П’ять років із дня, після якого
лишалось тільки мовчати. П’ять років, щоб забути – цього виявилось геть мало.
Але все ж поступово спогади про
Острів стираються з пам’яті. Залишається хіба безглуздий жаль, з роками стаючи
все більш безглуздим – за неправильно витраченим часом і можливостями, за
людьми, відірваними на півслові, які досі навряд чи згадають мене в лице.
І за місцями, які за майже три
роки встигли стати своїми, «особливими». Якби спитати самого себе, якого
з-поміж них не вистачає найбільше (а важко вибрати, коли їх десятки), я б
вибрав, мабуть, все ж Євпаторію – усю, повністю.
Певно тому, що саме її я так і не
напився сповна; якщо розібратись, не залишився навіть на жодну ночівлю,
максимум на один день чи проїздом. Тоді ж думалось, що завжди встигнеться:
автобуси з Курортної автостанції Сімферополя бігали цілий день, 20 гривень за
проїзд і 80 хвилин в дорозі. Але ж цього всього було мало, так мало хоча б для
цілісних особистих спогадів.
У альтернативному світі, де у
кожного є шанс виправити свої помилки, все було б інакше. Тоді варто було б
абстрагуватись від гівняного кримського сервісу і взяти кімнату в готелі, хоча
б на тиждень (а за ним іще один… і ще…). Адже то тільки здається, що можна все
розпланувати, розрахувати й побачити в місті віком більше двох тисяч років.
А потім тільки знову ступити на
його древню стражденну землю, і далі воно якось все самою складеться. Ходити
вузькими, суцільно забудованими глинобитними вуличками, точно як десь на
Близькому Сході, аж доки не навчитись орієнтуватись у них навпомацки. Проїхати
із кінця в кінець всі маршрути трамвайчиків, вузькоколійних і раритетних, тому
так схожих на вінницькі. І обов’язково – маршруткою №6, добрий шмат шляху якої
проходить просто понад пляжем.
Раз-по-раз віднаходити тендітні
невагомі вілли і сурові вікові храми, у яких близько одне від одного умудрялись
миритись такі різні татари, караїми, вірмени і всі інші, чиїх імен вже ніхто не
назве. Смакувати звучні ненашинські топоніми, що їм якимось чудом удалось
вижити в радянській окупації та стандартизації.
І так чи інакше вертатись до
моря, шукати невідомі туристам кав’ярні і точки, з яких зручно стрічати
світанки й заходи сонця, або й просто спостерігати за нескінченним змішаним
ґвалтом мартинів, лебедів та голубів. І зрештою вибиратись на схід, через
залізничні колії, повз старі окописька з порослими мохом темно-сірими
пам’ятниками – до величезного солоного озера, настільки солоного, що його вода
місцями не синя, а криваво-червона.
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи не перестану проклинати
тих, хто тебе забрав.
[ * * * ]