Героїзація чи спекуляція?

Одного дня на «тому» світі сидять Степан Бандера з Романом Шухевичем і п’ють зелений чай. На столі перед ними між чашками та чайником лежать папери. Бандера: Доярка акціонерного товариства «Широке»… голова колгоспу імені Енгельса… голова правління… Шухевич: Акціонерне товариство? Бандера: Саме так. Так… хто тут ще… о, генеральний директор, ще один, голова правління… о, голова приватно-орендного кооперативу. Шухевич: Та ти шо? Бандера: Ти зачекай, зараз тут ще… о, директор приватної фірми… так, пара художників, письменник… о, народний депутат. Шухевич: А я вже почав хвилюватися – що їх немає. Бандера: Як бачиш, «ніхто нє забит, нішто нє забито». Ну, тут пішло: машиністи, відбійники, бригадир гірників, начальник дільниці з видобутку вугілля… Шухевич: «Страна рабочіх і крєстьян». Бандера: Та не кажи. Шухевич: І оце все – герої? Бандера: Щоб ти не сумнівався, Романе. «Орден Держави» - це як мінімум. І «Золота зірка». Шухевич: Героя СРСР? Бандера і Шухевич сміються. Бандера: До речі, з тебе зняли? Шухевич: ГаГаГа, ні! Відклали слухання. Бандера: Та невже. Якщо такої розмови і не відбувається зараз десь в паралельному вимірі, то вона має «відбутися» в голові кожного нормального українця, який прогляне перелік «героїв» України з 1998 по 2010 роки. Процес «героїзації» мертвих і живих українців від початку існування цієї «традиції» надійно засів десь в площині сюрреалізму, як і вся наша країна. Здавалося б – досить давно вже відійшла у вічність радянська держава з її плановою економікою і гегемоном у вигляді «робітничого класу». Але ідея «трудового подвигу» продовжує своє фантасмагоричне існування якраз між «Дньом Пабєди» і «23 фєвраля». В Радянському Союзі, країні робітників і селян, цим самим робітникам і селянам - замість пристойної зарплатні, нормального побуту, адекватного асортименту продовольчих і побутових товарів та ще багато чого за часто каторжну роботу - видавали звання героїв, вимпели переможців соціалістичних змагань, грамоти про перевиконання плану та інші атрибути замилювання очей і показухи. Потім ці герої кидали к свиням «ударний труд» на благо радянської Батьківщини і починали свої пропагандистські турне по трудових колективах «ат Маскви да самих да акраін», пропиваючи здоров’я на численних п’янках і підживлюючи загальну атмосферу трудового екстазу. Але це було за часів УРСР. Чому за часів незалежної України продовжується практика трактування професіоналізму, якісної ефективної праці, старанного відношення до трудових обов’язків як подвигу? Чому те, що має бути нормою, в нас вважається героїчним вчинком? Що роблять в списках «героїв України» всі оці доярки, забійники, прохідники? Чому письменників вважають героями за те, що вони займаються своєю професійною діяльністю? Чому тоді «Орденом держави» не нагороджують двірників, які щодня метуть вулицю, прибираючи екскременти наших домашніх улюбленців? Невже хтось розраховує з такою системою цінностей створити потужну конкурентноспроможну державу? Коли піде в небуття УРСР, коли вже нарешті з’явиться Україна? А всі оці генеральні директори підприємств, голови правління акціонерних товариств, президенти холдингових компаній, народні депутати, голови кооперативів та інша номенклатурно-бюрократична братія на чолі з Леонідом Макаровичем Кравчуком та Володимиром Михайловичем Литвином серед героїв України?.. Та це ж «брєжнівщіна» в найяскравіших її проявах! Це не просто УРСР – це роки так званого «застою», роки злиття державного апарату з мафіозними структурами, роки тотального розкрадання держави. Так в нас що, за 40 років взагалі нічого не змінилося? Перелік героїв України натякає нам, що не змінилося... Не менш жалюгідними і абсолютно незрозумілими виглядають спроби залучити до сонму героїв «модних» осіб. За що, наприклад, отримав «Орден Держави» Андрій Шевченко в 2004-му? За те, що отримав «Золотий м’яч» кращого футболіста Європи, граючи за італійську команду? Чому тоді звання героя не мають ні Блохін, ні Бєланов, які цього ж таки «Золотого м’яча» отримували за виступи в київському «Динамо» і збірній? Ні Пеле, ні Марадона не мають нагород «герой Бразилії/Аргентини». Тому що це абсурд. Хтось може пояснити логіку присвоєння звання героя Георгію Гонгадзе? Що тепер, всім загиблим журналістам давати героїв? Чи тільки розпіареним? Практика присвоєння звання «герой України» в такому вигляді, в якому вона існує зараз, має зникнути. Тому що все це перетворюється на банальну роздачу двохсотвідсоткових надбавок до пенсії, звільнення від податків, першочергового і безкоштовного обслуговування і надання послуг (і не тільки для героїв, а й для їхніх родин) та інших пільг. А ще - на блюзнірські політичні спекуляції з іменами видатних українців. Цікава сама процедура визнання тієї чи іншої особи героєм України. Виявляється, що це Віктор Андрійович Ющенко особисто визначає, кому бути героєм. А судді Донецького окружного адмінсуду разом з адвокатом Оленцевичем визначають, кому героєм бути не можна.

Чи не здається вам, що героїв України має визнавати власне Україна, а не політичні кар’єристи і політичні шльондри, котрі виконують чиїсь замовлення, роблять послуги партнерам з бізнесу й колегам по партійній роботі, або просто піднімають собі рейтинги?

Травильник