Миньківці. Колишня столиця та її околиці

2. Лелеки обжились просто на баку водонапірної вежі, чому б і ні.

3. Виходжу на відкритий простір. Пагорби навколо – насправді стіни каньйону Ушиці, який тут непристойно широкий.

4. От за що люблю цей край, тут ледь не між будь-якими випадковими селами природа неймовірна.

5. Спершу дочалапав у Кружківці (154 мешканця). Складені з каменю хати «замкового» типу, як я їх називаю, – неодмінна риса усього південного Поділля.

6. Час від часу вулиці перериваються шматками незайманої природи.

7. А там і перший млин знайшов, трохи осторонь основної дороги. Якби не навігатор, проскочив би повз – ледь видиму у траві стежку легко не помітити.

8. Млин на цьому місці є з 1848 року.

9.

10. А всередині навіть має бути збережене і робоче австро-угорське обладнання. От тільки у цьому році його очевидно ні разу не відчиняли.

11. Окрім нього, в Кружківцях можна забрести на цвинтар зі старими похованнями.

12.

13. Та нереально масивним столом, на котрому увіковічив себе якийсь Тимофей Безпечный.

14. Найбільш типові ворота в цих селах:

15. За тихими безлюдними Кружківцями починається ще більш безлюдна та глуха Притулівка (135 мешканців). Тим дужче з нею контрастує її гігантський млин, розміром з пристойний багатоквартирний будинок.

16. Незважаючи на масштаби, подивитися на нього можна тільки спереду, із решти сторін він потонув у хащах.

17. Всередині має бути експозиція музею архітектурної спадщини (фактично фотовиставка), організована Ігорем Скальським – меценатом, що намагається відродити Отроків, а заодно добрався і сюди. Тільки якщо в Отроків хоч хтось заглядає, хто добереться до Притулівки?.. Теоретично в млин-музей можна потрапити в дні проведення тематичного фестивалю.

18. Ладний і свіжий місток через Ушицю, підозрюю, теж оновився стараннями мецената.

19. Вулиця, що піднімається на лівий берег річки, найбільш депресивна – по суті то вже ліс, із якого деінде стирчать руїни хат. Стан кладовища цілком відповідає понурому настрою цієї частини села.

20. Із могутньою лавкою, паралелі якої зі столом Тимофія у Кружківцях самі по собі напрошуються.

21. На пагорбі над цим усім здіймається доглянута церква Зачаття св. Анни (1895), як останній світлий промінь серед навколишньої безвиході.

22. Над Ушицею крутилися чорні бабки.

23. А всю дорогу мене супроводжували чорні метелики… але на фото зміг піймати тільки одного.

24. Назад ішов тією ж дорогою, хоча це все щойно бачив, а все одно гарно. Обожнюю Поділля.

25. Завдяки цим красеням у тому числі.

26.

27. Дотепно вони все-таки шпацирують на своїх довгих ногах.

28. Так і підходив помаленьку все ближче й ближче, поки вони не вирішили, що досить.

29.

30.

31. Хоча й не всі.

32. Природа біля Миньківців:

33. У самому селі спершу заглянув до церкви, від якої стартував у дорогу. Вона датується 1838 роком, хоча з виду схожа на старіші оборонні храми, освячена під титулом Архангела Михаїла.

34. А зараз переживає реконструкцію, і це той випадок, коли «на жаль», бо очевидно її всю вкриють такою блювотною бляхою, як над ґанком. Як взагалі треба стукнутись головою, щоб забажати покласти на дах таку ригань, не принципово, церкви чи чогось іншого? Чому досі це гівно не заборонене на законодавчому рівні вкупі з обов’язковою стерилізацією того, хто його вигадав? Ізвінітє.

У середині 18 ст. Миньковецький ключ, як тоді називалась місцевість, перейшов у власність бездітного шляхтича Войцеха Мархоцького, по смерті якого дістався у спадок його племіннику Ігнацію. На цих землях, що включали 15 сіл, Ігнацій і проголосив свою державу, яка мала всі необхідні атрибути – кордони, валюту, закони, суд. На той час Поділля було околицею, з якої сторони не глянь, тому епатажна витівка графа отримала шанс на життя. У тому числі, коли після поділу Польщі ці землі відійшли Російській імперії – її влада певний час була досить лояльною до тутешніх магнатів, щоб здобути їх підтримку. Найбільші проблеми граф отримував від єпископів, котрих дуже дратував – то влаштує свято на честь язичницької богині Церери, то спробує сам когось обвінчати, а в проповідях йому взагалі рівних не було.

35. Містечку Миньківці дісталася роль столиці цієї держави. Нині це просто село, але село з історією та діючим музеєм і центром Мархоцькознавства. Коли я до нього прийшов, було зачинено, звісно, і ні душі навколо.

Ігнація Сцибор-Мархоцького можна було б назвати звичайним диваком і на цьому зупинитись, мало там яка фігня приходила в голову можновладцям тих часів. Якби не численні факти, які вказують, що людина це була освічена, талановита і прогресивна свого часу. У Миньківцях він організував роботу кількох заводів, тут працювала друкарня, де окрім пафосних проповідей повелителя з’являлась у світ визнана класика, деяка типу «Гамлета» – вперше у польському перекладі. Граф скасував для всіх своїх підданих кріпацтво, на декілька десятиліть раніше, ніж це сталося у решті України.

Але цілком очікувано, що по смерті пана Ігнація у 1827 році його держава теж швидко припинила існування, а на селян знову чекали роки неволі.

36. Навчений попереднім досвідом, я не розгубився і пішов у найближчий магазин і, о диво, - у продавщиці знайшовся номер телефону «дядька, у якого ключі».

37. Резиденція Мархоцького у Миньківцях не зберіглася, це мав би бути палац у псевдозамковому стилі на кшталт того, що є у Отрокові. Втім, будинок музею теж старовинний. В дальньому крилі – кабінет директора:

38. Рівно навпроти знаходиться центральна площа, де не оминути увагою дивну ветаптеку, а мене не оминули увагою місцеві бухарики, проявляючи потроху все більший інтерес. Благо, там і «дядько з ключами» під’їхав.

39.

40. Горщики у вікнах виявились частиною виставки народних митців, яка помістилась у коридорі поруч з годинниковою майстернею.

41. Решту кімнат займає експозиція: трохи речей та документів, фотографії та біографії сучасників графа. Стан у будівлі не дуже, та сам факт функціонування музею в такому місці заслуговує на повагу. Вхід безкоштовний, але можна вкинути в скриньку скільки не шкода на благодійність.

42. За мною у відвідувачі заодно затесались дві жіночки із купки на площі, яких, схоже, не стільки експозиція цікавила, як можливість побачити справжнього живого туриста у природньому середовищі.

43.

44. За свої витівки граф двічі за життя потрапляв під варту у Кам’янець, вдруге його звільнили після того, як у Петербург було надіслано прохання про помилування, підписане більшістю мешканців Миньковецької держави – далеко не кожен пан від своїх підданих мав таке відношення, і цей факт дуже символічний. Якнайкраще йому відповідає по духу цей календарик, на якому Сцибор-Мархоцький обіймає ввірені йому землі, наче лагідний батько…

45. Так виглядає будинок ззаду, це крило з «кабінетом» директора.

46. А під ним – підземелля, якому довелось побувати тюрмою НКВС, а під час нацистської окупації – задвірками Гестапо.

47.

48. Запас часу до автобуса дозволяв пробігтись на північ села, до діючого костьолу.

49. Він очевидно сучасний, а от хрести навколо старезні. У цій подорожі вийшло забагато некрополів, та що зробиш, коли мертве на цих землях куди більш промовисте за живе.

50.

51. Дорогою назад зробив кілька кадрів парадної вулиці Миньківців, однієї з найбільш дивних столиць з-поміж усіх, що траплялись на українських землях.

52.