Вилкове, частина перша. Погляд із суші

Нетипово для себе, вклинився у склад екскурсійної групи. Прикордонна і природоохоронна територія, де не побачиш усього цікавого без допомоги поїздок на човнах, не особо придатна для одиночних мандрівників. Принаймні, це вийшло б відчутно дорожче.

На місці основний практично монополіст житла та подорожей по воді зветься «Пелікан-тур», а організовували все київські «Добре поїхали», котрі якраз на всяких заповідних місцях і спеціалізуються. Що погано для нестоличних мешканців, усі виїзди у них починаються з Києва, але в даному випадку нестрашно, бо потрібний поїзд Київ – Ізмаїл іде через Вінницю.

2.

Певно, якщо поспішати, оглянути все основне можна і за три години, але то був здебільшого розслабушний відпочинок тривалістю три дні. За цей час фоток наклацав більш як дофіга, і сумарно про Вилкове й Дунай має вийти чотири замітки.

І вже на старті першої хочу раз і назавжди відкинути кліше про «українську Венецію». Як почуєте, що хтось таке говорить, кидайте падлу в єрик. А то наслухаються люди про Венецію, приїдуть, а тут село в плавнях – саме розчарування.

…У періоди особливих гонінь з боку офіційної православної церкви старообрядці тікали хто куди – у незаселені райони імперії, далеке прикордоння і закордон. У тому числі в дельту Дунаю, на той момент дике, необжите місце.

Із підручного матеріалу намагались спорудити хоч якийсь дах над головою. На каркас йшли стебла очерету, котрі обмазували глиною просто з-під ніг. Утворені заглиблення одразу заповнювались водою – так народжувались перші «вулиці» Липованського посаду, який уже в 1762 році став містом.

Можливо, це стане відкриттям, але значна частина вилківських вулиць – звичайні сухопутні; тільки що бетон переважає над асфальтом у зв’язку із загальним рівнем вологості. Є у місті і п’ятиповерховий квартал. А поруч із тим усім люди пересуваються каналами-єриками на човнах, тримають городи у чагарях дунайських плавнів, а дехто там і живе, майже не навідуючись до міста.

Хоча серед човнів уже все ж домінують моторні, тут досі надзвичайно багато тримається на ручній роботі, знаряддях праці і технологіях позаминулого століття. Вилкове – це самопожертва заради власних переконань та жива, застигла в часі історія. І до чого тут Венеція?

3.

4. Впорядкований огляд міста почнемо із Свято-Миколаївської площі, звідки зазвичай стартують екскурсії. У центрі її цілком логічним виглядає Святий Миколай – покровитель подорожніх, моряків та дітей.

5. У тіні дерев сховався пам’ятник липованину, символічному засновнику міста.

6. Площа знаходиться на березі Дунаю і за липованином та річковим вокзалом видно саму річку, точніше, одне з гирл. Називається воно Кілійське і є основним суднохідним. У цьому місці якнайкраще усвідомлюєш велич цієї водної артерії, коли тільки один із її каналів тут має ширину метрів сімсот. На протилежному березі, зліва від кадру, уже Румунія.

7. Далі про церкви, у 6-тисячному місті їх три, із них дві старообрядницькі. Головний для них храм – церква Різдва (1850).

Певно, саме старообрядницькі храми найбільше закриті для сторонніх серед усіх християнських конфесій. Служби проводяться рано (дуже рано, як нам говорили), що й пробувати не варто їх застати. Хоча недільного ранку я прийшов під час служби, духу вистачило тільки позаглядати крізь шибку у дверях. Цікаво, що жінки й чоловіки заходять через різні входи, головний і бічний відповідно, то з чоловічого входу одразу потрапляєш всім на очі.

А так як старообрядці вимагають від гостей своїх церков не тільки дрес-коду, а й відповідного душевного стану, не став ломитися всередину зі своїм розслаблено-вихідним настроєм.

8.

9.

10.

11. Другий храм – Миколаївський, кінця 19 ст. Старообрядницькі церкви витримані у своєрідній формі корабля, у кольорах домінують блакитний та зелений.

12. А сам святий виглядає дещо не так, як ми звикли.

13. Не втримався не сфотографувати місцеву бабцю.

14. Нарешті третя церква (і друга Миколаївська, 1903), «просто» православна. Знаходиться поруч із ринком та автостанцією. Тут уже зовсім інша форма та кольори. Її прихожани – переважно українці, що походять зокрема аж із колишньої Задунайської січі.

Зараз дві споріднені конфесії уживаються відносно мирно, дозволені і змішані шлюби. Але якщо такі стаються, майже завжди вінчання проходить у «звичайній» церкві, де обрядів і вимог на порядок менше.

15.

16. Із сухопутної частини варто прогулятися Свято-Миколаївською вулицею, що веде від ринку до площі з річковим вокзалом. Цікавої архітектури тут немає, а пам’ятники присутні. Обов’язково моряк:

17. Згадка про перебування у місті Булата Окуджави.

18. Композиція «Миру – мир» виросла на місці Леніна, схоже.

19. Є на цій вулиці і добротний краєзнавчий музей. Як завжди, тримається там все на ініціативі ентузіастів, і знову ж таки без екскурсії я б навряд туди потрапив, бо зазвичай без попередньої домовленості такі музеї зачинені.

20. Один із найперших варіантів житла у дельті:

21. Ось де можна роздивитись їх ікони, не порушуючи спокій у церквах. Незвичні без позолоти, сурові й почорнілі од часу.

22.

23.

24.

25. І такі ж серйозні та незворушні обличчя місцевих мешканців.

26.

27. Старі книжки:

28. Три тисячі сторінок діянь святих апостолів, оце я розумію, капітальний підхід.

29. Привіт від січовиків:

Із суші пора поступово переходити на водну тему. Головна «вулиця» міста називається Білгородський канал, вона ж єдина природна – це окультурена частина однойменного гирла. Решта єриків рукотворні.

30. Погляд у південно-західному напрямку, проти течії:

31. І в протилежний бік:

32. Решта каналів виглядає у кращому випадку так. Та не смердить, на відміну від Венеції.

33. Останнім часом дуже актуальною є проблема зникнення єриків. Їх потрібно прочищати, інакше замулюються, та й загальна тенденція посушливої погоди їм не на користь.

34. Вилкове – навіть не райцентр (відноситься до Кілійського району), тому грошей тут особо ніколи не водилося, зі створенням ОТГ ніби як стало краще (правда, із останніми змінами як би не накрилась вся децентралізація одним органом…). Місцеві хочуть придати єрикам більш-менш товарний вид і попроситися під захист ЮНЕСКО.

35. Уздовж і впоперек каналів прокладені дерев’яні «тротуари». П’яний вилківчанин при ходьбі хитається не вправо-вліво, а взад-вперед (усі ретранслюють цей боян, і я не стану винятком).

36.

37. Досі значна частина приватних будинків робиться як у давнину, із глини та очерету, котрий тут називають «тростник». Що не заважає їм бути світлими та затишними:

38. На прикладі покинутої хати видно всю технологію.

39. Негодні човни, як розумію, залишають «помирати» своєю смертю. Так багато де заведено.

40. Специфіка місцевих об’яв:

41. Фотографії вище зроблені переважно в південній, нецентральній частині. Але й зовсім близько до центру є атмосферні місця. Ідеш собі прямо від річкового вокзалу цілком автомобільною Придунайською вулицею, аж раптом вона обривається каналом. Далі тільки на човні чи пішки:

42. Місто страшно незручно фотографувати, особливо в контрасті тіней і світла, але ж тим тільки цікавіше.

43.

44. Частина тротуарчиків заводить у тупик:

45. А як вибратись із цього двору, крім як на човні?..

46. І ще раз повернусь до Дунаю. Навпроти бази «Пелікану» від основного каналу вбік відходить вужче (метрів 160 в ширині) Очаківське гирло.

47. Дельта перероджується і змінюється, наче якийсь живий організм. Цей острівець утворився усього кілька років тому:

48. Сам по собі Дунай такий же, яким я його бачив у Будапешті й Братиславі – маслянистий і мутний, для купання не годиться. Але за рахунок практичного зникнення промисловості саме в дельті, тут одне з найчистіших місць України.

49. Погода також була дивовижна, середина жовтня, яка справді більше схожа на початок вересня. І жодного натяку на золоту осінь. Тільки місцевим то не дуже в радість, канали пересихають та комарі множаться…

50. Само собою, там особливо гарно у вранішню та вечірню пору. Захід сонця над Білгородським каналом:

51. Сутінки над Очаківським гирлом:

52. Та повний місяць там же.