Блокбастер про кіно, продовження)

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор НаУКМА, заслужений юрист України досліджував мовні підходи до проблеми в країнах Заходу, де існує, загалом, три головні моделі їхнього розв’язання: 1) беззастережне визнання однієї офіційної (те саме — державної) мови; 2) можливість існування, поряд з державною мовою на всій території держави, інших офіційних мов в окремих регіонах країни; 3) третя модель передбачає існування в державі кількох державних (офіційних) мов (як у Швейцарії, наприклад). Переважна більшість європейських держав (Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція та ін.), а також всі держави центральної та східної Європи (за винятком Білорусі, Фінляндії та ще кількох інших країн) тримаються першої моделі. Тобто визнають державною мову титульної нації, яка історично сформувалась і автохтонно існує на території держави, становить більшість її населення і дала назву цій державі. Друга модель вживається тоді, коли у певних регіонах компактно живуть громадяни автохтонних етносів.

Українські дослідники проблеми особливо наголошують, що статус офіційних мов та засади мовної політики держави обов’язково фіксуються в перших розділах Конституції країни — поряд із тими законами, які визначають державний і конституційний устрій країни. Таким чином особливо підкреслюється, що державна мова є важливим інструментом підтримки державного управління і забезпечення політичної єдності країни. Тож надання російській мові статусу регіональної — за рішенням деяких органів місцевого самоврядування — є антиконституційним, оскільки статус мов і порядок їх застосування можуть визначатися лише законами України (відповідно до Конституції України). А що стосується критики деякими політиками чинного законодавства України щодо його невідповідності європейським нормам, то вона (критика) пояснюється вельми просто — причиною є або повне незнання західних стандартів, або навмисне їх спотворення. Особливо безпідставними і небезпечними є намагання окремих політиків чи партій надати — поряд з українською — статус офіційної (державної) мови російській мові. Посилання на європейські стандарти тут недоречні, оскільки у переважній більшості держав статус офіційної має тільки одна мова. А устрій тих країн, в котрих функціонує кілька офіційних мов (як, наприклад, в Швейцарії), вельми відрізняється своїм устроєм від України.

Олег МЕДВЕДЄВ, шеф- редактор інтернет-холдингу «ОБОЗ.ua оприлюднив для журналістів дані статистичних та соціологічних даних (листопад—грудень 2006 року), які характеризують мовну ситуацію в Україні. Ці дані ще раз показали, що Україна є двомовною державою, в якій найбільшими групами населення є 1) українськомовні, 2) двомовні і 3) російськомовні громадяни. Характерно те, що двомовними є, головним чином, українськомовні українці. Етнічні росіяни, а також ті, хто своєю рідною мовою вважає російську, є здебільшого одномовними — понад 80% цих громадян говорять виключно російською. Серед етнічних українців частка двомовних майже в 3 рази перевищує частку двомовних громадян серед росіян. Навіть серед тих росіян, які вважають рідною українську мову, частка двомовних майже в 2 рази вища за частку двомовних серед тих, хто рідною мовою називає російською. Було також відзначено, що громадяни України добре знають як українську, так і російську мови — українською володіє 86%, російською — 92%.

Особливою рисою нашого суспільства є й те, що — всупереч деяким політикам — всі неросійські мови, поширені в Україні (зокрема й українська) були і залишаються й сьогодні донорами російської мови. Так, майже 20% етнічних українців спілкуються виключно російською мовою. Винятком є тільки українські поляки, які користаються українською. А щодо мовної дискримінації, про що постійно твердять деякі українські та російські політики, то, згідно зі статистикою, українські етнічні громадяни в Україні все ще залишаються більш дискримінованими, ніж російськомовні.

Цікавою ознакою нашого фантастичного суспільства є й те, що — попри наведені вище дані — громадяни України в цілому не вважають мовне питання пріоритетною проблемою (за винятком деяких регіонів Сходу й Заходу). У загальному переліку 30 найгостріших суспільних проблем України, питання статусу російської мови українці поставили на 26 те місце, а української — на 24 те. Понад 54%громадян вважають мовне питання «неактуальним і взагалі неіснуючим»! Вочевидь, сьогодні мовне питання конче потрібне виключно політикам; неабияким дестабілізуючим фактором є також втручання Російської Федерації у внутрішні справи України (Схід та Південь Ураїни). Ці втручання носять такий агресивний і послідовний характер, що деякі вчені говорять про «зникнення української мови» в найближчому майбутньому. Тому сьогодні українська мова потребує захисту, зокрема, в межах європейської Хартії регіональних мов та меншин. А поширена серед політиків теза «насильницької українізації» не витримує жодної критики.

Глибокий соціологічний аналіз показує також, що більшість громадян України виступає за збереження існуючого статусу мов, основою якого є державність української мови, та сприяння російській та іншим мовам. Однак більш як третина громадян виступають за державний статус російської мови на всій території України. Інші ж — за надання російській офіційного статусу в окремих регіонах (опитування в грудні 2006 року Українським демократичним колом та USS). Як бачимо, українці не дуже поспішають стати монолітною одномовною нацією.

На підставі отриманих результатів Олег Медведєв робить висновки, що сьогодні доречним є збереження статус-кво, зафіксованому в компромісному законі про мови 1989 року та в нормах інших законів. За цим нерадісним висновком йдуть, однак, такі слова: «В основі мовної політики має лежати державна підтримка української мови, утвердження її державності у всіх сферах публічного життя, забезпечення виконання нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу. Одночасно мають бути гарантії вільного розвитку російської та інших мов».