Огляд новин за 5.12 Сьогоднішній огляд мені хотілося б присвятити не Україні, а Росії, позаяк там нині пройшли вибори. А оскільки новий український виборчий закон практично повністю злизаний зі свого російського аналогу – ми можемо скласти деяке уявлення про те, як розвиватимуться події в Україні наступної осені. Масові фальсифікації, каруселі та інші невинні забавки – це все ми вже бачили і, без сумніву, побачимо ще не один раз. Так само, як і 150% явки у деяких цілком конкретних регіонах. Пам’ятаєте президентські вибори 2004 року? А ось вам один із найбільших підводних каменів. Усі чотири партії, які змогли подолати виборчий бар’єр і потрапити до російського парламенту, разом набрали приблизно 93,6% голосів виборців при явці 60%. Навіть якщо не враховувати масові фальсифікації, інформацією про які рясніє інтернет, переможці усі разом представляють лише близько половини виборців Росії. А тепер уявімо собі, як це все відбуватиметься в Україні. Візьмімо опитування Київського міжнародного інституту соціології. Згідно з ним, до парламенту потрапляють Партія регіонів, «Батьківщина», «Фронт змін», «Удар» та «Сильна Україна». Усі разом вони отримали б 80,6% голосів тих виборців, які прийшли до виборчих дільниць. А таких, згідно з тим самим опитуванням, було б 53%. Відчуваєте, до чого йде? Станом на сьогодні існують непогані шанси того, що у парламенті своє представництво матимуть лише трохи більше 40% українців – та й то за умови, що «Сильна Україна» не увіллється до лав Партії деяких регіонів, а «Удар» виявиться вартим несподіваного і сміливого припущення щодо його шансів подолати виборчий бар’єр. У чому є небезпідставні сумніви з огляду на відсутність хоч якоїсь помітної активності партії Кличка, а перш за все – на далеко не бездоганну репутацію КМІС. Тобто реально може виявитися, що у парламенті представленим буде навіть менше 40% українців – добре, якщо хоча б 30%. Звісно, ще буде 226 мажоритарщиків. Але, враховуючи традиційний адмінресурс і вартість виборчої кампанії на місцях, дуже сумнівно, що хоча б на одному окрузі перемогу святкуватиме виходець з народу і справжній виразник інтересів виборців. Бізнесмени і олігархи, які куплять собі місця у Верховній Раді через систему мажоритарних округів, йтимуть до парламенту зовсім не для того, щоб захищати своїх виборців. В принципі, як і завжди. І механізмів контролю цих так званих народних обранців - не існує. Відтак Верховна Рада перетворилася на цілком автономний і переважно закритий бізнес-клуб, який існує за гроші платників податків. Так воно було і раніше, однак віднедавна це – зафіксовано законодавчо.

Відтепер – близько 70% українців не мають права голосу. Офіційно. І це навіть більше, аніж у Росії…

Автор: Володимир Йадороб

В июле 1932 известный европейский журналист, а впоследствии и писатель Артур Кестлер пересек границу Советского союза в районе станции Шепетовка. С собою он вез веру в коммунистическую Утопию, из страны Советов он увезет глубочайший скепсис, который выльется в написание развенчивающей коммунизм книги «Слепящая тьма». Именно пребывание на территории Советской Украины сыграет ключевую роль в переоценке идеалов Кестлера.

На тот момент Артуру Кестлеру было 27 лет, за плечами его была жизнь в Палестине, в качестве сионистского активиста, работа корреспондентом европейской прессы на Ближнем Востоке, научным советником крупнейшего газетного концерна Германии Ульштайн, участие в арктической экспедиции на дирижабле. Вступив в компартию Германии Кестлер, неутомимый авантюрист, решил поучаствовать в новом приключении – строительстве Вавилонской башни Утопии. Каждый приличный левый интеллигент в те годы обязан был осуществить визит на главную стройплощадку Утопии – в СССР. Отправился туда и Кестлер.

Прощаясь с буржуазным миром Кестлер тем не менее успешно решил свои финансовые дела – хотя концерн Ульштайн и отказался от его услуг, как опасного коммуниста, ему удалось получить выгодный контракт с литературным агентством Карла Дункера, которое обязалось размещать все его репортажи из страны Советов в ведущих европейских газетах. Но главные бонусы он получил по линии Коминтерна – Кестлер планировал написать пропагандистскую книжку об успехах строительства социализма. Госиздат подписал с ним контракт и выдал в качестве аванса 3 тысячи рублей. Для того, чтобы получить такой выгодный контракт Кестлеру понадобилось всего лишь «передать в пользование» председателю немецкого отделения Международного отделения революционных писателей Иоганесу Бехеру свой красный «фиат».

Кестлер ехал в страну социализма под двойным зонтиком - с одной стороны, как «буржуазный журналист», он имел право жить в гостиницах системы «Интурист» и отовариваться в закрытых распределителях для иностранцев, а с другой – имея мандаты по линии компартии, он мог рассчитывать на содействие советских чиновников и, прежде всего, всесильного ГПУ. Путешествие обещало быть легким и веселым.

Однако уже первое столкновение с реалиями социализма повергло Кестлера в смятение. Станция Шепетовка, на которой, по мнению известного героя советского сатирического романа, заканчивается мир, встретила европейского журналиста революционной бдительностью.

В качестве репортера я пересекал границы почти всех европейских и ряда азиатских стран, но с таким досмотром не сталкивался: таможенники не удовольствовались обычной процедурой — сунуть руки в чемодан, прощупать дно и боковые стенки, вытащить и повнимательней оглядеть два-три предмета, — нет, они распаковали весь багаж, разложили наше добро на стойке и на грязном полу; они развернули все свертки, вскрыли коробки конфет и пакетики с запонками, просмотрели каждую книгу, проверили каждый листок бумаги. Потом они принялись упаковывать все, как было. Это заняло полдня, и пока досмотр не закончился, в вагоны нас не пускали — наши купе тем временем подвергались столь же тщательному обыску.

Еще в поезде Кестлер отметил, что большинство советских пассажиров везут еду. Он не подозревал еще, что едет через охваченную страшным голодом Украину. Ближайшие станции представили взору путешественника картины, перед которыми блекла вся «клевета» буржуазной прессы.

На каждой станции толпились оборванные крестьяне, протягивали нам белье и иконы, выпрашивая в обмен немного хлеба. Женщины поднимали к окнам купе детей — жалких, страшных, руки и ноги как палочки, животы раздуты, большие, неживые головы на тонких шея…При виде того, что творилось на станциях, я начал догадываться, что произошла какая-то катастрофа, однако понятия не имел ни о ее причинах, ни о масштабах.

Здесь мы подходим к очень интересной теме – цитированные выше строки Кестлер написал спустя 20 лет, тогда же наблюдая ужасы Голодомора, он ни словом не обмолвился о них в своих публикациях, поддержав заговор молчания левой европейской интеллигенции. Почему так произошло? Первое, что приходит на ум – это контракт с Госиздатом и прочие бонусы от советской власти, но это слишком банальное объяснение, вся дальнейшая жизнь Кестлера показывает, что авантюру и новые впечатления он ставил выше материального благополучия, готов был рисковать жизнью и идти наперекор мейнстриму. Не в полной мере объяснить все можно и партийным фанатизмом – Кестлер был неофитом коммунистического движения, он вступил в партию в 1931 и по складу ума не был фанатиком. В конспирологическую версию масонской дисциплины людей с допускомтоже не хочется углубляться. Точнее, все эти версии, так или иначе, имели место быть, но они не объясняют человеческих основ этого рокового для нашей страны молчания. Ведь одного зрелища умирающих на станциях детей было достаточно, чтобы понять, что никакого социализма здесь не строят и более того не собираются. Каков был психологический механизм отторжения «живой жизни» ради идеологии, мертворожденной масонской Утопии?

Сам Кестлер пояснял это так:

Жестокий натиск реальности на иллюзию я встретил, как подобает верующему, — да, я был кое-чем смущен, озадачен, но амортизаторы, приобретенные благодаря партийной выучке, тут же включились и смягчили шок. У меня были глаза, чтобы видеть, но был и разум, чтобы диалектически разъяснять увиденное. “Внутренний цензор” гораздо надежнее всех назначенных сверху надсмотрщиков…Я научился автоматически относить все, что меня возмущало, к “наследию проклятого прошлого”, а все хорошее именовать семенами “светлого будущего”. Включив в своем мозгу эту автоматическую сортировочную установку, европеец еще мог, живя в России в 1932 году, оставаться коммунистом.
Но в его мемуарах есть и более важная проговорка, более глубоко объясняющая природу этого «внутреннего цензора». Кестлер и другие путешественники 30-х годов пересекая западную границу мысленно прощались с цивилизованным миром и попадали в Тартарию. Местных жителей – украинцев, русских – было НЕ ЖАЛКО. Это был тыл мировой революции, кормовая база, где человекообразные дикари, ковали ее победу в Германии, Франции и других цивилизованных странах. Кестлер пишет:

Мне, как и другим иностранным коммунистам, пережить шок от столкновения с советской действительностью помогало одно: мы убеждали себя, будто ситуация в России порождена не изъянами системы, а отсталостью русского народа. В Германии, Австрии или во Франции революция будет протекать совершенно по-другому. Немецкие товарищи шептали друг другу: “Wir werden es besser machen” — “У нас получится лучше”…Именно эта надежда — мы-де справимся лучше — поддерживала во мне веру, правда уже не ту наивную веру, с какой я годом раньше садился в Берлине в поезд, направлявшийся прямиком в Утопию; моя вера сделалась несколько мрачной, замкнутой, эзотеричной, но зато и более гибкой. Теперь я верил в коммунизм не благодаря примеру России, а вопреки ему. Вера, удерживаемая вопреки очевидности, гораздо устойчивей и живучей, нежели вера, опирающаяся на что-либо зримое. Она выдерживает даже разочарование.

За матеріалами: lj skorkin-k

Огляд новин за 21.11 Такого вишуканого западла, яке колегам по опозиційній політичній ніші зробили «Батьківщина» і «Фронт з мін», слід було чекати давно. Тому що боротьба з диктатурою – це, звісно, наше всьо, і тому конкуренції на цьому ринку ми не потерпимо. Сенс цього западла полягає у вдалому поєднанні двох штучних обмежувачів прав виборців, прописаних у новому виборчому законодавстві. Яке, нагадаю, у дружному пориві ухвалили ледь не всім парламентом. Перший обмежувач – це підвищення виборчого бар’єру до 5%. Для більшості перспективних опозиційних партій це – як паркан навколо Межигір’я. Не перестрибнеш і не перелізеш. Бо якщо при бар’єрі в 3% Тягнибок, Кличко та Гриценко ще мали потенційні шанси потрапити до парламенту, то тепер вони неминуче залишаться за бортом. І викинули їх туди не ворожі «регіонали», а полум’яні борці з режимом Януковича – Турчинов (принаймні, номінально) і Яценюк. Ці двоє прекрасно порозумілися: чим менше на цьому електоральному полі партій – тим менша конкуренція, а отже вищі прибутки. Другий обмежувач – це партійний спосіб формування виборчих списків. Блоки, які дозволяли дрібним партіям хоч якось репрезентувати своїх виборців у вищому законодавчому органі, відходять у минуле. І так само, як у свій час БЮТівці протестували проти цієї новації, партійні лідери тепер вже «Батьківщини» - її підтримали. Відтак Тягнибок, Кличко та Гриценко розраховувати на місця у парламенті можуть лише у складі прохідних партій – «Батьківщини» та «Фронту з мін». А для цього їм потрібно покинути напризволяще власні проекти, або навіть влити їх у партії партнерів по опозиції. Такий собі ультиматум. А вони на це не підуть, з багатьох причин. Більше того: оскільки їм тепер залишається розраховувати тільки на власні сили, вони не палатимуть бажанням до співпраці у рамках опозиції із тими партнерами, які їх кинули. Відтак Тягнибок та Гриценко вже заявили про те, що планують вийти з Комітету опору диктатурі з огляду на неефективність цього органу та зраду інших учасників. Звісно, їхній вихід не означатиме кінця світу для Турчинова та Яценюка. Вони своє отримали – і навіть більше, ніж могли розраховувати у сенсі своєї активності та становища. Але КОД опозиції, який створювався і пропагувався перш за все як засіб звільнення Тимошенко з в’язниці, наказав довго жити. Що в тому числі означає: ніхто звільненням Юлі всерйоз не переймається. Що вже там говорити про опір диктатурі, який, на думку борців, полягає якраз у співпраці з цією диктатурою.

Автор: Володимир Йадороб

  Йадороб розкладає все по поличках, БЮТанутим читати обов"язково!  

Огляд новин за 18.11 Щось наша опозиція напрочуд легко домовилася з антинародною владою з приводу того, як найкраще зробити так, щоб результати виборів абсолютно не залежали від волі виборців, а лише від домовленостей членів цього закритого клубу, що зветься політикою. Ще буквально нещодавно «Батьківщина» сходила піною, звинувачуючи коаліцію у перевороті, а нині ефектно вписалася у цей переворот. Не завадило навіть те, що Янукович навідріз відмовився відпускати Юлю. Тому що Юля в СІЗО – це усього лише Юля в СІЗО. Сидить – то й нехай собі сидить. А життя триває. І якщо досі залишалася хоча б примарна надія на можливість виторгувати Юліну свободу в обмін на закон про вибори – то тепер такої можливості, зрозуміло ж, немає. Ну, і не треба. Правда ж, Олександре Валентиновичу? Для Турчинова усе складається якнайкраще, так, як йому про це тільки можна було мріяти: і Юля в тюрмі, і виборчий бар’єр 5%. Тобто можна буде продати більше місць у списку і ні з ким не ділитися. А для Сєні Яйценюха щастя в іншому: за такого виборчого бар’єру він не тільки відсікає більшість своїх електоральних опонентів типу Тягнибока, Кириленка та інших катеринчуків, але й має усі шанси претендувати на роль золотої акції. І якщо усе складеться добре – цілком може стати, скажімо, спікером. Ну, а чим дідько не жартує? Оно Литвин хоч заледве 3% виборчий бар’єр у свій час переліз, а все ж командує парламентом. Головне – обрати правильний ракурс. Не випадково Сєня так тонко, але однозначно підїпнув Володимира Михайловича: мовляв, декому хотілося б, щоб бар’єр був взагалі 1%, бо вищого він подолати не здатен. Що ж стосується самого виборчого закону – то він написаний у класичних російських традиціях. І не тільки через 5% виборчий бар’єр, який залишить поза бортом, за деякими підрахунками, не менше третини виборців – чиї голоси, віддані за «непрохідних», «прохідні» поділять між собою. Ще одне новаторство – скасовано поріг явки. Тобто навіть якщо на вибори прийдуть лише 450 народних об(іс)ранців, щоб переобрати себе любих – вони це зроблять у цілком законний спосіб. А найбільш чудернацьке нововведення – це скасування можливості голосувати «проти всіх». У цій совковій їдальні більше неможливо просто встати і піти, якщо тобі не подобається меню. Нас примушують: жери, і причому жери те, що й усі. Дякую красненько, як така їжа, то я не голодний. Схоже, що «противсіхів» як явища усі політичні сили бояться настільки, що перед лицем цієї смертельної небезпеки готові навіть об’єднатися, хоча б ситуативно. І вони роблять усе, аби знищити навіть поняття «проти всіх». Марна це, скажу я вам, справа. Якщо вони не дозволяють мені не підтримувати нікого, змушуючи обирати серед сортів лайна, то нехай вже так воно і буде. Я виберу. Усіх їх одночасно. Хоча б бюлетень нікому не дістанеться.

Автор: Володимир Йадороб

Люди, у мене особисто здають нерви, АППАзіция вкотре під завивання про співпрацю Свободи з ПР(злодій кричить - хапайте злодія), прийняла з голубцями славнозвісний закон! Нас ЗМУШУЮТЬ обирати між сортами лайна

Засідання Броварської міської ради від 20 жовтня 2011 року перетворилося на комедію. Позафракційний депутат Павло Різаненко вирішив на підставі Закону України здійснити відеозйомку голосування. Броварські депутати не захотіли аби люди взнали, чим вони займаються насправді. Під час засідання Броварський міський голова, член «Партії регіонів» Ігор Сапожко зазначив: «Юридичний відділ говорить, що ви не можете порушувати права інших депутатів». Інша «регіоналівка» Людмила Жеребцова додала: «Згідно статті 17 нашого регламенту аудіо та відеозапис на пленарному засідання міської ради здійснюється запрошеними особами лише за згодою депутатів шляхом голосування більшістю голосів загального складу». Проте зйомку здійснювала не запрошена особа, а депутат. До дебатів приєднався депутат-регіонал Володимир Онищенко: « Шановні депутати, певне законодавство наче передбачає, але певне законодавство передбачає, що я, наприклад, не хочу, щоб мене знімали. Це мій приватний простір». Онищенко, напевно, не відомо, що міськрада це публічний, а не приватний простір. Про це каже Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» стаття 4: основні принципи місцевого самоврядування місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах: народовладдя; законності; гласності… Звісно, згідно ст. 64, п. 16, у разі необхідності ражда може прийняти рішення про проведення закритого засідання. Головуючий іде на порушення закону України. До протесту «регіонів» приєднався «опозиційний» «Фронт ізмєн». Голова депутатської фракції ФЗ Микола Загуменний, який за весь час депутатства жодного разу не проголосував проти ініціатив «Партії регіонів» підкреслив: «Ми не знаємо з якими настроями і в якій ситуації буде використано зняте камерою». Його підтримав однопартієць Борис Кузьменко: «Ви не провокуєте роботу. Ви провокуєте конфлікт. Чого ви провокуєте? Я мотивацію твою не розумію». Що ж такого хотіли приховати депутати? Зокрема, на сесії 20 жовтня проголосували за наступне: - Передати в оренду без проведення аукціону земельну ділянку в центрі міста площею 0,22 га ПП «Феско» - підприємству голови Партії Регіонів в Броварах Сергія Федоренка; - Змінити призначення 1,7 гектара землі в районі «Торгмаш», з «ведення особистого сільського господарства» на будівництво складів.

- Ухвалили протизаконні правила передачі земельних ділянок в обхід проведення аукціонів через право строкового земельного сервітуту

Арсєній рятує Україну...

Скоро, в годовщину создания УПА, «Свобода» собирается провести свой 20-тысячный марш по Крещатику. Об этом поведал прессе киевский партайгеноссе… …Андрей Ильенко. И что теперь? Фашисты идут? Вы этого боитесь? Лично мне уже становится смешно только от заявленной цифры. Если тягныбоковцы смогли собрать во Львове на 9 Мая по всей Галичине не больше тысячи бойцов, причем такое количество им понадобилось для усмирения 40 человек, приехавших с красными знаменами из Одессы и Крыма, то о каких там 20 тысячах бойцов может идти речь? Право же, это не серьезно. Вот все кричат – ой-йо-йой, «Свобода», националисты, опасность фашизма, антисемитизма. Ну зачем захлебываться от ужаса, зачем надрывать горло, крича «Спасите!»? До наших граждан никак не может дойти истина, что «Свобода» – это обычные ряженые товарищи, обычные дешевые клоуны. На Хеллоуин собираются молодые люди, любители всякой готики и прочей чертовщины, делают из тыкв угрожающие мордашки, ставят внутрь свечки и выставляют на подоконник, раскрашиваются, пьют пиво, горланят всякую ерунду, бегают с криками по улицам, но никому же из нас не приходит в голову считать этих детей нечистой силой. Никто не начинает в ужасе эвакуацию из города, никто ж не требует защиты. Тогда почему граждане полагают, что «Свобода» – это фашисты и националисты? Считаю, что это необоснованные утверждения в их адрес. Просто фашистскую униформу вы, граждане, перепутали с клоунским нарядом. Ни больше ни меньше. Поэтому 14 октября этот самый заявленный Ильенко марш следует воспринимать просто как марш дешевых клоунов в вышиванках. Почему? Во-первых, если бы в Украине существовали настоящие националисты, то уже третий или четвертый год в Киеве бы проходили ежегодные Табачниковские чтения памяти Дмитрия Владимировича; Олесь Бузина еще десять лет назад был бы сожжен на костре как еретик; Наталья Витренко с Владимиром Марченко были бы взорваны в своем «Фольксвагене», а Вадим Колесниченко, подобно Ярославу Галану, получил бы топором по голове. Но ничего такого нет. Потому что настоящих, истинных украинских националистов НКВД истребила еще в 40-50-х годах прошлого века. Нынешние же националисты – это в основном внуки и правнуки приспособленцев, тех, кто никогда не выступал против советской власти и кому даже мысль сражаться с ней в голову не приходила. У этих людей не может быть таких качеств, как жертвенность, идеализм, мужество, бесстрашие, т. е. того минимума, который должен присутствовать у крайне радикально настроенных людей типа фашистов или коммунистов. За 20 лет существования партии Тягныбока не пострадал никто из ее врагов – «жидов и москалей», не говоря уже о политических противниках. Во-вторых, если бы «свободовцы» были фашистами и националистами, то на Украине давно бы полыхала гражданская война. Смотрите, «Свобода» собрала во Львове на 9 Мая 1000 бойцов. В Северной Ирландии во временной Ирландской республиканской армии было всего-навсего, если не ошибаюсь, 2000 бойцов. При этом она затерроризировала всю Великобританию от Белфаста до Лондона: взрывы, убийства полицейских и протестантов и специфическая слава на весь мир, а Белфаст стал городом-символом террора, в который боялись ехать. Ну, скажите мне на милость, кто боится ездить во Львов? Много ли о «Свободе» слышали в Риме или Берлине? Чем в таком случае занимается эта тысяча бойцов, которых Тягныбок с Михальчишиным смог еле-еле наскрести по сусекам? Да всем чем угодно, только не построением украинской Украины. В-третьих, много ли тягныбоковцев томятся в застенках? Нет, по-моему, таких нет вообще. Каким же тогда образом радикальная националистическая партия, которую все представляют исчадием ада, умудрилась не иметь своих мучеников в тюрьмах? Ответ прост: чтобы попасть в тюрьму, надо сделать что-то радикальное, подпадающее под действие Уголовного кодекса. И что сделано? Ничего, потому что никто из тягныбоковцев в тюрьму не хочет. В современной Украине, чтобы стать украинским националистом, достаточно надеть вышиванку, повесить портрет Бандеры на стену, клясть жидов и москалей. Это все. Никто жертвовать собой, как это делали молодые галичане в 30-40-х, не будет. Т. е. за рамки риторики вся деятельность украинского националиста не выходит, ни к какому действию он не способен. Ну разве что провести смешную акцию типа «Умань без хасидов». Уверен, что если бы тягныбоковцы стали задирать хасидов, то получили бы по полной программе от этих крепких парней с масляными пейсами и в пыльных лапсердаках. Еще раз: украинский национализм – это национализм риторический, никакого действия не предполагающий. Вообще, свободовцев надо отправить в кибуцы для повышения квалификации, чтобы тамошние цадики им передали опыт, как надо строить национальное государство. В-четвертых, СМИ уже неоднократно обвиняли «Свободу» в получении денег от функционеров из Партии регионов и бизнесменов с Восточной Украины, имеющих свои интересы в Украине Западной. В будущем парламенте, куда «Свобода», несомненно, пройдет, ее лидеры также будут брать деньги за нужные голосования и за лоббирование тех или иных нужных бизнесу законов. Мы с вами увидим, как через 2-3 года пришедшие в парламент тягныбоковцы обрастут квартирами, машинами и домами. Тягныбок у Януковича будет играть примерно ту же роль, что и Жириновский при российских президентах. Собирая голоса недовольного электората, лидер «Свободы» в Раде не станет расшатывать стул под властью. Нам же, обычным гражданам, понимающим, что на самом деле представляет из себя «Свобода», стоит прекратить поддаваться панике. Лучше купить поп-корна и колу, разлечься на диване и спокойно смотреть очередной «комеди-клаб» под названием «Тягныбок борется за украинскую Украину».

Александр Чаленко, «Обозреватель»

  найгірше те, що частина людей в це вірить. Ану подумаєм, хто замовляє подібні матер"яли???  

Огляд новин за 17.08 Згідно з основоположним законом поведінки фекальних мас у рідкому середовищі, Сергій Леонідович Тигіпко – не тоне. Цей бравий рехварматор за своє довге політичне життя встиг стільки разів подолати шлях із грязі в князі і назад, що можна навіть збитися з ліку. За часів Кучми він керував Нацбанком – це щось на кшталт людини, яка стоїть на роздачі у громадській їдальні: ніби і при їжі увесь час, а все одно обслуга. Але подейкують, що Сірожина кандидатура всерйоз планувалася на роль єдиного кандидата на тих пріснопам’ятних президентських виборах 2004 року – а двічі судимий Янукович мав висуватися виключно для контрасту, щоб вдало відтіняти розумові здібності та обліко морале Тигіпка. Однак Ахмєтов, як основний спонсор, нібито вперто тягнув ковдру на себе, отож «маємо те, що маємо». Далі Сергій Леонідович надовго заліг на дно, його особистий рейтинг вимірювався десятими долями статистичної похибки. Як виявилося, ця партизанщина зіграла на користь Тигіпку. Він випірнув у момент, коли основні дійові особи українського політичного театру абсурду добряче остогидли глядачам. У той же час за відношенням до Сергія Леонідовича глядачі поділялися на 1. тих, хто не знав, 2. тих, хто забув, 3. тих, хто не забув, але пробачив, 4. тих, хто не забув і не пробачив. Останніх, як виявилося, було значно менше, ніж усіх інших, отож Тигіпко на президентських виборах несподівано відщипнув аж 13% голосів виборців. Просто якщо в кінотеатрі впродовж років почергово показують усього лише два фільми, хоч і грандіозно зняті, глядачу набридає, і він з радістю піде дивитися навіть дешеве третьосортне «мило» - аби лишень щось новеньке. Тигіпко ж виявився й справді дуже дешевим – його 13% обійшлися Януковичу усього лише у посаду віце-прем’єра. Більше того, з Сірожи зробили цапа-відбувайла, повісивши на нього почесний обов’язок впровадження усіх можливих рехворм, за красивим і прогресивним фасдом яких приховувалися лише кілька дотепних схем легального грабунку. Тому не дивно, що за півтора року Тигіпко розгубив увесь свій потенціал, і втратив навіть теоретичні шанси потрапити до парламенту самотужки. Зате, кажуть, заробив нехіло. Запитання: а навіщо тоді Партії регіонів оцей спрацьований матеріал? Навіщо об’єднуватися з партією, яка набере на виборах менше голосів, ніж має офіційно зареєстрованих членів? Тут є кілька резонів. По-перше, звісно, щоб не розпорошувати голосів. На відміну від усіляких там яценюків, політ-технологи «регіоналів» добре розуміють: чим менше «зальотних» гарцюватиме по їхньому електоральному полю – тим кращим буде результат. По-друге – щоб у випадку не такого вже й малоймовірного провалу ПР на виборах Тигіпко не злиняв випадково у опозицію. А по-третє – восени, за всіма ознаками, гряде черговий економічний ппць. І Сергій Леонідович згодиться на ще одну роль стрілочника. Бо він, як відомо, не тоне.

Автор: Володимир Йадороб

http://infocorn.org.ua/news/urn:news:3FDCB845

Думаю на часі поговорити про сірожу, який своїми рехвормами добиває Україну

Голова Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Олег Тягнибок звернувся до судді Родіона Кірєєва із заявою про готовність взяти на особисту поруку Юлію Тимошенко. У заяві Олега Тягнибока йдеться: "Факт невмотивованого арешту став підтвердженням того, що це кримінальне переслідування мало вибірковий характер, було непрозорим та перетворилося на приклад використання правосуддя як засобу досягнення політичних цілей. Події, що відбулися у Печерському суді Києва 5 серпня 2011 року, є великим кроком назад у розбудові демократичних засад устрою нашої держави, складовою частиною політичного життя якої має бути чесна конкуренція влади та опозиції, які доповнюють та контролюють одне одного. Ми не хочемо, щоб в Україні було встановлено диктатуру. З урахуванням зазначеного та на підставі ст. 152 Кримінально-процесуального кодексу України звертаємося до Вас із цією заявою, якою інформуємо, що ми зобов'язуємося взяти Тимошенко Юлію Володимирівну на особисту поруку під час розгляду кримінальної справи № 49-3151. Поручаємось за її належну поведінку щодо явки за кожним викликом до суду і гарантуємо її присутність у суді за кожною вимогою. Враховуючи викладене, просимо Вас, пане суддя, змінити запобіжний захід із взяття під варту Тимошенко Юлії Володимирівни та передати Тимошенко Юлію Володимирівну на нашу особисту поруку.".

Прес-служба Всеукраїнського об'єднання "Свобода"

Голови Тернопільської, Франківської та Львівської облрад направили ПРЕЗиденту такі ж звернення.

Свободівець Андрій Калахан потребує нашої допомоги!

Наш побратим, свободівець з Волині Андрій Калахан потребує допомоги! Днями лікарі поставили йому страшний діагноз – аденокарцинома правої легені. Це – рак легенів, злоякісна пухлина. Андрієві лише 23 роки. Він – життєрадісний і доброзичливий, завжди готовий прийти на допомогу. Кілька місяців юнака лікували від плевриту, провели дві операції. Однак днями медики встановили страшний діагноз, який згодом підтвердили у столичній лабораторії – аденокарцинома правої легені. Юнак потребує дуже дорогого лікування (у тому числі й за кордоном), а таких коштів у сім'ї Андрія Калахана немає. Тому родина просить усіх, кому не байдужа доля молодої людини, допомогти.

Вірний побратим, добрий друг, та просто хороша людина, як ми його звем Андрійко, важко занедужав, Боже, просто в голові не вкладається... Люди, розумію нинішню скруту, та попрошу, можливо у когось буде змога допомогти... Не залиштесь байдужими!

Отримувач коштів     АБ “Укргазбанк”.

№ рахунку отримувача                  2625821001255

Банк - отримувач                    АБ“Укргазбанк”, Київ, МФО                                      320478

Код ЄДРПО                    23697280

Призначення платежу: на лікування Андрія Калахана, КР № 26252110415001   Калахан Алла Василівна

Друзі, хто має змогу, це нові реквізити рахунку, не залиштесь байдужими... Наперед всім щиро вдячний

http://www.svoboda.org.ua/dokumenty/inshi/023477/