Горище

Друге купе від провідника. Здається, непогано. Сусідів ще немає, ні в купе, ні на протилежній боковушці. Можна спокійно розстелитись і вмоститись якнайзручніше, що я і роблю.

Якийсь до болю знайомий голос. Чи мені це тільки здалося?

Під ковдрою зразу стає тепло. Шкода, що полички пороблені для ліліпутів, і треба всю ніч тримати ноги зігнутими, аби об них не спіткались сонні мухи, які бродитимуть вночі. Під ковдрою дуже добре. Не порушить цієї гармонії і перший сусід по купе, що зараз сопе і вмощується на верхню поличку наді мною. Аби тільки потім не хропів.

Поїзд рухається, і все зразу ж стає не таким райдужним. Вмикається світло, вмикається радіо над вікном, з самого вікна дує холодом. Дужий безперервний протяг, який до ранку видує всі мої мізки. Марно намагаюсь затулити вікно курткою, зрештою намацую під підвіконням справжнісінький лід. Таки марно. Повертаюсь головою до проходу, ще дужче згинаю ноги.

Знову цей голос. Жінка в першому купе має голос моєї мами. Розмовляє з кимось по телефону; навіть слова промовляє з такою ж таки інтонацією. Голос вривається в мозок і жменями починає вивертати з нього минуле. Спогади тягнуться безперервною стрічкою, як кишки, а він їх ривками тягне далі і далі. Цікаво, а зовні вона теж схожа на маму?

Спати! Завтра на нас чекає великий безглуздий день.

Спати не виходить. Заважає світло і попсові пісні на радіо. Встаю, марно кручу туди-сюди давно зламану ручку, яка може зробити тільки голосніше. Сусід згори індиферентно втупився поглядом в стелю. Зрештою, повертаюсь на своє місце і заспокоююсь.

Провалля перше. Я не бачу нічого, не чую і не відчуваю. Мене просто не існує. Немає душі, вмерла свідомість. Є тільки зігнуте нерухоме тіло на вагонній поличці.

Моє неіснування грубо переривають. Уже згасло світло і замовкло радіо. Перша велика зупинка, тупотіння, сновигають незграбні тіні з величезними сумками. З’являються сусіди по боковушці. Не відкриваючи очей, я чую голоси, і розумію, що справи кепські. Два басисті мужики, до того ж друзі. Їм є про що потеревенити довгими ночами. Власне, вони це й роблять відтоді як з’явились у дверях. Поїзд рушає, я все ж відкриваю очі. У вікні пропливає світло-бірюзовий верх вокзалу. Завжди тут з’являються гамірні сусіди. Треба якось узнати, що це за місто, і всім розповідати, яке тут живе бидло.

Провідник збирає квитки. Зав’язується розмова з мужиками, виявляється вони тут були у родичів, а так теж провідники. На потязі Массква – якесь там село.

Москалі.

Двом друзям завжди є про що поговорити, а трьом провідникам – тим більше. Зате у мене хороше місце, друге купе. У одного з чолов’яг з’являється чай. Краще б уже протипіхотна граната. Я знаю, що це чай, бо він розмішує в ньому цукор. Розмішує так, ніби хоче бісовою ложечкою стерти бісовий стаканчик в порохно, а потім сьорбає так, що пасажирів в тому кінці вагону трусить на поличках.

Зрештою я сідаю. Переводжу погляд з вікна на чоловіків, з чоловіків на вікно. Дивлюсь на них як можна виразніше. Так щоб у моєму знавіснілому погляді можна було побачити, як я роблю їх ляльки вуду і вириваю їм голосові зв’язки. На жаль, вони цього не бачать, тому відвертаюсь до вікна. Там темно, мете сніг, справжня завірюха, за якою ледь проглядають чорні неживі стовбури дерев. Я дивлюсь на цю щиру та справжню зиму і не помічаю її. Для мене чомусь ще не закінчилась осінь, в голові лунають осінні пісні, а за вікном – листопад, мжичка і запах тліючого бур’яну. Сніг – це тільки ілюзія. Ми проїжджаємо повз водойму, про це свідчить хмара молочного туману над ним, туману непроникного для погляду – такого, в якому могло б цілком жити щось із фільмів жахів.

Над туманом кружляють ворони. Чи мені це тільки здалося?

Знову рівнина і чорні стовбури. Могли б вибрати цікавіший маршрут. І їздити вдень. І брати додаткову плату за вид з вікна.

Спати! Завтра на нас чекає чергове безлике сьогодні.

Провалля друге. Я зовсім маленький, на горищі батьківської хати. Хоча напевно не такий же й маленький, бо мене боялись пускати на це горище, доки не підросту. Під дальньою стіною напхано сіно, зліва лежать дошки, справа – величезні старовинні скрині з мотлохом. Все вкрито товстим шаром пилюки. Десь шарудять миші. Я нявкаю по-котячому, миші лякаються і стихають.

Десь тут, саме піді мною, має бути замурована кімната. Замуровані всі вікна і двері до неї, і сліду від них не лишилось. А ось тут, на горищі, я відчуваю в монолітній бетонній підлозі щось чужорідне. Так і є, під шаром пилюки схована дерев’яна ляда. І чому я її раніше не помічав? Зриваю ляду. Під нею вікно. Звичайнісіньке вікно, тільки у стелі. Витираю пальцями павутиння з шибок і намагаюсь зазирнути всередину забороненої кімнати. Побачене мене шокує.

Жодних меблів чи інших слідів цивілізації. Голі бетонні стіни і підлога. А на підлозі лежить небіжчик – притиснений до стіни і з зігнутими колінами. Він безперечно небіжчик, бо голова його лежить трошки окремо, хоча крові ніде немає. Він вдягнений в червоно-синю куртку і чорні штани, на голові – чорна шапка. Я намагаюсь розгледіти обличчя.

Чергова велика зупинка. Ми вже від’їжджаємо. Я розплющую очі і тихо прозріваю. Все моє купе заставлене торбами, одна безперервна смуга клітчатих торб. Ні, це страшніше, ніж кошмарний сон. Під протилежною стіною сидить над цим своїм багатством чорна баба і хропе. Вона що, янтарну кімнату перевозить в цих сумках? Намагаюсь прикинути, як ця мурашка переносить стільки вантажу; у найглухішому кутку намацую свої чоботи і зрештою заспокоююсь.

Провалля третє. На горищі вже немає сіна, зате є картини. Вони лежать на одній із старовинних скринь долілиць. Я беру першу картину. Вона вся виконана чорною і болотно-зеленою фарбою. На чорному нічному тлі стоїть згорблена потвора з чиїхось хворих фантазій. Потвора має великі чорні очі і болотно-зелений ковпак. Я вішаю її на стіну. Повертаюсь за другою картиною, а за мною зі спини стежать чорні пусті очі.

Потвора на другій картині така ж сама, тільки синя. На третій – червона. Я вішаю їх вряд, витираю рукою пилюку з їхніх горбів і облич. Потвори задоволені, їхні чорні очі дивляться схвально.

Четверта картина. На ній намалювало поле з річкою, з млинами і копицями на горизонті. Вдалині стоїть ледь розбірлива біла постать. На першій стіні вже немає місця, і я несу картину в протилежний бік, вішаю на стіну, обертаюсь, дивлюсь здалеку на потвор. Потвори налякані, їм страшно. Повертаюсь знову до картини, постать уже перейшла річку, і її можна ближче розгледіти. Зрештою на мене дивиться її обличчя в повну величину, вона простягає руки, фарба осипається, і ось вона вже стоїть переді мною – вся у білому, з розпатланим рудим волоссям. Тягне до мене руки і, посміхаючись, запрошує увійти в картину і заклякнути там навіки десь між млинами і копицями.

Ґвалт в купе. Чорна баба, як виявилось, не мала квитка – її просто і напевно не безкорисно приютив провідник. А тут з’явилась друга баба, якась фіолетова, і з голосними претензіями на своє законне місце. Зараз вона щось монотонно бубоніла, стоячи спиною до мене, жестикулювала і зачіпала за обличчя сподом куртки. Її непрохана сусідка в цей час тягала кудись свої торби і теж бубоніла. Не знаю що – мозок навідріз відмовлявся чути окремі слова.

Через якусь хвилину фіолетова баба мирно хропіла на своєму місці, а чорна скромно сиділа в неї в ногах. І куди вона тільки поділа своє об’ємне багатство? Коліна зовсім затекли у зігнутому стані, та нічого не поробиш.

Провалля четверте. Я вже дорослий, бо змушений згинатись під низькою горищною стелею. Я вже знаю, куди іти. Геть вбік стару скриню і дерев’яну ляду. 

Мабуть, вже пройшло чимало часу. Мрець втратив свою первісну подобу – тепер це був лише скелет в червоно-синій куртці. Зовсім поруч лежав і череп у чорній шапці з відсутньою нижньою щелепою – була його паща велика і бездонна, ніби хотів усе навколо зжерти, і не лишилось жодних шансів пізнати, чиє то було обличчя.

Шибки у вікні були всі до одної вибиті, і крізь них падав сніг. Сніг падав просто з похилої стелі горища, опускався на голу бетонну підлогу та червоно-синю куртку і танув там, ніби в ній ще було щось живе і тепле. Відломлювались і падали вниз уламки скла з шибок. І бачив я в цьому безкінечному падінні час, що минає, і бачив, що спізнився. Ба, навіть цей сніг мав би нагадати, що вже давно зима, і давно треба закінчити жити в осені.

Провідник мав напрочуд гучний голос, яким швидко розбудив увесь вагон. Нічна мана спала з мене і розтанула в ранковому світлі. Починався черговий день, якому буде суджено безслідно розчинитись у сотнях собі подібних.

Провідники потягу Массква – якесь там село, що теревенили півночі, зараз були явно ошалілі і недієздатні.

- Ну що москалики, де ваша бадьорість, де ваша енергія!? – не витримав я. Вони тільки сонно кліпали очима і намагались зрозуміти, де знаходяться, і що відбувається.

А ось і вокзал. Сонні зустрічаючі і бадьорі таксисти, що вже виглядають хижими поглядами потенційних клієнтів. І серед цього натовпу – жінка в білому з рудим розпатланим волоссям. Вона дочекалась, доки поїзд уповільниться, щоб тільки зустрітись зі мною поглядами, після чого розчинилась за спинами зустрічаючих.

Чи мені це тільки здалося?