Першовитоки ментальності людських посполитств і справді криються у неповторній магії їхнього матеріального буття – і передусім у природних карбах їх територій, у речових структурах їх історичних еволюцій та в антропологічних, фізіолого-анатомічних, конституційних параметрах їхньої власної тілесної організації. Одним із перших вказав на це наш видатний україно знавець Вадим Щербанівський у своїй розвідці «Формація української нації. Нарис Праісторії України», в якій він досліджував і нашу «расо-психологію».
«Історія народу – нації, пише автор, - це є історія тої території, яку цей нарід займає. Завданням науки і є вияснити, настільки кожен із цих народів, живших на нашій території, передав нас свою спадщину, свою кров, тобто фізичну й психічну структуру, настільки брав участь і в створенні тої чи іншої культури, яка задокументована археологічно на нашій території і яка, в свою чергу, мусила сприяти розвитку психіки та інтелігенції населення чи, навпаки, його задержувала. Нова нинішня наука «расопсихологія» ціла заснована на етнології, археології та антропології, і без них не може успішно розвиватися. Тому для розуміння расопсихології свого народу треба добре знати його археологію, тобто передісторію матеріальної культури, його антропологію сучасну й переісторичну і його етнологію. З того виходить, що для нас, для розуміння нашого сьогоднішнього «я» важлива не тільки наша недавня козацька історія і не тільки князівський період, але також і всі попередні періоди. Англійський вчений Хадон цілком справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохонами на своїй землі не від 4 віку по Р.ХР. тільки ж від неоліту, тобто не менше 5000 літ.
Як бачимо, В. Щербанівський початок етногенезу праукраїнців (чи протоукраїнців) також відносить не до 4 ст. нашої доби, як це роблять деякі сучасні автори, зокрема Л.Л. Залізняк, а до 5-го тисячоліття нашої історії.
Пересічному громадянинові, вигодуваному на великодержавних міфах про з»яву цих пролаз хохлів лише в 14-16 ст., одразу стає смішно й мулко, коли йому кажуть про цих п’ять тисячоліть тяглості українства. Однак прошу неквапно і вдумливо ознайомитися з матеріалом моєї книги, аби переконатися, що це зовсім не смішно. Цей матеріал приведе вас до тих самих висновків. Так! Наш психоетногенез розпочинався щонайменше в 5-му тисячоліття до нашої доби. А отже, не 5, а 7 тисячоліть тому. До чього висновку нас невідворотно підводить увесь масив фактологічних даних, котрих тут викладено. То ж з Божою допомогою рушаймо у цю щасну путь!

***
Могутнім фактором кристалізації національної специфіки психології населення тієї чи іншої території є увесь комплекс геофізичних феноменів цього краю – його природа, клімат, переважаюча погода, характер ландшафту, його степів, лісів, рік, озер, морів, а також могутні випромінювання його геологічних тартар, геоелектромагнітних та інших енергетичних нуртувань. А ще – такі ж регіональні пульсації космосу, близьких і далеких небесних світил. Усвідомлення важливості цього фактору й породило вже в наші дні спеціальний дочірній напрям науки психології – геопсихологію. Однак ця наука ще лежить у сповитку.

І все ж людство напомацки підходило до усвідомлення таїни благодатних і руйнівних деформацій психіки на вівтарі рідної природи, яка була то бальзамно цілюща, мов не божіння колискової матері, то спопеляюче грізна, мов лик Медузи Горгони, від одного погляду на який навіки кам’яніла душа.
Не злічити свідчень про це поетів, живописців, музик, мандрівників, етнографів та ін. «Вихідний пункт життя кожного народу, - писав В.Г. Бєлінський, - ховається в географічних, етнографічних і кліматичних умовах. Коли людина виходить із свого природного стану, вона починає боротьбу з природою, підкорює її собі і навіть змінює могутністю своєї розумності; але до тих пір вона – її раб. Могутньо діють на неї її враження, і її темперамент має кревну спорідненість з материком, на якому вона народилася, з небом, під яким вона народилася, а її характер – є результатом її темпераменту. Закон родаківства крові і плоті є закон самого духу!»
Багато російських поетів та інших знавців психології цього народу визначили особливо глибокі карби, які накладала на душу Росії (територія Московського князівства – прим. моя для тупих) сувора природа цього краю. Той же Віссаріон Бєлінський писав про допетровську Росію (Московію): «І цей народ став холодним і спокійним, як сніги його вітчизни, коли мирно жив у своїй хижці; швидкий і грізний, як небесний грім його короткого палючого літа, коли рука царя показувала йому ворога, хвацький і розгульний, як заметілі й негоди його зим, коли бенкетував на своїй волі, незграбний і ледачий, як ведмідь його непрохідних нетрів, коли у нього було багато хліба і браги, тямущий, кмітливий, лукавий, як кішка, його домашній пенат, коли біда вчила його їсти калачі…розум його був занурений у тиху дрімоту і ніколи не виступав із своїх заповітних меж: бо він не схиляв коліна перед жінкою, і його горда і дика сила вимагала від неї рабської покори, а не солодкої взаємності, бо побут був його одноманітний, бо тільки буйні ігри та те звитяжне полювання вияскравлювали цей побут, бо лише одна війна збуджувала всю могуть його холодної, залізної душі, бо тільки на кривавому роздоллі битв вона бушувала і веселилася на всій своїй волі. Це було життя самобутнє і характерне, але однобічне й ізольоване. У той час, як діяльне, кипуче життя найстаріших представників людського роду рухалося вперед з пістрявістю неймовірною, вони жодним колесом не зачіплялися за пружини його поступу».
Звісно, і реформи Петра 1, і всі наступні трансформації істотно переколошматили російську душу, однак, як зазначає автор, «маса народу вперто залишалася тим, що й була» - і не в останню чергу тому, що не змінився за два з половиною століття клімат і вся російська природа та її вплив на народ.
Про згубний вплив суворої природи Росії на російську душу говорив Микола Гоголь. У маловідомому ескізі «Взгяд на составленіе Малоросії», що мав бути вступом до його «Історії Малоросії», наш великий земляк писав: «Південна Росія більше всього постраждала від татар. Випалені міста і степи, обгорілі ліси, стародавній зрушуваний Київ, безлюддя і пустиня – ось, що являла ця нещасна країна! Налякані жителі розбіглися або в Польщу, або в Литву; безліч бояр і князів виїхало до Північної … ті місця, де розмаїта природа починає ставати винахідницею; де вона розкинула степи прекрасні, вільні, з незліченим тлумом трав майже гігантського зросту, часто несподівано серед них перекинута косогір, прибраний дикими вишнями, черешнями, або звалила байрак, весь у квітках, і по всіх витких стрічках рік розкидала чарівні краєвиди, простягнула на всю довжину Дніпро з ненаситними порогами, з величезними гористими берегами і незмірними луками – і все це зігріла поміркованим диханням півдня. … в північній частині Росії, де місцевість одноманітно гладенька і рівна, скрізь майже болотиста, потикана печальними ялинками і соснами, показувала не життя живе, наповнене рухом, але якесь животіння, що умертвляло душу мислячого. Нібито цим підтвердилося правило, що тільки сміливі й дивовижні місцеположення утворюють сміливий, пристрасний, характерний народ».
Тут і цікава і, поза сумнівом, науково продуктивна думка про обопільний вплив характеру й усього психічного складу етносу на вибір ним саме такого, а не інакшого місця за мешкання і, навпаки, відповідні різко виражені планетарні ландшафти і клімати формують саме такі, а не інакші національні характери й душі. Україна і Росія в цьому відношені, і справді, є класичними, абсолютно переконливими ілюстраціями.
…
Микола Бердяєв у розділі «Про владу просторів над російською душею» своєї відомої праці «Психологія російського народу» писав з цього приводу: «У долі Росії величезне значення мали фактори географічні, її положення на землі, її неоглядні простори. Географічне положення Росії (Московії) було таким, що російський народ примушений був до утворення величезної держави(?). На російських рівнинах повинен (?) був утворитися великий Сходо-Захід, об’єднане і організоване державне ціле. Величезні простори легко давалися російському народу, але нелегко давалася організація цих просторів у найбільшу в світі державу, підтримання і охорона порядку в ній. На це пішла більша частина сил російського народу. Розміри російської держави ставили російському народові майже непосильні задачі, тримали російський народ у надмірній напрузі. І у величезній справі створення і охорони держави російських народ виснажував свої сили. Вимоги держави надто мало лишали вільного надміру сил. Уся зовнішня діяльність російської людини йшла на службу державі. І це поклало безрадісний скарб на життя російської людини. Росіяни майже не вміють рідіти. Немає у російських людей творчої гри сил. Російська душа пригнічена неозорими російськими полями і неозорими російськими снігами, вона тоне і розчиняється у цій неозорості. Оформлення своєї душі і оформлення своєї творчості утруднено було для російської людини. Геній форми – не російський геній, він важко суміщається з владою просторів над душею. І росіяни зовсім майже не знають радості форми».
Це твердження М. Бердяєва – прекрасна ілюстрація відомого класичного положення про те, що не може бути вільним той народ, який уярмлює інші народи. Колонізатори підхопили надто великий шмат земної кулі і не можуть дати йому ради. І якби не кілька десятків мільйонів українців з їхньою волячою працьовитістю й любов’ю до порядку, які протягом століть заселяли Північ, Сибір і Далекий Схід (в порядку примусової депортації і каторжанського ув’язнення), то імперія зазнала б на цих циклопічних просторах цілковитого краху.
Микола Бердяєв з безжалісним реалізмом змальовує ті непоправні душевні й духовні втрати, яких зазначає народ, запряжений у імперську колісницю: «російська душа прибита розлогістю, вона не бачить меж, і ця безмежність не звільняє, а уярмлює… Влада розлогості над російською душею породжує цілий ряд російських якостей і російських недоліків. Російські лінощі, безтурботність, брак ініціативи, слабко розвинене почуття відповідальності з цим пов’язано… Західноєвропейська людина відчуває себе здавленою малими розмірами просторів землі і такими ж малими просторами душі. Вона звикла покладатися на свою інтенсивну енергію й активність. І в душі її тісно, а не просторо, все повинно бути розраховано і правильно розподілено».
Розміри території України у цьому відношенні займають серединне місце. Вони не настільки великі, щоб людина губилася в них, однак достатньо розлогі, аби українська душа розкошувала й розпросторювалася зусібіч. Однак справа не тільки в масштабах українського осоння, але у невимовній красі нашого ландшафту, і в оксамитовій ласкавості нашого клімату. Святочна сонячна насиченість краю, високе яскраво-блакитне небо, буяння зелені і злаків, оргаістичне бенкетування квіткових барв і пташиного щебету, казкова плодючість найпотужніших на планеті масних чорноземів, загущеність рік рибами, а лісів і степів – звіриною. І над усім цим – ландшафтна домінанта українських просторів, - степи і степи. Велика, на пів-Європи, рівнина, що мліла рахманним чорноземом під залитим жагучим сонцем лазурним небосхилом, ніби розчиняла в собі особистість, наповнювала всю її своїм палом і чаром. Органічне, заглиблено філософське, трепетно художницьке злиття людини з навколишньою розкішною і ніби теж одухотвореною, осмисленою природою і витворило той дивовижний аромат душевного світу українці, той рідкісний симбіоз в його душі лірика і мислителя, що уславив цей психологічний архетип у світах.
Роздумуючи над цим благодатним впливом української природи на душу своїх земляків, К.Д. Ушинський сповідувався: «Слов’янин (українець), у своїй первісній формі, яким ми його знаємо від часів Геродота до наших, за свідченням головних письменників, був корінним мешканцем малоросійської рівнини. Діставався він і за Карпати, і за Дунай, і до Адріатичного моря, і до берегів Балтики, і до Ільменю, і далеко на схід; однак там – скрізь – або життя його було хистким, порушувалося історією, або його заводила туди яка-небудь особлива мета, який-небудь особливий рух народів; або, нарешті, він втрачав там свій первісний характер, розвиваючись за інших умов, або змінюючись під впливом чужоземним. А тут, на цій рівнині, від часу прадавнього до останнього століття, він жив, не змінюючи дідівського звичаю; часто платив він податок іншим народам, але ніколи не залишав цієї країни. Чужі елементи інколи сходили на ці рівнини, однак завжди залишалися чужими і тимчасовими. Світлий малоросійський ландшафт, з нескінченним, нічим нестьмареним краєвидом, з цілим морем тучного колосся, з прозорою, тихою рікою, і все це зігріто жарким, але ніколи не жагучим, промінням сонця, перейнято якимось світлими спокоєм – ось тим малоросійської рівнини. Цей ландшафт, дещо одноманітний і скучний, відбиває у собі, як у дзеркалі, всю душу первісного слов’янина (українця). Його пристрасть, нестримна схильність до землеробства, його спокійна і повільно діяльна натура, його світлий прямий характер, його домашній спосіб життя, нарешті його осіле життя, а проте надзвичайно виповнене найніжніших душевних порухів, - легко вимальовується у барвах природи, що оточує його. Він не любить змінювати місце, і зрозуміло – чому. На кожній точні його рівнини буде виповнена одними й тими ж відчуттями. Він любить жити широко, як широкий його небокрай. У замках та містах йому було б нестерпно душно, і тому плем’я слов’янське (українське), примножуючись, не поєднувалося у великі гурти, а все розселялося незліченною множиною уривків. Мирна, супокійна свобода, відсторонення від усіляких політичних бур і суспільних клопотів – необхідна умова життя на цій світлій рівнині, і тоді зрозуміло, - чому «private familiaras que vitae justissima exsepla suut Slavi, Publicae contratristissima». Життя окремими родинами і, щонайбільше, окремими родами, мирні, патріархальні чесноти, величезний спокій, добрий, однак влучний гумор над всіма хвилюваннями життя, душевна гостинність, надзвичайна людяність і трохи філософських лінощів – ось все, що могло вирости на цій рівнині і виросло у слов’янського племені. Проте ледь слов'янин виривався за зачароване коло свого світлого горизонту, як скидав із себе спокій та лінощі і мчався всюди, куди його манив його нескінченний степ. Прагнення до розширення, обумовлене, таким чином, самою місцевістю, змушувало слов’ян розселитися у всі сторони; і скрізь вони намагалися, якщо це тільки було можливо, перенести з собою і свою люб’язну вітчизну »

У період розвитку русі її територія значно розширилася за рахунок приєднання північнословянстких (Новгород-Псков) та угро-фінських земель (згодом Московщина). Однак при цьому етногенез української нації не вийшов за межі своєї споконвічної території і ніякої спільної «народності» (як намагалися довести імперські історики) не утворилось. Між київським Півднем і Новгородською Північчю (не кажучи вже про Північно-Східну Московщину) завжди лишались «суттєві відмінності» як у географічних умовах, так і в плані антропології.
За даними американського україно знавця О. Дражньовського українці і росіяни належать до зовсім різних антропологічних типів, Про це свідчить ціла низка ознак, зокрема генна характеристика крові. О. Дажньовський посилається також на результати досліджень англійського генетика А.Е. Муранта, який опублікував мапу з характеристиками кров’яних генів і антигенів у різних народів світу. За цією мапою українці і росіяни зовсім не є «братами по крові».
Не вдаєчися глибоко в антропологічні відмінності, повернемося до дослідження радянського академіка Б.О. Рибакова, який пише: «Зіставлення екологічних умов Новгородського-Псковського – Пошехонської Півночі і Києво-Волино-Чернігівського Півдня протягом 5-6 підводить до висновків: землеробство на півдні виникає на 3-4 тисячоліття раніше, ніж на півночі. Зокрема одне землеробство виникає на півдні не пізніше бронзового віку… Північ відстає від півдня приблизно на 2500 років».
Києво – Волино – Чернігівський Південь І є споконвічною територією формування українського етносу. Це очевидно кожному, хто знайомиться з реальною ситуацією безсторонньо, а не з позицій «єдіной і неделімой».
Відбірка таких безсторонніх архівних документів 16-17 ст. з оцінкою української території та її населення опублікована в 1923 році І. Борщаком, а в 1942 році В. Січинським. Дослідження з цієї теми публікували також М. Грушевський, Ф. Аделунг, Д. Дорошенко, П. Клепатський, С. Мінова, В. Осиповський, В. Корт. З огляду на те, що праця Січинського перевидана в 1992 році у Києві і є доступною для широкого кола читачів, у нашому дослідженні наведемо лише кілька документів з відбірки І. Борлака для загального ознайомлення з характером матеріалу.
На давній італійській географічній мапі 1508 року подано територію України під назвою Русь (Russa) – І. Борщак. Московія не визнається Руссю і пишеться – «Moscovia». 1540р. якийсь Полісьє інформував французького короля, що славнозвісна турецька султанша Роксолана є руського походження, а руські мешкають від Карпатських гір і верхів’я Дніпра до Чорного моря.
1548 р. у Венеції створено альбом національних убрань з рисунками Ті ціна. Тут чітко виділено Русь – Україну, яка межує з поляками, Лівонією, Литвою і московітами, і подано малюнок «руського жовніра». 1558 р. кардинал Бароніус видав працю про походження руських, де зазначає розселення народу Русі-України на всьому її споконвічному етнографічному просторі.
1619 р. у Західній Європі вийшов друком монументальний довідник загальноєвропейського значення «Держави, королівства і князівства світу», де сказано, що «Русю», або «Роксоланією», або «Рутенією» називають всі землі від Полтавщини до Карпат, на яких народ розмовляє однією мовою, сповідує одну віру й зветься «руським».
1651 р. в Парижі виходить «Картини Європи», де представлені королівства, республіки і князівства…», де сказано, що в покозаченій Україні, на Волині, Поділлі, Холмщині, Підляшші та Галичині живе один і той же народ.
У національній бібліотеці в Парижі зберігаються мапи 1647 і 1657 років, на яких територія України займає лівобережжя і правобережжя Дніпра з Волиною, Поліссям і Галичиною і зветься «Україна, або Земля козаків». Ця ж територія з назвою «Україна» («Ukraina») показана на глобусі Корнеуліса (1660 – 1670рр.).
1650 р. в Амстердамі видана «Спеціальна і точна мапа України з її воєводствами». Крім територій, згаданих вище, ця мапа включає також нинішні Січеславщину і Херсонщину.
У 17 столітті в європейських університетах написано чимало дисертацій про Україну і її козацтво. Так у дисертаціях Христофора Вайусіуса (Прусія, 1677), Готфріда (Оксфорд, 1698) та інших фіксується, що руська нація розміщується на Україні козацькій, на Підляшші, в Галичині, на Поділлі, Волині, Чернігівщині і «Сіверський Україні».
За Г. Л. де Бопланом Україна («Ukraina») займає всю територію «від меж Московії до границь Трасільванії». Ця територія заселена етнічно єдиним народом, цілком окремим від поляків і «московитів».
1820 р. у Парижі надруковано історичне дослідження Г. де Кастельно, в якому зазначено, що «численна українська нація простягається від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Пінщини, більшу частину Галичини – і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах».
У середині 19 століття у курсі лекцій для французької еліти в Колед де Франс українці визначалися як «… тринадцятиміллйонна нація, що починається від Кубані і кінчається в Карпатах, від Одеси й Криму до Галичини. Вона простягається через Буковину аж до Північної Угорщини на комітати Мармо рот, Уж і Берег, … межують вони з валахами й уграми і є справжніми європейцями – в протилежність московцям, які монгольського походження».
1868 р. у Франції було видано «Лінгвістичну й політичну мапу сучасної Східної Європи», на якій українці розміщені від Курська до Чорного моря і Угорщини. Царський уряд через своїх закордонних агентів скупив і винищив майже весь тираж цієї мапи.
В кінці 19 ст. знаменитий географ Елізе Реклю в своїй монументальній географії розміщує Україну від Дону й Кубанню, до Вісли, Сяну й Карпат. Цю територію по Реклю поселяє слов’янський народ – українці – відмінні від великоросів і поляків мовою, піснями і національними творами.

Всі ці факти не могли не помічати радянські вчені. Однак говорити про них наважувалися лише ті, хто не був куплений чи заляканий імперською владою.

Здається, світ не був таким ніколи,
Хоч навесні - ми знаємо - завжди
Палають білим полум"ям довкола
Замріяні, заквітчані сади.

Милує нас, приваблює і горне,
Краса садів казкова і ясна -
Вона щороку нова, неповторна,
Як неповторна і сама весна.

І в серці ніжність світиться прозора,
Коли земля купається в теплі,
Коли в погожу, у травневу пору
Цвітуть сади на радісній землі.

Ні, докорять мені не треба долю,
Не треба хникати в рукав -
Не знав би я ні радості, ні болю,
Якби тебе не бачив і не знав.

Василь Симоненко

Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку буннтівливу вдачу
Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних сил
Заступили землю кучеряву
Горами високими могил.

Бо коли, закохані в минуле
Прокуняєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади докучливі, як нежить,
Що тій славі принесунь нове?
Тільки тим історія належить,
Хто сьогодні бореться й живе.

Василь Симоненко

http://g.i.ua/?_url=http%3A%2F%2Fpravda.com.ua%2Fnews%2F2009%2F4%2F6%2F92747.htm

Протягом численних литовсько-московських воєн, які майже безперестану тривали в XV-XVI століттях українці здобули досвід воєнних відносин із Московією. Особливо негативно сприймався в Україні союз Москви з Кримом та підбурювання Москвою кримських ханів на здійснення руйнівних походів в Україну.

У результаті одного такого походу татари спалили Київ, а церковне начиння з розграбованих київських церков було відправлено в дар московському князеві, в результаті іншого нашестя – татари вбили київського митрополита.

Як наслідок, запорізькі козаки брали активну участь у польско-московських війнах.

У 1604 претендент на московський престол Лжедмитрій І зібрав армію із запорізьких козаків, поляків та загону донських козаків і вирушив на Москву. Основну частину його війська становили українці. Під Новгород-Сіверським 15-тисячне військо Лжедмитра І розбило 50-тисячне військо московитів, але згодом відступило до Путивля.

У 1608 ще один московит Лжедмитро ІІ стверджував, що замість Лжедмитра І, під час заколоту в Москві, була вбита інша людина. Він зібрав біля себе донських і запорозьких козаків та загони литовських та польських князів. Навесні 1608 у битві під Болоховом (нині Орловська область в Росії) це військо завдало жорстокої поразки московитам.

Армія Лжедмитра ІІ стала табором за кілька кілометрів під Москвою – у Тушині, після того як в біля села Тушина загін литовсько-українського шляхтича Олександра Лісовського розбив військо московитів під керівництвом князя Хованського.

Головну роль в таборі грав князь з Волині Роман Ружинський, який фактично керував самозванцем. Головною воєнною силою були українські козаки, число яких доходило до 10 тисяч, а також кількатисячний загін поляків.

У червні 1610 в битві під Клушиним майже 7-тисячне польсько-українське військо розгромило 35-тисячне військо московитів та загони шведів і європейських найманців, які діяли в союзі з Москвою.

Однією з причин стало те, що московські воєводи затримали виплату платні найманцям, після чого ті збунтувалися, а московське військо, побачивши це, розбіглося. Цар Шуйський звелів розкидати по табору хутра й коштовності, щоб затримати поляків. Сам він утікав першим, при чому, загрузнувши в болоті, кинув свого коня й прибув у Можайськ на селянському коні. Московський обоз, скарбниця, артилерія та прапори й клейноди, включаючи шаблю й булаву Шуйського, потрапив до поляків.

У 1611 поляки і запорожці відбили у московитів Смоленськ. Невеликий загін запорожців у цей час примушував до здачі воєвод на Рязанщині.

1612 нове московське ополчення обложило Москву, де засіли поляки, а на підмогу гарнізону вирушило військо литовського гетьмана Яна Ходкевича, в якому був і загін запорозьких козаків. Загін Ходкевича кілька разів проривав облогу та доставляв обложеним харчі, але остаточно зняти облогу не зміг і повернувся додому.

Протягом 1613-15 років в Московії на власний розсуд без наказу короля діяв загін Олексадра Лісовського (так звані "лісовчики"), який завдав кілька поразок московитам, зокрема, князеві Дмитрові Пожарському.

У 1618 українське козацтво взяло участь у черговій московсько-польській війні. Навесні польське військо на чолі з королевичем Владиславом підійшло до Вязьми і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте грошей в уряду не було, а більшість жовнірів розбрелася.

Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного вирушило на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону, яка закликала Сагайдачного піти до Смоленська. 20-тисячне українське військо захопило московські фортеці Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець Шацьк, Михайлов.

Інший загін козаків діяв у тилу московитів. У районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом князя Дмитра Пожарського. Проте московити під час першої сутички з козаками розбіглися. Спроба іншого воєводи Волконського завадити гетьманові форсувати річку Оку провалилася, московитів було відкинуто від переправи.

Поблизу Донського монастиря козаки Сагайдачного атакували московитів й ущент їх розбили. Після цього Сагайдачний під Тушиним з’єднався з Владиславом. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу, Касимів та кілька менших фортець.

У вересні 1618 року, українські і польські війська під проводом гетьманів Сагайдачного і Ходкевича обложили Москву. Козаки стояли перед Арбатськими ворітьми й готувалися до штурму, коли польська шляхта відмовилася продовжувати війну. Проте, завдяки цьому походові споконвічні українські землі Чернігівщини й Новгород-Сіверщини назавжди лишилися за Україною.

Запорізький гетьман Тарас Федорович та запорізьке військо брали участь у Смоленській польсько-московській війні (1632-34).

Під Смоленськом завдяки діям армії запорожців на чолі з гетьманом Тимофієм Орендаренком та їхньому несподіваному форсуванню Дніпра московти опинилися в пастці. Частина козаків вирушили в похід у московський тил на фортеці Великі Луки, Можайськ, Ржев, Калугу, але більшість лишилася облягати московське військо.

На початку 1634 запорожці та поляки змусили капітулювати під Смоленськом московську армію Михайла Шеїна. На знак ганьби московська армія пройшла під шибеницею. До рук козаків і поляків потрапило 118 гармат і 129 московських прапорів. Самого Шеїна за наказом царя було страчено в Москві.

Чи могли запорожці після всіх цих багатолітніх акцій, в яких брало участь практично все Військо Запорозьке, говорити тими словами, якими говорять герої Бортка? Звичайно, ні.

Ось як, наприклад, говорив про союз із Москвою, навіть після багаторічної війни з поляками, український полковник Іван Богун: "У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає і бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе "рабами царськими". Увесь народ московський є рабом. У Московії продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь".

Насправді екс-киянин Бортко своїм фільмом і особливо своєю роллю в ньому пропагує "подвиг" бульбового Андрія, тільки на користь іншої країни.

Цікаво, що аналіз творчості самого Гоголя переконливо свідчить, що редакція "Тараса Бульби" 1842 була фальсифікацією його поглядів. Гоголь написав кілька цілком "сепаратистських" нарисів про українську історію, зокрема "Размышления Мазепы".

У грудні 1833 він пише із Санкт-Петербурга своєму другові Михайлу Максимовичу, що незабаром став першим ректором Київського університету: "... туда, туда! В Киев, в древний прекрасный Киев! Он наш, он не их, - не правда? Там или вокруг него деялись дела страны нашей".

В іншому своєму листі від 2 лютого 1833 Гоголь пише: "Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудишь хорошенько... Для чего и кому мы жертвуем всем. Едем".

У літературній творчості Гоголя чимало досить неполіткоректних, як з точки зору сучасності, згадок про "кацапов" і "москалів". Чого лише варта ця: "Надобно вам знать, милостивый государь, что я имею обыкновение затыкать на ночь уши с того проклятого случая, когда в одной русской корчме залез мне в левое ухо таракан. Проклятые кацапы, как я после узнал, едят даже щи с тараканами". "Вечера на хуторе близ Диканьки".

Водночас, і це слід визнати, Гоголь публічно не протестував проти видання 1842. Виною цьому, очевидно, і тяжка хвороба письменника, і 20 тисяч рублів, отриманих від царя.

Крім того, кожному письменникові хочеться творити вже зараз. Хто зна, можливо, якби не було варіанту з "царем і з отєчєством", то наші сучасники нині нічого б не знали ані про Гоголя, ані про його твори.

Краще раз побачити, ніж 100 разів почути. Подивився я фільмец "Тарас Бульба" і дивуюся, такого убогого фільму ще не було. Три роки знімати, з бюджетом 25 млн і тут стало зрозуміло: та москалі весь бюджет пропили, а знімати ж треба - зняли))) Це щось жахливе "руская земля"... Як на мене, все, що лишилося від Гоголя - це назва

Пам"ятаєте, як лях зняв "Вогнем і мечем"...бррр. Це було, щось жахливе. Світлого лицаря Богуна перетворили на хлопа, бидло, який за титул з ляхам поли підтирає і за хвойду лядську товариство, Батьківщину продасть.

У московського кіноматографа по обсиранню всього українського конкурентів немає.

Залишається сподіватися, що не вб"ють нашу славу ні в злиднях, а ні у нужді, будуть в нас достойні, що скажуть своє правдиве слово...

                                                        Тарас Бульба

Действие фильма разворачивается в тяжелый период истории казачества, когда запорожцы поднялись на борьбу с Речью Посполитой.
Тарас Бульба воплощает ратный дух Запорожской Сечи. Он с огромной любовью относится к своим товарищам-запорожцам, глубоко уважает обычаи Сечи и не отступает от них ни на шаг. Его сыновья Остап и Андрей - воплощение двух сторон души старого Тараса.

Остап - настоящий молодец, из которого вырастет добрый запорожец. Андрей - более мягок, но тоже обещает стать хорошим воином. Однако, мечтам Тараса Бульбы не суждено было воплотиться. Остап погибает как герой, в цветущем возрасте, а Андрей попадает в сети ловкой искусительницы-полячки, предает родину и переходит на сторону врага...

И теперь Тарас должен выбирать - между любовью к родине и любовью к сыну...



     Бортко: "ві хатіте, чтобі я перепісал Гоголя?" - це відповідь на питання, чому козацтво говорить суржиком окупантів, які знищили Січ.
     Ну цілком логічно: кіно російське, для росіян, то нах ти його в Україну припер 
Гроші зароблять) 




Гоголю

За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й бог не побачить.

Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже – викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате. А ми будем
Сміяться та плакать.

30 декабря 1844,
С.-Петербург

П.С. Це магічне слово "звичай", а що вам відомо про "звичай"?

Сергій Олійник: Спікер лякає «Свободою»
додано: 27-03-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1238150270.html
Володимир Михайлович Литвин, здавалось би, настільки вже примигався і настільки всім набрид своєю флюгерністю та невиразністю, що на нього просто не варто занадто звертати уваги. Однак, останні словесні пасажі цього політичного ілюзіоніста таки змушують сказати декілька слів на його адресу.
Під час свого нещодавнього перебування в Криму спікер розслабився і дозволив собі заяви, які ставлять під сумнів декларовану ним рівновіддаленість від різних флангів політичного спектру, і які не повинні залишитись без уваги і без висновків насамперед з боку виборців.

Ось лише декілька фраз, що вилетіли з натрудженого рота Володимира Михайловича. «Фашиствующие элементы сегодня немножко приживаются на нашей почве». «Я это видел во многих районах, когда маршируют, кричат: «Слава нації – смерть ворогам», – и все аплодируют. Если посмотреть, какие они лозунги выдвигают, то все вместе взятые политические силы, которые мы называем радикальными, отдыхают». Бр-р-р! Страшно!

Заодно колишній керівник кучмівської канцелярії попередив, що в разі проведення дострокових парламентських виборів ці сили можуть пройти до Верховної Ради. «Это будет нести угрозу для страны», - краяв серце аудиторії новоспечений антифашист.

Але Володимир Литвин аж ніяк не Юліус Фучік, і скільки б він не стенав «Люди, будьте пильні!», його політична біографія та специфічне реноме змушують в його словах шукати прихований підтекст та особисту мотивацію.
Знаючи сьогоднішні електоральні розклади, неважко здогадатись, що під «фашиствующими элементами» цей однодумець Томаса Каретерса очевидно мав на увазі Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Як часто, з якого приводу, і чи кричать взагалі «Слава нації – смерть ворогам» члени цієї партії, достеменно не відомо, але відразу виникає просте як двері контрзапитання: «А що, хіба вони повинні кричати «Смерть нації – слава ворогам»?

І напевно не випадково «герой» плівок Мельниченка не вдався конкретизувати «какие они лозунги выдвигают», бо крім традиційних, придуманих у Москві, пропагандистських штампів йому нічого було б сказати. Адже ні з боку прокуратури, ні з боку органів юстиції досі будь-яких звинувачень у порушенні закону на адресу націоналістів не висувалось.

Насправді єдина небезпека з боку «Свободи» полягає у тому, що ця партія здатна потіснити, і напевно таки потіснить, мозолисті дупи мастодонтів українського політикуму з насиджених місць у владі. Блоку Литвина «Свобода» створює додаткові труднощі у розширенні ділянки під куполом Верховної Ради та у місцевих радах, що переконливо продемонстрували вибори на Тернопіллі. Тож набат, у який б’є Володимир Михайлович, звучить фальшиво.

Виглядає парадоксально, що голова українського парламенту жахається приходу в українську владу українських же націоналістів і водночас вважає природним, що та ж Рада кишить представниками антиукраїнських сил, які використовують депутатські мандати й трибуну законодавчого органу для підривної діяльності в інтересах іншої країни, і єдина мета яких - «злити» Україну - чи то у «вєлікую і святую матушку ЄЕПію», чи то в слов’янсько-казахський союз, чи то в ПіСУАР.

І спікера чомусь не турбує, що знахабніла від безкарності п’ята колонна вже відкрито марширує під прапорами іншої держави, а чимало її представників хизуються нагородами, отриманими за заслуги перед Кремлем.
Заклики до боротьби із фашизмом – це не єдине, чим Володимир Михайлович відзначився у Криму. Фонтан його красномовства вивергнув назовні «тонке» розуміння ним національної та мовної проблем.

«… надо прекратить бороться с языками в Украине. Я исхожу из того, что человек, допустим, русский по национальности, не может называться представителем национальных меньшинств. У нас так сложилось, исторически сложилось двуязычие, по сути дела, представительство этих крупных, будем говорить научным языком, этносов, и кого-то обижать, говорить, что ты меньшинство, ну, я считаю, абсолютно неправильно. Этого допускать нельзя».
Тобто, на думку академіка Литвина вважатись національною меншиною поляки можуть, євреї можуть, греки можуть, а росіяни ні? Це вже як у Оруела: «Всі тварини рівні, але деякі – рівніші».

Зрозуміло, - дуже хочеться вкроїти шматок кримського електорального пирога, тому всім треба сподобатись. Але ж «базар» треба фільтрувати. Що означає: не національною меншиною? Тоді ким, корінним народом? Але ж не може не знати історик Литвин, які народи на українських землях є корінними, і як ішов процес їх заселення росіянами.

Як і не може не знати автор понад 270 наукових праць та публікацій, що у нас не «исторически сложилось двуязычие», а його «сложили». Тобто, чиєюсь конкретною недоброю волею, за рахунок викорінення та витіснення на маргінес української мови.

Та все сказане Литвином, врешті-решт, є лише черговою ілюстрацією його традиційної політичної еквілібристики, багатовекторності та всеїдності, тому дивувати нікого не повинно - ми ж не перший рік знайомі.
Але у зв’язку з високою ймовірністю дострокових парламентських виборів цікаво буде почути, що заспіває цей політичний соловей під час відвідин західної України. Хочеться сподіватись, що галичани чи волиняни кримських спічів спікера не забудуть і попросять його прокоментувати сказане.

Якщо Володимир Михайлович розтлумачить «кримські тези» у повній відповідності з оригіналом, це свідчитиме, що політик має свою чітку позицію, подобається вона комусь чи ні, але на захід країни забрався помилково – бо його справжнє електоральне поле колоситься на південному сході – там де й ПР, БЮТ, КПУ та ПСПУ.

Коли ж спікер у звичній манері почне жонглювати словами, перекручувати зміст, підміняти поняття і зміщувати акценти – це означатиме, що партію у політичний преферанс цей політик грає крапленими картами.

Тому виборцям варто задуматись, а чи щирим він є по відношенню до них і чи не мають часом рацію ті «злі язики», які стверджують, що кастинг на обрання фаворита Кремль ще не завершив, тож Володимир Михайлович у змаганні за прихильність московських царів будь-що намагається скласти гідну конкуренцію фаворитам – Юлії Володимирівні та Віктору Федоровичу.