3653 дні потому

Гострі обрубки минулого, давно відшліфовані пам’яттю до тупої гладкої прямоти, розмиті образи за брудним мокрим склом. Щось забулось назавжди, інші деталі досі неприродньо чіткі. Асфальт, покришений як печиво. Його й дійсно розірвало так легко і невимушено, як печенюшку в долоні, можливо, навіть з таким самим звуком. Звуку я не чув, але сила, з якою здригнулася земля, викинула мене зі сну за два кілометри від епіцентру обвалу. І тої землі з того часу більше не існувало, зовсім маленького клаптика, щоб це стало десь помітно, але одного з найважливіших для мене.

Лишався покришений у печиво асфальт, повалені сірниками дерева, розтріскана дорога униз до зразково рівної 80-метрової стіни; там унизу, впритул до неї – темно й холодно навіть теплого сонячного дня; я там був і тому можу сказати напевно. Лише одна з численних червоточин пекла тут і зараз, на відстані витягнутої руки і притупленого байдужістю відчуття страху.

Дивно, що я не перший і не останній серед тих, хто не просто втратив змогу ходити стежками дитинства, а й взагалі їх не стало. Одним то урвав Чорнобиль, інші пізніше втратили свої через війну, і максимум, що дехто може зараз – повернутись якнайближче, підійти до краю прірви і хоча би з відстані зазирнути в її чорну бездонну пащеку, яка у кожної прірви своя неповторна і однакова водночас. І хай нині вона оманливо тиха, починалося все однаково, з розриваючого вуха гуркоту, пилових хмар та страху; це не могло не бути грандіозно само по собі – мовчазний бунт землі, її образа на одвічне блюзнірство та зневагу, та щораз нову рану на її нещасному побитому тілі.

Сьогодні одній із таких ран виповнюється десять років.

Більшість фото, приведених тут, зовсім древні, з того єдиного разу, коли я спускався в прірву. Такого не могло статись більше ніж один раз, і справа не стільки в щороку нових просіданнях ґрунту, як у кільці сміття, яким буквально захоронили всі можливі підступи. Люди смітять завжди, скрізь і всюди, я в тому числі, до цього і звикати починаєш, але тільки саме тим конкретним істотам я бажав би, щоб вони виздихали.

Востаннє я робив кілька знімків хмарного березневого дня цього року. Думалось, ще встигнеться, нагод буде багато. І після того пропав на місяці. Як і зараз мав бути за три тисячі кілометрів від дому, але навіть там не зміг би втекти від себе.

Вряди-годи здавалось, що там все застигло навіки, та варто тільки відвернутись, і за спиною починалось стрімке відмирання. Але я не зможу його передати ні на словах, ні на фото. Зафіксував тільки розповзання крайнього корпусу швейної фабрики (вона сама вцілому ніби поки тримається), що взагалі-то за межами зони обвалення і не мала б розвалюватись. Але…

2018:

2019:

Нарешті, 2020.

Безпосередньо у Зоні в останні роки залишалась цілою та діючою лише електропідстанція, всупереч мародерам, здоровому глузду та безпеці працівників. Десь за зиму вона нарешті переїхала північніше, і результат не змусив себе чекати.

2016:

2020:

Як і практично сповзла, зникла, самознищилась дорога через Зону. Якщо нині через неї велосипед ще можна хоча б прокотити, після наступного зимового оповзня, думаю, не вийде навіть пройти. Чотири роки тому це виглядало ще так:

Здається, я робив більше знімків хроніки агонії цієї тріщини, але вони гигнулись разом з попереднім ноутом. Отож без прелюдій, актуальний стан.

Тому навряд у цієї історії буде продовження, та й історією, як сказав на початку, це не назвеш. А придумати для неї останнє речення, виявляється, іще складніше, ніж перше.