Городище та його околиці

2. Стартував із Черкас ще затемна, до цілі приїхав, коли сонце уже піднялося невисоко над землею, освітлюючи таким приємним вранішнім світлом. Навіть нестрашно, що ловити цінні осінні промені довелося над кладовищем.

3. Старе єврейське окописько знаходиться буквально через дорогу від автостанції, тому саме з нього найчастіше і починається знайомство з містом.

4. «Могила посещается...» і нижче дати з 1980 по 1989 рік. Цікаво, з якою метою відмічали.

5. Окрім самого Городища, хотів побачити пару природних точок на його околицях. Перша – затоплений піщаний кар’єр південніше автовокзалу. По периметру його утворився насип, із якого проглядається фрагментами місто.

6. По насипу тягнеться доріжка, що оточує кар’єр суцільним кільцем. Мені вона уявлялась таким собі оглядовим майданчиком на всі 360 градусів, тільки ходиш і дивишся на озеро внизу під яким тобі зручно кутом і освітленням. Насправді його звідусіль прикривають дерева, що іноді замикаються над дорогою суцільними хащами. Кілька кадрів озера з висоти в інтернеті є, але я так і не зрозумів, звідки їх робили, сам знайшов лише пару фрагментарних видів проти сонця.

7. Зате знизу надивитись на озеро можна досхочу. На спуску є табличка, що звідси відбувається водозабір для міста і стороннім вхід заборонено, але судячи із кількості слідів, усі це мали на увазі. Загалом то популярне місце купання і рибальства у жителів Городища.

8. Восени і рано вранці там було лише пару рибалок, тому ніхто не міг порушити краси й ідилії зачарованого озера.

9. Віддзеркалення.

10. Аж настільки симетричне, що не втримався(:

Іншим цікавим місцем є Дурні яри, мальовниче урочище на захід від міста. Назву таку вони отримали, бо за легендою дівчина-пастушка надурила татарське військо і завела сюди, що вони заблукали і не знайшли Городища. Що за це вони зробили з дівчиною, історія мовчить, як і про те, як можна там умудритися заблукати. Не могли по GPS звіритись, чи що.

11. У мене була рівно протилежна проблема, ніж у татар – як туди потрапити. Дорога до ярів є, але проходить через ферму зі злющими псами, як виявилось. А інша дорога, за доброю традицією навігаторів, виявилась взагалі лісосмугою. Зрештою я тупо вийшов на трасу в сторону Корсуня і пиляв по ній, поки не знайшов перпендикулярну двоколійну доріжку за наступною лісосмугою, яка через поле нуту вела куди потрібно:

12. На жаль, ця дорога не доходить до урочища, а упирається в ліс на його краю, далі довелось пробиратися по межі поля і лісу. Відстані там лишалося менше кілометра, але кому доводилось ходити по свіжозораному полю зі стернею, ті зрозуміють мій біль.

13. Але якщо ідіоту дати мету, зупинити його потім важко. Зрештою я виповз до самих ярів, котрі із цього приводу урочисто перейменовую з Дурних в Їбучі. Але заради справедливості варто сказати, що місце дійсно красивенне.

14.

15. Плюс осінь зі своїми барвами постаралася.

16. Секретний інгредієнт москальської вакцини від ковіду.

17. Нижче у ярах лежить каскад ставочків.

18.

19. Пройшовши понад ними до краю, повернув через поле у сторону міста, а саме до його південної промислової частини. На щастя, з того боку дорога все ж є. Це ставок уже в межах Городища:

20. І його мешканці.

21. Тут компактно поруч знаходяться одразу декілька підприємств: елеватор, цукровий, асфальтний і цегельний заводи. Не знаю, в якому стані більшість із них, мене цікавив конкретно цукровий, бо він старовинний (1876) і свого часу ледь не найбільший на наших теренах. Але це все в минулому, бо зупинився він ще в 1996 році, після чого все що могло бути стирено, було стирено.

22. Правда, місцями там є вцілілі споруди і ведеться якась діяльність, вдалині бачив і собак. Я проникнув на територію навпроти найбільшої руїни, за якою можна оцінити минулі масштаби цього гіганта, і де нікого не зустрів.

23.

24. Поруч є ставок, над яким видніється селище цукрового заводу, найбільш колоритного району Городища.

25.

26. Дуб 1876 року сконав, поруч висадили молоденького наступника.

27. Житлові будинки селища:

28.

29. Той, що повністю дерев’яний, стоїть пусткою.

30. Специфічні назви вулиць. Поруч із Індустріальною, Рафінадною і Робочим провулком, якимось чином затесалася Театральна.

31. Деталі:

32. Спостережливий абориген.

33. Значну частину забудови району складають ось такі нестандартні будинки з кам’яним першим поверхом і дерев’яним другим, вони й досі житлові. І сподобались мені сильно, але знову ж таки, як цікаві пам’ятки, але не впевнений, що сам би хотів у такому жити.

34.

35.

36. Мозаїка на міському центрі культури й туризму. Де ж йому бути, як не на самісінькому краю міста.

37. Церква.

38. Звідти недалеко до залізничного вокзалу. Стоїть він на магістралі Київ – Дніпро, тому поїздів повз нього пролітає чимало, але стають одиниці. Іще мені цікаво у таких випадках, чому вокзал не перенести ближче до центру, при тому що колії якраз біля нього проходять. Я розумію, що історично саме тут він з’явився ближче до цукрового заводу, це логічно, але ж зараз це дупа світу, у яку страх як незручно добиратися. Невже ймовірний перенос аж настільки затратний?..

39. Недалеко від вокзалу знаходиться музей радянського письменника Івана Ле, котрий був заодно архітектором та сам звів собі це житло. Будиночки із поєднання цегли та каменю – моя слабкість.

40. На щастя, вдалося піймати автобус, що зекономив мені зусиль на майже три нецікавих кілометри до центру міста. Він у Городищі компактний і обходиться буквально за півгодини. Пам’ятник Семену Степановичу Гулак-Артемовському, тому котрий композитор і племінник більш відомого письменника і байкаря Петра Петровича.

41. Музей Семена Гулак-Артемовського, у вихідні зачинений звісно ж.

42. Міська рада, просто для розуміння масштабів.

43. Утік від дикого звіра.

44. Моя улюблена тема зі штрафами за сміття.

45. Головна архітектурна пам’ятка Городища – Михайлівська церква 1844 року, при погляді на яку думається, що це колишній костьол чи кірха, але вона від початку будувалася саме як церква.

46. Неоготику я люблю у будь-якому прояві, ну а тут вона ще й стилістично унікальна, як для православних храмів.

47. Хрест у дворі.

48. Погляд із вулиці.

49. Поліція має непогану хатинку.

50. Палац культури примітний декором.

51. Він вінчає центральну площу, ще там квіти й фонтан, все дуже охайно, правда враження попсував вмазаний чувак, що чіплявся до всіх, хто проходив повз.

52. Декор на школі мистецтв.

Узагалі на Городищенський район я звернув увагу завдяки селищу Цвіткове та його паровозному депо. Але потім розібрався, що просто так приїхати і щоб тебе пустили всередину подивитись, малоймовірно, а в карантин узагалі нереально. Тому обмежився районним центром. З іншого боку Городища є цікаве село Мліїв, де діє Інститут помології, започаткований самими Симиренками, а також їх родинна усипальниця. Теоретично я туди встигав, але знову ж таки, особливості карантину: всі автобуси з Городища у черкаському напрямку прохідні, у неділю ввечері на них ажіотаж, стоячих брати зараз не можна, а по факту як пощастить.

53. Тому просто із запасом часу поїхав у Смілу, де неспішно релаксував в очікуванні свого поїзда. Сорян. Зрештою, якщо вам дуже цікавий Мліїв, завжди можете приїхати й подивитися його особисто