Не можу писати. Печаль не вміщається в серці!
Стає все буденно. Звикаємо вже до біди…
Далеко десь там не Везувій безумний розверзся,
А в штучному пеклі попросту бракує води.
 
І попіл літає над містом, де квітли троянди,
Де діти родились, сміялись, ішли до вінця…
Де грались з вогнем і кричали, зриваючи гланди,
Про щось ефемерне, що стало початком кінця.
 
Не час звинувачень, образ… Те, що сталось – вже сталось.
В долонях чужих все здавався солодшим кусок.
Та в мирне життя диким яструбом горе ввірвалось,
І кров безневинна так рясно змочила пісок.
 
… Ну, що ж – говори. Ти ж хотів говорити, мій брате.
Згадай, як в дитинстві ми пасли з тобою гусей.
Моя в тім вина, що колись одружився в Карпати,
Тебе ж підманув ніжний шепіт донецьких ночей?
 
Сказав тобі хто, що десь там, де не видно з балкона,
«Небесною манною»  сипле Всевишній кругом?
Чи мова батьківська – така вже страшна перепона,
Щоб ти усвідомив межу поміж злом і добром?
 
Народжені ми, щоб у мирі могли працювати,
Втішатися Сонцем, втішатися дітьми, життям!
То, що ж заставляє в безглуздій війні воювати,
Що може завадити просто домовитись нам?
 
Не слухай, мій брате, безумців, що рвуться до влади, -
Вони перейдуться по трупах і візьмуть своє!
Не варто ніколи в чужинця питати поради,
А братись самому й робити, як Бог нам дає.
 
У нас же з тобою велика й чудова країна.
Роботи в ній – море: здоров’я до всього нема!
Чому ж ми паршивцям дозволили вставити клина
Й відмінність шукаємо там, де шукати дарма?
 
Лишай автомат і сусідам скажи, хай лишають –
Вже множити годі сиріт і посивілих вдів.
Це, може, й почесно – Герої в віках не вмирають!
… Та я б особисто живим залишатись волів.
 

12.09.14