казка
- 18.07.25, 23:23
Можливо, то було вперше в житті, коли я потрапив у кафе, раз я запам'ятав той день як непересічну подію. Справжнє кафе під назвою «Казка», де ми з бабусею та дідусем культурно сиділи за столиком і їли морозиво. Кафе знаходилося у парку просто через дорогу від їх будинку, і про парк має бути сказано окремо, але про все по черзі.
Найпевніше, я б досі забув кафе «Казку», якби не події, що трапилися далі, зважаючи на специфіку часу, а конкретно ті самі дев'яності. Певний час потому «Казка» згоріла, до того ж ні в кого не викликало сумнівів, що зроблено було це навмисно, як і те, що ніхто за це покарання не понесе. Перейшли дорогу конкурентам чи просто не платили данину куди треба, хто б тоді розбирався?..
Така подія залишила очевидний травматичний слід у моїх спогадах. Світле й радісне кафе у теплих кольорах перетворилося на страхітливу пустку з чорними отворами замість вікон, безлюддям та запахом гарі навколо.
Я не можу точно згадати, коли то сталося, але по ідеї, досить близько до 1 березня 1995 року. Хоча ця дата мені нахер непотрібна, вона засіла в моєму мозку так само чітко, як і кіптява над пустими віконними прорізами «Казки». Того дня у під'їзді власного будинку застрелили російського журналіста Владислава Лістьєва.
Для людей молодших це ім'я мало про що говорить, тому будь-які пояснення не зайве почати з того, що в 1995 Україна жила цілком і повністю в парадигмі російського телебачення. Лістьєв був гендиректором телеканалу ОРТ, першим ведучим того самого «Поля чудес» і дуже популярного ток-шоу «Час пик». До речі, ідеї обох телепрограм були спижені в американців. Ніколи такого не було, і от знову.
Убивство відомого журналіста, яке так і залишилось нерозкритим, викликало немалий суспільний та медійний резонанс. На телебаченні його обговорювали тижнями, якщо не місяцями, а я був невільним глядачем. «Насолив комусь» – приблизно такий найкоротший вердикт можна було почути в ті дні.
Як і «насолили комусь» – стосовно кафе «Казка». Ці дві абсолютно непов'язані події ідеально склалися у моїй свідомості у єдину логічну для мене тодішнього версію.
Я наступний. Незабаром мене уб'ють.
Це було настільки кричуще очевидно, що не викликало жодних сумнівів. Намагання рідних мене заспокоїти тільки підсилювало побоювання, що все дуже погано. Я прислухався до підозрілих звуків вночі у темній квартирі, а знаходження у під'їзді (адже журналіста застрелили саме у власному під'їзді!) практично завжди означало панічну атаку, особливо, коли згори чи знизу я чув чужі кроки. Одного разу в переповненому тролейбусі я наступив на ногу якомусь мужику. Мужик нічого мені не сказав, але подивився злобно й уважно. Очевидно, що він мене запам'ятав. Очевидно, він мав за це мене убити.
Те сумарне жахіття переслідувало мене кілька місяців. Якщо ви не знаєте, як воно – бути дитиною з хворою багатою фантазією у 90-х, у мене є для вас відповідь. Хуйово.
У парку (де недовго проіснувало кафе «Казка») ми бували насправді настільки рідко, що він здавався мені дуже далеким місцем. Лише через багато років я усвідомив, що він знаходиться просто через дорогу від дому бабусі й дідуся і навіть видний через одне із вікон. Як іноді все залежить від контексту. Той факт, що я зумів завести житло у Вінниці через дорогу від парку, я вважаю одним із найкращих збігів у моєму житті. Факт, що я жив через дорогу від парку, але в 90-х у Кривому Розі – ну таке…
Парк переживав екзистенційну кризу подібно до тої, що трапилося з «Казкою», тільки більш розтягнену в часі. Похилені іржаві каруселі, коло яких годі було шукати дітей, роздовбаний танцмайданчик, вкритий битим склом і голками. Головними та найбільш масовими його гостями були наркомани.
Парк утворився на місці балки Малої Глеюватої, що впадає в річку Саксагань, тут же з неї було виведено послідовно два ставки, певно, для регуляції рівня води. Верхній ставок колись навіть був місцем відпочинку, і зараз би я сам не повірив, що бачив, як у ньому купаються люди, а інша частина засмагає на березі. Нижній ставок наглухо заріс очеретом ще в ті давні часи, що мені здавалося дивним і викликало різні конспірологічні фантазії.
Спочатку у верхньому ставку сталася якась зараза, що подохла вся риба – тупо спливла животами вгору до берега, що відвадило відпочивальників. Поступово він засмердівся й так само пересох. Нині в обох ставках, точніше, ямах на їх місці, не залишилося і згадки про воду. Крізь сухий очерет можна спокійно перейти стежками на інший берег. У верхньому встигли вирости кількаметрові дерева, що мали б нагадувати мені, який я насправді старий.
Я бачив ці ставки повними води й людними знов, у своїх снах, не раз. Ще школярем мріяв, що як стану мільйонером, обов'язково відновлю на них рекреаційну зону. Та якось не склалося.
Парк нині виглядає куди краще, ніж 30 років тому. Відновлені каруселі, стежки та клумби, на відремонтованому танцмайданчику зрідка бувають якісь концерти для дітей. Тепер тут куди більш ймовірно зустріти мамочок з колясками й бабусь з онуками, ніж наркоманів, хоча ті й не зникли остаточно. Взимку на перетині основних доріжок прикрашають скромну ялинку.
Ставки так і залишилися сухими ямами в найбільш занедбаній частині парку. Кафе «Казка» досі стоїть, точніше, бетонна коробка від нього – видно, збудували на совість. Вікна й двері наглухо закриті іржавими віконницями. Ні те, ні друге вже ніхто не відновить. Та й мільйонером я, очевидно, не стану.
6
Коментарі
Nech sa paci
119.07.25, 03:15
Купіть лотерейний квиток.
Але один. Тоді Ви зможете сказати, що зробили таки щось, аби стати конкретно мільйонером, а не гарним програмістом / дизайнером / менеджером.
Nech sa paci
219.07.25, 03:21
А я оце згадав, як років у 6 дістав із якоїсь ями на сусідньому подвір'ї справжні водорості. Там були труби для поливу, й одна постійно протікала, внаслідок чого постійно була повною води. Видно, якась насінина водоростей потрапила туди, й там виросло щось велике та густе. І от я палицею дістав ці водорості (мабуть, не всі) й потяг до себе у двір. Намотав на палицю й демонстративно, але ненав'язливо продефілював двором, аби всі, хто хотів, побачили це диво природи. Дуже пишався собою. Що зробив потім, не пам'ятаю. Мабуть, викинув у дворі...
Nech sa paci
319.07.25, 03:24
* внаслідок чого постійно ЯМА була повною води.
nebosklon
419.07.25, 06:40
Занепад-ставки,будівлі.Порізка виробництв на металолом
The Martian
519.07.25, 08:06
А шо ж такое? У нас сейчас появились сталкеры по местам из СССР. Выкладывают регулярно в Ютуб свои походы. Там где плавали люди на лодочках и рядом лебеди, цвели лилии, крутились карусели, гудели танцплощадки - везде руины и свалки мусора. В Киеве ещё Степанец показал недострои и руины советских институтов и заводов. Его кто то во враги народа уже записал за это... А это же тот самый Час быка Ефремова. Ещё страшней смотрятся причалы... а в зарослях очерета и др. торчат так и не успевшие выплыть на воду Борисфен и К.
https://www.youtube.com/watch?v=KTQJy-scAU8
visnyk
619.07.25, 23:47Відповідь на 1 від Nech sa paci
мені бажано доларовим мільйонером
відкрив перше-ліпше посилання, а там найбільший джекпот тільки 28 млн гривень.
visnyk
719.07.25, 23:57Відповідь на 5 від The Martian
мені одразу в основному тексті варто було б окремо зачепити питання надрачування на совок, бо стосовно занепаду 90-х робляться якісь дивні висновки - наче раніше причали не заростали і лебеді плавали лічно завдяки крепкому хозяйственному стояку товаріща Сраліна, а головне, люди всі були такі хороші, а потім раз, і їх замінили поголовно якісь покидьки.
насправді у 90-х залишилися ті самі люди, меншість із яких спиздила усе що могла, а більшість тупо мовчки спостерігала, бо єдине уміння, яке їм дала система - це бути терплячими вівцями. а в цілому, очевидно, то було таке собі суспільство і така собі країна, раз їх тримав в узді лиш тотальний контроль, масові розстріли і дубінка участкового Іванова в сраці. раз така країна розвалилась, то і хуйзнею, хай горить у пеклі.
The Martian
820.07.25, 06:33Відповідь на 7 від visnyk
То сработали нарративы надрачивания против какого то совка. Политтехнологи ПП постарались. Это как Италия отказалась бы от истории Древнего Рима, назвав его метлой) Кст, Рим последним присоединился к Италии.
Да, люди на переломе 90-х были те же, но поменялся политический режим. И кто воровал тогда, вдруг стал законным буржуем. А кто работал на производстве - там и остался, только зарплату перестали платить даже на оборонке, как мне с 1992 по 97. И мы тупо молча работали на производство локаторов по низко-летящим целям...
Дормідонт
920.07.25, 06:34Відповідь на 7 від visnyk
no_one
1021.07.25, 07:46
Думаю... щастя не в грошах. І це відчувається особливо в наш час....
Колись дуже давно батьки водили мене в кафе-морозиво....Це був, мабуть, особливий якийсь день. Я була малою, та запам'ятала на все життя. Великий просторий зал (очима малої дівчинки), зручні столики і смачнюще морозиво у високих креманках на ніжках....
Ставши дорослою я багато разів проходила повз те місце... Немає вже кафе. Немає відчуття казки і смачного морозива як в дитинстві. Натомість в помешканні змінилося багато володарів - аптека, якийсь магазин дешевих товарів, склад... ще щось....
Трохи сумно, коли згадую.... Бо спогади нагадують про тепло та затишок, відчуття свята і чогось неймовірного... того, що так не вистачає іноді в дорослому житті...