Бездіяльність як стратегія “будівничих” України

Історія вчить нас. Якщо не вчить, то вона повторюється. Іноді для того, аби навчання дало результати, потрібні сотні років. Майже століття тому, 22 (24) січня 1918 року – черговим Універсалом пролунала блюзнірська заява політичних кар’єристів з Центральної Ради про те, що відтепер Українська Народна Республіка стає «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». Ця заява ознаменувала собою кінець цієї самої «держави українського народу», якій так і не судилося з’явитися на світ завдяки зусиллям тих, хто в січні 1918 року оголосив її самостійність. Парадокс – національно свідома інтелігенція, творча та наукова еліта; люди, які знали про історію свого народу стільки, що не вистачало томів, аби все це викласти; люди, котрі так вболівали за свій народ, що не могли читати історію його пригноблення без брому; люди, що так багато говорили про те, якою має бути Україна – ці люди зробили все, аби занедбати історичний шанс свого народу. Як таке могло статися? Кому ж, як не їм, було вести своїх братів-українців до омріяної мети? Діячі Центральної Ради вірили в усе що завгодно, тільки не в українців. Україна мала існувати або така, якою її бачать вони – або ж взагалі не мала існувати. Вони не збиралися брати не себе тягар розбудови державних інституцій, як і компрометувати своє «соціалістичне» ім’я співпрацею з «класово ворожими елементами» – нехай вони хоч тричі будуть проукраїнськими. Вони не хотіли бруднити себе в крові збройної боротьби – та й взагалі, вони нічого не збиралися робити. Крім одного – пильно стежити, щоб, не дай Боже, ніхто не посунув їх з місця «будівничих» України. От з цим вони уміли впоратись на відмінно, поливаючи брудом інших і паскудячи будь які ініціативи, що йшли не від них. Демагогія, популізм та політичні інтриги – це все, на що вони виявилися здатні. Знайома картина, чи не так? «Справа Винниченка» живе й процвітає. До влади знову приходять політичні кар’єристи, які зводять нанівець весь революційний запал народу. Знову пустопорожні балачки, звинувачення і міжпартійна гризня, знову «красиві жести» наприкінці правління. Правда, жести дрібненькі, але ж і калібр «можновладців» меншає. І знову ті, хто на словах так кохався в українській Україні, ділами своїми без всякої боротьби віддають Україну її найбільшим ворогам. Але «винниченківщина» міцно засіла не тільки серед українських політиків. Ви подивіться на нашу «творчу інтелігенцію» - як не «відділити цю Східну Україну нафіг», так «треба просто перечекати, сидячи на березі, поки все це пропливе повз». Ну, добре, люди займають ненасильницьку позицію, це їхній вибір. Але чомусь вони вважають свої «методи» єдино вірними. Мабуть, ореол «справжньої українськості» дуже сильно тисне людям на голову, і спричиняє таке гостре заперечення іншої точки зору. «Це нижче плінтуса», «це шкодить справі», «такі методи не гідні українців» - приблизно так висловлюються вони по форумах та блогах про будь яку спробу висловити більш жорстку чи радикальну позицію. Не дуже, правда, зрозуміло, яка «справа» мається на увазі. Збиратися на конференції інтелектуалів і розповідати одне одному, як насправді треба розбудовувати країну?

І стоїть в Києві пам’ятник «першому президенту» Грушевському біля Будинку Вчителя, як надгробок українській державності. І буде він там стояти, мабуть, ще довго.

                                                                                                                Травильник