Острог і не тільки

Це найдавніший університет не тільки України, а й усього східнослов’янського світу. Заснований князем Костянтином-Василем Острозьким у далекому 1576 році (Могилянку, для порівняння, відкрили в 1632). Хоча для справедливості і варто сказати, що Острозька академія занепала і була закрита ще в 1636-40 рр., а відновлена лише в 1994.

На місці перших її будівель зараз парк, а сучасний навчальний заклад квартирується в приміщенні колишнього монастиря капуцинів і виглядає відповідно:

Біля одного із входів присів перший абстрактний спудей, тобто студент.

Бібліотека:

Далі пробираюсь на вулицю Академічну. Домик, не болей!

Академічна, крім того що веде до замку, ще й забудована вкрай симпатично:

Замок ще був закритий, тому залишив його на потім і пішов дивитись околиці, благо, в Острозі є на що глянути.

Буквально через дорогу – масштабний костьол Успіння Діви Марії, який зараз має класицистичний стиль, але до того був ще готичним, а взагалі створювався як православна церква аж у 15 ст.

Поруч будується дерев’яна церква:

І є капличка 1905 року.

Концентрація релігійних пам’яток на квадратний метр:

Пластиковим написом «Я люблю <якесь місто>» вже нікого не здивуєш, а ось тут серце на зиму вдягнули, щоби не мерзло.

Це вже сучасний центр, де здалеку мені здалось, що бачу ратушу, але то виявився майже добудований новий корпус академії. Ще й який симпатичний.

Вежа непогано вписується в міські пейзажі, на тлі пам’ятнику князям Острозьким, наприклад:

Стандартний БК і скромна ялинка:

В ту сторону варто пройти до найближчого житлового буднику, чудової пам’ятки кінця 19 ст. (ну а я ще й заправився допінгом у вигляді кави через дорогу від нього).

А потім підемо подалі від центру. Першою по дорозі трапиться Луцька брама, збудована в 15-16 ст.

Ця ренесансна красуня відноситься до барбаканів – потужних веж, винесених за міські стіни. Логічно, що барбакани першими страждали при ворожих нападах, і те, що деякі досі цілі, – справжнє диво.

Всередині вежі діє Музей книги, який того дня не виглядав робочим, та і що б там я в тих книгах розумів.

Вулицею Папаніна пробираюсь на північ і на пригорок. Узвишшя з цього боку зайнято величезним єврейським кладовищем, але за високими зачиненими воротами – чужим тут не раді.

Тому обходжу його по периметру, звідки видно східну околицю міста, переважно то все приватний сектор.

Ще північніше знаходиться християнське кладовище, на яке я йшов, щоб побачити дерев’яну церкву, пам’ятку 18 ст., на вид таку типово волинську:

Скорбота сучасна й древня перемішались у цьому геть безлюдному місці. Окрім залишених мною слідів, на снігу були тільки собачі.

Другою збереженою міською брамою є Татарська, що на однойменній вулиці південніше некрополів. За віком вона приблизно така ж, як Луцька, схожа стилістично і також є барбаканом.

Татарська вежа – руїна, обрубана буквально наполовину із закругленої сторони. І тут її дуже цікаво законсервували, добудувавши зруйновану частину ажурним металевим контуром:

Трішки кріпоти

Єврейський слід у місті, крім кладовища, представлений також Великою синагогою 1603 року. Традиційно вона давно недіюча, у радянські часи була складом, а потім взагалі стояла пусткою і руйнувалась. Але навіть синагогу в Острозі приводять до ладу, і це тільки одна з багатьох складових цеглинок дуже приємного враження про місто.

І на якийсь час над божницею крізь хмари навіть пробилось сонце, але то була його єдина поява за всі вихідні…

Переходжу через річку Вілію.

На передмісті на правому її березі заслуговує уваги хіба що красива Воскресенська церква (1913), але із-за поважних розмірів її зручніше фотографувати не з двору, а звіддаля.

А в її дворі є пам’ятничок Острозькій Біблії, першому виданню всіх книг Святого Письма церковнослов’янською мовою. Сама Біблія зберігається в тому самому Музеї книги, що в Луцькій брамі.

Окрім того, саме з цієї сторони відкривається панорама замку, що спочатку несміливо виглядає за деревами над Вілією, але все краще по мірі наближення.

І ось воно – родове гніздо Острозьких (походили вони з Рюриковичів, і це той випадок, коли місто дало ім’я їх роду, а не навпаки), однієї з найбільш впливових династій Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої.

Із 14 століття й донині над містом здіймаються три домінанти їх замку: Кругла й Мурована башти та Богоявленська церква.

Вежа Мурована є донжоном, вона з’явилась найпершою. Це єдина збережена в Україні житлова башта 14 ст.

Масивна Кругла вежа збудована в ході модернізації замку в 16 ст. Особливо вражаюче виглядає знизу.

В’їзна брама не зберіглася і в 1905 р. на її місці виросла дзвіниця.

Через неї і потрапляємо у двір. Зсередини Кругла башта зовсім не кругла:

Богоявленський собор з’явився вперше в 1453 році і стилістично відносився до унікальної в своєму роді волинської (чи православної?) готики. Загалом такий стиль не набув популярності, а шкода: на старих гравюрах храм виглядає просто космічно. Як і не дожив сам собор, занепав і був розібраний в 1886 р. Зведена на його місці нова церква теж по-своєму цікава і в її виді намагались відтворити початкову споруду, та все ж уже трішки не то.

Ну а в вежі Мурованій діє досить крупний краєзнавчий музей. Проходиться він знизу вгору, тобто від підземелля до верхнього поверху. Ціна за вхід і фото традиційно символічна, але верхній поверх з іконами фотографувати не можна взагалі. На додачу, з морозу об’єктив запотів, то ж довелось обмежитись телефоном. Найперше мені сподобався макет стародавнього міста:

Музейні наглядачі дуже сурові

Як від церкви було видно замок, так і з замкового пагорбу видно церкву з околицями.

Я ж спускаюсь із пагорбу і продовжую свій шлях на південний захід, у сторону села Межиріч.

Закинутих будинків в Острозі небагато, та все ж є.

На виїзді з міста – межовий стовп з фігуркою Богоматері.

А також ще одне кладовище, так само на узвишші і з мішаниною старих чи просто дивних пам’ятників.

І ще одним ракурсом замку.

Межиріч отримав свою назву не випадково, бо й справді лежить поміж річками Вілія та Свитенька. На останній загатили великий ставок, від якого відкривається панорама села з видом на монастир. Але саме на мій короткий візит у це село вхурделило найбільше і дивитись та фотографувати стало важкувато. Бачите ховрашка? А він є.

Межирічинський монастир заснований також Острозькими, а саме князем Костянтином. Це видатна ренесансна пам’ятка-фортеця, одна з найвагоміших для Волині.

Закритий у радянські часи, після розпаду СРСР монастир відновив діяльність. Зараз тут маємо такий типовий результат конфлікту світського і релігійного, коли з одного боку це історична цінність, а з іншого монахи вважають її своєю власністю. Монахи змінили верхи церкви і сильно перебудували дзвіницю, порушивши архітектурну цілісність комплексу.

Найкраще церкву видно з господарського двору (хз чи можна туди заходити, але ворота були широко відкриті й аж запрошували).

Троїцький храм 15 ст. збудований на місці старішого дерев’яного. Разом з приклеєними до нього келіями являє собою цікавий синтез давньоруської та західноєвропейської архітектури:

За стінами монастиря-фортеці є ще дві пам’ятки. Старосвітська піч зведена в 17 ст., щоб замковій сторожі було де грітись, а якщо треба – то й розтопити смоли для теплого прийому загарбників. Це найстаріша промислова пам’ятка України за межами Криму.

Із південного сходу в’їзд до міста прикривала собою Заславська брама (16 ст.). Вона вписана в земляний вал, що досі добре помітний як на місцевості, так і на супутниковому знімку.

За брамою архітектура Межиріча аж надто автентична:

Тим часом хурделиця зробилась зовсім нестерпною для фото, але все в цьому світі відносне, і комусь вона натомість принесла радість.

Від Острога до Межиріча усього 3 кілометри, автобуси всі прохідні (на Шумськ, Ізяслав тощо), ходять в режимі то густо, то пусто. В один бік я доїхав без проблем, а назад пройшов пішки, щоб не мерзнути на зупинці мінімум годину. В Острозі надибав чудесне кафе з волинською кухнею, і взагалі так не хотілось лишати це затишне й цікаве місто. Але з іншого боку, вже був час вертатись у Рівне, щоб встигнути щось побачити там засвітла у перший день.