Профіль

Олекса Бригас

Олекса Бригас

Україна, Самбір

Рейтинг в розділі:

Важливі замітки

Останні статті

Якось так…


Мої недруги й друзі, не кляніть, не повчайте,
Мою совість занедбану, прошу, не руште*)…
Я в святі не просився… Здивував – вибачайте:
Та вже місце у Пеклі придивився на руштах**).
 
Жив, як міг в цьому світі – не вбивав, не калічив;
З праці рук харчувався, старався не красти.
І у церкві старанно я запалював свічі,
Ніби дійсно до Раю намагався попасти.
 
Гарна казка для бідних… А мій Рай – біля мене,
Коли серце співає і проситься в танець;
Моє «вільне падіння» незбагненно-шалене,
Мої сині озерця і на щічках рум’янець…
 
Я горітиму мабуть… Хто підтвердити зможе?
Тільки це буде після,… коли очі погаснуть.
Але, поки заклично світить Місяць на ложе,
Я від уст не відмовлюсь – тих, що звабою пахнуть…
 
*) не руште (діал.) – не рухайте, не чіпайте

**) на руштах – рушти (діал.) – колосники - Чавунні бруски, з яких складається решітка в топках для проходження повітря під паливо і виходу золи з топки.


Безвихідь

Ти Його ніколи не залишиш
Попри всі запевнення в коханні…
Я Її ніколи не залишу –
Ні до чого пристрасні зітхання…
 
Кожен з нас, створивши Галатею,
Так і буде вік її кохати.
… Тішитись далекою Зорею,
Та її не зможе з Неба зняти.
 
Будем пильно придивлятись в очі
Крізь стіну екрану, що між нами,
Свій «Джек-пот» зриваючи щоночі,
Йтимем паралельними світами…

Незгасима свічка

Ти казала: згасає свічка,
Воском стиха сльоза стікає.
Висихає під сонцем річка,
Коли свіжих дощів немає.
 
І до серця крадеться холод,
Коли любий пішов за море.
За коханням згасає голод:
Це – біда вже, та ще – не горе.
 
Бо, коли він дістане звістку,
Чи відчує твій клич незримо,
Він зірветься назад в поїздку
І опиниться під дверима.
 
Тихим словом наповнить серце,
Світлим поглядом гляне в душу
І на вушко шепне: не сердься,
Я лишаю тебе, бо мушу…
 
Пульсуватиме знову річка,
Дощ весінній печалі змиє…
Він не дасть – не погасне свічка,
Не погасне вогонь Надії!

Гість (чи гость?…)

Хліб та сіль покладу на рушник,
Уберуся в сорочку квітчасту
І простелю червоний хідник –
Ти до мене заходиш не часто.
 
Тільки що це у тебе за вид,
Чом до мене прийшов в «камуфляжі»?
Ти вже, брате, згубив срам і стид!
Що культурний народ мені скаже?
 
І чому вигляда з-за плечей
АКМ, а в кишені – граната?
Воювати надумав ачей?
Та ж завжди поминався за брата!
 
Гарний прапор у тебе, авжеж!
Та, навіщо мені він на хаті?
І навіщо мені ти несеш
Ґумаки і куфайку на ваті?
 
Не сприймаєш бандуру мою,
Кажеш, струн в ній чомусь забагато?
То, бери балалайку свою
І вперед – по «просторам» гуляти!
 
Ні на кашу твою, ні на щі
Свого рота я не роззявляю.
То, чому ж ти в моєму борщі
Недосмажені шкварки шукаєш?
 
Не чекав я тебе – ти припер.
По-злодійські пробрався до хати.
То, про що ми говорим тепер? –
Так не ходиться в гості до брата!
 
Ти мені ще руки не подав,
Кирзаки від лайна не помиті,
А у спальні уже «просіяв»
Щоб на жінку свій «глаз» положити!..
 
Ти спочатку свій писок помий,
Всю брехню з нього виплюнь з водою,
Розберись в голові, у своїй,
А тоді поговорим з тобою.
 
Тож, при всьому, який же ти - брат!?
Краще житиму я сиротою.
Хліб та сіль забираю назад!
Ліпше так, ніж з ріднею такою!

Товаришу Путіну

(відкритий лист)
 
Товариш Путін, ви мене простіть,
Що пхаюся в політику високу,
Та не витримую, що жити мене вчить
Людина, як то мовиться, з «заскоком».
 
Що вам зробилося, який туман засів,
Що ви вриваєтесь без стуку в мою хату?
Я допомоги точно не просив –
Наразі сам умію ґаздувати.
 
Хоч не розкішно, може, я живу
Та я живу, пардон, у себе вдома
І до сусідів «глотку я не рву»,
Бо мова мені їхня невідома!
 
Не пхаю носа я ні на Кавказ,
Ні в Придністров’я – щоб сто років жили.
Так що ж за мухи покусали вас,
Що ви на мене око положили?
 
Я міг би зрозуміти Люксембург,
Де місця – дрібка, а людей – нівроку.
Та озирніться: де ваш Петербург,
І скільки миль аж до Владивостока!
 
Та вам ту землю пішки обійти,
То треба цілих два життя прожити!
А тих народів різних «до біди» -
Невже вам вдома нічого робити?!
 
Невже у вас, звичайно, крім Москви,
Вже все блищить, як ті котячі …пальці?
Чомусь же не додумалися ви
Далекий Схід презентувать … китайцям!
 
То що ж ви так вчепилися у Крим? –
Його ж і так вам віддали задурно.
І флот ваш там, побив би його грім,
Давно здійснив «експансію культурну».
 
А з тими, що не хочуть в «есесер»,
Що ви, скажіть, надумали робити?
Чи, може, їх поставити тепер
Попід стіну й холоднокровно вбити?..
 
Я можу зрозуміти майже все –
Депресія, покинула дружина…
Та чом покуту не свою несе
Цілком спокійна і нейтральна Україна?
 
Коли причинне місце вам болить
Й похилий вік вже не дає кохати,
До лікаря пристойного сходіть
І …вийдіть, на фіг, геть з моєї хати!
 

17.03.14

Небесна Сотня


«Якщо мені судилося померти,
то це не найгірша смерть…»

Богдан Сольчаник, загинув 20.02.2014р.

 

На межі пекельного вогню
Стали Сотні Самооборони,
Без вагань вступили у борню
Українських Соколів загони.
 
Кулі зупиняючи грудьми,
Гинучи від рук кривавих зграї,
Щоб життям могли втішатись ми
В світлому, оновленому краї.
 
Юнь повстала і немолоді,
Серце несучи на барикади,
За майбутнє світло у житті,
Супротив корупції і зради,
 
Щоб здолати, винищити вщерть
Банду межигірського шакала
З гаслом вічним: «Воля або смерть!»,
Щоб нова історія настала.
 
Та не всім судилося, на жаль,
В переможний день тріумфувати:
Піднялась «Небесна Сотня» вдаль
Спокій наш з Небес оберігати.
 
…Плачуть гори, сумно на морях
І степи в жалобі завмирають.
Ви назавжди лишитесь в серцях –
Віримо: Герої не вмирають!

 24.02.14   День жалоби


… А я - не «чуєш»

Набридло бути «гей, іди сюди»!
Я ж не худоба – потенційна шинка.
Ім’я востаннє називав тоді,
Коли казав: - …беру тебе за жінку.
 
Немов забув щасливі дні: - Агов! –
Щоразу чую – ніби ніж у груди.
Куди ж твоя поділася любов?
Невже кудись завіялась між люди?..
 
Невже, те «чуєш» - все, що ти зумів
Добути з глибини душі своєї?
А ти ж любив… Напевно, що любив!
То що ж повинно статися з душею,
 
Щоб так зчерствіла? Щоб на всі замки
Були закриті всі її канали?..
Ти ж перший був… Єдиний… На віки!..
Кого в житті я щиро покохала…
 
Несила більше. Всьому є межа,
І люди ще знайдуться в цьому світі,
Що зможуть не вбивати без ножа
І зможуть ще по-справжньому любити.
 
Й розпочинати день зі сподівань…
Старатись будуть, щоб душа співала,
І додадуть «кохана» без вагань
До імені, що мама називала!
 

14.02.14

Магія весни

Феєрична магія весни,
Що зненацька взимку захопила,
Увірвалась вихором у сни
…Й сни мої реальністю зробила.
 
У життя непрохано ввійшла,
Юність півзабуту пригадала.
Іскрами душевного тепла
Зачерствілу душу зігрівала,
 
І душа воскресла з небуття,
Забуяла взимку дивним цвітом,
А шаленство іншого життя
Огортало лід суворий літом…
 
Б’ється  серце тремом чарівним
У полоні млосного бажання:
Феєрична магія весни
З іменем омріяним – кохання.

Мишоловка

(притча)

Порядний господар і фермер на цілу округу
В куті мишоловку поставив – не вірив котам.
А  Мишка помітила якось можливу наругу –
За захистом кинулась в стайню , сказати «братам».
 
Та Курка  з Вівцею на галас убік відвернулись,
Корова спокійно жувала: - При чому тут я?
І всі в один голос до Мишки лише посміхнулись:
- То, подружко мила, проблема не наша – твоя…
 
А час пролетів – в мишоловці змія опинилась
Й дружині господаря зуби у руку вп’яла!
Заслабла бідачка… І Курка, що так гонорилась,
На супчик для хворої перша зі стайні пішла.
 
Провідати жінку з’їжджалась далека родина –
І вже шашлики на мангалах крутились з Вівці!
Та, яд переміг… Що поробиш – не вічна людина.
Жалобну молитву святі проспівали отці…
 
Господар невтішний сказав заколоти Корову,
І людям обід поминальний зробити на всіх…
А Мишка дивилась на цю метушню нездорову
І безліч думок у голівці роїлось складних
 
Про речі звичайні, які взагалі ні до кого
Не мали, здавалось, відношення… Ну, ні на грам!
Про тих, що не мали в душі ні на крихту святого,
А ні – співчуття… Ну і де вони там?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
Мораль нескладна: коли щось не стосується вас,
(Хоч часто у світі так є, і так буде, й було…)
То це ще не значить, що раз у житті, може, раз!
Це «щось» не «заїде» зненацька у ваше чоло!..

Пророки

Потнула в шумі остання до Неба мольба,
Безсмертна Надія поволі в очах помирає…
- Розп’яти Його!!! – Біснувалася дика юрба.
- Він винен! – Кричала засліплена похіттю зграя.
 
І, ніби ж, святий… І відомо було – не грішив,
Та завжди знайдеться до золота ласий Іуда,
Що просто злочинця ярлик безпардонно «пришив»…
Найгірше, що саме такого й підтримують люди.
 
До чого це все? Та до того, що всі ми живем
У світі складному під пильним всевидячим оком,
Та часто стається, що ми не за тими ідем:
Второпати годі – нелегко в Вітчизні пророкам!
 
І хибимо ми, і коліна збиваємо вщерть,
В ідейних двобоях безжально ламаємо пера,
Та гасло одне актуальне: «Свобода чи смерть!»
І прапор звитяги, освячений ім’ям – Бандера!
 
Відходити – зась! У минуле дороги нема!
Невже не навчили нічому колишні уроки?
Чи доля у нас – дочекатись нового ярма
Й публічно, у всіх на очах розпинати пророків!?..
 

22.01.14