Тіні Старого Інгульця

Але для початку як не заглянути на Візирку – найбільший ландшафтний заказник Криворіжжя. Вона просто по той бік траси від Старого Інгульця. Я вже про неї писав, але про таку красу гріх не згадати при нагоді ще раз.

Візирка утворилась шляхом затоплення трьох відпрацьованих кар’єрів – так природа відвойовує своє. Почнемо із найбільш віддаленого, північного озера. Воно ж неочікувано найбільше окультурилось, обзавелось пристанню та пляжем.

Тутешні контрастні ландшафти:

Середнє озеро, Візирка-південна:

Ще не було листя на деревах, але вже повно цвіту (ох і завалю я всіх найближчим часом фотками квіточок!). Та й погода підсобила – хто ж знав, що березень і початок квітня будуть тепліші за травень…

Найближчий до дороги Тельманівський кар’єр.

Із входом у царство хоббітів на східному березі.

Зі сторони траси зробили навіть оглядовий майданчик, звідки видно все озеро і людей-мурашок на його берегах.

Але час переходити до головного, а саме до Старого Інгульця. Як для степу, місцевість тут досить рельєфна і можна знайти декілька точок з панорамними видами селища.

Спочатку воно справляє зовсім не таке гнітюче враження, як про нього пишуть. Живі будинки, добротні й оригінальні. Не скажу, це дореволюційні чи вже міжвоєнні проекти, але дуже красиві. Найцікавіша в архітектурному плані вулиця Сім’ї Демиди.

Чужим тут не раді… по-своєму.

Є і типові проекти:

Але переважно унікальні. Особливо виділяється в цьому плані будинок №48, побачивши який так і хочеться вигукнути – так це ж палац!

Але ні, поміщицький палац був ближче до річки і не зберігся. А це найпевніше – квартири управителів рудника та/або контори.

Другою значною цікавинкою є пошта №52 по паралельній вулиці Половецькій. Як і попередній будинок, вона з’явилась на межі 19-20 ст. і була спочатку рудничною конторою.

Важко сказати, чи працює зараз. На гугл-мапах у неї досі є розклад роботи та телефон, але оці вибиті вікна і загальний стан…

Найближчий обвал починається буквально за кілька метрів від будівлі, безпосередньо у дворі пошти.

І залишається тільки уявляти, наскільки вона була б чарівнішою без сірої шуби, а в початковому голому поєднанні цегли й каменю.

Ідемо далі на південь.

Наступним привертає увагу гуртожиток 1929 року. Також нетиповий проект (принаймні я раніше таких не бачив). Чомусь його обходять увагою мандрівники, але яка лаконічна й гармонійна громадина! У кадр його вмістити майже нереально.

Великі тріщини видають відверто аварійний стан споруди. Та в ній досі тримається життя:

А от наступний будинок, колишню школу №96, уже ніщо не врятує.

Без даху, вікон та перекриттів, але досі з ліпниною.

Та місцями вже й вона потроху обвалюється, залишаючи по собі тільки тіні, ніби після атомного вибуху.

Деякі будинки відверто стали бомжацькими притонами.

На південь варто дійти до покинутого парку, вхід у який знаменує собою ностальгічна скульптура шахтаря. І заважала ж якимось уйобкам його рука.

Безпосередньо у парку знаходились клуб і лікарня, також симпатичні та оригінальні. Стан лікарні видно на фото нижче, до клубу ми трохи не дійшли, але навряд його вже видно за деревами.

Єдина доглянута точка у парку – братська могила.

Назад вертались паралельною ґрунтовою дорогою. Вона проходить узвишшям і звідти видно багато всякого. Якісь багатоповерхові мікрорайони:

Школа:

За її руїнами проглядає річка.

Однойменне до річки та колишнього міста село Інгулець.

Гуртожиток:

І пошта.

Місцева фауна:

І ще багато-багато дестрою. Як придивитись до кладки, угадується 100-літній вік будівель. І вжух, звичайні заброшки перетворюються на руїни панської маєтності. Хоча це їх уже не врятує.

Як виявилась і повністю закинутою вся ця вулиця взагалі.

Але крізь сміття та руїни вже поставало нове життя. І так повторюватиметься й далі, кожної нової весни, і тим веснам буде байдуже, чи встояв до їх настання Старий Інгулець і чи доживемо до них ми.