когда ее пытались заменить псевдофольклором, но и на другие виды искусства — кино, литературу, театр, украинскую эстраду. И поскольку аутентичная музыкальная манера была уничтожена, надежда оставалась на другую плоскость — музыкальное образование нового поколения. Однако, по словам Грымалюка, музыкальные училища и вузы до сих пор не избавились от имперского формата. «Так и звучат в их стенах навязанные балалайки и баяны вместо традиционных инструментов, — говорит Грымалюк. — Но ужаснее всего то, что на этих балалайках и баянах играют репертуар, совсем им не присущий».

Однако в Украине все же есть немало людей, которые не понимают, зачем реабилитировать шаровары, так как считают, что это всегда было качественно, классно и современно. Например, известны группы, которые своим творчеством пропагандируют украинское, снимают современные клипы на современную музыку, миксируя их со старинными, собранными по селам, мотивами. Известная своими этническими коллекциями дизайнер Лилия Пустовит из года в год талантливо сочетает в своих костюмах элементы украинской этники. И у нее каждая коллекция выглядит по-новому, по-настоящему и по-украински. В одной из своих коллекций Пустовит даже выпустила черные брюки, стилизованные под шаровары, и одела в них женщин. Поэтому сегодня, по мнению Пустовит, реабилитации этнического ничто не угрожает. «Например, депутат Андрей Шкиль, — объясняет Пустовит, — всегда под костюм одевает вышитую сорочку. Для кого-то это, возможно, шароварщина. А для меня это сознательное уважение человеком своих корней: он одевает и будет одевать ее принципиально каждый день». Также, согласно подсчетам Международной федерации боевого гопака, сегодня около восьми тысяч человек в Украине занимаются боевым гопаком, и для них шаровары — удобный и красивый вид одежды. По наблюдениям президента федерации Владимира Пилата, на Западе страны молодежь вообще очень положительно воспринимает шаровары как вид украинской национальной одежды.

Поэтому сегодня для того, чтобы признали другие, в первую очередь надо гордиться самому. Например, по словам Владимира Пилата, у нас существуют 35 типов национальных костюмов. «И если наши деятели культуры возродят различные типы украинских шаровар, которые были в Украине, — говорит Пилат, — то и шаровары реабилитируются». Конечно, простому человеку, который вырос «на магнитофонах и телевизорах», сложно отличить «шароварщину» от искусства. Как говорит Тарас Грымалюк, наше ухо привыкло к другим настроениям, мы не понимаем ритмы или полутона тех народных песен, которые, скажем, поют бабушки с Полтавщины, а им искусство народного пения передавалось из поколения в поколение. По- видимому, стоит просто понимать, что разрушение и поверхностная трактовка структуры фольклора, традиций, истории, культуры, языка как раз и приводят к шароварщине. По мнению Юлии Олийнык, этот вопрос должен волновать филологов, литературоведов, историков и украинскую интеллигенцию. Потому что именно из-за несерьезного отношения к состоянию украинской мысли и возникают подобные пузыри на воде.

КОММЕНТАРИИ

Петр ГОНЧАР , директор Украинского центра народной культуры «Музей Ивана Гончара»:

— Когда у нас на национальное говорят «шароварщина», то аналогично хочется спросить, почему японцы на национальные элементы одежды или обычаи не говорят «кимоновщина». Мне кажется, нам сегодня нужно вообще реабилитировать отношение к национальному. Конечно, это отношение может быть разным, но оно не должно быть негативным. А «шароварщина» — это всего только сегодняшний образ несовершенного видения украинской культуры.

Мирослав ВАНТУХ , художественный руководитель Национального заслуженного академического ансамбля танца Украины им. П. Вирского:

— Понятие «шароварщина», как по мне, появилось у нас за годы независимости Украины. Тогда, когда политики с трибуны начали говорить о «шароварщине» в контексте того, что в мир нам нужно входить в «бабочках», а не в шароварах. Никто и не против того, чтобы ходили в «бабочках». Но пока они идут в «бабочках», шаровары там уже давно есть. И шароварам аплодировал и аплодирует мир. Например, нашему коллективу и нашим шароварам аплодировали более 55 стран мира. Некоторые из них по 15—20 раз. Считаю, что слово «шароварщина» могут употреблять только враги национальной культуры. Почему мы должны стыдиться своей истории? Если мы не будем уважать свою историю, то кто это будет делать? Я был на высочайших правительственных приемах в Японии, Китае, на которые женщины обязательно одевали кимоно. И никто не стыдится. В Японии девушки даже замуж выходят в своем национальном наряде. И нам свою культуру, историю, государство нужно любить. Обычно «шароварщиной» обзывают искусство низкого сорта. Но искусство в «бабочках», искусство академическое, даже если оно не на высоком уровне, никто не называет шароварщиной. Поэтому в первую очередь нужно воспитывать наше поколение. Кто сегодня знает хотя бы два десятка украинских песен? Мало кто. А их нужно знать. В Японии школьник, который не знает как минимум триста национальных песен, не допускается к экзаменам. Он должен это знать. Я не говорю, что мы должны ценить только национальное — и все. Мы же не живем в вакууме. Поэтому, конечно, взаимообогащение культур должно быть. Но мир должен знать, что представляет собой настоящая Украина. Нас, например, узнали, несмотря на то, что мы танцуем в шароварах. А лучшего танца, чем гопак, в мире нет. И если это у нас называют шароварщиной, так почему же тогда так восторгается мир? Почему до 2008 года у нашего ансамбля уже подписаны контракты? В этом году мы уже четыре раза были на гастролях в Египте. В мае летим в Мексику, осенью в Испанию и Португалию и так далее. Потому что это интересно! И национальное искусство должно развиваться. Остановить это никто не может. Бесспорно, нужно и что-то новое делать, и смотреть, что делают в мире. Но никогда не забывать своего. А еще — не делать халтуры. Потому что когда, например, подняли железный занавес, все поехали за границу. И все стали называть себя профессиональными национальными коллективами. Вот тогда, наверное, такое наполнение низкопробным репертуаром и дало негативное отражение. Поэтому, чтобы вычеркнуть из употребления шароварщину, нужно очень высоко нести уровень национальной культуры.

Сергей ФОМЕНКО , лидер группы «Мандри»:

— Как по мне, «шароварщина» это — эксплуатация советской пропагандой образа украинца как дурака в шароварах с водкой. И проблема заключается в том, что до сих пор половина Украины мыслит советскими стереотипами. Чтобы у людей изменилось мировоззрение, во-первых, должно смениться несколько поколений. Во-вторых, должна работать пропаганда (в положительном смысле этого слова) украинской национальной идеи, которая на сегодня работает очень слабо. Практически единственным могущественным толчком была оранжевая революция, когда народ чувствовал себя украинцами. Однако на этом все и закончилось. Опять все остались при своих ролях, и подобные клише особенно никто и не развенчивает. Над этим еще нужно очень много работать. В первую очередь, средствам массовой информации и государству.

Юрий МАКАРОВ , тележурналист («Студия «1+1»):

— Мне кажется, проблема прежде всего заключается в том, что среди украинцев, которые осознают себя украинцами, есть (собственно, как и везде) два типа культуры. Один — модерный, интегрированный во внешний мир, которому присущи книги, скажем, Умберто Эко, Достоевского, — то есть все то, чем живет остальной мир. И есть другая категория, которая вследствие определенного образования, традиций, консерватизма отстранена от этого мира. Эта патриархальная часть Украины, по моим наблюдениям, относится ко всему, что выходит за рамки ее понимания Украины и мира, довольно агрессивно и враждебно. Я понимаю, что вторжение всех современных реалий разрушает их мир. Такая реакция, может, даже и понятна. Но она вредит развитию украинской культуры и привлечению к ней несознательных украинцев. Я с этим столкнулся, когда мы делали наш фильм о Шевченко, пытаясь показать, что для своего времени Шевченко был авангардной фигурой. Что я услышал и прочитал! Люди, которым не дороги украинские чувства, которые не ценят украинские песни, цеплялись даже за какие-то отдельные слова. Я понимаю, что в лице этих людей сконцентрирован довольно мощный культурный тип украинцев. Возможно, в свое время он был оправдан тем, что было сопротивление русификации в сознании украинцев. Но те времена уже давно позади, а это сознание продолжает существовать. Когда человек не знает, что поставить на престол, он пытается поставить то, что он понимает. Однако стоит сказать, что уже есть значительная часть современных украинцев, которые учатся в украинских вузах на украинском языке, имеют доступ к интернету, слушают современную украинскую музыку — ВВ, «Океан Ельзи», «Плач Єремії» и тому подобное. Это доказывает, что потенциал украинской культуры молодого поколения чрезвычайно сильный, хотя еще и не осознанный до конца. Однако стоит указать на последний рецидив — рекламные растяжки по Киеву «Любіть Україну!» Выглядят они довольно пародийно. Ведь есть достаточно известное стихотворение Александра Ирванца «Любіте Оклахому!». И это значит, что люди не в контексте современной украинской литературы. Потому что все читающие этот стишок знают. Это примитивно. Непонятно, кого нужно убеждать любить Украину. И готов ли я воспринять лозунг от абсолютно неизвестных мне людей, примириться с тем, что какие-то люди будут меня учить, как любить Украину! Мне кажется, что этот лозунг и является современной реинкарнацией «шароварщины».

Просрали шматок чорноморського шельфу і кричать: "Україна перемогла".

Сьогодні був на майдані бачив страйк автомобілістів проти підвищення автозборів. А потім у новинах побачив виступ прем"єр-міністра, якого на жаль не зняли, і ще раз переконуюся, що наша влада - це розстрільний список. Юля - повія політична і не тільки, прихована жидівка і україножерка - косу відрізать - відьму спалить

Унікальний досвід боротьби Української Повстанської Армії вивчають у багатьох військових академіях світу. Адже ця армія протягом півтора десятка років успішно протистояла двом наймогучішим і найкривавішим режимам світу – гітлерівському і сталінському. Німці, які за кілька тижнів захопили всю Європу, за три місяці загнали в десятки разів більшу Червону Армію аж під Москву, боялися навіть потикатися в ті українські села, де була УПА. Не могли дати собі раду з УПА навіть елітні есесівські війська. Щоб мати уявлення з яким суперником доводилося воювати нашим воякам, наведемо деякі прийоми психофізичної підготовки майбутніх есесівців.
Один з них, так званий «тіркамф» - боротьба проти собак. К величезній клітці голий до пояса, без зброї есесівець повинен був протягом двадцяти хвилин протистояти двом великим догам, яких направляли на нього. Потрібно було, в першу чергу, силою волі заставити собак відмовитися від агресії та підкоритися людині.
Потім надходила черга випробування танками. У зімкненій лаві – гусениця до гусениці танки на великій швидкості йшли в лобову атаку. Перед кожною мажиною знайходився майбктній есесівець, озброєний лише одною саперною лопатою. У нього було лише двадцять чотири секунди, щоб викопати окоп і сховатися від танка.
В унтер-офіцерських школах СС практикувалося таке страшне випробування: засукавши рукави і озброївшись скальпелем, кандидат хапав рукою живу кішку за шию. Лезом він повинен був вилучити очі бідної тварини, не пошкодивши їх. Кожному кандидату давали по три кішки. До речі, багато таких і подібних методик німці отримали з дружньої для них японії, яка охоче ділилася зі своїми союзниками таємницями бойової підготовки своїх знаменитих воїнів-самураїв та розвідників ніндзя.
Не поступалися жорстокістю есесівцям і рідянські енкаведисти, які в рамках співпраці між СРСР і фашистською Німеччиною отримували від своїх колег з гестапо і СС їх бойові методики. У тренувальному процесі чекісти також практивували бої із собаками, так званими «гладіаторами» зі зброєю, або без неї, виживання в екстремальних умовах, коли, наприклад, кандидатів скидали на парашуті в глухій тайзі за тисячі кілометрів до найближчого осередку цивілізації, екіпірувавши його лише однією банкою консервів та фінським ножем. А щодо школи садизму, то енкаведисти проходили її на живих людях: досить згадати, які страшні картини побачили українці, у залишених комуністами на початку війни тюомах: тисячі трупів чоловіків, жінок та дітей, в котрих були виколоті очі, розпороті та набиті піском животи, відрізані ноги, статеві органи, видерте волосся. Ось з якими професійними садистами і вбивцями, озброєними найсучаснішою на ті часи технікою, УПА, не маючи танків чи літаків, фабрик чи заводів, вела героїчну боротьбу цілих 15 років. Щоб усвідомити велич цієї боротьби візьмемо для порівняння такі дані: у Польщі армія карйова та він припинили опір комуністам до 1947 року, в Югославії четники склали зброю 1946 року, «Зелені брати» в Прибалтиці були зломлені у 1947-1948 рр., останні бої УПА зафіксовано у 1955-1956 рр. Лише високий бойовий дух у поєднанні з тисячолітніми традиціями відточеної бойової майстерності народу зумовили можливість такої боротьби.

Каляндрук Т.

"1919 року йому було 19 років, тоді у їхнє село прийшла команда посилати військо до Петлюри; частина молоді погодилася, а він з них сміявся і говорив: "Ви підете і загинете ні за цапову душу, а я оженюся, буду мати багато дітей, продовжу рід український". Він дійсно щасливо пережив громадянську війну, одружився, мав четверо дітей, жив спокійно. Та прийшов 1933 рік і вся його сім"я у нього на очах загинула з голоду. Він чудом вижив, але тепер не знав для чого жити. "Думаю, що так покарав мене Господь, що я тоді не пішов захищати Україну. Якби я тоді пішов, усе могло бути по-іншому, - казав старий чоловік. - Навіть якби загинув, був би щасливішим"."